ЛЕГІТИМНІСТЬ ПРАВА ЯК ОСОБЛИВИЙ ПРОЦЕС ВИЗНАННЯ ЙОГО СПРАВЕДЛИВОСТІ З БОКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Анотація

У статті досліджено теоретичні аспекти легітимності права як особливого процесу визнання громадянським суспільством справедливості правових норм. Визначено, що традиційно легітимність права розглядають як його визнання (загальне визнання), схвалення (окремих норм, правопорядку в цілому), що передбачає згоду суб’єктів дотримуватися правил, встановлених у певній нормативній системі. Констатовано, що легітимність права – результат його легітимації, процесу (процедури) визнання за тими чи іншими критеріями дійсності (валідності) права, а отже, і його загальновизнаної юридичної сили. Аргументовано, що у поточній юридичній практиці проблема правової легітимності виникає стосовно до окремих норм та інститутів, законодавчих інновацій. І тільки в крайніх випадках, коли під загрозою руйнування виявляється соціальний порядок в цілому, мова може йти про легітимність всієї відповідної нормативної системи. Доведено, що у діалозі законодавця з його адресатами беруть участь члени громадянського суспільства. Як адресати парламентського законодавця, суб’єкти громадянського суспільства апробують його відносини із «звичайними» громадянами, із виконавчою та судовою владою. Наголошено, що діяльність таких суб’єктів далеко не завжди інституціоналізується, тим більше далеко не завжди виявляє свою «позасистемність». Вона є порівнянною з «публічною сферою», яка виступає в процесі легітимації права в якості медіатора між індивідами і офіційною владою. Однак у цій концепції консенсус, що досягається в «публічній сфері», легітимує правові інновації, якщо в результаті раціонального дискурсу кожен його учасник з адресата норми перетворюється на її автора. Зважаючи на відсутність адресатів виключається і діалог з ними. Аргументовано, що в ході легітимації права неминуче стикаються вимоги стабільності і визначеності правопорядку і його динамічного розвитку, стимульованого адресатами правових приписів. Виявляється свого роду легітимаційний парадокс: постійне відтворення легальності (окремих норм, інститутів) вимагає від законодавця, з одного боку, підтримки офіційного статусу норми, а з іншого – уваги до її змістовності, яка задовольняє адресатів норми, що відповідає їх уявленням про «справедливе право». Акцентовано увагу на тому, що сьогодні саме політика права могла б синтезувати принципи позитивності і природності права, виходячи із закладеної в природі права необхідності його «правильності», справедливості. Наголошено, що як «порадниця» (не прислужниця) законодавця, політика права сприяла б його діалогу з адресатами про назрілі проблеми розвитку права, про необхідність підготовки ним таких інноваційних правових перетворень, які отримали б легітимну санкцію – «справедливе право».