РЕЧОВІ ДОКАЗИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ОКРЕМІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ

Анотація

У науковому дослідженні здійснено системний аналіз окремих аспектів інституту речових доказів у кримінальному процесі України. Зокрема, на підставі загальнонаукових, спеціальних методів, що ґрунтуються на теорії пізнання соціально-правових явищ детально досліджуються деякі історичні джерела права, аналізуються погляди провідних науковців з низки питань, що безпосередньо стосуються теми дослідження. Акцентується увага на тому, що законодавче врегулювання переліку матеріальних об’єктів, які на різних етапах розвитку нашої держави відносились до речових доказів, а також процесуального порядку їх виявлення, вилучення, оформлення і зберігання відбувалось вкрай не послідовно. Наголошується на тому, що одним з перших нормативно-правових актів, який здійснював регламентацію окреслених вище питань і розповсюджував свою юрисдикцію на частину території України, що входила до складу російської імперію є Статут кримінального судочинства 1864 р. Втім, у кримінальному процесуальному законодавстві, що діяло на території західноукраїнських земель, однозначного підходу до використання терміну «речові докази» і визначення кола предметів, що належать до їх переліку, законодавцем не було сформовано. Узагальнення правозастосовної діяльності вказує на те, що в Україні відсутня єдність підходів слідчих, дізнавачів, прокурорів і науковців щодо необхідності винесення постанови про визнання та приєднання до матеріалів кримінального провадження речових доказів. З огляду на вказане викладено авторське бачення вирішення цього питання. Звертається увага на те, що законодавець у приписах чинного КПК України залишив поза уваги питання процедури фіксування у кримінальному провадженні потерпілим та стороною захисту ознак виявленого матеріального об’єкта для набуття ним статусу речового доказу. Зважаючи на це запропоновано деякі пропозиції щодо внесення змін і доповнень до положень кримінального процесуального законодавства.