ЗАБОРОНА ТА ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА НА СВОБОДУ МИРНИХ ЗІБРАНЬ: КОНСТИТУЦІЙНА ТА МІЖНАРОДНА ПЕРСПЕКТИВА

Анотація

У цій статті розглядається право на свободу мирних зібрань як одне з основних прав людини в демократичному суспільстві, з особливим акцентом на судовій практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та конституційних підходах різних держав. Мета статті – проаналізувати судову практику ЄСПЛ та національні правові рамки з метою з’ясування, як визначаються та застосовуються «обмеження» та «заборони» щодо зібрань, особливо в надзвичайних умовах (пандемія COVID-19 та воєнний стан). Будь-яке втручання у збори має бути законним, переслідувати законну мету (таку як безпека, охорона здоров’я населення або права інших осіб) і бути «необхідним у демократичному суспільстві». Зокрема, Суд наголосив, що загальна заборона публічних зібрань є «надзвичайно серйозним» втручанням, яке вимагає особливо переконливого обґрунтування (наприклад, ЄСПЛ визнав безрозбірливу заборону масових мітингів без належного обґрунтування непропорційним обмеженням).Порівняльний аналіз показує значні відмінності між конституціями. Деякі держави просто гарантують права на зібрання без деталізації, тоді як інші перелічують конкретні підстави для їх обмеження. Наприклад, в Україні чи Німеччині для проведення спонтанного зібрання достатньо простого повідомлення (з подальшим судовим переглядом), тоді як в інших країнах організатори повинні отримати попередній дозвіл, що фактично робить будь-яку несанкціоновану подію незаконною.Важливо, що термінологія має значення: коли в законі йдеться про «заборону», влада, як правило, повністю забороняє зібрання, але коли йдеться про «обмеження», зазвичай мається на увазі встановлення умов (щодо часу, місця або поведінки) без заперечення самого права. Ці юридичні відмінності відображаються на практиці і визначають, як демократичні держави толерують або обмежують публічні мирні зібрання.У дослідженні особлива увага приділяється кризовим ситуаціям. У ньому зазначається, що пандемія COVID-19 та надзвичайні ситуації воєнного часу спонукали багато урядів запровадити суворі правила (обмеження кількості учасників, соціальне дистанціювання) або навіть тимчасові повні заборони на зібрання. Декілька держав офіційно відступили від міжнародних зобов’язань щодо зібрань під час цих надзвичайних ситуацій. При цьому принцип пропорційності залишається найважливішим: заходи не можуть виходити за межі об’єктивно необхідного, а після закінчення кризи будь-які надмірно широкі заборони повинні бути скасовані або пом’якшені. Цей аналіз підкреслює делікатний баланс між захистом громадського порядку або здоров’я та збереженням громадянських свобод у кризові часи.Систематизуючи ці порівняльні підходи, ця стаття робить внесок у теорію та доктрину прав людини.Вона роз’яснює, що органи влади повинні зважувати кожне обмеження з огляду на його необхідність, та розрізняє допустимі обмеження від недопустимих заборон. Ця концепція має практичне значення: чітке розмежування між дійсними обмеженнями та забороненими діями сприятиме правильному виконанню статті 11 Конвенції на національному рівні. У перспективі ці висновки можуть слугувати орієнтиром для судів та політиків, прояснюючи критерії та термінологію щодо обмежень зібрань навіть у разі надзвичайних повноважень. У дослідженні стверджується, що досягнення принципового балансу між вимогами безпеки та основними свободами є можливим за умов верховенства права. Отже, його висновки можуть стати основою для поточних юридичних дебатів та розвитку доктрини щодо громадянських свобод у надзвичайних ситуаціях.