Київський часопис права

СПЕЦІАЛЬНІ МЕТОДИ У ДОСЛІДЖЕННЯХ ПРАВОВИХ ЯВИЩ

Л. О. Дударєва, Р. М. Ляшук — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено дослідженню загальних і спеціальних методів, що застосовуються у процесі вивчення правових явищ. Метою дослідницької роботи є з’ясування змісту та особливостей використання методологічного інструментарію юридичної науки, визначення його ролі в отриманні об’єктивного, науково обґрунтованого знання про функціонування права. У статті розкрито природу методології правових досліджень, наведено підходи до класифікації методів, окреслено взаємозв’язок між загальнонауковими та спеціальними методами. Особливу увагу зосереджено на аналізі сутності формально-юридичного, порівняльно-правового, методу правового моделювання, соціально-правового експерименту та статистичного методу. Підкреслено, що спеціальні методи є важливим інструментом для глибокої інтерпретації правових процесів та встановлення закономірностей їх розвитку. Окремо акцентовано значення системного підходу та міждисциплінарного характеру правових досліджень, які забезпечують комплексний розгляд права як складної соціальної системи. У роботі обґрунтовано доцільність застосування статистичного методу у дослідженнях діяльності Державної прикордонної служби України (далі ДПСУ), оскільки саме він дозволяє ідентифікувати тенденції у прикордонній сфері та оцінювати результативність правозастосування. Також окреслено потенціал контент-аналізу як допоміжного засобу кількісного й якісного вивчення нормативних документів. Зроблено висновок, що поєднання спеціальних методів значно підвищує наукову цінність та об’єктивність правових досліджень.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ТА СВІТОГЛЯДНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

О. К. Костюкевич — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний аналіз правової діяльності як динамічного соціокультурного явища, що функціонує на стику філософії, юриспруденції та соціальних наук. Дослідження актуалізує проблему постійної трансформації правової діяльності під впливом сучасних глобальних викликів, зокрема цифровізації, кіберзагроз, міграційних криз та змін у суспільній свідомості. Автор обґрунтовує необхідність переосмислення традиційних підходів до розуміння правової діяльності через призму її методологічних, онтологічних та аксіологічних засад.Особлива увага приділяється аналізу діяльності як філософської категорії, що пройшла еволюцію від класичних метафізичних уявлень до сучасних інтерпретацій як відкритої, динамічної системи. У правовому вимірі ця категорія розглядається через три взаємопов’язані аспекти: правотворчість (нормотворчі процеси), правореалізацію (механізми застосування норм) та правозастосування (судову та адміністративну практику). Доводиться, що кожен з цих аспектів має власну онтологічну специфіку, але підпорядкований загальним закономірностям правової діяльності.Методологічний блок дослідження включає критичний аналіз традиційних (формально-юридичний, історико-правовий) та інноваційних (соціологічний, когнітивний) підходів до вивчення правової діяльності. Автор пропонує інтегративну модель методології, що поєднує філософсько-правову рефлексію з емпіричними соціальними дослідженнями. Підкреслюється роль міждисциплінарності у сучасних правових дослідженнях, зокрема використання досягнень когнітивних наук, штучного інтелекту та соціальної психології. Важливий розділ присвячено світоглядним детермінантам правової діяльності. Доводиться, що ціннісні орієнтири суб’єктів права (законодавців, суддів, правозастосовників) є ключовим фактором формування правових норм та їх реалізації. На прикладах ліберального, комунітарного та постмодерністського дискурсів показано, як світоглядні парадигми впливають на праворозуміння та правозастосування.Стаття містить цікаву позицію щодо перспектив розвитку правової діяльності в умовах цифрової трансформації. Особливо цінним є аналіз новітніх викликів, таких як автоматизація правозастосування, кіберзлочинність, проблеми регулювання штучного інтелекту. У висновках обґрунтовується необхідність розробки нової методології дослідження правової діяльності, яка б враховувала динамічний характер сучасних соціальних процесів.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ СПІВВІДНОШЕННЯ МЕХАНІЗМУ КОРИГУВАННЯ ВУГЛЕЦЕВИХ ВИКИДІВ НА КОРДОНІ ЄС (СВАМ) З ПРИНЦИПАМИ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ

В. О. Голубєва, Є. М. Головко — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена питанням відповідності Механізму коригування вуглецевих викидів на кордоні ЄС (CBAM), запровадженого Регламентом (ЄС) 2023/956, принципам міжнародної торгівлі, закріпленим в ГАТТ 1994 р. Досліджується співвідношення CBAM з режимом найбільшого сприяння (ст. I), національним режимом (ст. III), свободою транзиту (ст. V) та вимогами прозорості й послідовного адміністрування (ст. X). Особливу увагу приділено ризикам дискримінації, що можуть виникати через особливості «Моніторингу, звітності, верифікації» (MRV), застосування значень за замовчуванням, критеріїв визнання іноземних систем ціноутворення на вуглецеві викиди та доступу до акредитованих верифікаторів. Аналізується вплив процесів і методів виробництва (PPMs) на встановлення «подібності» товарів відповідно до ст. I та III ГАТТ. На основі практики ОВС СОТ (European Communities – Asbestos (WT/DS135/AB/R), European Communities – Seal Products (WT/DS400/AB/R), Brazil – Retreaded Tyres (WT/ DS332/AB/R), European Union – Biodiesel (WT/DS473/AB/R)) показано, що формальна нейтральність правил не виключає їх фактичного диференційованого впливу. Обґрунтовано, що прозорість, технологічна нейтральність і процедурна послідовність MRV становлять самостійні критерії оцінки правомірності CBAM за ст. X. Також розглянуто застосування двоступеневого тесту ст. XX ГАТТ, зокрема критеріїв необхідності, пропорційності та відсутності свавільної або необґрунтованої дискримінації. Підкреслено, що результат розгляду справи russia – European Union (CBAM) (WT/DS639/1) матиме системне значення для оцінки міжнародної легітимності CBAM і подальшої еволюції глобальних підходів до поєднання екологічної та торговельної політики.

МІЖНАРОДНА ПРАКТИКА НАДАННЯ МІЖНАРОДНОЇ ГУМАНІТАРНОЇ ДОПОМОГИ

А. В. Замрига, С. І. Мушенок — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу міжнародної практики надання міжнародної гуманітарної допомоги, зокрема правових підстав та основних особливостей цього процесу. Міжнародна гуманітарна допомога є одним із ключових інструментів підтримки осіб та країн, які постраждали від збройних конфліктів, природних катастроф чи інших надзвичайних ситуацій. У статті розглядаються міжнародні правові норми та договори, що визначають порядок надання такої допомоги, зокрема, норми міжнародного гуманітарного права, що закріплені в Женевських конвенціях та Допоміжних протоколах, а також механізми, через які гуманітарна допомога надається державами, міжнародними організаціями та іншими суб’єктами міжнародного права.Особлива увага приділяється особливостям надання гуманітарної допомоги в контексті міжнародних зобов’язань, зокрема обов’язків держав і організацій дотримуватися принципів нейтральності, безпристрасності, незалежності та універсальності. У статті аналізуються також механізми моніторингу та контролю за використанням гуманітарних ресурсів, а також проблеми, які виникають при наданні гуманітарної допомоги, зокрема питання доступу до постраждалих територій, ефективність координації між державами, міжнародними агентствами та НУО, а також роль приватних осіб і компаній у цьому процесі.Названо особливості надання міжнародної гуманітарної допомоги: 1) надається відповідно до основних принципів міжнародного гуманітарного права, таких як нейтральність, безпристрасність, незалежність і універсальність. Це означає, що допомога повинна надаватися без дискримінації за національною, расовою чи релігійною ознакою та на засадах рівності для всіх постраждалих осіб, незалежно від їхнього соціального статусу або політичної ситуації; 2) вимагає тісної співпраці між державами, міжнародними організаціями (такими як ООН, Червоний Хрест), неурядовими організаціями (НУО) та приватними компаніями. Кожна зі сторін повинна виконувати свої обов’язки в межах міжнародних угод та протоколів; 3) гуманітарна допомога в умовах війни або збройних конфліктів має свої особливості, зокрема, дотримання Женевських конвенцій, які вимагають захисту цивільних осіб і забезпечення їх доступу до гуманітарної допомоги навіть у разі блокування території ворогуючими сторонами; 4) важливим аспектом надання міжнародної гуманітарної допомоги є механізми контролю та моніторингу, які дозволяють забезпечити ефективність допомоги та уникнути її використання в непризначених цілях. Міжнародні організації, як правило, здійснюють регулярні перевірки, щоб упевнитися, що допомога надходить до тих, хто її дійсно потребує; 5) в умовах конфліктів та криз часто виникають труднощі з доступом до постраждалих територій, особливо якщо вони знаходяться під контролем ворожих сил. Важливими аспектами є гарантування безпеки гуманітарних працівників та забезпечення їх можливості доставляти допомогу до нужденних.Стверджується, що міжнародна гуманітарна допомога – це сукупність ресурсів та послуг, що надаються державами, міжнародними організаціями, неурядовими організаціями (НУО), а також іншими суб’єктами міжнародного права, з метою пом’якшення гуманітарних наслідків збройних конфліктів, природних катастроф, епідемій або інших надзвичайних ситуацій. Вона включає медичну, продовольчу, матеріальну допомогу, а також послуги з відновлення житла, інфраструктури та засобів існування для осіб, що опинились у кризовій ситуації.

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В КОНТЕКСТІ КЛІМАТИЧНИХ ЗМІН

Я. А. Павко — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена вивченню взаємозвʼязку між правами людини та зміною клімату, а також зʼясуванню особливостей міжнародно-правового захисту прав людини в контексті кліматичних змін. Проаналізовано міжнародні документи, у яких безпосередньо або опосередковано відображено зв’язок між кліматом та правами людини. Особливу вагу приділено резолюціям Ради ООН з прав людини, які торкаються даної проблематики.Зазначено, що неможливо досліджувати проблему зміни клімату окремо від проблеми захисту прав людини. Принципи та стандарти у сфері міжнародного права прав людини‚ які містяться в Загальній декларації прав людини 1948 р. й основних універсальних міжнародних договорах‚ є фундаментом для управління глобальною кліматичної політикою. Права людини повинні мати пріоритет та їх порушення не можна виправдати будь-якими протиправними діями держав. Міжнародно-правовий захист прав людини в контексті кліматичних змін здійснюється на підставі загального захисту основних прав людини, закріплених у міжнародно-правових актах.Автором звернено увагу на те, що міжнародні договори у сфері захисту прав людини мають охоплювати питання щодо захисту прав людини в умовах зміни клімату. Зокрема, вони повинні передбачати екологічні права людини.У сучасній практиці Європейського суду з прав людини забруднення навколишнього середовища розглядається в якості причини порушення основних прав людини згідно з Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Міжнародна судова практика ґрунтується на рішеннях, в яких доведено, що негативний вплив зміни клімату, спричинений діяльністю людини, може призвести до порушень таких основних прав людини, як право на життя, право на повагу до приватного і сімейного життя та ін.Вивчено рішення Європейського суду з прав людини щодо порушень прав людини через неналежне втілення державою кліматичної політики. Автор дійшов висновку, що діяльність Європейського суду з прав людини сприяє розвитку міжнародного права з питань захисту прав людини в контексті зміни клімату. Його рішення відображають нові стандарти відповідальності держав за кліматичні зміни та завдану шкоду довкіллю. Зауважено, що особливе значення для держав мають консультативні висновки Міжнародного суду ООН, незважаючи на їх юридично необовʼязковий характер. Їх положення враховуються при виробленні міжнародно-правових норм у різних сферах, включаючи боротьбу зі зміною клімату. Очікуваний в 2025 році консультативний висновок Міжнародного суду ООН щодо міжнародно-правових зобовʼязань держав із забезпечення захисту кліматичної системи та інших компонентів довкілля допоможе Україні визначити, яким чином притягнути рф, як державу-агресора, до міжнародної відповідальності за викиди парникових газів.

ПЕРШІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ СТАНДАРТИ СУПУТНИКОВОГО ЗВ’ЯЗКУ (1960-ТІ – 1980-ТІ РОКИ)

В. Г. Поп-Стасів — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню становлення міжнародно-правових стандартів супутникового зв’язку у 1960–1980-х роках – періоду, коли відбувалася інституціоналізація глобального управління космічним сегментом радіочастотного спектра. У роботі проаналізовано ключові міжнародні договори, резолюції та нормативні акти, що заклали правові засади використання штучних супутників Землі для цілей зв’язку. Особливу увагу приділено ролі Міжнародного союзу електрозв’язку (МСЕ) як центральної міжурядової організації, відповідальної за координацію розподілу орбітально-частотних ресурсів. Розкрито взаємозв’язок положень Договору про принципи діяльності держав у дослідженні та використанні космічного простору 1967 р., Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об’єктами 1972 р., та Конвенції про реєстрацію космічних об’єктів 1975 р. із регулятивними нормами Радіорегламенту МСЕ. Окремо проаналізовано діяльність міжнародних організацій INTELSAT та INMARSAT, створених під егідою ООН і МСЕ, які запровадили договірно-правові моделі спільного користування супутниковими системами зв’язку. Встановлено, що практика укладення багатосторонніх угод у цій сфері започаткувала концепцію спільної спадщини людства щодо орбітально-частотних ресурсів. У результаті проведеного аналізу зроблено висновок про те, що у 1960–1980-ті роки сформувалися основні принципи сучасного міжнародного режиму супутникового зв’язку – справедливого доступу, ефективного використання радіочастотного спектра, міжнародної координації орбіт, технологічної сумісності та відповідальності держав за діяльність приватних операторів.

ФОРМУВАННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ СТАНДАРТІВ ГУМАННОГО ПОВОДЖЕННЯ ІЗ ПОРАНЕНИМИ ПІД ЧАС ВІЙНИ: ГЕНЕЗА ТА ЗНАЧЕННЯ ЖЕНЕВСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ 1864 РОКУ

А. В. Шевцова — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена історико-правовому аналізу становлення міжнародних гуманітарних норм на прикладі Женевської конвенції 1864 року – першого міжнародного договору, що започаткував правову кодифікацію принципу гуманності у збройних конфліктах. У роботі розглядаються передумови її ухвалення, зокрема вплив битви при Сольферіно 1859 року та діяльність Анрі Дюнана, який ініціював створення Женевського комітету допомоги пораненим, що пізніше трансформувався у Міжнародний комітет Червоного Хреста. Автор простежує, як Конвенція перетворила моральні ідеї співчуття, милосердя й взаємодопомоги на обов’язкові міжнародно-правові норми.Особливу увагу приділено аналізу змісту окремих статей Конвенції, які визначили базові гуманітарні принципи: нейтралітет шпиталів (ст. 1), захист медичного і духовного персоналу (ст. 2), право цивільного населення на надання допомоги пораненим (ст. 5), недискримінаційність медичної допомоги (ст. 6) та запровадження розпізнавального знака – червоного хреста на білому тлі (ст. 7). Зазначено, що ці норми започаткували концепцію «захищених осіб» і створили основу для подальшого розвитку системи міжнародного гуманітарного права, закріпленої у Женевських конвенціях 1906, 1929 та 1949 років і Додаткових протоколах 1977 року.У статті підкреслюється, що принципи Конвенції 1864 року залишаються актуальними в умовах сучасної російсько-української війни. Їх реалізація простежується у нормах національного законодавства України, зокрема у статті 438 Кримінального кодексу, а також у діяльності державних і громадських структур, які забезпечують захист поранених, медичного персоналу та цивільних. Автор робить висновок, що Женевська конвенція 1864 року стала історичним переломним моментом, який утвердив у праві принцип людяності, перетворивши гуманізм із моральної категорії на юридичний обов’язок держав. Її положення становлять морально-правовий орієнтир для сучасного світу та мають особливе значення для України у контексті захисту жертв війни.

АНАЛІЗ МІЖНАРОДНОГО ДОСВІДУ ВЗАЄМОДІЇ ОМБУДСМАНІВ З ОРГАНАМИ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ДЛЯ УКРАЇНИ

А. А. Багмет — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу міжнародного досвіду взаємодії інституцій омбудсмана з органами публічної адміністрації та визначенню перспектив його імплементації в українську правову систему в контексті триваючої збройної агресії та повоєнного відновлення. Обґрунтовується, що в умовах глибоких політичних, соціально-економічних і безпекових трансформацій ефективність інституту омбудсмана визначається не стільки формальним закріпленням його мандату, скільки практичною дієвістю інструментів впливу на органи публічної адміністрації. У зв’язку з цим ключового значення набуває здатність омбудсмана не лише фіксувати порушення прав людини, а й домагатися реального виконання його рекомендацій, усунення недоліків у роботі органів публічної адміністрації та ініціювати зміни нормативного регулювання.Досліджено моделі взаємодії національних правозахисних інституцій України та Сербії із органами публічної адміністрації, широту їх мандату, визначені права профільними законами. Охарактеризовано інституційне середовище, в якому функціонують український Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та сербський Protector of Citizens на основі аналізу міжнародних індексів (акредитаційний статус GANHRI, Rule of Law Index, індекси Freedom House, Democracy Index, V-Dem, CIVICUS Monitor) Показано, що хоча обидві інституції мають статус «А» GANHRI, реальний рівень інституційної спроможності та результативності взаємодії з органами публічної адміністрації відрізняється, зокрема за показниками виконання рекомендацій.Сформульовано на підставі компаративного аналізу пропозиції щодо вдосконалення української моделі: запровадження права Уповноваженого на обов’язкові до розгляду нормотворчі ініціативи, посилення механізмів дисциплінарної відповідальності за системне ігнорування рекомендацій, створення системи регулярного міжвідомчого моніторингу їх виконання та інституціоналізація участі Уповноваженого у формуванні політик у сфері прав людини. Робиться висновок, що імплементація відповідних інструментів у національне законодавство може суттєво підвищити ефективність парламентського контролю за дотриманням прав людини в Україні, особливо в умовах повоєнної відбудови та реформування публічної адміністрації.

ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ В УКРАЇНІ

Д. І. Двейрін — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті розкрито загальні аспекти правового регулювання електроенергетичної безпеки в Україні. Як складної складовою національної безпеки та публічного адміністрування у сфері функціонування енергетичного сектора. Показано, що поняття електричної енергії у мовній традиції поєднує фізичні характеристики, техніко-прикладні властивості та побутове використання, що формує підґрунтя для її юридичного осмислення. Розкрито загальнотеоретичний зміст правового впливу через визначеність норм права, юридичних фактів, правовідносин та поетапність формування й реалізації суб’єктивних прав і обов’язків. Окреслено критерії, за якими суспільні відносини можуть бути об’єктом правового регулювання, зокрема їх соціальна значущість, можливість зовнішнього контролю та здатність до правової формалізації. Приділено значну увагу нормативному впорядкуванню електроенергетичної безпеки через визначення вимог до операційної надійності, балансової стійкості, безпечної експлуатації мереж, належного паливного забезпечення та інформаційної захищеності. Показано, що ефективність функціонування енергосистеми залежить від системного щоденного моніторингу, який охоплює технічні параметри роботи обладнання, стан резервів, ринкову ситуацію та рівень кіберзагроз. Наголошено на важливості багаторівневого управління критичною інфраструктурою, що включає державний, регіональний, місцевий та об’єктовий рівні регулювання. Розкрито ключові нормативні акти, що визначають порядок організації ринку електричної енергії, вимоги до безпеки критичної інфраструктури, правила постачання, критерії операційної стійкості та процедури оцінювання кібербезпеки у паливно-енергетичному секторі. Показано, що правове регулювання поєднує превентивні, оперативні та довгострокові заходи реагування, спрямовані на запобігання загрозам, їх нейтралізацію та забезпечення безперервності роботи енергетичного сектора. Вказується, що сукупність нормативних інструментів формує цілісну модель правового впорядкування електроенергетичної безпеки, яка відповідає сучасним технічним вимогам та стандартам стійкості.

ПРАВА АДВОКАТА ЯК ЕЛЕМЕНТ СТРУКТУРИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ

О. М. Ковальчук — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена комплексному аналізу прав адвоката як ключового елемента структури його адміністративно-правового статусу в системі публічно-правових відносин України. Адвокатура розглядається як невід’ємний інститут громадянського суспільства, діяльність якого спрямована на реалізацію конституційного права особи на правову допомогу та забезпечення верховенства права.Визначено, що права адвоката становлять фундамент його професійної діяльності, оскільки саме вони визначають межі, зміст і можливості реалізації адвокатських функцій у взаєминах із органами державної влади, місцевого самоврядування та іншими суб’єктами публічної адміністрації. У роботі досліджено сутність адміністративно-правового статусу адвоката, його елементи, зокрема правосуб’єктність, права, обов’язки, відповідальність і гарантії, а також окреслено особливості реалізації цих елементів у сфері адміністративного права. Особливу увагу приділено правам адвоката як центральному елементу статусу, без яких неможливе ефективне виконання функцій захисника та представника інтересів клієнта.Здійснено класифікацію прав адвоката за змістом, характером і суб’єктами реалізації; проаналізовано нормативно-правові гарантії, передбачені Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та міжнародними актами, зокрема Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод і Рекомендаціями Ради Європи № R(2000)21. Визначено, що наявність широкого переліку прав не забезпечує їх реальної ефективності без належних гарантій та механізмів захисту від протиправного втручання. Звернено увагу на типові проблеми практики, серед яких – відмови у наданні інформації на адвокатські запити, перешкоджання у доступі до матеріалів справ, тиск на адвокатів та формалізм з боку органів влади.Автор доходить висновку, що права адвоката є системоутворюючим компонентом його адміністративно-правового статусу та одночасно важливим елементом механізму забезпечення прав і свобод людини. Ефективна реалізація цих прав прямо впливає на рівень доступу до правосуддя, довіру до правової системи й розвиток демократичної держави. Обґрунтовано необхідність удосконалення законодавства щодо гарантій діяльності адвокатів, запровадження дієвих механізмів відповідальності посадових осіб за порушення їхніх прав і гармонізації національних норм із європейськими правовими стандартами.

АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНЕ ПРАВО ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ

С. Ф. Константінов — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У поданому матеріалі досліджується адміністративно-деліктне право як ключовий інструмент забезпечення державної безпеки, особливо в умовах воєнного стану. Акцент зроблено на актуальності цієї галузі права в сучасних умовах збройної агресії проти України, коли державі необхідно швидко реагувати на порушення правопорядку, забезпечувати мобілізаційну готовність, охороняти стратегічні об’єкти та підтримувати внутрішню стійкість суспільства. В роботі підкреслюється, що адміністративно-деліктне право виконує комплексні функції: регулятивну, превентивну та каральну, які спрямовані на підтримання дисципліни, забезпечення правопорядку, охорону публічної безпеки, захист обороноздатності держави та стабілізацію управлінських процесів.Аналізуються нормативно-правові підстави адміністративної відповідальності у воєнний час, включаючи Конституцію України, Закон «Про правовий режим воєнного стану», Кодекс України про адміністративні правопорушення та спеціальні закони у сфері оборони і національної безпеки. Розкрито інституційний рівень реалізації адміністративно-деліктного права, що передбачає злагоджену взаємодію центральних органів виконавчої влади, органів сектору безпеки і оборони, державної служби з надзвичайних ситуацій, місцевих адміністрацій та органів територіальної оборони. Особлива увага приділяється процедурно-правовому рівню, що охоплює виявлення, документування та розслідування правопорушень, застосування адміністративних стягнень, контроль за виконанням рішень, а також профілактичні заходи і оцінку ефективності правозастосовчої практики.Підкреслюється, що адміністративно-деліктне право у воєнний час відрізняється оперативністю та доступністю, що робить його критично важливим механізмом швидкого реагування на загрози державній безпеці. Превентивна функція спрямована на запобігання правопорушень через роз’яснювальну роботу, моніторинг дотримання правил та підготовку системи швидкого реагування. Каральна функція забезпечує притягнення до відповідальності осіб, які порушують правила воєнного стану або загрожують безпеці держави, з можливістю накладення штрафів, конфіскації предметів, тимчасового обмеження прав або інших адміністративних заходів. Регулятивна функція полягає у встановленні чітких правил поведінки для населення, організації діяльності органів влади та координації дій між центральними і місцевими структурами для забезпечення стабільності суспільних процесів.

ПРОБЛЕМИ РОЗМЕЖУВАННЯ ПІДСТАВ ЗАСТОСУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО АРЕШТУ МАЙНА ТА АРЕШТУ КОШТІВ НА РАХУНКАХ ПЛАТНИКА ПОДАТКІВ

Ю. О. Костенко, Д. О. Абрамов, В. О. Фролов — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджено проблематику розмежування правових підстав застосування адміністративного арешту майна платників податків та арешту коштів на банківських рахунках, яка протягом тривалого часу залишається невирішеною у національній правовій системі. Визначено, що колізія між положеннями ст. 94 та пп. 20.1.33 п. 20.1 ст. 20 ПК України існує з моменту набрання ним чинності, що призвело до формування різноспрямованої судової практики, що, в свою чергу, ускладнює однакове застосування податкового законодавства та порушує принцип правової визначеності – фундаментальну складову верховенства права.Проаналізовано еволюцію підходів судових органів, починаючи з Інформаційного листа Вищого адміністративного суду України від 29.04.2013р. № 642/12/13-13, у якому було здійснено першу спробу тлумачення співвідношення зазначених норм, до формування остаточної правової позиції Верховного Суду у постанові від 18 жовтня 2022 року у справі № 380/9147/21. З’ясовано, що в ході розвитку судової практики існували два підходи до кваліфікації арешту коштів: як складової адміністративного арешту майна (загальна норма) та як окремого, спеціального інституту. Остаточне розмежування здійснено саме у зазначеній постанові Верховного Суду, якою встановлено, що ст. 94 ПК України визначає загальні підстави для застосування адміністративного арешту майна, тоді як пп. 20.1.33 п. 20.1 ст. 20 ПК України регулює спеціальні підстави накладення арешту на кошти платника податків у банках. Обґрунтовано, що єдиним належним шляхом усунення правової колізії є внесення змін до Податкового кодексу України, спрямованих на чітке нормативне визначення підстав і порядку застосування арешту коштів платників податків. Пропонується виокремити арешт коштів у самостійну норму, шляхом доповнення ст. 94 Податкового кодексу України окремим пунктом або прийняття нової статті, що унормує цей інститут як самостійний правовий засіб податкового регулювання.

СТРУКТУРА ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ (НА ПРИКЛАДІ ДЕРЖАВНОЇ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ)

Я. М. Крупко — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз структури правового статусу органів виконавчої влади на прикладі Державної кримінально-виконавчої служби України. Досліджено конституційні засади, нормативно-правові елементи, інституційну організацію, процедурні режими та фінансово-правові механізми, що формують специфіку функціонування цього органу в системі виконавчої влади. Акцентовано увагу на багаторівневому характері правового статусу Державної кримінально-виконавчої служби України, який поєднує централізовану модель управління, внутрішню службову автономію та спеціальний порядок відповідальності персоналу. Показано, що інституційна підпорядкованість органам юстиції визначає зовнішні межі її діяльності, тоді як особливий режим виконання покарань зумовлює підвищені вимоги до нормативної визначеності повноважень і гарантій дотримання людських прав у місцях несвободи. Окрему увагу приділено фінансовому забезпеченню, фінансовому контролю та регулюванню бюджетних процедур, які відіграють ключову роль у забезпеченні безпеки, належних умов тримання осіб, позбавлених волі, та прозорості управлінських рішень.З’ясовано, що особливості діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України у надзвичайних і воєнних умовах актуалізують питання балансу між потребами публічної безпеки та обов’язком держави дотримуватися міжнародних стандартів поводження з ув’язненими. Особливості діяльності цього органу у мирний та воєнний час виявляють низку системних викликів – від надмірної залежності від підзаконного регулювання до ризиків зловживання дискрецією та недостатності фінансового забезпечення. На основі аналізу вітчизняної доктрини встановлено фрагментарність опрацювання цієї проблематики та окреслено потребу у подальшому концептуальному розвитку підходів до розуміння правового статусу органів виконавчої влади у сфері виконання покарань. Результати дослідження спрямовані на удосконалення теоретичних засад і нормативного забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до вимог правовладдя та сучасних викликів.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В УКРАЇНІ

О. В. Кузьменко, Л. О. Кожура, А. В. Замрига — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний аналіз адміністративно-правового регулювання ринку сільськогосподарських земель в Україні, який набув особливого значення після скасування багаторічного мораторію на їх відчуження. Розкрито історичні та правові передумови земельної реформи, особливості формування сучасної нормативної бази, що визначає правила функціонування ринку, а також роль держави у забезпеченні балансу між економічною свободою учасників ринку та захистом стратегічного ресурсу держави. У роботі охарактеризовано систему державних органів, які здійснюють регулювання ринку земель.Детально проаналізовано повноваження Кабінету Міністрів України у формуванні політики, компетенцію Міністерства аграрної політики та продовольства у координації галузі, а також функціональні завдання Держгеокадастру в частині ведення кадастру та контролю за дотриманням земельного законодавства. Описано адміністративні процедури, що забезпечують правомірність обігу земель: реєстраційні дії, процедури землеустрою, погодження документації, цифрові сервіси та механізми земельних торгів. У статті виокремлено головні проблеми, які стримують ефективне застосування адміністративно-правових механізмів. Серед них є фрагментарність нормативної бази, відсутність належної узгодженості між державними реєстрами, недостатня якість кадастрових даних, недосконалість державного контролю та наглядових процедур, а також наявність корупційних ризиків у сфері земельних відносин.Наголошено на викликах, пов’язаних із ризиком надмірної концентрації земель у великих користувачів та загрозами для розвитку малих фермерських господарств.У завершальній частині сформульовано пропозиції щодо вдосконалення адміністративно-правового механізму регулювання ринку сільськогосподарських земель. Автор обґрунтовує необхідність модернізації інфраструктури кадастру та державних реєстрів, цифровізації процедур контролю та реєстрації, розширення відкритих даних, підвищення рівня прозорості публічного управління та зміцнення відповідальності за порушення земельного законодавства. Зазначається, що комплексне удосконалення адміністративно-правових інструментів є ключовою умовою формування конкурентного, стабільного та орієнтованого на європейські стандарти ринку земель в Україні.

ЗНАЧЕННЯ ЗДІЙСНЕННЯ ІСТОРИКО-ПРАВОВОГО АНАЛІЗУ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА В УКРАЇНІ

С. І. Маркін — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний історико-правовий аналіз становлення та розвитку системи адміністративного судочинства в Україні в контексті трансформації публічної влади та формування правової держави. Показано, що витоки адміністративної юстиції на українських землях пов’язані з правовими традиціями Австро-Угорщини та Російської імперії, однак інституційне оформлення спеціалізованих адміністративних судів стало можливим лише після проголошення незалежності України.Особливу увагу приділено ролі Конституції України 1996 року, ухваленню Кодексу адміністративного судочинства України 2005 року та судовій реформі 2016–2017 років, які забезпечили нормативну цілісність, організаційну самостійність і функціональну ефективність адміністративних судів. На основі аналізу положень Конституції України, Закону «Про судоустрій і статус суддів» та КАС України обґрунтовано розуміння адміністративного суду як особливого суб’єкта публічного права, наділеного специфічною компетенцією у сфері розгляду публічно-правових спорів і здійснення судового контролю за публічною адміністрацією. Встановлено, що історико-правовий аналіз системи адміністративного судочинства в Україні потребує врахування концептуальних засад, що впливали на формування нормативної моделі адміністративної юстиції, а також доктринальних підходів до розуміння правового статусу адміністративного суду як суб’єкта права. Узагальнено доктринальні підходи українських учених (В.Б. Авер’янова, В.І. Шишкіна, І.Б. Коліушка, Р.О. Куйбіди, Т.О. Коломоєць, В.М. Бевзенка, М.І. Смоковича, О.Є. Міщенка та ін.), які стали теоретичним підґрунтям інституціоналізації адміністративної юстиції. Зроблено висновок, що історико-правова еволюція адміністративного судочинства в Україні характеризується послідовною інституціоналізацією, розширенням гарантій незалежності суду, розвитком процесуальних форм та наближенням до європейських стандартів захисту прав людини, що набуває особливого значення в умовах євроінтеграційних процесів і сучасних викликів публічному управлінню.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ЗАКОНОДАВЧИХ ПРІОРИТЕТІВ У СФЕРІ РЕАБІЛІТАЦІЇ ВЕТЕРАНІВ США: ВІД КОМПЕНСАТОРНОЇ МОДЕЛІ ДО КОМПЛЕКСНОЇ СИСТЕМИ ВІДНОВЛЕННЯ

І. А. Мацелюх, А. І. Берлач — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу трансформації законодавчих пріоритетів у сфері медичної та психологічної реабілітації військовослужбовців і ветеранів у Сполучених Штатах Америки протягом періоду від середини ХХ століття до сучасності. На відміну від традиційних хронологічних оглядів нормативних актів, дослідження застосовує проблемно-аналітичний підхід, спрямований на виявлення причинно-наслідкових зв’язків між змінами характеру збройних конфліктів, суспільними викликами та законодавчими відповідями. Основна увага приділяється трьом ключовим векторам трансформації американського законодавства. По-перше, аналізується еволюція пріоритетів від виключно соматичних ушкоджень до визнання психічного здоров’я як рівноцінної, а часом і домінуючої проблеми реабілітації. Показано, як зміна характеру воєнних конфліктів від масштабних міждержавних воєн до затяжних антитерористичних операцій детермінувала законодавчі інновації у сфері психологічної підтримки ветеранів. По-друге, досліджується перехід від уніфікованих стандартизованих підходів до персоналізованих стратегій реабілітації, що відображає ширші тенденції розвитку пацієнтоцентричної медицини. По-третє, аналізується процес подолання фрагментарності правового регулювання через кодифікацію норм, створення міжвідомчих координаційних механізмів та розробку спільних клінічних стандартів.Дослідження демонструє, що американське законодавство розвивалося переважно реактивно, як серія відповідей на гострі соціальні кризи, що має як позитивні наслідки (чутливість до суспільних настроїв), так і негативні (запізнілість втручань). Критичний аналіз виявляє значні обмеження законодавчих інтервенцій: попри масштабні фінансові вливання та численні програми, проблеми психічного здоров’я ветеранів залишаються далекими від повного вирішення. Стаття спростовує поширене уявлення про американську модель як зразок для механічного копіювання, натомість пропонуючи розглядати її як приклад еволюції через постійне зіткнення із викликами. Для інших держав важливим є не пряме запозичення законодавчих рішень, а засвоєння загальних принципів: комплексності підходу, визнання психічного здоров’я пріоритетом, персоналізації втручань та міжвідомчої координації.

ПУБЛІЧНІ ФІНАНСИ ТА ЕЛЕКТРОННЕ УРЯДУВАННЯ: ПРАВОВИЙ СТАТУС БЮДЖЕТНИХ УСТАНОВ У ЦИФРОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

В. В. Пилип’як — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано вплив цифрової економіки та електронного урядування на публічні фінанси, зокрема на правовий статус бюджетних установ. Обґрунтовано актуальність дослідження трансформації діяльності бюджетних установ в умовах діджиталізації публічного управління, що зумовлена загальною тенденцією переходу державних інституцій до використання інноваційних цифрових інструментів. Визначено, що бюджетні установи як юридичні особи публічного права, котрі повністю утримуються за рахунок державного або місцевих бюджетів, повинні адаптувати свою діяльність до вимог цифрової економіки та нових підходів до управління фінансовими ресурсами. Досліджено сучасний стан нормативно-правового забезпечення електронного урядування у сфері публічних фінансів: упровадження системи відкритих даних про бюджетні видатки, розвиток електронних інформаційних ресурсів у бюджетному процесі, цифрових платформ моніторингу та контролю, а також реалізацію державної Стратегії цифровізації управління державними фінансами. Особливу увагу приділено змінам функцій бюджетних установ під впливом цифрових технологій – автоматизації бюджетних операцій, удосконаленню процедур планування й виконання бюджетів, запровадженню електронного документообігу, смарт-контрактів та використанню інших інтелектуальних цифрових рішень. Встановлено, що цифрове урядування підвищує прозорість та ефективність управління публічними фінансами, водночас загострює питання правового регулювання нових цифрових інструментів (зокрема цифрових активів, електронних сервісів та реєстрів) у бюджетній сфері. Зроблено висновок про необхідність оновлення правового статусу бюджетних установ з урахуванням цифрової трансформації: законодавчого закріплення їхніх прав та обов’язків в умовах електронного урядування, забезпечення належного рівня кібербезпеки, захисту даних та подальшої інтеграції до європейського цифрового простору. Перспективи подальших досліджень убачаються у розробці конкретних пропозицій щодо вдосконалення фінансово-правового регулювання діяльності бюджетних установ у цифровій економіці, а також у визначенні оптимальної моделі їх функціонування в умовах інтенсивного технологічного розвитку.

КІБЕРСИЛИ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ: НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОЕКТУ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО КІБЕРСИЛИ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ» У ПОРІВНЯННІ З МОДЕЛЯМИ НАТО

Д. О. Ричка — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена комплексному аналізу проекту Закону України «Про Кіберсили Збройних Сил України», яким передбачається формування окремого військового компонента для ведення операцій у кіберпросторі та електромагнітному спектрі. Мета дослідження – оцінити правові засади, інституційний дизайн і передбачувані повноваження Кіберсил, а також вплив запропонованих норм на права людини та відповідність підходам НАТО. Методологія поєднує нормативно-правовий аналіз, інституційне порівняння з моделями NATO Cyberspace Operations Centre (CyOC) при SHAPE, NATO Integrated Cyber Defence Centre (NICC), доктриною AJP-3.20, а також огляд спроможнісних рамок NCI Agency/ NCSC і навчально-дослідницького контуру CCDCOE. Результати свідчать, що законопроект відповідає тенденції інституціоналізації кібероборони та створює передумови для оперативної сумісності з НАТО, зокрема через централізоване командування, акцент на кіберстримуванні та можливість контрактного залучення цивільних фахівців (кіберрезерв). Водночас ідентифіковано ризики дублювання мандатів із вже існуючими у ЗСУ Військами зв’язку та кібербезпеки, недостатню деталізацію міжвідомчої взаємодії (Держспецзв’язку/CERT-UA, СБУ, НПУ, НКЦК при РНБО) та прогалини у процесуальних запобіжниках захисту прав людини (приватність і дані, пропорційність технічних заходів, судовий і парламентський контроль). Запропоновано внесення змін до базових оборонних актів для чіткого «розведення» компетенцій; затвердження SOP/порядків обміну даними й спільних операцій; імплементацію risk-based підходів і внутрішніх аудитів відповідності; інституційне «прошивання» інтерфейсів із CyOC/NICC, програмами NCI Agency та участю у вправах Locked Shields. Практична значущість полягає у формуванні дорожньої карти до другого читання, що поєднує вимоги нацбезпеки з гарантіями прав людини та підвищує стійкість і керованість кібероборони, тоді як наукова новизна – у синтезі правового, інституційного й спроможнісного вимірів порівняльного аналізу України та НАТО.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ КОНТРОЛЬ (НАГЛЯД) У ДІЯЛЬНОСТІ МВС УКРАЇНИ

М. М. Руденко — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

В статті на основі теорії адмінстратинвого права та діючого законодавства розкрити місце і роль адміністративного контролю (нагляду) у діяльності МВС України. Доведено, що контроль у діяльності МВС України є важливою і невід’ємною складовою для забезпечення ефективності законності у діяльності підрозділів та посадових осіб центрального апарату, Національної поліції, Державної прикордонної служби України, Національної гвардії, служби цивільного захисту МВС України. Основне призначення контролю полягає в перевірці та обліку того, як контрольовані об’єкти в даному випадку, як зовнішні та внутрішні виконують покладені на них завдання та адміністративні обов’язки. Національна поліція здійснює контроль за безпекою дорожнього руху та дотриманням учасниками правил дорожнього руху, за дотриманням вимог законів та інших нормативно-правових актів у різних сферах, включаючи опіку та піклування над дітьми, зберігання і використання зброї, спеціальних засобів, режиму радіаційної безпеки та інші. Функцію контролю за дотриманням порядку вигулу домашніх тварин у громадських місцях та здійснює заходи для запобігання жорстокого поводження з тваринами. Вона здійснює адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі. Одночасно щодо підрозділів та посадових осіб Національної поліції здійснюється громадський контроль. Державна служба України з надзвичайних ситуацій забезпечує контроль за готовністю авіаційних сил та засобів пошуку і рятування до проведення пошуково-рятувальних операцій. Вона виконує державний нагляд і контроль у сфері пожежної та техногенної безпеки, а також за додержанням вимог під час будівництва об’єктів. Контролює стан навколишнього природного середовища, санітарно-гігієнічну та епідемічну ситуацію. Відповідає за створення та використання матеріальних резервів для запобігання та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій. Державна прикордонна служба України виконує контрольні функції щодо охорони державного кордону. Це включає в себе виявлення та протидію незаконним перетинанням кордону осіб, транспортних засобів, та переміщенню через кордон незаконних вантажів. Контроль за дотриманням прикордонного режиму. Здійснює протидію незаконній міграції та торгівлі людьми. Забезпечує безпеку та контроль за рухом зброї та інших особливо небезпечних матеріалів та речовин.

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЩОДО УПРАВЛІННЯ ПОБУТОВИМИ ВІДХОДАМИ

О. В. Черненко — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Розкрито питання державної політики щодо управління побутовими відходами.У статті розглядається державна політика щодо управління побутовими відходами в Україні, зокрема принципи, поняття та особливості цієї політики в контексті забезпечення екологічної безпеки та сталого розвитку. Система управління побутовими відходами є важливим елементом екологічної політики держави, оскільки її ефективне функціонування безпосередньо впливає на якість життя населення, здоров’я громадян та стан навколишнього середовища.Принципами державної політики управління побутовими відходами в Україні є: 1) зменшення утворення відходів – сприяння мінімізації обсягів відходів через впровадження ефективних технологій, стимулювання переробки та використання вторинних ресурсів; 2) роздільного збирання та переробки – відокремлення різних типів відходів для їх подальшої переробки з метою зменшення обсягів відходів, що підлягають захороненню; відповідальності виробників – підприємства зобов’язані брати участь у системах збору та переробки відходів, що виникають у процесі виробництва та споживання їхньої продукції; інтегрованого управління відходами – забезпечення комплексного підходу до вирішення проблеми побутових відходів, включаючи всю ланку: від утворення до остаточного знищення або переробки.Поняття управління побутовими відходами включає організацію збору, транспортування, обробки, переробки та утилізації відходів, що утворюються в побуті, у відповідності до нормативних вимог та екологічних стандартів. Зміст цього процесу також включає моніторинг та контроль за діяльністю підприємств, що займаються обробкою та утилізацією відходів, а також управління ризиками, пов’язаними з забрудненням навколишнього середовища.Особливості державної політики в Україні щодо управління побутовими відходами зумовлені численними викликами, зокрема: 1) відсутністю єдиної ефективної системи збору та утилізації відходів у всіх регіонах країни; 2) низьким рівнем переробки відходів та залежністю від методів захоронення;3) проблемами з фінансуванням інфраструктури управління відходами та недостатнім рівнем екологічної освіти серед громадян; 4) забезпечення сталого розвитку, охорони довкілля та сприяння активному залученню громадян до переробки відходів; 5) впровадження новітніх технологій, вдосконалення законодавчої бази та забезпечити необхідних фінансових ресурсів для реалізації державної політики.

ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ КОЛАБОРАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙСЬКОВОЇ АГРЕСІЇ

О. Ю. Дрозд — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Актуальність статті полягає в тому, що у реаліях сьогодення проблема колабораційної діяльності в Україні набуває особливої актуальності через її безпосередній вплив на національну безпеку, функціонування державних інституцій та суспільну стійкість у період збройної агресії. Колабораціонізм створює додаткові ризики для ефективного управління на окупованих і прифронтових територіях, оскільки сприяє формуванню сприятливого середовища для діяльності зовнішнього противника, полегшує доступ до інформації та ресурсів і підриває здатність держави контролювати власний простір.Її наслідки ускладнюють процеси деокупації та післявоєнної реінтеграції, адже суспільство опиняється перед необхідністю одночасно вирішувати задачі відновлення, правової оцінки співпраці з окупаційними структурами та подолання внутрішніх соціальних розломів. У статті на підставі аналізу поглядів учених розкрито співвідношення понять «колабораціонізм» та «колабораційна діяльність». З’ясовано, що перша категорія є більш широкою та включає другу. Запропоновано авторське визначення колабораційної діяльності в Україні. Сформульовано авторське бачення щодо особливостей колабораційної діяльності в умовах повномасштабної військової агресії. Доведено, що колабораційна діяльність – це умисна, мотивована та системна взаємодія фізичних та/або юридичних осіб з окупаційними структурами (зокрема військами), яка виявляється у формах підтримки, сприяння або легітимізації зовнішньої владної присутності та спрямована на послаблення суверенітету, обороноздатності та інституційної стійкості держави. Зауважено, що вказана діяльність не лише забезпечує ворогу доступ до ресурсів, інформації чи управлінських механізмів, а й трансформує соціальне середовище, зменшуючи потенціал громад до колективного спротиву, підриваючи суспільну довіру та ускладнюючи процеси деокупації та подальшої реінтеграції. Наголошено, що широкому значенні колабораційна діяльність – це форма вияву внутрішньої «ерозії» державності, за якої люди або групи осіб, замість захисту власного суспільства, державного суверенітету й територіальної цілісності, стають каналом впливу зовнішньої сили та інструментом реалізації її воєнних чи політичних цілей.

СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 245 КК УКРАЇНИ «ЗНИЩЕННЯ АБО ПОШКОДЖЕННЯ ОБ’ЄКТІВ РОСЛИННОГО СВІТУ»

В. А. Климович — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу суб’єктивної сторони кримінального правопорушення, передбаченого ст. 245 Кримінального кодексу України, яка встановлює відповідальність за знищення або пошкодження об’єктів рослинного світу вогнем чи іншим загальнонебезпечним способом. Визначено, що відсутність у диспозиції статті чіткого нормативного закріплення форми вини створює істотні труднощі для правозастосування, зокрема під час кваліфікації діянь, їх розмежування з адміністративними проступками та індивідуалізації покарання. Розкрито інтелектуальні та вольові ознаки умислу прямого та непрямого, а також кримінальної протиправної самовпевненості й недбалості. Показано, що поєднання умисних і необережних діянь у межах однієї кримінально-правової норми призводить до нівелювання відмінностей між різними формами вини та знижує ефективність кримінально-правового регулювання.У статті наведено аргументи щодо необхідності врахування різного ступеня суспільної небезпеки умисного і необережного знищення або пошкодження об’єктів рослинного світу. Звернено увагу на зарубіжний досвід, зокрема законодавство Іспанії, Польщі, Естонії та Латвії, де умисні й необережні форми знищення рослинного світу розмежовано на окремі склади кримінальних правопорушень. Обґрунтовано доцільність передбачення у Кримінальному кодексі України два види кримінального правопорушення з різними санкціями: 1) умисне знищення або пошкодження об’єктів рослинного світу, вчинене способом підпалу чи іншим загальнонебезпечним способом; 2) необережне знищення або пошкодження об’єктів рослинного світу вогнем чи іншим загальнонебезпечним способом. Доведено, що такий підхід сприятиме підвищенню правової визначеності, точнішому відображенню ступеня суспільної небезпечності діяння, дотриманню принципу справедливості та зміцненню ефективності кримінально-правової охорони довкілля.

УХИЛЕННЯ ВІД СПЛАТИ ПОДАТКІВ І ЗБОРІВ ЯК ПІДҐРУНТЯ КРИМІНОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАПОБІГАННЯ ПРАВОПОРУШЕННЯМ

Ю. А. Мороз — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексне кримінологічне дослідження ухилення від сплати податків і зборів як одного з ключових проявів економічної злочинності, що негативно впливає на стабільність державних фінансів, функціонування бюджетної системи та рівень економічної безпеки. Наголошено, що податкові правопорушення мають високий рівень латентності, характеризуються використанням складних схем приховування доходів, взаємопов’язані з корупційними практиками, відмиванням коштів та тінізацією економіки. Окреслено, що сфера оподаткування є одним із ключових елементів фінансової системи держави, що забезпечує наповнення бюджету, стабільність макроекономічних процесів, фінансування соціальної та оборонної політики, а також підтримання довіри громадян до інститутів влади. Вона виступає не лише джерелом фінансового забезпечення державних потреб, а й індикатором ефективності державного управління, рівня правосвідомості суспільства та якості економічних відносин між державою і платниками податків.Особливу увагу приділено обґрунтуванню того, що саме кримінологічний підхід дозволяє сформувати цілісну систему запобігання податковим правопорушенням. На основі аналізу виділено основні напрями побудови такої системи: вдосконалення нормативно-правового регулювання оподаткування та кримінальної відповідальності; розвиток інструментів фінансового моніторингу та цифровізації податкового контролю. У результаті зроблено висновок, що кримінологічне забезпечення запобігання ухиленню від сплати податків і зборів повинно мати комплексний, багаторівневий характер і включати зміни в законодавстві, інтеграцію сучасних електронних систем контролю, посилення міжвідомчої взаємодії та розвиток соціальної відповідальності платників податків. Реалізація таких заходів сприятиме зниженню рівня податкової злочинності, зменшенню тінізації економіки та зміцненню фінансової стабільності держави.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ СТАТУСУ ОСОБИ, ЗНИКЛОЇ БЕЗВІСТИ ЗА ОСОБЛИВИХ ОБСТАВИН

Г. С. Коваль — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті аналізуються особливості правового статусу особи, зниклої безвісти за особливих обставин. Правовий статус особи, зниклої безвісти, характеризується захистом її прав і майна, а також зобов’язанням держави розшукувати її. Зникла особа зберігає свої права, гарантовані Конституцією та законами, а її родичі мають право на інформацію про розшук та долю зниклого. Статус набувається з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти. Встановлено, що особою, зникла безвісти за особливих обставин вважається особа, яка зникла безвісти у зв’язку із збройним конфліктом, воєнними діями, тимчасовою окупацією частини території України, надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру. Особа набуває статусу такої, що зникла безвісти за особливих обставин, з моменту внесення про неї відомостей, що містяться у заяві про факт зникнення, до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, у порядку, передбаченому цим Законом, та вважається такою, що зникла безвісти за особливих обставин, з моменту подання заявником заяви про факт зникнення особи. Визначено, що особа вважається зниклою безвісти за особливих обставин до моменту припинення її розшуку.З’ясовано, що заява про розшук особи, зниклої безвісти за особливих обставин, подається до відповідного територіального органу Національної поліції України. Заява про розшук особи, зниклої безвісти за особливих обставин, може бути подана родичем такої особи, представником військового формування, органом державної влади, органом місцевого самоврядування, громадським об’єднанням або будь-якою іншою особою, якій стало відомо про зникнення. Надання особі статусу зниклої безвісти за особливих обставин відповідно до цього Закону не позбавляє її родичів або інших осіб права звернення до суду із заявою про визнання такої особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою. Зауважується, що на підставі зібраної інформації відбувається побудова слідчих версій та формується план наступних слідчих дій, які спрямовані на розшук особи чи встановлення місця знаходження трупу такої особи. Встановлено, що складність пошуку зниклих осіб, зниклих за особливих обставин, часто пов’язана з активністю обстрілів місця зникнення особи, активних бойових дій тощо.

ПРАВОВА ПРИРОДА ДОВІРЕНОСТІ ЯК ОДНОСТОРОННЬОГО ПРАВОЧИНУ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

І. Я. Верес — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена комплексному дослідженню правової природи довіреності як одностороннього правочину у системі цивільного права України. Довіреність традиційно розглядається як ключовий інструмент підтвердження повноважень представника, однак у теорії та практиці тривалий час зберігається дискусія щодо її змістовної та юридичної природи. У центрі аналізу – співвідношення довіреності та договору доручення, питання їх взаємозв’язку та автономності, а також проблема того, чи може довіреність існувати без попередньої домовленості про представництво. Розкрито різні доктринальні підходи: концепцію довіреності як одностороннього правочину, що створює лише право представника; та позицію, відповідно до якої довіреність невід’ємно пов’язана з попередньою угодою між сторонами і лише фіксує обсяг погоджених повноважень. Значну увагу приділено аналізу сучасної судової практики Верховного Суду, який послідовно відходить від формального розуміння довіреності та визнає її підтвердженням укладення договору доручення. Досліджено істотні умови довіреності, вимоги до форми, нотаріального посвідчення та визначення юридичних дій представника, а також питання нікчемності за відсутності дати. Окремо розглянуто проблему моменту вчинення довіреності та її правових наслідків, обґрунтовано необхідність комплексного підходу, що враховує як документальну форму, так і фактичне доведення волі довірителя до відома адресата. Зроблено висновок про фідуціарний характер добровільного представництва та про доцільність тлумачення довіреності не як ізольованого волевиявлення, а як елемента зобов’язальних відносин, спрямованих на реалізацію інтересів довірителя.

ПРИНЦИПИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОБ’ЄКТІВ КОМЕРЦІЙНОЇ НЕРУХОМОСТІ В УКРАЇНІ

О. І. Князь — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті визначено та узагальнено принципи правового регулювання комерційної нерухомості в Україні як комплексна система засад, що формують зміст, спрямованість і межі регулятивного впливу держави та приватних суб’єктів у сфері нерухомого майна. Розкривається значення поняття «принцип» у теоретико-правовому аспекті, підкреслюється його фундаментальний характер та роль як вихідного нормативного орієнтира, що забезпечує єдність і стабільність правової системи. Показано, що загальнотеоретичні принципи права, включно з законністю, справедливістю, пропорційністю, юридичною визначеністю та добросовісністю, формують основу для галузевого та спеціального регулювання відносин щодо комерційної нерухомості. Проаналізовано принципи адміністративного права, які визначають діяльність публічної влади у сфері нерухомості, підкреслюючи вимоги відкритості, підзвітності, ефективності, недискримінації та належного врядування. Окрему увагу приділено теоретичним підходам до розуміння принципів правового регулювання як автономної юридичної категорії, що забезпечує системність та результативність регулятивного впливу. Розкрито особливості реалізації загальних цивільно-правових принципів рівності учасників, непорушності права власності, свободи договору, розумності й справедливості у контексті обороту комерційної нерухомості. Проаналізовано спеціальні принципи, закріплені в законодавстві про державну реєстрацію речових прав та оренду землі, які забезпечують достовірність, публічність, реєстраційну визначеність, єдність земельної ділянки та об’єкта нерухомості, а також стабільність правового режиму. У роботі підкреслено, що ринок нерухомості зазнає значного впливу кризових явищ, воєнних факторів і макроекономічної нестабільності, що підвищує важливість чітких і системних принципів регулювання. Узагальнено, що комплексне поєднання адміністративних, цивільних і спеціальних принципів створює підґрунтя для формування прозорого, передбачуваного й захищеного середовища функціонування ринку комерційної нерухомості та забезпечує стабільність правовідносин у відповідній сфері.

ПРАВОВА ПРИРОДА ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ СУДОВОГО ОСКАРЖЕННЯ ВІДМОВИ У ВЧИНЕННІ НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЇ

Я. Л. Коломієць — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена комплексному дослідженню правової природи та ефективності судового оскарження відмови у вчиненні нотаріальної дії, що є одним із ключових інструментів забезпечення законності в нотаріальній діяльності та доступу громадян до реалізації їхніх цивільних прав. Актуальність теми зумовлена тим, що відмова нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії нерідко створює реальні перешкоди у здійсненні суб’єктивних прав особи, а судове оскарження відповідно до статті 50 Закону України «Про нотаріат» виступає єдиним механізмом правового захисту в ситуаціях, коли звернення до іншого нотаріуса є неможливим.У статті проаналізовано історичний розвиток нормативного регулювання оскарження нотаріальних дій, трансформацію процесуальної природи цієї категорії справ від окремого до позовного провадження, а також ключові наукові підходи до визначення предмета спору та меж судового контролю. Автор обґрунтовує, що спір у таких справах має виключно процесуальний характер, оскільки стосується не змісту чи існування цивільного права, а можливості його реалізації через нотаріальну дію.Особливу увагу приділено аналізу позовних вимог, які містяться в позовах про оскарження нотаріальної дії: про визнання постанови нотаріуса незаконною та зобов’язання нотаріуса вчинити нотаріальну дію. На основі усталеної практики Верховного Суду доведено, що вимога про визнання постанови незаконною є належним і ефективним способом судового захисту, оскільки судове рішення усуває конкретні процесуальні перешкоди та унеможливлює повторну відмову з тієї самої підстави. Натомість вимога про зобов’язання нотаріуса вчинити нотаріальну дію визнається неналежним способом захисту. Підкреслюється, що суди у своїх рішеннях часто обмежуються посиланням на неможливість втручання у компетенцію нотаріуса, проте недостатньо наголошують на неналежності обраного способу захисту. Автор обґрунтовує необхідність прямо зазначати цю обставину в мотивувальних частинах рішень для уникнення хибного уявлення про «неефективність» судового захисту та про відсутність судового впливу на діяльність нотаріуса.

МОМЕНТ НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ВІРТУАЛЬНІ АКТИВИ ЗА ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИМ ДОГОВОРОМ

В. В. Посполітак, Є. Ю. Савченко — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Авторами розглянуто проблематику визначення моменту переходу права власності на віртуальні активи за цивільно-правовим договором через призму традиції українського приватного права, особливостей природи віртуальних активів як об’єктів цивільних прав та положень чинного законодавства, що є актуальною з огляду на відсутність законодавчо встановлених особливостей правового режиму віртуальних активів та відсутністю ґрунтновних досліджень вітчизняних науковців на запропоновану тематику.Під час дослідження встановлено, що момент переходу права власності на віртуальні активи пов’язується з моментом їх прив’язки до публічної адреси набувача, в результаті чого віртуальні активи стають доступними для користування та розпорядження за допомогою приватного ключа.Дослідження дозволило зробити висновок про недоцільність підходу щодо визначення переходу права власності на віртуальні активи, який передує «передачі» віртуального активу, адже набувач в такому разі не матиме змоги реалізувати власні майнові права за окремими різновидами віртуальних активів, матиме істотно обмежений правовий інструментарій захисту власних прав щодо витребування віртуального активу у разі відмови продавця переказувати такий віртуальний актив, а технологія блокчейн не забезпечуватиме реалізацію одного з базових елементів її призначення – усунення елементу довіри. Аналіз запропонованої проблематики також дозволив визначити випадки, коли технологічні особливості існування віртуальних активів створюють складнощі під час визначення моменту переходу права власності. Це релевантно для випадків втрати набувачем, який забезпечує самостійне зберігання приватних криптографічних ключів, паролю до цифрового гаманця та сід-фрази1, що автоматично зумовлює втрату можливостей реалізувати правомочності власника щодо цифрового володіння, користування та розпорядження віртуальними активами, не дивлячись на те, що всі юридично значимі дії, спрямовані на набуття права власності (укладення договору, яке відповідає волі сторін, здійснення переказу віртуальних активів та забезпечення отримання зустрічного задоволення), можуть бути належним чином виконані обома сторонами правочину.

ПРАВОСУБʼЄКТНІСТЬ ІНОЗЕМНИХ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ЯК БОРЖНИКІВ У ВИКОНАВЧОМУ ПРОВАДЖЕННІ

В. С. Холод — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У даній статті досліджено питання правосубʼєктності іноземних юридичних осіб, як боржників у виконавчому провадженні. Враховуючи світові тенденції глобалізації суспільних правовідносин, широке поширення транскордонної господарської діяльності компаній, корпорації, тощо, у вітчизняного законодавця виникла потреба врегулювати правовідносини з іноземним елементом. Таким чином, іноземна юридична особа, в процесі своєї діяльності, на території України може бути учасником різних видів правовідносин, у тому числі і в межах виконавчого провадження. Дослідження правового регулювання діяльності і правового статусу іноземних юридичних осіб має своє місце у вітчизняній науковій літературі, однак ще не набуло достатнього обсягу. Відтак, актуальність даного дослідження зумовлена необхідністю доповнення здобутків колег-науковців, зокрема в частині правового статусу іноземної юридичної особи, як боржника у виконавчому провадженні. Переважно, увага дослідження була сконцентрована на елементах правосубʼєктності таких осіб, а саме правоздатності, дієздатності та деліктоздатності. Кожен з елементів розкрито окремо, з ухилом на специфіку вітчизняного законодавства у сфері примусового виконання рішень. Проаналізовано правовий статус іноземних юридичних осіб, їх правовий режим та законодавчу регламентацію діяльності на території України.Крім того, було звернуто увагу на особливості реалізації елементів правосуб’єктності іноземними юридичними особами. Відтак, було досліджено проблематику визначення дієздатності юридичної особи у контексті відсутності у неї легальної можливості самостійно реалізовувати власні права. У звʼязку з цим, також було досліджено питання представництва юридичної особи, як єдиного способу реалізації правосуб’єктності у відповідних правовідносинах. Дане дослідження об’єднало в собі вивчення правового статусу юридичних осіб, у тому числі іноземних, як у площині цивільних правовідносин, так і в межах виконавчого провадження, де вони можуть виступати боржниками на території України. Завдяки цьому, вдалося у повній мірі зʼясувати обсяг правосуб’єктності саме іноземної юридичної особи як боржника у виконавчому проваджені, визначити особливості її реалізації та підкреслити певну проблематику.

ПРИЗНАЧЕННЯ СУДДІВ ПРЕЗИДЕНТОМ УКРАЇНИ: ОСНОВНІ АСПЕКТИ ВІТЧИЗНЯНОЇ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ

Л. М. Мосійчук — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Дана наукова стаття присвячена актуальним проблемам реалізації процедури призначення суддів Президентом України після конституційної реформи 2016 р., зокрема основним аспектам судової практики по позовах щодо визнання протиправною бездіяльності Президента України, яка полягала у невидачі указу про призначення на посаду судді у встановлені законом строки.Конституція України та Закон України «Про судоустрій і статус суддів» закріплюють виключне повноваження Президента України призначати суддів за поданням ВРП у тридцятиденний строк шляхом видання указу. Порушення Президентом України передбаченого законом тридцятиденного строку видання указу про призначення на посаду судді стало причиною подання позовів про оскарження такої бездіяльності та сприяло формуванню відповідної судової практики, ключові момент якої відобразились у правових позиціях Великої Палати Верховного Суду.Аналіз судової практики та правових позицій Великої Палати Верховного Суду після судової реформи 2016 р. показує різні підходи до оцінки несвоєчасного видання указів. Спочатку несвоєчасне видання указу Президентом України про призначення особи на посаду судді не завжди визнавалось протиправною бездіяльністю та бралась до уваги завантаженість глави держави. Згодом зроблено акцент на посиленні захисту прав позивачів, визнавши бездіяльність Президента як триваюче порушення, що може бути оскаржене незалежно від строків. Водночас незмінною лишилась позиція про те, що належним способом захисту порушеного права є вимога визнання протиправною бездіяльність Президента України щодо невидання указу про призначення на посаду судді та зобов’язання Президента України розглянути подання Вищої ради правосуддя. Зазначена динаміка судової практики свідчить про посилення ролі судової влади у забезпеченні верховенства права та балансу між гілками влади.

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ТА ДОКТРИНАЛЬНІ ПІДХОДИ В КРАЇНАХ ЄС

Н. В. Рудік — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний аналіз конституційно-правового регулювання регіонального розвитку держав – членів Європейського Союзу з урахуванням сучасних викликів, що постають перед Україною в умовах євроінтеграційного поступу та повоєнного відновлення. Актуальність дослідження зумовлена стратегічним пріоритетом України щодо набуття членства в ЄС та необхідністю гармонізації національного законодавства із європейськими стандартами, зокрема acquis communautaire у сфері регіональної політики. У роботі проаналізовано ключові моделі конституційно-правового регулювання, що функціонують у державах – членах ЄС: централізовану, децентралізовану та змішану, які визначають специфіку розподілу повноважень між центральною владою та регіонами, ступінь автономії територій, інституційні механізми формування та реалізації регіональної політики. Особливу увагу приділено доктринальним підходам і практичним інструментам, що формувалися під впливом політики згуртування ЄС, спрямованої на зменшення диспропорцій розвитку, підтримку проблемних територій, розширення можливостей для інновацій та сталого зростання.Здійснений огляд дозволяє визначити релевантні для України елементи зарубіжних моделей, серед яких – багаторівневе врядування, розвиток ендогенного потенціалу регіонів, стратегічне планування, державно-приватне партнерство та інституційна підтримка через регіональні агентства розвитку. Показано, що успішна адаптація цих інструментів можлива лише з урахуванням українських реалій: нерівномірності соціально-економічного розвитку, екологічних загроз, необхідності постконфліктної відбудови та дотримання принципів субсидіарності.Стаття формує теоретичну основу для модернізації національної моделі регіонального розвитку, акцентуючи на важливості конституційно-правового забезпечення децентралізаційних процесів, зміцнення місцевого самоврядування та підвищення конкурентоспроможності територій. Отримані результати можуть слугувати базою для розробки практичних рекомендацій, спрямованих на формування ефективної, стійкої та інтегрованої з європейськими стандартами регіональної політики України.