Київський часопис права

ЩОДО МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ МОДЕРНІЗАЦІЇ ДЕРЖАВИ В ПРОЦЕСІ ЦИФРОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

І. М. Макаров — 2026-05-21

Стаття присвячена комплексному осмисленню методологічних засад дослідження модернізації держави в умовах цифрової трансформації як багатовимірного соціально-правового процесу. У центрі уваги перебуває формування цілісної методологічної рамки, здатної забезпечити адекватний аналіз змін, що відбуваються у структурі, функціях та ціннісних орієнтирах держави під впливом інформаційно-комунікаційних технологій. У статті досліджуються методологічні засади аналізу модернізації держави в умовах цифрової трансформації як комплексного соціально-правового явища. Обґрунтовано, що цифровізація виходить за межі суто технологічних змін і зумовлює трансформацію інституційних, функціональних та ціннісних характеристик держави. У зв’язку з цим актуалізується необхідність формування цілісної методології, здатної забезпечити адекватне наукове осмислення цих процесів. Розкрито зміст методології юридичної науки у вузькому та широкому аспектах, а також обґрунтовано доцільність їх поєднання в межах інтегративного праворозуміння. Визначено систему класичних і некласичних принципів дослідження, що забезпечують об’єктивність, логічну узгодженість і багатовимірність аналізу цифрових трансформацій. Окреслено основні методологічні підходи: системно-структурний, діяльнісний, аксіологічний, комунікативний і технологічний, як концептуальні орієнтири пізнання модернізації держави. Особливу увагу приділено класифікації методів юридичної науки, які згруповано на загальні, загальнонаукові, міждисциплінарні та спеціально-юридичні, що дозволяє забезпечити комплексний характер дослідження. Зроблено висновок про необхідність формування інтегративної методологічної моделі, яка поєднує різні рівні та інструменти наукового пізнання і відповідає сучасним викликам інформаційного суспільства.

ОСОБЛИВОСТІ ВИЗНАЧЕННЯ ПІДСЛІДНОСТІ ВІЙСЬКОВИХ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

Ю. П. Аленін — 2026-05-21

У статті досліджено особливості визначення підслідності у кримінальних провадженнях щодо військових кримінальних правопорушень в умовах воєнного стану та трансформації системи кримінальної юстиції України. Обґрунтовано, що правильне визначення підслідності є ключовою передумовою забезпечення ефективності досудового розслідування, його своєчасності, повноти та неупередженості, а також важливим елементом гарантування прав учасників кримінального провадження. Проаналізовано наукові підходи до розуміння підслідності як правової категорії та умови досудового розслідування. Встановлено, що у вітчизняній доктрині підслідність традиційно розглядається як сукупність встановлених законом ознак кримінального провадження, які визначають компетентний орган досудового розслідування. Підтримано підхід, відповідно до якого підслідність доцільно тлумачити як систему правил визначення уповноваженого органу, що дозволяє узгодити різні наукові позиції. Досліджено нормативне регулювання підслідності військових кримінальних правопорушень, передбачене ст. 216 КПК України. Встановлено, що формальна визначеність підслідності таких правопорушень за Державним бюро розслідувань є неповною через наявність винятків та колізій із положеннями, що визначають компетенцію Служби безпеки України. Особливу увагу приділено проблемі розмежування підслідності щодо кримінальних правопорушень, передбачених ст. 422 та ст. 435-1 КК України. Проаналізовано судову практику щодо визначення підслідності, а також її вплив на допустимість доказів у кримінальному провадженні. Встановлено, що порушення правил підслідності може поставити під сумнів допустимість доказів, однак не завжди автоматично тягне за собою їх визнання недопустимими. Виявлено неоднорідність правозастосовної практики щодо визначення органу досудового розслідування у провадженнях за ст. 435-1 КК України та наявність фактичної конкуренції між різними органами. Зроблено висновок про необхідність усунення законодавчих колізій та уточнення правил підслідності військових кримінальних правопорушень. Запропоновано внести зміни до ст. 216 КПК України з метою чіткого визначення компетенції органів досудового розслідування, зокрема шляхом виключення з підслідності Державного бюро розслідувань кримінальних правопорушень, передбачених ст. 422 та ст. 435-1 КК України. Обґрунтовано, що такі зміни сприятимуть підвищенню правової визначеності та ефективності кримінального провадження.

ІДЕНТИФІКАЦІЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ДОКАЗУВАННЯ ВОЄННИХ ЗЛОЧИНІВ

В. С. Бондар — 2026-05-21

Дана наукова стаття присвячена особливостями використання методу ідентифікації як інструменту доказування воєнних злочинів. Зазначено, що стаття 91 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) визначає коло об’єктів (обставин), які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення, винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення тощо). Саме вони встановлюють обставини за їх відображеннями (слідами), тобто, по суті проводять ідентифікацію в тих межах, у яких вони є необхідними для здійснення правосуддя та розв’язання задач оперативно-розшукової/контррозвідувальної діяльності. Крім того, в багатьох випадках необхідно встановлювати тотожність й інших різних об’єктів (людини за ознаками голосу, зовнішності, слідами рук, ніг, предметів за їх частинами, вилученими з місця події, ознак місцевості за певними ознаками/орієнтирами тощо). Висвітлено місце та роль у здійсненні ідентифікаційного пошуку матеріалів з перспективною використання у доказуванні воєнних злочинів автоматизованих інформаційних систем та програмних продуктів, які: – дозволяють здійснювати перевірку осіб з метою встановлення наявності сторінок у соціальних мережах, мережі Telegram (у тому числі телеграм-груп), телефонів, установчих даних, родичів та друзів, наявності інформації щодо розміщених оголошень, уподобань, а також пошуку за фото; – надають можливість перевірки фото особи на наявність інформації у мережі Інтернет (як соціальні мережі, так і відкриті Інтернет-сторінки, відео-хостинги тощо); – надають можливість здійснення пошуку просторових та часових причинно-наслідкових зв’язків між подіями (загибель/нанесення ракетного удару – обстановка), що мають значення для встановлення обставин, які підлягають доказуванню у кримінальних провадженнях, відкритих за ознаками злочинів, передбачених ст. 438 КК України; – дозволяють ідентифікувати військовослужбовців зс рф, що перебували у місцях, з яких здійснювалися пуски засобів ураження по території України у порушення норм міжнародного гуманітарного права. Сформульовані пропозиції щодо подальших наукових розвідок у даному напрямі.

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ ПІД ЧАС МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

Б. М. Висоцький — 2026-05-21

У статті проаналізовано зарубіжний досвід регулювання проведення процесуальних дій у міжнародному співробітництві у кримінальних провадженнях на тлі зростання транснаціональної злочинності та цифровізації кримінального процесу. Визначено, що ефективне міжнародне співробітництво значною мірою залежить від поєднання договірних механізмів, належної інституційної координації та дотримання процесуальних гарантій, зокрема судового контролю. Проаналізовано досвід Європейського Союзу, Німеччини, Франції, США та Великої Британії, що дозволяє оцінити ефективність організації міжнародної правової допомоги та доступу до цифрових доказів у різних правових системах. Встановлено, що сучасне регулювання міжнародного співробітництва включає поєднання класичних процедур взаємної правової допомоги та новітніх цифрових інструментів обміну доказами. Зокрема, у межах ЄС ключову роль відіграють Європейський ордер на розслідування, Євроюст та Європол, що забезпечують координацію багатосторонніх розслідувань і скорочення строків отримання доказів. Водночас обмеження доступу до цифрових даних, вимоги захисту персональних даних та принцип пропорційності втручання у приватне життя створюють колізії, які потребують адаптації національного законодавства. Досвід США та Великої Британії демонструє поєднання договірної основи міжнародної правової допомоги з централізованою координацією, обов’язковим судовим контролем та захистом прав людини, водночас виникають виклики щодо доступу до цифрових доказів у транснаціональному вимірі. Узагальнення зарубіжних підходів свідчить про необхідність технологічної модернізації, розвитку інституційної спеціалізації та оптимізації процедур санкціонування процесуальних дій в Україні без зниження рівня судового контролю. Отримані результати формують наукове та практичне підґрунтя для удосконалення кримінального процесуального законодавства України, зокрема впровадження цифрових систем обміну доказами, посилення ролі компетентних органів у транснаціональних розслідуваннях та забезпечення належного балансу між ефективністю розслідування та захистом прав людини.

ГАРАНТІЇ ЗАХИСТУ ЕКОНОМІЧНИХ ІНТЕРЕСІВ ОСОБИ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ ОБШУКУ

Л. В. Кузнецова — 2026-05-21

У статті проаналізовано гарантії захисту економічних інтересів особи під час проведення обшуку у кримінальному провадженні. Розкрито правову природу обшуку як слідчої (розшукової) дії, що супроводжується суттєвим втручанням у сферу майнових прав, а також визначено його вплив на здійснення підприємницької діяльності. Обґрунтовано актуальність дослідження у зв’язку з поширеністю випадків обмеження економічних інтересів суб’єктів господарювання. Проаналізовано проблеми зловживання процесуальними повноваженнями під час проведення обшуків, зокрема використання цієї слідчої дії як інструменту тиску на бізнес або як елементу протиправних механізмів втручання у діяльність підприємств. Встановлено, що найбільші ризики порушення прав особи виникають у випадках проведення обшуків без ухвали слідчого судді в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством. Досліджено особливості застосування положень, що регулюють проведення невідкладних обшуків, а також практику їх оцінки судами. Визначено, що відсутність чітких критеріїв невідкладності створює передумови для зловживань з боку сторони обвинувачення, а ретроспективний судовий контроль не завжди забезпечує ефективний захист прав особи. Обґрунтовано необхідність розширення процесуальних гарантій шляхом залучення власника майна до розгляду відповідних клопотань. Окрему увагу приділено аналізу вимог щодо мінімізації шкоди, яка завдається під час проведення обшуку, зокрема у контексті часу його проведення. Встановлено, що на практиці вимога щодо проведення обшуку у спосіб, який найменше порушує звичайні заняття особи, часто ігнорується, що негативно впливає на економічні інтереси суб’єктів господарювання та може спричиняти як фінансові, так і репутаційні втрати. Запропоновано напрями вдосконалення кримінального процесуального законодавства та правозастосовної практики, зокрема шляхом уточнення вимог щодо врахування економічних інтересів під час проведення обшуку, розширення участі заінтересованих осіб у судовому контролі та конкретизації критеріїв оцінки правомірності втручання. Зроблено висновок про необхідність забезпечення реального балансу між інтересами кримінального провадження та правами суб’єктів підприємницької діяльності.

АНАЛІЗ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ, ЩО РЕГУЛЮЮТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

В. А. Тимошенко — 2026-05-21

У статті здійснено ґрунтовний аналіз нормативно-правових актів України, що регулюють оперативно-розшукову діяльність у період дії воєнного стану. В умовах збройної агресії проти України оперативно-розшукова діяльність набуває особливого значення як інструмент забезпечення національної безпеки, протидії диверсійно-розвідувальним загрозам, терористичним проявам та організованій злочинності. Досліджено положення Конституції України, Закону «Про правовий режим воєнного стану», Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», а також низки підзаконних актів, що визначають правові засади функціонування правоохоронних органів у надзвичайних умовах. Особливу увагу приділено співвідношенню між потребами держави у захисті суверенітету та правами і свободами громадян, які можуть бути обмежені під час воєнного стану. Виявлено ключові проблеми правозастосування, серед яких: прогалини у законодавстві, колізії між окремими нормативними актами, ризики зловживань повноваженнями та порушення прав людини. Наголошено на необхідності вдосконалення правового регулювання оперативно-розшукової діяльності шляхом гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами у сфері захисту прав людини та забезпечення балансу між інтересами держави й особи. У статті окреслено напрями подальшого розвитку нормативної бази, зокрема розробку додаткових гарантій правового захисту громадян, удосконалення механізмів контролю за діяльністю правоохоронних органів та підвищення ефективності оперативно-розшукових заходів. Результати дослідження мають практичне значення для формування сучасної моделі безпеки, що відповідає викликам воєнного часу та сприяє зміцненню правопорядку в державі.

ПРОЦЕДУРА ВИДАЧІ ІНТЕГРОВАНОГО ДОВКІЛЛЄВОГО ДОЗВОЛУ ЯК ЕЛЕМЕНТ СИСТЕМИ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРОЦЕДУР В СФЕРІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ

Є. О. Липницька — 2026-05-21

У статті здійснено комплексне дослідження процедури видачі інтегрованого довкіллєвого дозволу як елемента системи адміністративних процедур у сфері охорони довкілля. Визначено правову природу цієї процедури як різновиду адміністративної процедури публічно-правового характеру, спрямованої на прийняття індивідуального адміністративного акта дозвільного характеру. Розкрито сутність інтегрованого підходу до запобігання та контролю промислового забруднення, що полягає у комплексному регулюванні впливу на довкілля з урахуванням найкращих доступних технологій. Охарактеризовано основні та специфічні ознаки процедури видачі інтегрованого довкіллєвого дозволу, зокрема її багатостадійність, процесуальну структурованість, інтегрований характер, експертно-технічну зумовленість, превентивну спрямованість, участь громадськості та транскордонний вимір. Встановлено місце цієї процедури у системі адміністративних процедур як системоутворюючого елемента інтегрованої моделі екологічного управління. Проаналізовано взаємодію процедури видачі інтегрованого довкіллєвого дозволу з іншими адміністративними процедурами, насамперед з процедурою оцінки впливу на довкілля, з якою вона перебуває у відносинах функціональної взаємозалежності. Обґрунтовано, що оцінка впливу на довкілля має превентивно-оціночний характер, тоді як інтегрований довкіллєвий дозвіл виконує регулятивну функцію, встановлюючи обов’язкові умови здійснення діяльності та надаючи право на експлуатацію установок. Досліджено взаємодію інтегрованого дозволу з іншими дозвільними процедурами у сфері використання природних ресурсів та визначено його роль у поступовій уніфікації екологічних вимог. Класифіковано суб’єктів процедури видачі інтегрованого довкіллєвого дозволу, включаючи дозвільний орган, заявника, заінтересованих осіб, громадськість, органи виконавчої влади, які надають експертні висновки, та іноземні держави.

ОСОБЛИВОСТІ ЗАХИСТУ ПРАВА ДОВІРЧОЇ ВЛАСНОСТІ ТА ІНТЕРЕСІВ ВИГОДОНАБУВАЧА: ДОСВІД УКРАЇНИ ТА ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ

Д. О. Бевза — 2026-05-21

У статті досліджуються способи захисту права довірчої власності та інтересів вигодонабувача з урахуванням специфіки правової природи цього інституту. Проаналізовано подвійний характер української довірчої власності, що поєднує елементи речових і зобов’язальних правовідносин, та визначено його вплив на формування системи способів правового захисту. Досліджено систему цивільно-правових способів захисту, серед яких виділено речово-правові та зобов’язально-правові механізми захисту права довірчої власності та інтересів вигодонабувача в Україні та Великій Британії. Обґрунтовано, що довірчий власник несе відповідальність не лише за порушення договірних умов, а й за недотримання фідуціарних обов’язків, що передбачає підвищені стандарти оцінки його поведінки. У дослідженні проаналізовано нормативно-правові засади та судову практику Великої Британії, що регулюють питання захисту довірчої власності, із фокусом на поєднанні законодавчого регулювання та прецедентного права. Розкрито підходи до визначення відповідальності довірчого власника за порушення фідуціарних обов’язків, а також охарактеризовано систему судових і превентивних засобів захисту інтересів вигодонабувача, сформовану в межах доктрини справедливості. Додатково встановлено, що у праві країн англо-американської правової сім’ї вигодонабувач трасту наділений значно ширшим спектром способів захисту. Натомість у національному праві України відсутня чітко сформована система спеціальних способів захисту, що зумовлює необхідність застосування загальних положень цивільного законодавства, які не завжди враховують фідуціарну природу відповідних правовідносин. Зроблено висновок про необхідність удосконалення законодавчого регулювання у сфері довірчої власності шляхом імплементації окремих елементів фідуціарного захисту, характерних для трастових правовідносин, зокрема щодо розширення переліку способів захисту та конкретизації стандартів відповідальності довірчого власника.

ЗАЛЕЖНІСТЬ КОНСТРУКЦІЇ ДОГОВОРІВ У СФЕРІ ІТ ВІД ПРИРОДИ ЦИФРОВОГО ОБ’ЄКТА

Р. В. Вовчок — 2026-05-21

У статті досліджується залежність конструкції договорів у сфері інформаційних технологій від природи цифрового об’єкта, що становить їх предмет. Особлива увага приділяється аналізу правової природи таких об’єктів, як програмне забезпечення, бази даних, цифровий контент та системи штучного інтелекту, які поєднують ознаки об’єктів права інтелектуальної власності, інформаційних ресурсів та результатів надання послуг. Обґрунтовується, що специфіка цифрового об’єкта зумовлює трансформацію класичних договірних конструкцій та формування гібридних моделей, що поєднують елементи договорів підряду, надання послуг, ліцензійних договорів і договорів про обробку даних. У статті аналізуються особливості визначення істотних умов ІТ-договорів, зокрема умов щодо обсягу прав інтелектуальної власності, режиму доступу до цифрового об’єкта, способів його використання, обмежень і гарантій безпеки. У дослідженні використано системний метод, який дозволив розглянути договірні конструкції у сфері ІТ як цілісну систему, зумовлену взаємозв’язком між природою цифрового об’єкта та правовими формами його використання. Застосовано формально-юридичний метод для аналізу положень цивільного законодавства, а також норм міжнародного та європейського права у сфері права інтелектуальної власності та цифрових технологій. Метод порівняльно-правового аналізу дав змогу дослідити підходи до правової кваліфікації ІТ-договорів у різних правових системах, а узагальнення судової практики дозволило виявити проблеми визначення їх правової природи та застосування відповідних правових режимів. Теоретичне значення дослідження полягає у розвитку наукових підходів про вплив природи цифрового об’єкта на формування договірних конструкцій у сфері ІТ та уточненні ролі об’єкта правовідносин у визначенні змісту зобов’язання. Практичне значення полягає у формуванні підходів до належної правової кваліфікації ІТ-договорів, визначення їх істотних умов та забезпечення балансу прав і обов’язків сторін, що сприятиме підвищенню правової визначеності та ефективності договірного регулювання у цифровій економіці.

ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ЗАСАДНИЧИХ ПРИНЦИПІВ ДЕРЖАВНОЇ ЖИТЛОВОЇ ПОЛІТИКИ

М. К. Галянтич — 2026-05-21

Розглядаються питання формування та застосування принципів, їх вплив на розвиток системи права. Досліджуються засадничі принципи державної житлової політики, система принципів житлового права, значення їх та застосування, перспективне законодавство на основі правових принципів та напрями державної житлової політики. Визначається, що проблема застосування принципів у житловому законодавстві багатоаспектна, розширюється від відносин у зв’язку із проживанням у жилих приміщеннях, виникають від права власності на житло до виселення мешканців без надання іншого житла. Констатується, що в умовах збільшення кількості нормативних актів актуальною є проблема класифікації правових принципів з метою ефективного їх застосування. Зокрема, Закон України «Про житловий фонд соціального призначення» побудований на соціальній системі принципів у житловій сфері, які не поширюються на приватно-правову сферу. Виявлено проблеми взаємодії приватних та публічних принципів впливає на здійснення прав фізичною особою прав на житло. Підтверджується, що розвиток нормативної бази України має спиратися на стандарти та принципи основних документів Європейського Союзу, що дасть змогу комплексно врегулювати весь комплекс відносин у житловій сфері. Доводиться, що формування сучасного житлового законодавства потребує визначення нової концепції з урахуванням особливостей поєднання приватно і публічно правових засобів правового впливу на житлові відносини. Намагання держави виробити нову державну житлову політику має спиратися на нову систему засадничих принципів у житловій сфері. Державна житлова політика має усунути нечіткість визначення принципів, що містяться у житловому законодавстві, подвійних тлумачень, колізій, або взагалі відсутності принципів, які б забезпечували гарантії здійснення житлових прав особи, пропонується визначення поняття «засадничий принцип» з метою збільшення засобів реалізації міжнародно визнаних житлових прав.

ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ОКРЕМИХ ПІДСТАВ ПРИМУСОВОГО ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

А. С. Князєва — 2026-05-21

У статті проведено комплексний порівняльно-правовий аналіз окремих підстав примусового припинення права власності, зокрема, конфіскації, реквізиції та інституту визнання необґрунтованими активів та їх стягнення у дохід держави. Проведено правовий аналіз конфіскації в межах кримінального та цивільного права, узагальнено їх спільні базові ознаки та встановлено, що конфіскація поєднує елементи приватноправового та публічно-правового регулювання. Досліджено інститут визнання необґрунтованими активів та їх стягнення у дохід держави як різновид цивільної конфіскації, що застосовується у порядку цивільного судочинства та спрямований на протидію необґрунтованому збагаченню осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Визначено його правову природу, особливості застосування та місце у системі примусового припинення права власності. Проаналізовано реквізицію як форму примусового відчуження майна публічно-правового характеру, що застосовується в умовах надзвичайних обставин, воєнного або надзвичайного стану у позасудовому порядку з обов’язковим відшкодуванням його вартості. Визначено характерні ознаки реквізиції, підстав її застосування та встановлено необхідність додаткового нормативного врегулювання переліку майна, яке може бути примусово відчужене. Підкреслено необхідність удосконалення правового регулювання процедури отримання компенсації вартості майна у разі застосування реквізиції, а також забезпечення належних гарантій захисту права власності. Доведено, що конфіскація та визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави мають санкційний характер, застосовуються, як правило, на підставі судового рішення та передбачають безоплатне вилучення майна у власність держави. Натомість реквізиція не має каральної природи, не пов’язана з вчиненням правопорушення і виступає адміністративним інструментом держави, який застосовується в умовах надзвичайних обставин, воєнного або надзвичайного стану з метою задоволення публічних потреб із обов’язковим відшкодуванням вартості майна.

НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО У СФЕРІ ЗАХИСТУ АВТОРСЬКИХ ПРАВ НА ПРОГРАМНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗІ ШТУЧНИМ ІНТЕЛЕКТОМ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

Є. В. Литвиненко — 2026-05-21

Стаття присвячена дослідженню проблемних аспектів чинного законодавства України у сфері захисту авторських прав на програмне забезпечення зі штучним інтелектом та формулюванню конкретних пропозицій щодо його вдосконалення. Актуальність теми зумовлена стрімким зростанням масштабів використання генеративного штучного інтелекту: за оцінками Gartner, вже у 2022 році ШІ створював близько 10% усього цифрового контенту у світі, що свідчить про нагальну потребу в правовому регулюванні. Встановлено, що традиційна модель охорони комп’ютерних програм як літературних творів, закріплена у Цивільному кодексі України та Законі України «Про авторське право і суміжні права», попри відповідність міжнародним стандартам, є недостатньою для регулювання об’єктів, що автономно генеруються системами штучного інтелекту без безпосередньої творчої участі людини. Запровадження статтею 33 зазначеного Закону права sui generis на такі об’єкти є першим у світі прикладом спеціального законодавчого режиму їх охорони, однак чинна редакція містить низку суттєвих недоліків. Окремо досліджено конфлікт між правами, наданими українським законодавством, та умовами договорів із глобальними ШІ-платформами, які фактично знецінюють ці права через широкі безвідкличні ліцензії. Проаналізовано досвід Євросоюзу – Регламент 2024/1689 (EU AI Act) та Директиву 2019/790/ ЄС (DSM), як орієнтир для реформування національного законодавства, а також розглянуто двоетапний план гармонізації з acquis ЄС, що передбачає спочатку запровадження м’яких регуляторних інструментів, а згодом ухвалення національного закону про штучний інтелект. За результатами дослідження запропоновано сім шляхів удосконалення: заміна критерію охороноздатності на «індивідуальний характер» за аналогією з правом ЄС; запровадження добровільної державної реєстрації; обмеження обсягу охорони до захисту від дослівного копіювання; обов’язкове маркування ШІ-об’єктів спеціальним символом; законодавче визначення переліку виключених об’єктів; врегулювання конфлікту з платформними угодами; поетапна гармонізація з acquis ЄС.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНСТИТУТІВ СПІЛЬНОГО ІНВЕСТУВАННЯ В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

І. В. Полякова — 2026-05-21

У статті проведено всебічний науковий аналіз правової природи, класифікаційних ознак та тенденцій розвитку інститутів спільного інвестування (ІСІ) в Україні. У змісті розкрито чинну законодавчу базу, зокрема Закон України «Про інститути спільного інвестування», та здійснено порівняння розуміння даної категорії з доктринальними підходами провідних правників. Обґрунтовано доцільність розмежування ІСІ інституційного типу (корпоративні інвестиційні фонди – КІФ) та договірного типу (пайові інвестиційні фонди – ПІФ), що не мають статусу юридичної особи. Окрему увагу приділено практичному аспекту функціонування ринку капіталу в Україні. Досліджено роль ІСІ як надійних фінансових посередників та інструментів диверсифікації ризиків для роздрібних інвесторів. На основі аналітичних даних Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку за IV квартал 2025 року виявлено стійку тенденцію до домінування КІФ на вітчизняному ринку, що пояснюється вищим рівнем корпоративного контролю. Додатково підкреслено роль ІСІ як ключових фінансових посередників, що забезпечують диверсифікацію ризиків для дрібних (роздрібних) інвесторів через об’єднання капіталів для реалізації масштабних проектів. Значну частину роботи присвячено аналізу досвіду Європейського Союзу. Розглянуто специфіку наднаціонального регулювання таких інститутів, як UCITS (інститути спільного інвестування в цінні папери) та AIFM (менеджери альтернативних інвестиційних фондів). Окремо виділено європейські механізми захисту прав роздрібних інвесторів, зокрема через впровадження «ключових інформаційних документів» (KID) згідно з Регламентом № 1286/2014. У контексті майбутньої реформи проаналізовано положення законопроекту № 13246 «Про інвестиційні фонди», який пропонує концептуально нову модель: поділ на публічні та альтернативні фонди, впровадження інституту кастодіальних установ та адаптацію термінології до Директив ЄС. Автор доводить, що інтеграція цих норм є критично важливою для залучення довгострокового фінансування в інфраструктурні проекти та забезпечення фінансової стабільності України в період повоєнного відновлення.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ІНСТИТУТІВ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ ПІД ВПЛИВОМ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРИНЦИПІВ І ПРАКТИКИ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ

С. П. Товста — 2026-05-21

У статті здійснено комплексне дослідження трансформації основних інститутів цивільного права України під впливом конституційних принципів, а також із урахуванням досвіду провідних зарубіжних правових систем. Розкрито зміст і значення конституціоналізації приватноправового регулювання, що виявляється у посиленні ролі Конституції України як акта прямої дії у сфері цивільних правовідносин. Проаналізовано взаємозв’язок між конституційними гарантіями прав і свобод людини та цивільно-правовим регулюванням відносин власності, зобов’язальних відносин, особистих немайнових прав, а також спадкового права. Обґрунтовано, що після набуття чинності Конституцією України 1996 року та в умовах євроінтеграційних процесів відбулося системне оновлення цивільного законодавства, спрямоване на його гармонізацію з правом Європейського Союзу, імплементацію положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рецепцію окремих правових конструкцій держав романо-германської та англосаксонської правових сімей. Значну увагу приділено аналізу практики Конституційного Суду України та Верховного Суду, які відіграють ключову роль у формуванні конституційно-правового контексту застосування норм Цивільного кодексу України 2003 року. Досліджено зарубіжний досвід конституціоналізації цивільного права, зокрема у Німеччині, Франції, Нідерландах, Польщі, країнах Балтії та інших державах, що дозволило виявити спільні тенденції та національні особливості розвитку приватного права. Зроблено висновок про необхідність подальшого вдосконалення цивільного законодавства України з урахуванням конституційних цінностей, принципу верховенства права, практики Європейського суду з прав людини та найкращих зарубіжних підходів до регулювання цивільних відносин, а також сучасних викликів правового розвитку.

ЗАХИСТ ПРАВ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ (ВПО) В УМОВАХ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ: СИНЕРГІЯ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

О. П. Заставна — 2026-05-21

Стаття присвячена аналізу механізмів захисту прав внутрішньо переміщених осіб (ВПО) в контексті збройного конфлікту в Україні. У дослідженні аналізується, як норми міжнародного гуманітарного права (МГП), зокрема IV Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року, взаємодіють з чинним національним законодавством щодо статусу та прав ВПО. Особлива увага приділяється Керівним принципам ООН з питань внутрішнього переміщення (1998 р.), які, незважаючи на свій рекомендаційний статус, стали загальновизнаними стандартами у сфері захисту прав переміщених осіб. Розглянуто проблему паралельного впровадження на території України закріплених принципів у національне законодавство та практику їх застосування компетентними державними органами. У цій статті свавільне переміщення визнається порушенням норм МГП та міжнародного права прав людини, а також як посягання на встановлені правові гарантії, покликані забезпечити захист внутрішньо переміщених осіб від примусового виселення та надання їм права на безпечне повернення до місця постійного проживання. Особливу увагу приділено аналізу міжнародно-правових стандартів, які регулюють заборону таких дій, а також обов’язків держав щодо їх попередження та усунення наслідків. Досліджується відображення наведеної проблематики у судовій практиці та рішеннях міжнародних органів із захисту прав людини, що стосуються зафіксованих випадків порушень. Автори розглядають проблеми права осіб, переміщених з їхніх домівок, на надання їм альтернативного житла, механізми компенсації за втрату або пошкодження майна, перспективи реінтеграції ВПО в ситуації після завершення бойових дій, а також надають рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства у цій сфері. Існує потреба оцінити ступінь гармонізації норм МГП та національного законодавства та розробити подальші ініціативи щодо гармонізації, які передбачають не лише формальне включення міжнародних стандартів до законодавства, але й створення ефективних інституційних механізмів для їх впровадження. Підкреслюється необхідність міжвідомчої координації та, власне, участі громадянського суспільства в процесах реінтеграції переміщених осіб.

23 ВІДСОТКИ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ПІД ЗАГРОЗОЮ ЯК ІНДИКАТОР КРИЗИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОТИМІННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

М. В. Каптан — 2026-05-21

У науковій статті здійснено комплексний адміністративно-правовий аналіз системи регулювання протимінної діяльності в Україні в умовах повномасштабної збройної агресії Російської Федерації та значного мінного забруднення території держави. Обґрунтовано, що понад 23% території України перебуває під загрозою вибухонебезпечних предметів, що зумовлює необхідність удосконалення правової та інституційної моделі управління протимінною діяльністю. На основі аналізу законодавства, підзаконних нормативно-правових актів, Національної стратегії протимінної діяльності до 2033 року, міжнародних стандартів IMAS, а також наукових і аналітичних джерел визначено структуру нормативно-правового забезпечення у досліджуваній сфері, охарактеризовано повноваження ключових суб’єктів державного управління та проаналізовано практичні проблеми їх взаємодії. Встановлено, що чинна система регулювання має ознаки інституційної фрагментації, дублювання функцій між органами виконавчої влади, нормативних колізій, недостатньої уніфікації процедур сертифікації операторів протимінної діяльності та обмеженості механізмів фінансового забезпечення гуманітарного розмінування. Окрему увагу приділено проблемам правового статусу постраждалих осіб, відсутності єдиного реєстру забруднених територій, неузгодженості земельного законодавства з нормами протимінної діяльності та недостатній гармонізації національних стандартів із міжнародними вимогами. На підставі проведеного дослідження визначено сім системних проблем правового регулювання та запропоновано напрями їх вирішення, зокрема створення єдиного центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, консолідацію сертифікаційних функцій, удосконалення компенсаційних механізмів, запровадження єдиної інформаційної системи обліку забруднених територій та посилення координації міжнародної допомоги. Зроблено висновок, що ефективна правова модернізація системи протимінної діяльності є необхідною передумовою відновлення економічного потенціалу України, забезпечення безпеки населення та повернення забруднених територій до продуктивного використання.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЛЮДЯНОСТІ: СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

І. А. Лісний — 2026-05-21

У статті здійснено комплексне дослідження сучасних тенденцій розвитку міжнародного кримінального права в контексті притягнення до відповідальності за злочини проти людяності як однієї з найтяжчих категорій міжнародних злочинів. Проаналізовано нормативно-правову базу, що регулює відповідну сферу, зокрема положення Римського статуту Міжнародного кримінального суду, практику міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc (для колишньої Югославії та Руанди), а також новітню судову практику міжнародних і національних судів. Особливу увагу приділено еволюції підходів до визначення поняття «злочини проти людяності» як у міжнародно-правовій доктрині, так і в позитивному праві, що дозволило виявити наявні суперечності та прогалини правового регулювання. У роботі детально досліджено елементи складу злочинів проти людяності, включаючи контекстуальні ознаки, об’єктивну та суб’єктивну сторони, а також питання кваліфікації окремих діянь у світлі сучасних міжнародних стандартів. Розглянуто механізми реалізації принципу невідворотності покарання, зокрема через діяльність Міжнародного кримінального суду, універсальну юрисдикцію національних судів та розвиток міждержавного співробітництва у кримінально-правовій сфері. Окремий акцент зроблено на проблематиці притягнення до відповідальності держав та їхніх посадових осіб, включаючи питання імунітету, співвідношення міжнародного та національного права, а також політико-правові виклики, що виникають у процесі здійснення правосуддя. Проаналізовано перспективи кодифікації відповідних норм у рамках окремої конвенції ООН про злочини проти людяності. Обґрунтовано висновок, що сучасний розвиток міжнародного кримінального права характеризується інституційним зміцненням механізмів відповідальності, розширенням юрисдикції міжнародних судових органів, підвищенням ролі національних правових систем у забезпеченні міжнародної кримінальної юстиції та посиленням глобальної координації у протидії найтяжчим злочинам проти людства.

АНАЛІЗ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ У СПРАВАХ ПРОТИ УКРАЇНИ ЩОДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ СУДОВОЇ ВЛАДИ

Ю. І. Цвіркун — 2026-05-21

У статті здійснено аналіз рішень Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справах проти України, які стосуються незалежності судової влади. Акцентовано увагу на тому, що в Рішення ЄСПЛ вже тривалий період часу, зокрема, зі вступом України в 1995 році до Ради Європи, сприяють гармонізації національної правової системи із правовою системою Європейського Союзу (далі – ЄС). ЄСПЛ відведено особливу роль інституційного гаранта верховенства права, який, окрім іншого, формує національну правозастосовну практику. Ураховуючи низку наукових досліджень, відмічено, що міжнародні правові стандарти поділяються на: 1) міжнародні стандарти, які містяться у загальносвітових документах; 2) регіональні, наприклад, європейські стандарти, які закріплені в європейських міжнародних правових актах. Крім цього, у сфері правосуддя міжнародні стандарти в науковій літературі класифікуються на: 1) базові – універсальні міжнародні стандарти, закріплені в основоположних документах, що визначають стандарти правової держави; 2) спеціальні – галузеві міжнародні стандарти у сфері правосуддя; 3) міжнародні стандарти, втілені у практиці міжнародних юрисдикційних органів. При цьому зроблено висновок, що європейські стандарти справедливого суду закріпленні у низці європейських міжнародних документів – міжнародних договорах, які, в залежності від їх юридичної сили, є обов’язковими для України або мають рекомендаційних характер. Що ж до рішень ЄСПЛ, то вони теж містять відповідні міжнародні стандарти, але відносяться не до базових чи спеціальних, а до тих, які втілені у практиці міжнародних юрисдикційних органів. Розкрито зміст рішень ЄСПЛ у таких справах «Совтрансавто-Холдинг проти України», «Агрокомплекс проти України», «Волков проти України», «Денісов проти України», «Куликов та інші проти України», «Гуменюк та інші проти України», «Овчаренко та Колос проти України», «Головчук проти України» тощо. Звернено увагу на порушення норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція, ЄКПЛ), які допущено Україною у цих справах. Разом з тим, підкреслено, що аналіз указаних вище Рішень ЄСПЛ говорить про те, що гарантії незалежності судді, які закріплені, зокрема, в статті 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» часто не забезпечуються на практиці, а також про наявність в Україні системних порушень щодо незалежності судової влади. Також відмічено, що вітчизняні суди при ухваленні рішень вже частіше застосовують норми Конвенції та протоколів до неї, а також правові позиції ЄСПЛ, що викладені в проаналізованих Рішеннях та які гарантують право на справедливий суд (стаття 6), право на ефективний засіб юридичного захисту (стаття 13), право на захист власності (стаття 1 Першого протоколу до ЄКПЛ). За результатами викладеного дослідження зроблено висновки, що критерії, які визначають незалежність суду, що викладені в рішеннях ЄСПЛ, мають бути взятими до уваги і сприйматися буквально посадовими особами та органами, які причетні до сфери судоустрою та формування суддівського корпусу в Україні. Також зауважено, що забезпечення верховенства права, справедливого суду та дотримання базових прав людини є невід’ємними складовими політичних вимог для вступу України до ЄС. Україна має синхронізувати своє законодавство з правом Євросоюзу (Acquis communautaire) і для цього, за різними аналізами, необхідно ухвалити близько тисячі законопроєктів. Однак, щоб це забезпечити Україна повинна продовжувати реформи в царині правосуддя з урахуванням положень ЄКПЛ та зі звірянням до практики ЄСПЛ.

АДМІНІСТРАТИВНА ДИСКРЕЦІЯ У РЕГУЛЮВАННІ РИНКУ ВІРТУАЛЬНИХ АКТИВІВ

І. О. Биков — 2026-05-21

У статті здійснено комплексне дослідження адміністративної дискреції у сфері регулювання ринку віртуальних активів в Україні в умовах фрагментарного нормативно-правового регулювання та трансформації цифрової економіки. Обґрунтовано, що сучасний стан правового регулювання обігу віртуальних активів характеризується наявністю правового парадоксу, який полягає у визнанні державою відповідного ринку на політичному рівні за відсутності дієвого нормативного забезпечення. Це зумовлює підвищення ролі адміністративної дискреції як інструменту оперативного реагування на нові виклики, пов’язані з динамікою блокчейн-технологій та транснаціональним характером криптооперацій. Визначено, що адміністративна дискреція у зазначеній сфері набуває нових ознак, пов’язаних із використанням аналітичних алгоритмів, фінансового моніторингу та цифрових інструментів оцінки ризиків, що трансформує традиційний управлінський розсуд у складний симбіоз правових і технологічних рішень. Водночас доведено, що відсутність чітких критеріїв реалізації дискреційних повноважень призводить до правової невизначеності, непередбачуваності правозастосування та ризиків порушення прав учасників ринку, зокрема права власності та свободи господарської діяльності. Особливу увагу приділено аналізу європейського підходу до регулювання віртуальних активів, зокрема положень регламенту MiCA, який передбачає поєднання нормативної визначеності із збереженням певного рівня адміністративної дискреції. Обґрунтовано, що навіть у межах гармонізованого правового режиму зберігається простір для інтерпретаційного розсуду регуляторів, що підтверджується сучасними науковими дослідженнями. Доведено, що ефективна реалізація адміністративної дискреції можлива лише за умови її інституціоналізації, яка передбачає нормативне закріплення меж, критеріїв та процедур прийняття рішень, а також забезпечення належного рівня судового контролю. Запропоновано підхід до трансформації дискреції у структуровано унормований механізм, що забезпечує баланс між гнучкістю державного регулювання та принципами верховенства права. Зроблено висновок, що формування ефективної моделі адміністративної дискреції у сфері віртуальних активів є необхідною передумовою створення прозорого, передбачуваного та інвестиційно привабливого правового середовища, сумісного з правом Європейського Союзу.

ПРАВОВІ ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ: АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ ВИМІР

А. В. Боровик — 2026-05-21

У статті досліджено адміністративно-правові інструменти забезпечення економічної безпеки держави та їх роль у впливі на економічні процеси. Обґрунтовано, що категорія «інструмент» має універсальний характер і використовується для позначення засобів досягнення визначених цілей, однак у чинному законодавстві України відсутнє її нормативне визначення. Встановлено, що у правничій науці ця категорія активно використовується, зокрема у межах теорії адміністративного права, де інструменти публічного адміністрування розглядаються як форми реалізації владних повноважень суб’єктів публічної адміністрації. Проаналізовано співвідношення економічної та правової сфер суспільного життя та визначено, що економічні процеси базуються на об’єктивних закономірностях, тоді як право має нормативно-вольовий характер. У зв’язку з цим обґрунтовано, що адміністративно-правові інструменти не можуть повністю визначати розвиток економіки, однак здатні здійснювати суттєвий регулятивний вплив на неї. Особливу увагу приділено історичному досвіду застосування державних управлінських інструментів, зокрема політиці воєнного комунізму та нової економічної політики, що дозволяє оцінити масштаби можливого впливу держави на економічні процеси. Доведено, що ефективність такого впливу залежить від узгодженості правових рішень із об’єктивними економічними закономірностями. Зроблено висновок, що адміністративно-правові інструменти є важливим елементом забезпечення економічної безпеки, однак їх застосування потребує науково обґрунтованого підходу, чіткого нормативного закріплення та врахування специфіки економічних процесів. Удосконалення відповідних інструментів має бути спрямоване на підвищення ефективності державного управління та забезпечення економічної стійкості держави.

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ СУБ’ЄКТІВ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗВИТКУ ГРОМАД

А. М. Вихристюк — 2026-05-21

Актуальність статті полягає в тому, що в адміністративно-правовому механізмі розвитку громад, в умовах цифрової трансформації, суб’єкти виступають ключовим функціональним елементом, який забезпечує приведення в дію всіх інших складових цього механізму. Саме через їхню діяльність відбувається практична реалізація норм адміністративного права, впровадження управлінських рішень та досягнення стратегічних цілей державної політики у сфері регіонального розвитку й цифровізації. Від ефективності функціонування суб’єктів безпосередньо залежить результативність цифрових перетворень на рівні територіальних громад, а також рівень доступності та якості публічних послуг. У статті, спираючись на аналіз наукових поглядів вчених, з’ясовано зміст та розкрито значення адміністративно-правового статусу, а також виділено елементи даної категорії. Надано характеристику адміністративно-правовому статусу суб’єктів владних повноважень, які забезпечують розвиток територіальних громад, у тому числі в рамках інформатизації. Розкрито компетенцію і повноваження Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Міністерства розвитку громад та територій України, Міністерства цифрової трансформації України, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, як суб’єктів забезпечення розвитку громад. Зроблено висновок, що в умовах вітчизняних реалій систему суб’єктів адміністративно-правового розвитку територіальних громад складають Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство розвитку громад та територій України, Міністерство цифрової трансформації України, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи). Аналіз їх правового статусу дає підстави констатувати наявність оптимальної та ефективної інституційної структури, яка забезпечує послідовність втілення національної політики розвитку регіонів на загальнодержавному та локальному рівнях. Всі представлені суб’єкти наділені необхідним набором повноважень для проведення повноцінних реформ та трансформацій життєдіяльності територіальних громад. Як недолік, варто вказати недостатність нормативної урегульованості компетенції та повноважень органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій в аспекті цифровізації регіонів. В чинних законодавчих актах дані питання належним чином не освітлюються, що потребує виправлення, адже цифрова трансформація виступає однією з найважливіших та найактуальніших складових сучасного регіонального розвитку, яка перебуває у межах предмету відання саме цих суб’єктів публічної влади.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКСПЛУАТАЦІЇ АВТОМОБІЛЬНОГО ТРАНСПОРТУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Ю. В. Гаруст — 2026-05-21

У статті здійснено комплексний аналіз особливостей нормативно-правового регулювання експлуатації автомобільного транспорту у Збройних Силах України в умовах правового режиму воєнного стану. Досліджено трансформацію законодавства, спрямовану на забезпечення максимальної мобільності та боєздатності підрозділів. Проаналізовано механізми залучення техніки від підприємств та громадян. Розглянуто нормативні зміни щодо відомчої реєстрації транспортних засобів, що дозволяють оперативно вводити в експлуатацію волонтерську допомогу та трофейну техніку без зайвої бюрократизації. Особливу увагу приділено питанням правового забезпечення порядку експлуатації військового автотранспорту. Сформульовано рекомендації, спрямовані на вдосконалення правового регулювання експлуатації автомобільного транспорту в Збройних Силах України. Досліджуючи правове забезпечення порядку експлуатації військового автотранспорту. Метою статті є аналіз діючого нормативно-правового забезпечення сфери експлуатації автомобільного транспорту Збройних Сил України в умовах дії правового режиму воєнного стану та розробка рекомендацій щодо вдосконалення правового регулювання цієї сфери. У ході аналізу правового регулювання експлуатації автомобільного транспорту Збройних Сил України в умовах воєнного стану встановлено, що чинне законодавство України містить загальні положення щодо використання військового транспорту, проте відсутня достатня деталізація щодо особливостей його експлуатації саме в умовах воєнного стану, виявлено, що регулювання здійснюється переважно через накази та директиви Міністерства оборони та Генерального штабу, які мають підзаконний характер і потребують узгодження з законами України, дослідження показало, що фінансування експлуатації військового автомобільного транспорту у воєнний час має особливий режим, зокрема спрощені процедури закупівель та використання бюджетних коштів, виявлено колізії між нормами цивільного транспортного права та військовими статутами, що ускладнює правозастосування, порівняння з практикою країн НАТО показало, що в Україні бракує комплексного закону про військовий транспорт, який би враховував як адміністративні, так і технічні стандарти.

ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Н. В. Гришина — 2026-05-21

Право на справедливий суд є одним із фундаментальних принципів правової держави та невід’ємною складовою захисту прав і свобод людини. В адміністративному судочинстві воно набуває особливого значення, оскільки саме в цій сфері відбувається вирішення спорів між особою та суб’єктами владних повноважень. Забезпечення справедливого судового розгляду виступає ключовою гарантією ефективного контролю за діяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування. Зміст права на справедливий суд включає низку елементів, зокрема доступ до правосуддя, незалежність і безсторонність суду, розгляд справи у розумний строк, рівність сторін та змагальність процесу. В адміністративному процесі ці принципи реалізуються через норми національного законодавства, а також із урахуванням практики Європейського суду з прав людини, яка є важливим орієнтиром для українських судів. Особливу роль у забезпеченні справедливого суду відіграє ефективність судового захисту, що передбачає реальну можливість особи відстояти свої права у спорі з державою. Водночас існують певні виклики, пов’язані з навантаженням на суди, тривалістю розгляду справ та необхідністю підвищення рівня довіри до судової системи. Отже, право на справедливий суд в адміністративному судочинстві є важливою гарантією захисту прав людини та забезпечення верховенства права, що потребує постійного вдосконалення механізмів його реалізації. Метою даної статті є аналіз змісту права на справедливий суд, оскільки воно втілено спочатку в міжнародних документах, учасником яких є Україна, а згодом у національному законодавстві про судоустрій і статус суддів, а також у різноманітних процесуальних нормах.

ПРОБЛЕМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ФІНАНСОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ВИКЛИКІВ

Е. С. Дмитренко — 2026-05-21

У статті проаналізовано проблеми гармонізації фінансового законодавства зі стандартами права Європейського Союзу. Наголошено, що з усіх складових фінансового acquis ЄС Україною наразі у найбільшій мірі імплементовано загальні засади правового регулювання ринку фінансових послуг. У результаті аналізу визначено характерну ознаку фінансового законодавства у період правового режиму воєнного стану – регулювання особливого порядку функціонування фінансової системи України за таких умов, оперативність, спрощення бюджетних і податкових процедур, посилення контролю за використанням публічних фінансів. Визначено деякі недосконалі норми бюджетного та податкового законодавства, зокрема щодо застосування фінансової відповідальності. Виокремлено з-поміж інших й такі проблеми: дублювання контрольних повноважень Рахункової палати, Державної аудиторської служби України та Національного агентства з питань запобігання корупції; недосконалі норми про механізми обміну фінансовою інформацією, адміністрування податків, фінансового контролю та нагляду, фінансового моніторингу. Запропоновано шляхи удосконалення, які враховують європейські стандарти у цих сферах. Звернено увагу на потребу перегляду й удосконалення понятійно-категоріального апарату – оновлення усталених фінансово-правових категорій і понять та визначення тих, які нещодавно увійшли до наукового обігу. Зазначено необхідність розроблення проєкту та прийняття закону «Про публічні фінанси, що засвідчить приведення фінансового законодавства України і практики його застосування у відповідність до європейських стандартів. Зроблено висновок про перспективи гармонізації фінансового законодавства України з європейським правом в умовах воєнного стану та післявоєнної відбудови, які потребують подальшого опрацювання.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ІНСТИТУЦІЙНОЇ РЕФОРМИ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ УКРАЇНИ

С. В. Квасюк — 2026-05-21

Статтю присвячено комплексному адміністративно-правовому аналізу інституційної реформи 2025 року у сфері публічного адміністрування сільського господарства України, що передбачала укрупнення центральних органів виконавчої влади економічного, аграрного та природоохоронного спрямування та створення Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України як єдиного інтегрованого суб’єкта формування і реалізації державної політики у відповідних сферах. Дослідження ґрунтується на тезі про наявність в Україні явища хронічної інституційної турбулентності в аграрному управлінні, зумовленої багаторічними реорганізаційними процесами, що здійснювалися без належної концептуальної наступності та довгострокової стратегії розвитку сільських територій. У роботі обґрунтовано, що попередні спроби укрупнення органів виконавчої влади не забезпечили підвищення ефективності галузевого управління та стали передумовами формування критичної оцінки нової інституційної моделі. Проаналізовано адміністративно-правовий статус і компетенційний обсяг Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України, визначено особливості трансформації розподілу повноважень у сфері аграрної політики, продовольчої безпеки, контрольно-наглядової діяльності, міжнародного представництва та євроінтеграційної координації. Особливу увагу приділено зміні моделі координації – переходу від міжвідомчих узгоджувальних процедур до внутрішньовідомчої координації в межах інтегрованого міністерства. У статті виявлено потенційні позитивні наслідки реформи, зокрема можливості інтегрованого стратегічного планування, синхронізації економічних, аграрних та екологічних політик, оптимізації управлінських процедур і впровадження проєктно-орієнтованих підходів. Водночас обґрунтовано комплекс ризиків, пов’язаних із втратою галузевої спеціалізації, ерозією інституційної пам’яті, ускладненням внутрішньої координації, дефіцитом інституційної довіри та потенційними труднощами імплементації acquis communautaire Європейського Союзу. Зроблено висновок, що інституційна реформа 2025 року має характер масштабного адміністративного експерименту з невідомими наслідками, ефективність якого залежить від нормативного уточнення компетенції інтегрованого міністерства, формалізації внутрішніх координаційних механізмів, збереження галузевої автономності аграрного напряму та забезпечення дієвих форм публічної участі у формуванні державної аграрної політики.

«ПЕРВИННІ» (ЮРИДИЧНІ) ДЖЕРЕЛА АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА

О. В. Константий — 2026-05-21

У статті розглядаються питання «первинних» (юридичних) джерел адміністративного судочинства, які є обов’язковими для керівництва ними під час вирішення публічно-правових спорів суддями адміністративних судів та для вчинення процесуальних дій учасниками справ. «Первинними» (юридичними) джерелами адміністративного судочинства пропонується розглядати зовнішні форми закріплення загальнообов’язкових правил поведінки, якими визначаються юрисдикція та повноваження адміністративних судів, коло, права і обов’язки учасників судового процесу, а також порядок вчинення процесуальних дій щодо ініціювання і судового вирішення публічно-правових спорів у цілому, виконання прийнятих судами рішень. Розглядаються особливості в якості «первинних» джерел адміністративного судочинства Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, Кодексу адміністративного судочинства України, а також законів України «Про судовий збір», «Про прокуратуру», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про судову експертизу», «Про адміністративну процедуру». За результатами проведеного дослідження зроблено висновок про те, що «первинними» (юридичними) джерелами адміністративного судочинства є відповідні нормативно-правові акти (їх структурні частини), що містять норми адміністративного судового процесу та є складовими елементами системи законодавства України. Відзначається, що для «первинних» джерел адміністративного судочинства не є властивим «переживання» у часі. Зворотної дії закріплені у них норми судового процесу не мають. Адміністративне судочинство здійснюється на основі процесуальних правил, закріплених у «первинних» джерелах цього виду судочинства, в їх редакції, яка є чинною на час (день) вчинення конкретної процесуальної дії, розгляду і вирішення адміністративної справи.

КОМПЕТЕНЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ З ЛІКАРСЬКИХ ЗАСОБІВ ТА КОНТРОЛЮ ЗА НАРКОТИКАМИ У СФЕРІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБІГУ МЕДИЧНИХ ВИРОБІВ

Н. І. Некрасова — 2026-05-21

Обґрунтовано, що компетенція Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками як центрального органу виконавчої влади становить системну правову категорію, яка інтегрує повноваження, функції, предмет відання та територіальні межі діяльності. Її повноваження мають адміністративно-сервісний та юридично-владний характер і реалізуються через прийняття обов’язкових адміністративних рішень у сфері обігу медичних виробів. Встановлено, що діяльність Служби спрямована на практичне втілення нормативно-правових актів у сфері технічного регулювання та контролю якості продукції. Визначено, що компетенція виступає інструментом забезпечення законності та публічного інтересу у відповідній сфері. Зміст безпосередньо пов’язаний із реалізацією державної політики щодо безпечності медичних виробів. Правовий статус Служби як спеціалізованого суб’єкта публічного адміністрування характеризується домінуванням адміністративно-процедурної діяльності, спрямованої на надання адміністративних послуг та забезпечення прав і законних інтересів приватних осіб. Компетенція Служби включає реалізацію державної політики у сфері медичних виробів через механізми ліцензування, реєстрації та контролю. Її діяльність координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони здоров’я, що забезпечує інституційну узгодженість у системі виконавчої влади. Поряд із сервісною функцією Служба виконує допоміжні контрольні та аналітичні повноваження. Виявлено, що поєднання сервісних і наглядових елементів формує її функціональну специфіку. Компетенція Служби реалізується через контрольно-наглядові повноваження, спрямовані на забезпечення публічного інтересу та безпечності медичних виробів. Вона охоплює державний ринковий нагляд, технічне регулювання, ведення реєстрів та застосування адміністративно-господарських санкцій. Служба впливає на суб’єктів господарювання як через адміністративно-сервісні, так і через імперативні адміністративно-правові інструменти, зокрема приписи, рішення про обмежувальні заходи та штрафи. Її діяльність має функціональний і організаційно-владний характер, що забезпечує ефективність державного контролю.

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЦИФРОВІЗАЦІЇ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я: АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ МЕДИЧНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ І ВИКОРИСТАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

А. В. Сидорук — 2026-05-21

У статті здійснено адміністративно-правове осмислення процесів цифровізації охорони здоров’я в умовах активного впровадження медичних інформаційних технологій і штучного інтелекту. Автор доводить, що цифрова трансформація галузі набуває системного характеру та зумовлює зміну традиційної моделі публічного управління, орієнтуючи її на функціонування в межах єдиного цифрового середовища, заснованого на обробці значних обсягів медичних даних. Наголошується, що поряд із цим виникає комплекс правових викликів, зокрема фрагментарність нормативного регулювання, недостатня узгодженість правових механізмів і відставання законодавства від темпів технологічного розвитку, що зумовлює ризики правової невизначеності та ускладнює ефективне використання цифрових інструментів. У роботі проаналізовано сучасний стан наукових підходів до цифровізації охорони здоров’я та встановлено їх переважно технологічну спрямованість. Автор обґрунтовує необхідність поглиблення адміністративно-правового виміру дослідження цієї сфери, передусім в частині інституційного забезпечення, процедур контролю, сертифікації та визначення юридичної відповідальності. Зазначається, що існуючі наукові напрацювання формують важливе підґрунтя для розуміння практичного значення цифрових рішень, однак потребують систематизації через призму публічного управління, включаючи визначення правового статусу цифрових систем і уніфікацію підходів до їх функціонування. Окремий акцент зроблено на проблематиці використання штучного інтелекту в медичній сфері, яку розглянуто крізь призму правової визначеності, безпеки, прозорості та дотримання прав людини. На підставі аналізу національного законодавства та європейського підходу, а саме положень AI Act Європейського Союзу, автор обґрунтовує відсутність в Україні цілісної регуляторної моделі у цій сфері та наявність розриву між розвитком цифрової інфраструктури і належним правовим забезпеченням використання алгоритмічних систем. У підсумку підкреслюється необхідність формування системних адміністративно-правових засад державної політики цифровізації охорони здоров’я, спрямованих на впорядкування застосування штучного інтелекту, підвищення ефективності управлінських процесів і забезпечення належного рівня захисту прав пацієнтів.

САНКЦІЇ ЯК ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИЙ ІНСТРУМЕНТ ОБМЕЖЕННЯ МАЙНОВИХ ПРАВ

С. В. Сівков — 2026-05-21

У статті досліджено санкції як особливий публічно-правовий інструмент обмеження майнових прав в умовах сучасних безпекових викликів, зумовлених збройною агресією, терористичними загрозами та необхідністю захисту національних інтересів держави. Обґрунтовано, що санкції за своєю правовою природою не є формою кримінального покарання чи класичної юридичної відповідальності, а виступають спеціальними обмежувальними заходами превентивного характеру, спрямованими на запобігання шкоді національній безпеці, суверенітету, територіальній цілісності та економічній стабільності України. Проаналізовано нормативно-правові засади застосування санкцій, особливості їх суб’єктного складу, порядок запровадження, а також юридичні наслідки блокування активів як одного з найбільш відчутних способів втручання у сферу майнових прав. Встановлено, що санкції мають виразний адміністративно-правовий характер, оскільки реалізуються у площині публічного управління, застосовуються уповноваженими суб’єктами владних повноважень і спрямовані на тимчасове обмеження реалізації окремих правомочностей власника без припинення самого права власності. Особливу увагу приділено правовим колізіям, що виникають у зв’язку із застосуванням санкцій у сфері приватноправових відносин, зокрема щодо спільної сумісної власності подружжя, виконання договірних зобов’язань, реалізації судових рішень та співвідношення публічного інтересу із захистом прав добросовісних співвласників і контрагентів. Доведено, що практичне застосування санкцій потребує дотримання принципів пропорційності, правової визначеності та балансу між інтересами національної безпеки і гарантіями права власності. Зроблено висновок, що санкції слід розглядати як самостійний публічно-правовий механізм державного реагування, який потребує подальшого нормативного уточнення та узгодження з цивільно-правовими конструкціями з метою мінімізації правових конфліктів у правозастосуванні.

РОЗБІЖНОСТІ У ПІДХОДАХ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОСТІЙНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА НЕРЕЗИДЕНТА: МІЖ РОЗВИНЕНИМИ ДЕРЖАВАМИ ТА ДЕРЖАВАМИ, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ

А. В. Український — 2026-05-21

Постійне представництво нерезидента є одним із базових інститутів міжнародного податкового права, оскільки саме через нього здійснюється розмежування податкових повноважень між державою резидентства та державою джерела доходу. Незважаючи на тривалу еволюцію цієї концепції, сучасна практика її застосування виявляє суттєві теоретичні та прикладні проблеми, зумовлені як відмінностями у підходах міжнародних модельних конвенцій, так і трансформацією глобальних економічних процесів, зокрема цифровізацією. Метою дослідження є виявлення та системне осмислення розбіжностей у підходах до визначення постійного представництва нерезидента у Модельній податковій конвенції ОЕСР та Типовій конвенції ООН, а також оцінка їх впливу на формування балансу податкових інтересів між розвиненими державами та державами, що розвиваються. Методологічну основу становлять порівняльно-правовий, системно-структурний та функціональний методи, що дозволили не лише зіставити нормативні конструкції, а й розкрити їх економіко-правове призначення. У статті обґрунтовано, що підходи ОЕСР і ООН відображають різні моделі розподілу податкової юрисдикції: тоді як модель ОЕСР орієнтована переважно на інтереси держав резидентства, підхід ООН спрямований на розширення можливостей держави джерела щодо оподаткування доходів нерезидентів. Встановлено, що розширення критеріїв постійного представництва в межах підходу ООН (зниження часових порогів, включення сервісного, агентського та страхового постійного представництва, перегляд переліку виключень) має системний характер і спрямоване на мінімізацію можливостей штучного уникнення податкової присутності. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному обґрунтуванні того, що підхід ООН формує більш ефективний інструментарій захисту податкової бази держави джерела за рахунок розширеного розуміння економічної присутності нерезидента, а також у виявленні взаємозв’язку між еволюцією концепції постійного представництва та розвитком цифрової економіки. Додатково аргументовано, що традиційна модель постійного представництва втрачає здатність адекватно відображати сучасні бізнес-моделі, що зумовлює необхідність переосмислення критеріїв податкового нексусу. У результаті дослідження зроблено висновок про доцільність подальшої трансформації концепції постійного представництва шляхом інтеграції елементів “віртуальної” або “цифрової” присутності, що дозволить забезпечити більш справедливий розподіл податкових прав у глобалізованій економіці. Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їх використання при вдосконаленні договірної практики держав, зокрема України, а також у формуванні національної податкової політики з урахуванням сучасних викликів міжнародного оподаткування.

ЦИФРОВА ТРАНСФОРМАЦІЯ У СФЕРІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

Л. В. Шевченко — 2026-05-21

У статті досліджується цифровізація державної служби як один із пріоритетних напрямів її реформування в Україні в умовах трансформації системи публічного управління. Основна увага зосереджується на розкритті змісту та значення цифрової трансформації державної служби, а також на аналізі інституційних, організаційних і правових засад її забезпечення. Розглянуто еволюцію підходів до цифровізації державної служби. З’ясовано, що вона відкриває нові можливості для підвищення ефективності, прозорості та доступності державних послуг, які дозволяють більш оперативно реагувати на потреби громадян. Охарактеризовано функціональні можливості ключових інформаційно-комунікаційних технологій, запроваджених у систему державної служби, що застосовуються у процесах управління персоналом, організації вступу на державну службу, оцінювання результатів службової діяльності та професійного розвитку державних службовців. Проаналізовано основні напрями цифровізації, зокрема надання електронних адміністративних послуг, розвиток електронного урядування, використання державних реєстрів і впровадження концепції «держава як платформа». Доведено, що успішна цифровізація державної служби є важливим чинником підвищення ефективності публічного управління, прозорості діяльності органів державної влади, якості та доступності публічних послуг, а також зміцнення довіри громадян до інститутів публічної влади. У статті акцентується увага на ключових викликах і ризиках цифрової трансформації державної служби, зокрема у сфері захисту персональних даних, інформаційної безпеки, подолання цифрової нерівності та формування належного рівня цифрових компетентностей державних службовців. Зроблено висновок про доцільність подальшого вдосконалення нормативно-правової бази, інституційного забезпечення та стратегічного планування цифрової трансформації державної служби з урахуванням умов воєнного стану та завдань післявоєнного відновлення України.

ЖИТЛОВІ ПРАВА ВРАЗЛИВИХ КАТЕГОРІЙ НАСЕЛЕННЯ: ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ТА ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

О. М. Назарчук — 2026-05-21

У статті досліджуються особливості правового захисту житлових прав вразливих категорій населення, що є надзвичайно актуальним у сучасних умовах. Підкреслено, що право на житло є важливим елементом гарантування людської гідності та функціонує у взаємозв’язку з іншими особистими, соціальними та майновими правами. Зважаючи на відсутність у законодавстві єдиного визначення поняття «захист житлових прав», його практична реалізація здійснюється через конституційні гарантії, положення законодавства про житлову політику, фінансову підтримку та правові процедури для відновлення порушених прав. Методологічною основою дослідження є поєднання формально-юридичного та порівняльно-правового аналізу з використанням доктринального підходу, що дозволяє оцінити особливості реалізації житлових прав та визначити напрями вдосконалення механізмів їх захисту для соціально вразливих категорій населення. Висвітлено національне законодавство та інституційні механізми, спрямовані на забезпечення доступності житла, його придатності для проживання та інтеграції житлової політики з соціальними і технічними заходами. Проведено порівняльний аналіз української практики та європейського досвіду, зокрема Данії, Італії, рішень Суду Європейського Союзу, що демонструє принципи недопущення дискримінації та забезпечення справедливого доступу до соціального житла. Встановлено, що забезпечення житлових прав вразливих груп є не лише юридичним завданням, а й показником ціннісних орієнтирів держави, її соціальної відповідальності та здатності підтримувати гідність людини навіть у кризових обставинах. Окреслено напрями вдосконалення захисту: імплементація міжнародних стандартів у національне законодавство, розвиток механізмів соціального та доступного житла, системна підтримка спеціалізованих органів, інтеграція правових, соціальних та технічних засобів для комплексного забезпечення житлових потреб вразливих категорій населення.

ПОСЯГАННЯ У СФЕРІ ДОВКІЛЛЯ, ВЧИНЕНІ У СПІВУЧАСТІ

І. І. Йовенко — 2026-05-21

У науковій статті здійснено комплексний кримінально-правовий аналіз посягань у сфері довкілля, вчинених у співучасті, як однієї з найбільш небезпечних та латентних форм сучасної екологічної злочинності. Обґрунтовано, що в умовах зростання антропогенного навантаження на довкілля, інтенсифікації використання природних ресурсів та трансформації економічних відносин екологічні правопорушення дедалі частіше набувають організованого характеру, що обумовлює необхідність їх комплексного наукового осмислення. Розкрито сутність співучасті як форми множинності суб’єктів кримінального правопорушення та визначено її специфіку у сфері екологічних посягань, яка полягає у високому рівні узгодженості дій, розподілі функцій між учасниками та спрямованості на отримання економічної вигоди від незаконного використання природних ресурсів. Проаналізовано основні форми співучасті, зокрема вчинення правопорушень групою осіб за попередньою змовою, організованими групами та злочинними організаціями, а також їх вплив на кваліфікацію кримінальних правопорушень проти довкілля. Окрему увагу приділено характеристиці ролей співучасників у механізмі вчинення екологічних правопорушень. Визначено, що організатор відіграє ключову роль у плануванні та координації протиправної діяльності, виконавець безпосередньо реалізує об’єктивну сторону правопорушення, підбурювач формує намір до його вчинення, а пособник сприяє реалізації злочинного задуму шляхом надання ресурсів, інформації чи усунення перешкод. Наголошено, що така диференціація ролей ускладнює процес доказування та притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності. Встановлено, що найбільш поширеними видами посягань у сфері довкілля, які вчиняються у співучасті, є незаконна порубка лісу, незаконний видобуток корисних копалин, забруднення водних об’єктів та атмосферного повітря, а також порушення правил екологічної безпеки у процесі господарської діяльності. Обґрунтовано, що співучасть підвищує суспільну небезпечність таких діянь, сприяє їх системності, масштабності та латентності, а також забезпечує стійкість протиправних схем. Доведено, що детермінантами посягань у сфері довкілля, вчинених у співучасті, виступають економічна зацікавленість, недосконалість державного контролю, корупційні чинники, високий попит на природні ресурси та низький рівень екологічної правосвідомості. У зв’язку з цим обґрунтовано необхідність удосконалення кримінально-правових норм щодо відповідальності за організовані форми екологічних правопорушень, а також впровадження ефективних кримінологічних заходів запобігання, спрямованих на нейтралізацію причин і умов їх вчинення.

ОСОБЛИВОСТІ ТРАВМОЧУТЛИВОГО ДОПИТУ ПОТЕРПІЛИХ І СВІДКІВ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ ЩОДО ВОЄННИХ ЗЛОЧИНІВ

Т. В. Карапиш — 2026-05-21

У статті розглядаються особливості проведення травмочутливого допиту потерпілих і свідків у кримінальних провадженнях, пов’язаних із воєнними злочинами. Акцент робиться на психологічних, правових та процесуальних аспектах, що визначають специфіку взаємодії слідчих та учасників провадження, які зазнали або стали свідками тяжких насильницьких дій. Автори аналізують сучасні підходи до організації допиту, зокрема методи мінімізації психологічного стресу, забезпечення безпеки та створення умов для максимально достовірного та повного отримання доказів. Висвітлюються ризики вторинної травматизації потерпілих під час допиту, а також проблеми, що виникають через специфіку воєнних злочинів, такі як страх перед репресіями, високий рівень емоційного навантаження, необхідність врахування культурних та мовних особливостей. У статті здійснено порівняльний аналіз національної практики допиту з міжнародними стандартами, зокрема з правилами Міжнародного кримінального суду щодо допиту свідків та потерпілих. Розглянуто рекомендації щодо адаптації процесуальних норм та слідчих методик для забезпечення ефективного правосуддя та водночас захисту психічного та фізичного стану учасників процесу. Особлива увага приділяється ролі психологічної підготовки слідчих, використанню спеціалізованих технік опитування, дистанційних форм допиту та комплексного супроводу потерпілих правовою та соціальною підтримкою. Автор також виділяє практичні проблеми, що виникають під час проведення травмочутливого допиту, зокрема документування свідчень, забезпечення їх допустимості у суді та уникнення маніпулювання свідомістю свідків. На основі дослідження пропонуються рекомендації щодо внесення змін до кримінального процесуального законодавства України для вдосконалення процедури допиту в справах воєнних злочинів, підвищення його гуманності та відповідності міжнародним стандартам.

ДЕТЕРМІНАНТИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ВЧИНЕННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ У СФЕРІ ДІЯЛЬНОСТІ НЕБАНКІВСЬКИХ ФІНАНСОВИХ УСТАНОВ

А. С. Лекарь — 2026-05-21

У статті здійснено комплексне кримінологічне дослідження детермінант, що впливають на вчинення кримінальних правопорушень у сфері діяльності небанківських фінансових установ, зокрема кредитних спілок, з урахуванням сучасних соціально-економічних і правових трансформацій в Україні. Обґрунтовано, що встановлення причинно-умовних зв’язків між особливостями функціонування фінансового сектору, поведінкою його суб’єктів та проявами протиправної діяльності є необхідною передумовою формування ефективної кримінологічної політики та переходу від описового аналізу злочинності до розуміння її внутрішніх механізмів. Доведено, що детермінація кримінальних правопорушень у сфері діяльності небанківських фінансових установ має складний, багаторівневий і системний характер, що зумовлюється сукупністю взаємопов’язаних факторів. Виокремлено та проаналізовано основні групи детермінант, серед яких: воєнно-політичні, фінансово-економічні, організаційно-правові та морально-психологічні. Встановлено, що в умовах воєнного стану їх вплив істотно посилюється, що проявляється у зниженні фінансової стійкості установ, зростанні соціальної вразливості населення, ускладненні механізмів державного контролю та трансформації криміногенних процесів. Особливу увагу приділено фінансово-економічним чинникам, серед яких визначено макроекономічну нестабільність, інфляційні процеси, зниження платоспроможності населення, дисбаланс кредитних портфелів і обмеженість капіталізації кредитних спілок. Обґрунтовано, що зазначені фактори формують підґрунтя для зловживань, маніпуляцій фінансовими ресурсами та поширення корисливо мотивованих правопорушень. Розкрито вплив організаційно-правових детермінант, пов’язаних із недосконалістю нормативного регулювання, слабкістю систем внутрішнього контролю, фрагментарністю інформаційного забезпечення та недостатнім рівнем взаємодії між суб’єктами фінансового нагляду. Окремо акцентовано увагу на морально-психологічних чинниках, які проявляються у низькому рівні правової культури, деформації ціннісних орієнтацій та схильності до раціоналізації протиправної поведінки. Визначено також зростаючу роль технологічних детермінант, зокрема кіберризиків і цифровізації фінансових процесів, які створюють нові форми і способи вчинення правопорушень. Зроблено висновок, що ефективне запобігання кримінальним правопорушенням у сфері діяльності небанківських фінансових установ потребує системного підходу, спрямованого на усунення криміногенних факторів, удосконалення державного регулювання, посилення фінансового моніторингу, розвитку внутрішнього контролю та підвищення рівня правової і фінансової культури учасників ринку.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОНЯТІЙНО-КАТЕГОРІАЛЬНОГО АПАРАТУ В КОНТЕКСТІ ЗАПОБІГАННЯ НЕЗАКОННОМУ ПЕРЕМІЩЕННЮ ЗБРОЇ ЧЕРЕЗ ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН УКРАЇНИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

І. В. Олішевський — 2026-05-21

У статті досліджено трансформацію понятійно-категоріального апарату у сфері запобігання незаконному переміщенню зброї через державний кордон України в умовах воєнного стану. Обґрунтовано, що повномасштабна збройна агресія проти України істотно змінила предмет відповідних правопорушень, просторові умови їх вчинення та коло суб’єктів превентивної діяльності. Встановлено, що поряд із класичними видами озброєння підвищеного безпекового значення набули трофейна зброя, окремі різновиди безпілотних систем, засоби радіоелектронної боротьби, спеціальні комплектувальні елементи та інші товари військового або подвійного призначення, що використовуються у сучасних бойових діях. Доведено, що в умовах війни незаконне переміщення зброї не може розглядатися виключно крізь призму її переміщення через митний кордон, оскільки значна частина ризиків формується в районах ведення бойових дій, на тимчасово окупованих територіях, у прифронтових зонах та на внутрішніх рубежах безпекового контролю. Визначено, що у вузькому кримінально-правовому значенні незаконне переміщення зброї пов’язується з ознаками складу правопорушення, закріпленими у законі, тоді як у ширшому безпеково-оперативному значенні воно охоплює також переміщення зброї через прифронтові райони, тимчасово окуповані території, лінію бойового зіткнення та внутрішні рубежі контролю, де формуються сучасні ризики її незаконного обігу. Аргументовано, що трансформація понятійно-категоріального апарату відбувається на трьох взаємопов’язаних рівнях: об’єктному, просторовому та інституційному. Окрему увагу приділено розширенню кола суб’єктів запобігання, посиленню ролі міжвідомчої взаємодії та необхідності адаптації моделі інтегрованого управління кордонами до умов воєнного стану. Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їх використання для вдосконалення нормативно-правової бази, а також алгоритмів міжвідомчої взаємодії суб’єктів охорони державного кордону та сил оборони України.

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ ЗАСАДИ АДМІНІСТРАТИВНОГО НАГЛЯДУ ЗА ОСОБАМИ, ЗВІЛЬНЕНИМИ З МІСЦЬ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Г. С. Резніченко — 2026-05-21

У статті здійснено комплексний аналіз кримінально-виконавчих засад адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі. Досліджено правову природу адміністративного нагляду як міжгалузевого інституту, що поєднує елементи кримінально-виконавчого та адміністративного права, а також визначено його місце у системі заходів постпенітенціарного впливу. Розкрито особливості правового статусу осіб, щодо яких встановлюється адміністративний нагляд, та охарактеризовано підстави, порядок і умови його застосування. Особливу увагу приділено ролі кримінально-виконавчих установ у формуванні підстав для встановлення адміністративного нагляду, зокрема через оцінку поведінки засуджених, ступеня їх виправлення та наявності ознак стійкої криміногенної налаштованості. Проаналізовано проблемні питання розмежування понять «злісне порушення порядку відбування покарання» та «вперто не бажає стати на шлях виправлення». З’ясоване місце поняття «вперто не бажає стати на шлях виправлення», як критерію, що впливає на прийняття рішення щодо доцільності застосування адміністративного нагляду. Обґрунтовано необхідність законодавчого закріплення критеріїв визначення ступеня виправлення засудженої особи, зокрема «вперто не бажає стати на шлях виправлення». Такий підхід має стимулювати сумлінну поведінку засудженої особи, оскільки з перших днів перебування у місцях позбавлення волі вона матиме взірець тої поведінки, яка є необхідною для кожного окремого випадку змін в умовах відбування позбавлення волі. Відсутність таких критеріїв, усуває можливість адміністрації кримінально-виконавчої установи визначити ступінь виправлення засудженого. Фактично, підставою для встановлення адміністративного нагляду за пунктом «б» ст.3 Закону України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», виступає лише засудження особи до покарання у виді позбавлення волі за вчинення тяжкого, особливо тяжкого злочини або засудження два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини.