Київський часопис права

ТАКТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОГЛЯДУ МІСЦЯ АВІАЦІЙНОЇ ПОДІЇ В УМОВАХ СКЛАДНОЇ МІСЦЕВОСТІ ТА МІСЬКОЇ ЗАБУДОВИ

2026-04-16T13:52:54+03:00

Статтю присвячено комплексному дослідженню тактичних особливостей огляду місця авіаційної події в умовах складної місцевості та щільної міської забудови як однієї з найбільш складних і відповідальних слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні. Обґрунтовано, що авіаційні події формують багаторівневу, динамічну та фрагментовану слідову картину, яка зазнає істотного впливу природних, техногенних, просторових і соціальних чинників, що істотно ускладнює процес її виявлення, фіксації та інтерпретації. Особливу увагу приділено впливу рельєфу місцевості, обмеженої доступності окремих ділянок, вертикальної структури міського простору, інженерної інфраструктури та інтенсивного антропогенного навантаження на тактику організації й проведення огляду. У роботі доведено, що традиційні криміналістичні підходи до огляду місця події не повною мірою відповідають умовам розслідування авіаційних подій, що відбуваються в гірській, лісовій, водній місцевості або в межах міської забудови, де спостерігається багатосуб’єктність процесу, високий рівень небезпеки для учасників огляду, швидка зміна обстановки та значні ризики втрати або спотворення доказової інформації. Обґрунтовано необхідність розгляду огляду місця авіаційної події як складної системної діяльності, що поєднує криміналістичні, технічні, організаційні та безпекові елементи, а також потребує тісної взаємодії слідчого з аварійно-рятувальними, пожежними, медичними та інженерно-технічними службами. У статті проаналізовано тактичні завдання підготовчого етапу огляду, особливості зонування місця події, визначення меж огляду, вибору послідовності дій та пріоритетів фіксації об’єктів у ситуаціях підвищеної просторової складності. Розкрито значення сучасних технічних засобів фіксації, зокрема аерофотозйомки, 3D-моделювання та цифрової документації, для відтворення складної конфігурації слідової картини. Окрему увагу приділено проблемам збереження біологічних, матеріальних і цифрових слідів, роботі з уламками повітряного судна, пошкодженнями інфраструктурних об’єктів та джерелами відеоінформації в умовах міського середовища Зроблено висновок, що ефективність огляду місця авіаційної події в умовах складної місцевості та міської забудови безпосередньо залежить від науково обґрунтованої тактики, здатної мінімізувати ентропію слідової інформації, забезпечити її процесуальну надійність і створити об’єктивну основу для подальшої реконструкції механізму події та доказування у кримінальному провадженні. Сформульовані положення мають значення для розвитку криміналістичної методики та можуть бути використані у практичній діяльності органів досудового розслідування й у навчальному процесі

ОЦІННІ ПОНЯТТЯ В ПРАКТИЦІ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ: ПРАВОВА ВИЗНАЧЕНІСТЬ, ДИСКРЕЦІЯ ТА КОНСТИТУЦІЙНІ ГАРАНТІЇ

2026-04-16T14:04:34+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз підходів Конституційного Суду України до тлумачення та застосування оцінних понять у контексті принципу правової (юридичної) визначеності та меж суддівського розсуду. Особлива увага приділяється ролі оцінних понять у кримінальному процесі, де процесуальні рішення безпосередньо пов’язані з обмеженням фундаментальних прав і свобод людини. Обґрунтовується, що активне використання оцінної термінології у кримінальному процесуальному законодавстві та судовій практиці зумовлює підвищені ризики правової невизначеності та довільного правозастосування, що актуалізує стабілізаційну функцію конституційного судочинства. У роботі простежено еволюцію правових позицій Конституційного Суду України – від сприйняття оцінних понять як дефекту законодавчої техніки до їх розуміння як потенційно допустимого інструменту індивідуалізації правозастосування за умови наявності чітких нормативних і тлумачних меж. Проаналізовано ключові рішення Суду, у яких сформульовано критерії допустимості використання оцінних понять при обмеженні прав і свобод особи, а також визначено підходи до контролю дискреційних повноважень органів державної влади. Доведено, що допустимість оцінних понять у кримінальному процесі визначається не рівнем абстрактності правової норми, а її здатністю забезпечувати передбачуваність правових наслідків, запобігати свавільному втручанню у сферу прав людини та гарантувати баланс між гнучкістю правового регулювання і вимогами верховенства права. Зроблено висновок, що практика Конституційного Суду України формує систему конституційних орієнтирів, які обмежують оцінне судження рамками правової визначеності, пропорційності та інституційних гарантій незалежності судової влади

ВИКОРИСТАННЯ МАТЕРІАЛІВ, ОДЕРЖАНИХ У РЕЗУЛЬТАТІ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ЧИ КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ПРОВЕДЕННЯ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ, ВІДКРИТИХ ЗА ОЗНАКАМИ ТЕРОРИСТИЧНИХ АКТІВ

2026-04-16T14:13:27+03:00

Актуальність статті полягає в тому, що для розв’язання багатьох слідчих ситуацій початкового етапу розслідування злочинів, передбачених ст. 258 Кримінального кодексу України (далі – КК України) необхідним є проведення заходів, передбачених Законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про контррозвідувальну діяльність», а також проведення негласних слідчих (розшукових) дій (далі – НСРД). З’ясовано, що правильне оформлення процесу та результатів оперативно-розшукової й контррозвідувальної діяльності дозволяє: 1) здійснювати оцінку отриманих відомостей та приймати необхідні рішення в процесі розробки та її завершення; 2) контролювати дії осіб, які беруть участь в розробці та весь хід діяльності в оперативно-розшуковій/ контррозвідувальній справі; 3) закріплювати та зберігати виявлені відомості про кримінально-протиправну-діяльність розроблюваних для правильного вирішення питання щодо відкриття кримінального провадження за ознаками терористичного акту та використання отриманих матеріалів в процесі досудового розслідування та судового розгляду. Систематизовані специфічні відомості даної категорії злочинів, пошук та виявлення яких дозволяють встановити зв’язок осіб, які безпосередньо вчиняють терористичний акт зі співробітниками спецслужб рф (фсб, гру, тощо). Обґрунтовано, що у провадженнях даної категорії проводяться такі НСДР: зняття інформації з електронних комунікаційних мереж; зняття інформації з електронних інформаційних систем; аудіо- відеоконтроль особи (з обладнанням засобів аудіо- відеоконтролю за місцем мешкання фігуранти та в транспортних засобах учасників оперативної розробки); установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (з метою ідентифікації та локалізації засобів зв’язку фігурантів, у тому числі й задіяних для комунікації із представниками спецслужб російської федерації); спостереження за особою (з використанням відеозапису, фотозйомки, спеціальних технічних засобів для спостереження), річчю або місцем; обстеження публічно недоступного місця, житла чи іншого володіння особи; накладення арешту на кореспонденцію); контроль за вчиненням злочину у формі спеціального слідчого експерименту

ЩОДО ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ СТРОКУ ДІЗНАННЯ

2026-04-16T14:27:46+03:00

Стаття присвячена дослідженню проблеми правової регламентації строку дізнання як спрощеної форми досудового розслідування кримінальних проступків у контексті забезпечення принципу правової визначеності. Виявлено невідповідність окремих норм кримінального процесуального закону загальним строкам дізнання, що проявляються в їх неузгодженості зі строками реалізації процесуальних повноважень прокурора на етапі закінчення дізнання. Звернуто увагу на те, що наявні положення чинного кримінального процесуального законодавства не містять чіткого механізму узгодження строків дізнання із строками, необхідними для прийняття рішень прокурором, що зумовлює неоднозначність правозастосування. Вказано, що така ситуація не сприяє забезпеченню процесуальної економії, швидкості досудового розслідування та ефективності кримінального провадження у справах про кримінальні проступки, що суперечить головному призначенню дізнання. Зазначено, що спеціальні норми не повинні суперечити загальним положенням кримінального процесуального закону та засадам кримінального провадження. Обґрунтовано необхідність внесення змін і доповнень до кримінального процесуального закону щодо врегулювання вказівки, відповідно до якої строки виконання процесуальних повноважень прокурора не можуть виходити за межі граничних строків дізнання. Доведено, що підстава збільшення строку дізнання, коли підозрюваний не визнає вину, є абстрактною, яка не має визначеного змісту і потребує законодавчої конкретизації. Встановлено, що для збільшення строку дізнання у разі невизнання вини підозрюваним має тлумачитися з урахуванням його конкретної поведінки та власної позиції щодо пред’явленого обвинувачення. Констатовано, що підстава у вигляді «необхідності проведення додаткових слідчих (розшукових) дій» потребує чіткого визначення, оскільки за відсутності єдиного підходу виникають ризики формального обґрунтування продовження строку дізнання.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПАУЗ У СУДОВІЙ ЕКСПЕРТИЗІ ГОЛОСУ ТА МОВЛЕННЯ

2026-04-16T14:45:55+03:00

У статті осмислено теоретичні погляди на категорію паузи в усному мовленні. Означено важливість пауз в аналізі голосу й усного мовлення у судових експертизах відео-, звукозапису. Встановлено, що характеристики пауз залежать від фонетико-артикуляційної, акустичної та психолінгвістичної природи. Аналіз пауз важливий у судових фоноскопічних експертизах, здійснених мовознавчими методами. З’ясовано, що спостереження за особливостями пауз у криміналістичній експертизі усного мовлення дозволяє розпізнавати індивіда за голосом і мовленням. Акустична природа пауз сприяє їхньому розрізненню на мовчазні, заповнені, гезитаційні паузи, а також паузи дихання і паузи, поява яких зумовлена синтаксично-граматичними вимогами усного мовлення. У представленій студії на основі наукових праць А. Багмут, Ф. Бацевича, Е. Звонік, Є. Кривокапіч, О. Кривнової, Н. Вербич та ін. з’ясовано, що паузи набувають не меншої важливості у мовленні, аніж слова, оскільки вони є невід’ємною частиною комунікативного акту, часто перебираючи на себе семантичне навантаження розмов. Встановлено, що вони роблять мовлення логічним, допомагають структурувати його, виділяти смислові частини. Особливу увагу у статті приділено теоретичному означенню пауз гезитації, або пауз вагання, сумніву, обдумування. Зазначено, що в експертизах звукозапису вони є маркерами ідентифікації особи за голосом і мовленням, оскільки виражають специфічні мовленнєві особливості. У процесі інтерпретації пауз гезитації враховано теоретичні підходи Г. Маклея, Ч. Осгуда, Дж. Мала та ін. Важливого значення в експертизах звукозапису набуває розрізнення мовчазних пауз, пауз тиші, тобто тих акустичних моментів беззвуччя, що можуть бути заповнені звуками дихання, зітхання, сопіння, кашляння, сміху або будь-якої іншої голосової активності, не виражаючи сумнівів, вагань, невпевненості у висловлюваннях, що зазвичай кваліфікуються в усному мовленні паузами гезитації. Разом із тим встановлено, що гезитаційні паузи не завжди є факторами вагання, а можуть виражати бажання мовця продовжувати тримати слово у процесі комунікації.

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ВПЛИВУ НА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ЗА ЕКОЛОГІЧНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

2026-04-16T12:50:03+03:00

У статті представлено узагальнення результатів дослідження низки концептуальних питань щодо кримінально-правових заходів, які можуть бути застосовані до юридичних осіб за правопорушення в екологічній сфері. Зазначені питання розглядаються в світлі надбань європейської та американської дослідницької практики. Показано, що в кримінологічній літературі склалося розуміння екологічної злочинності як глобальної транснаціональної діяльності, активними акторами якої є юридичні особи. Однак до сьогодні відсутня єдність правових позицій щодо кримінально-правового впливу на юридичних осіб за правопорушення в екологічній сфері як в контексті його доцільності, так і стосовно форми (з встановленням кримінальної відповідальності чи без неї). З’ясовано, що у цілому американський та європейський підходи демонструють тотожність переліку заходів кримінально-правового характеру (покарань) щодо юридичних осіб. Він включає монетарні та немонетарні заходи. Основним серед монетарних заходів є штраф. Серед немонетарних заходів вио- кремлюється пробаційний нагляд/моніторинг діяльності юридичної особи. Для формування загально- європейського стандарту в цій сфері особливе значення має Директива ЄС про екологічну злочинність. Зазначена доцільність удосконалення вітчизняного кримінального законодавства. У цьому сенсі запропоновано а) передбачити екологічні кримінальні правопорушення як підставу для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру; б) розширити перелік цих заходів, додавши до нього аналог пробаційного нагляду для юридичних осіб, який міг би включати зовнішній або внутрішній моніторинг дотримання відповідних правил та нормативів. Перспективними вбачаються порівняльно-правові міждисциплінарні дослідження, спрямовані на формування системного підходу до забезпечення екологічної безпеки засобами кримінального права, у тому числі, через вплив на юридичних осіб.

ОСОБЛИВОСТІ СЛІДОВОЇ КАРТИНИ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ У СФЕРІ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ПІДРОБКОЮ ДОКУМЕНТІВ

2026-04-16T11:39:52+03:00

Метою статті є дослідження наукових засад і прикладних особливостей слідової картини кримінальних правопорушень у сфері господарської діяльності, пов’язаних із підробкою документів. Статтю присвячено дослідженню особливостей слідової картини кримінальних правопорушень у сфері господарської діяльності, пов’язаних із підробкою документів, що ураховує сучасні тенденції розвитку документообігу, цифровізації економічних процесів та трансформації способів злочинної діяльності. У статті автором обґрунтовується, що документ у паперовій або електронній формі виступає основним носієм слідової інформації у зазначеній категорії кримінальних правопорушень. Проаналізовано підходи вітчизняних науковців до розуміння слідової картини підробки документів, зокрема щодо ролі матеріальних, ідеальних слідів, що стосуються організаційно-управлінських дій (рішень). Особливу увагу приділено аналізу типових ознак, які виявляються під час дослідження фінансово-господарських, планових, бухгалтерських і розпорядчих документів, а також їх невідповідності між собою та нормативно- правовими актами. У контексті сучасних умов наголошено на зростаючому значенні цифрових слідів, що формуються в інформаційно-комунікаційних системах у процесі створення, обробки, зберігання та використання електронних документів. Автором запропоновано розглядати типову слідову картину кримінальних правопорушень, пов’язаних із підробкою документів у сфері господарської діяльності, як систему взаємопов’язаних матеріальних, цифрових, та ідеальних слідів. Обґрунтовано, що комплексний аналіз зазначених груп слідів дозволяє встановити спосіб підробки, послідовність злочинних дій, роль кожного з учасників, а також сформувати обґрунтовані слідчі версії та визначити напрями подальшого розслідування. Зроблено висновок, що типову слідову картину кримінальних правопорушень у сфері господарської діяльності, пов’язаних із підробкою документів складають такі основні групи слідів: 1) матеріальні сліди, що безпосередньо відображаються на документах у паперовій формі, зокрема сліди підчисток, дописувань, виправлень, переклеювання аркушів, невідповідності реквізитів, підроблені підписи, печатки, штампи, а також сліди використання технічних засобів виготовлення чи копіювання документів; 2) цифрові сліди, що виникають у процесі створення, зберігання, обробки та використання електронних документів і включають метадані файлів, історію змін, лог-файли доступу до інформаційно-комунікаційних систем, електронні підписи, часові мітки, цифрові ідентифікатори та інші технічні відомості, які фіксують факти втручання в електронний документообіг; 3) ідеальні сліди, що зберігаються у пам’яті осіб, причетних до створення, погодження, реєстрації або використання документів, а також свідків, зокрема працівників установ, контролюючих органів, контрагентів, які можуть повідомити про обставини підготовки документа, його невідповідність іншим документам або фактичним господарським операціям.

НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА ТА ДЕРЖАВА ЯК ОБʼЄКТИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ

2026-04-16T12:13:33+03:00

У статті, у тому числі і в історичній ретроспективі, аналізуються поняття національної безпеки та держави, як обʼєктів кримінально-правової охорони. Констатується, що вітчизняне кримінальне законодавство, не дивлячись на використання узагальнюючого терміну «державні злочини», традиційно диференціювало безпеку держави, тобто стан захищеності державного суверенітету, територіальної цілісності, недоторканості державних кордонів та обороноздатності, що забезпечує саме існування суверенної і незалежної держави та державну безпеку, як стан захищеності життєво важливих інтересів держави, що забезпечує авторитет і нормальне функціонування її інституцій. Наголошується на обґрунтованості використання у чинному КК України поняття основ національної безпеки. Доводиться, що це поняття має обмежуватися безпекою держави (безпекою обороноздатності, державного суверенітету, територіальної цілісності, недоторканості державних кордонів) та безпекою конституційного демократичного ладу (безпекою народного суверенітету). Аргументується, що державна безпека, як стан захищеності життєво важливих інтересів держави, що забезпечують її нормальне функціонування (а не можливість існування та самозбереження), не є складовою основ національної безпеки і має розглядатися як самостійний обʼєкт кримінально-правової охорони. Звертається увага на те, що повернення до КК України такого обʼєкта, як держава, в умовах виокремлення національної безпеки (саме цю ідею втілюють розробники проєкту нового КК) суттєво ускладнить, якщо взагалі не унеможливить, вирішення проблеми розмежування посягань на національну безпеку та державу. Робиться висновок, що для позначення життєво важливих інтересів, які забезпечують нормальне функціонування держави та її інституцій, доцільно використовувати категорію «державна безпека».

СУДОВІ СТАНДАРТИ ДОКАЗУВАННЯ ПРИЧИННОГО ЗВ’ЯЗКУ МІЖ ЕЛЕКТРОННИМИ ІГРАМИ ТА НАСИЛЬНИЦЬКИМИ ПОСЯГАННЯМИ В УКРАЇНІ І США

2026-04-16T12:25:32+03:00

У статті пропонується комплексний компаративний аналіз судових стандартів доказування причинного зв’язку між електронними іграми з насильницьким контентом та реальними кримінальними посяганнями у правових системах України та США. Аргументується, що відсутність науково обґрунтованих критеріїв встановлення такого зв’язку створює правову невизначеність для судового правозастосування та потенційні загрози конституційним гарантіям свободи вираження. Автором здійснено аналіз американської судової доктрини, яка встановила високі стандарти доказування безпосередньої причинності та конституційний захист відеоігор як форми захищеного вираження. Проаналізовано наукову літературу, що демонструє суперечливі висновки щодо впливу ігрового контенту на агресивну поведінку, зокрема розбіжності між мета-аналітичними дослідженнями та критичними переоцінками з корекцією публікаційної упередженості. Досліджено процесуальні вимоги щодо допустимості експертних висновків у контексті психологічних досліджень впливу медіа-контенту на поведінку. Розглянуто українське законодавче регулювання, включаючи конституційні гарантії свободи вираження, кримінально-правові принципи встановлення причинно-наслідкового зв’язку. Встановлено, що судові стандарти обох юрисдикцій формують практично недосяжний бар’єр доказування для покладення відповідальності на розробників ігор за дії користувачів, оскільки вимагають не просто кореляції, а прямої причинно-наслідкової зумовленості. Обґрунтовано превентивний підхід через вікове маркування та обмеження доступу як ефективну альтернативу репресивним заходам. Визначено необхідність подальших міждисциплінарних досліджень для формування науково обґрунтованої судової практики, що забезпечувала б баланс між захистом суспільства та конституційними правами на свободу творчості й вираження у контексті розвитку цифрових технологій.

ПРАВОВИЙ СТАТУС ВІРТУАЛЬНИХ АКТИВІВ ТА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА КВАЛІФІКАЦІЯ ДІЯНЬ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ЇХ НЕЗАКОННИМ ОБІГОМ В УКРАЇНІ

2026-04-16T12:59:33+03:00

У статті проведено всебічний юридичний аналіз правової природи віртуальних активів у контексті українського кримінального законодавства станом на 2026 рік. Актуальність дослідження зумовлена стрімкою цифровізацією економічних відносин та виникненням нових форм майнової злочинності, що потребують чіткої та системної правової оцінки. Автор детально розглядає еволюцію законодавчого підходу до визначення віртуальних активів, аналізуючи положення базового Закону України «Про віртуальні активи» та його взаємозв’язок із нормами Цивільного та Кримінального кодексів України. У роботі акцентовано увагу на специфічній природі криптовалют як нематеріальних благ, що мають економічну вартість, але не є законним засобом платежу на території України. Доведено, що попри відсутність фізичного втілення, віртуальні активи інтегруються у систему майна як об’єкти цивільних прав, що дозволяє розглядати їх як предмет злочинів проти власності. Особливий науковий інтерес становить аналіз проблем кримінально- правової кваліфікації. У статті критично переосмислено застосування традиційних норм про крадіжку та шахрайство до цифрових об’єктів. Окремий акцент зроблено на розмежуванні складів злочинів, передбачених ст. 185 та ст. 361 КК України, що виникає при несанкціонованому доступі до криптогаманців. Обґрунтовано, що для коректної кваліфікації необхідно враховувати не лише факт заволодіння активом, а й спосіб втручання в інформаційні системи. Розглянуто специфіку Digital Forensics у розслідуванні криптозлочинів, зокрема процесуальний порядок фіксації даних блокчейну та ідентифікації власників адрес за допомогою сучасних аналітичних платформ. Висновки статті містять практичні рекомендації для правоохоронних та судових органів щодо уніфікації підходів до оцінки цифрових доказів та визначення розміру збитків у гривневому еквіваленті на момент закінчення злочину. Окремо підкреслено сувору заборону використання будь- яких джерел країни-окупанта, що відповідає сучасним етичним та правовим стандартам української науки. Стаття пропонує науково обґрунтовану модель розв’язання дискусії щодо визнання віртуальних активів майном, спираючись на практику ЄСПЛ та динаміку вітчизняного законодавства. Додатково проаналізовано аспекти міжнародного співробітництва у сфері кібербезпеки та впровадження стандартів регламенту MiCA у вітчизняну практику. Дослідження також визначає шляхи вдосконалення процесуальних норм щодо арешту та конфіскації віртуальних активів, що є необхідним для ефективного правосуддя.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ СТАНДАРТИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ГЕНОЦИД ТА ЇХ ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ В КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

2026-04-16T13:15:54+03:00

Стаття присвячена комплексному дослідженню геноциду як одного з найтяжчих міжнародних злочинів, що посягають на основи миру та безпеки людства. Геноцид займає особливе місце в системі міжнародних злочинів, оскільки спрямований на повне або часткове знищення національних, етнічних, расових чи релігійних груп та належить до найбільш тяжких міжнародних злочинів, що посягають на існування окремих груп людей та підривають основи миру та безпеки людства. Міжнародний злочин геноциду неможливий без залучення державного механізму, зокрема виконавчої, судової та законодавчої гілок влади. Він належить до категорії злочинів, щодо яких не застосовуються строки давності, а кримінальна відповідальність за його вчинення встановлена нормами міжнародного та національного права незалежно від статусу суб’єкта злочину та наявності державної недоторканності. Його правове визнання як міжнародного злочину стало результатом тривалого історико-правового процесу, що сформувався у другій половині ХХ століття та ґрунтується на діяльності міжнародних трибуналів, актах міжнародного права та практиці їх застосування. Розвиток міжнародно-правового регулювання відповідальності за геноцид пройшов кілька етапів: «нюрнберзький», пов’язаний із запровадженням терміна «геноцид» та формуванням його юридичних ознак; «постнюрнберзький», що характеризується прийняттям ключових міжнародних документів – насамперед Конвенції ООН 1948 року «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» і Конвенції 1968 року про незастосування строків давності; «гаазький», у межах якого практика Міжнародних трибуналів для Югославії та Руанди сприяла уточненню підходів до кваліфікації злочину; та «римський», пов’язаний зі створенням Міжнародного кримінального суду, до юрисдикції якого належить геноцид. У 1946–1947 роках Генеральна Асамблея ООН офіційно визнала геноцид міжнародним злочином, а з набранням чинності Конвенцією 1951 року його юридичне визначення отримало універсальний характер. Відтоді геноцидом можуть визнаватися лише діяння, вчинені після 12 квітня 1951 року. У сучасних умовах особливого значення набуває ухвалена 14 квітня 2022 року Верховною Радою України Заява про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні, у якій міжнародні організації та іноземні держави закликаються визнати злочинні дії РФ геноцидом українського народу та кваліфікувати їх як злочини проти людяності й воєнні злочини.

НАУКОВИЙ АНАЛІЗ ПРАЦЬ ВІТЧИЗНЯНИХ ВЧЕНИХ НА ПРОБЛЕМУ ПОТРАПЛЯННЯ ДО ЗАСУДЖЕНИХ В УКРАЇНІ ЗАБОРОНЕНИХ ПРЕДМЕТІВ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

2026-04-16T13:44:08+03:00

У статті здійснено поглиблений науковий аналіз праць вітчизняних вчених на проблему потрапляння до засуджених в Україні заборонених предметів в умовах воєнного стану. Зазначено, що потрапляння до засуджених заборонених предметів в умовах воєнного стану варто розглядати, як різновид фонових явищ, які негативно впаливають на детермінанти вчинення кримінальних правопорушень засудженими в установах виконання покарань ДКВС України. Доведено, що проблеми потрапляння заборонених предметів, до засуджених в установах виконання покарань ДКВС України як фонового явища засвідчують негативну тенденцію впливу на вчинення кримінального правопорушення потрапляння заборонених предметів, до засуджених. Це пов’язано з тим, що з одного боку, за статистикою Міністерства юстиції України кількісний склад засуджених зменшується, а з іншого боку, якісний склад осіб, які вчинили кримінальне правопорушення погіршується, як результат потрапляння заборонених предметів, до засуджених в установах виконання покарань ДКВС України збільшується. Обґрунтовано висновок про те, що потрапляння заборонених предметів, до засуджених в установах виконання покарань ДКВС України негативно впливає на оперативну обстановку в УВП, а рівень організації запобігання на всіх чотирьох рівнях (загальносоціальному, регіональному, спеціально-кримінологічному та індівідуально-профілактичному) не відповідає вимогам воєнного часу. Проведений поглиблений науковий аналіз праць вітчизняних вчених на проблему потрапляння до засуджених в Україні заборонених предметів в умовах воєнного стану, що дозволить виокремити проблемні питання та запропонувати шляхи їх вирішення.

ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ Й ГУМАНІЗМУ ПРО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЛЮДИНИ

2026-04-16T15:42:20+03:00

Зміст статті є реакцією на небезпечні кризові явища, що визначають сучасний стан людства: зростання насильства й нетерпимості, розмивання ціннісних орієнтирів, інформаційні маніпуляції, екологічні та соціально-політичні загрози. У центрі уваги – питання, чому за умов високого науково-технічного розвитку людство дедалі частіше виявляється інтелектуально й морально беззахисним перед викликами, які само ж і продукує. Автор обґрунтовує, що подолання цих загроз неможливе без повернення до рівня мислення, здатного відрізняти суб’єктне розуміння від поспішно сформованої суб’єктивної думки. Йдеться про таку форму раціональності, яка поєднує критичність, відповідальність і здатність до самообмеження, а не лише ефективність та інструментальність. Стаття акцентує, що необхідним є відновлення світоглядно-методологічної сили людського інтелекту – здатності мислити принципово, бачити цілісність проблеми, враховувати межі знання та наслідки практичних рішень. Саме ця інтелектуальна установка свого часу спричинила настання епохи Відродження й Гуманізму, коли довіра до розуму поєднувалася з культом гідності людини, свободою пошуку істини та орієнтацією на загальнолюдські цінності. Підкреслюється, що сучасні кризи мають не лише економічну чи технологічну, а насамперед антропологічну природу: вони пов’язані з деградацією мислення, підміною аргументу емоцією, знання – інформацією, а відповідальності – реактивною позицією. У підсумку стаття пропонує розглядати відродження гуманістично зорієнтованого критичного мислення як умову збереження цивілізаційної перспективи. Такий підхід передбачає культуру сумніву, інтелектуальну чесність, діалогічність і методологічну дисципліну, що здатні перетворити індивідуальні погляди на зріле суб’єктне розуміння та стати підґрунтям для конструктивних рішень у глобальному масштабі

ПОНЯТТЯ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ У СВІТЛІ ПРОФЕСІЙНО-ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ СУДДІВ

2026-04-14T17:05:13+03:00

В статті досліджуються питання правозастосування норм як матеріального, так і процесуального права з точки зору законодавця, який сподівається на те, що суд буде застосовувати зміст норм права так як він це передбачав, а відповідно і хотів. В той же час, реальність правозастосування у сфері правосуддя вказує на те, що жодна норма права ідеально не може охопити всю сукупність, а іноді і різновекторність тих чи інших суспільних правовідносин, які набули спірного характеру. Ось чому в правосудді широко застосовується формат тлумачення судом норм права з метою розширення меж змістовно-правової їх суті, а при відсутності норм права чи їх змістовної неповноти або неточності суд вдається до судової правотворчості. Разом з тим, правова політика Верховного Суду у сфері правосуддя спрямована у сферу класичного формату, яким є стабільність судових рішень та судової практики на основі єдиного праворозуміння норм права, а відтак і їх правозастосування. Безумовно ввесь правозастосовчий процес є комплексним питанням, оскільки він задіює в собі всю природно-правову суть професійної правосвідомості суддів, яка ґрунтується на професійних знаннях, морально-правовій, суспільно-правовій, економіко-правовій свідомості, відповідно до якої суд, ухвалюючи судові рішення, реально впливає на спірні правовідносини, придаючи їм статусу урегульованих. Отже, рушієм такого урегулювання є професійно-теоретичні знання суддів, які спрямовуються у сфері змісту конкретної норми права, де аналізуються і в подальшому співвідносяться до змісту тих чи інших спірних правовідносин. В той же час, на кожному етапі правозастосовчого процесу висновок судді, незалежно від того, є він позитивним чи негативним для однієї, чи іншої сторони він формується на основі внутрішнього його переконання. Змістом такого внутрішньо-правового переконання є емоційно-правова, психологічно-правова, філософсько-правова, логічно-правова єдність, на основі якої має місце усвідомлене розуміння норм як матеріального, так і процесуального права, що дає право суду на загальний висновок про справедливість чи несправедливість тих чи інших позовних вимог

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ (ВІД КИЇВСЬКОЇ РУСІ ДО ПЕРІОДУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ)

2026-04-14T17:14:17+03:00

Пoдаткoва система – ключовий елемент економічної та фінансової системи будь-якої країни, адже саме податки є основою формування й наповнення державного бюджету, забезпечуючи фінансову стабільність країни. Подaтки є гарантом виконання соціально-економічних функцій країни. Осмислення процесу формування податкової системи дає змогу зрозуміти, які рішення були успішними, а які потребують доопрацювання, що допомагає уникати помилок минулого під час проведення сучасних податкових реформ. Через запровадження державних реформ, які охоплюють широкий спектр сфер суспільства, виникнення економічних викликів для України важливим є розуміння історичних етапів становлення податкової системи. На процес формування податкової системи України вплинуло багато складних історичних процесів, пов’язаних зі змінами форм державності, соціально-економічних умов і політичних режимів. Історичне підґрунтя етапів становлення податкової системи України охоплює тривалий період розвитку оподаткування – від перших форм збору данини й повинностей до створення сучасної системи податків і зборів незалежної суверенної України. Кожен історичний етап залишив свій відбиток на механізмах оподаткування, принципах формування доходів бюджету та взаємовідносинах між державою і платниками податків. Вивчення історичних передумов розвитку податкової системи дає змогу глибше зрозуміти логіку сучасних податкових реформ, оцінити їхню ефективність і визначити напрями подальшого вдосконалення податкової політики України. Дослідження питання історії становлення податкової системи України допомагає з’ясувати закономірності розвитку оподаткування, оцінити ефективність проведених реформ і визначити напрями подальшого вдосконалення податкової політики. Історичний ретро-екскурс надає можливість неупередженого аналізу й розуміння етапів становлення податкової системи України, осмислення негативних тенденцій, що зумовлювали неефективність механізмів оподаткування та контролю за сплатою податків і зборів.

ДЕФОРМАЦІЯ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ ПІД ВПЛИВОМ ПРАВОВИХ НАРАТИВІВ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

2026-04-14T17:25:41+03:00

У статті здійснено загальнотеоретичний аналіз деформації правової культури під впливом правових наративів як стійких дискурсивних конструкцій, що формують суспільні уявлення про право, справедливість, легітимність влади та межі допустимого державного примусу. Актуальність теми зумов- лена інтенсифікацією глобалізаційних і цифрових процесів, політичною поляризацією та інформацій- ними війнами, які змінюють умови продукування і поширення правових смислів, сприяючи їх спрощен- ню, ідеологізації та маніпулятивному використанню. Метою дослідження є концептуальне осмислення механізмів, через які правові наративи здатні викривляти, модифікувати або руйнувати правову куль- туру, а також окреслення індикаторів такої деформації на рівні довіри до правових інститутів і практик правомірної поведінки. Методологічну основу становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні мето- ди (аналіз і синтез, системно-структурний і функціональний підходи, дискурсивний та інтерпретацій- ний аналіз). Теоретичний каркас сформовано шляхом синтезу ідей М. Фуко (влада/знання та «режими істини»), Р. Дворкіна (право як інтерпретаційна цілісність і наративна послідовність) і Ю. Габермаса (комунікативні механізми легітимації права). Обґрунтовано, що правові наративи виконують не описо- ву, а конститутивну функцію: вони структурують правосвідомість, задають рамки оцінки законності та визначають готовність суб’єктів визнавати правові рішення як справедливі й обов’язкові. Показано, що деформація правової культури має системний характер і проявляється в розриві між нормативним зміс- том права та його соціальним сприйняттям, у зростанні правового інфантилізму й нігілізму, а також у кризі легітимності, спричиненій спотворенням публічного дискурсу. Зроблено висновок, що протидія деформаційним процесам потребує поєднання інституційних реформ із формуванням відкритого, плю- ралістичного правового дискурсу, розвитком правової освіти та підвищенням стійкості суспільства до маніпулятивних наративів.

МІСЦЕ СУДОВОЇ НОРМОТВОРЧОСТІ В МЕХАНІЗМІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

2026-04-14T17:35:52+03:00

У статті обґрунтовано актуальність дослідження, яка зумовлена динамічними змінами в національній правовій системі та необхідністю переосмислення ролі судової влади. Автор зазначає, що в умовах глобалізації та інтеграції України до європейського правового простору традиційне розуміння суду як виключно правозастосовного органу стає недостатнім. Підкреслюється, що ігнорування реального впливу судових рішень на правове поле створює розрив між правовою доктриною та юридичною практикою. Розглядається діалектична природа становлення судової влади, де кожен етап розвитку постає як новий виток спіралі, що вдосконалює форми та процедурні межі участі судів у формуванні правових стандартів. Проаналізовано сутність судової нормотворчості як «побічного продукту» теорії поділу влади. Доводить, що повноваження вищих судових інстанцій звертатися до загальних принципів права при виявленні лакун у законодавстві породжує феномен «суддівського права» (judge-made law). Акцентується увага на тому, що така діяльність не суперечить принципу поділу влади, а навпаки, виступає необхідним елементом системи стримувань і противаг, що забезпечує стабільність правової системи при нормативних колізіях. Акцентується увага на функціональному аналізі діяльності вищих судових органів України. Детально розглядається роль Верховного Суду у забезпеченні єдності правозастосування через правові висновки та Конституційного Суду як «негативного законодавця». Визначається, що сучасна судова діяльність має комплексний характер, поєднуючи в собі інтерпретаційні, квазіпрецедентні та правотворчі аспекти, що дозволяє судам фактично «добудовувати» право у відповідність до запитів сучасного суспільства. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення механізму правового регулювання. Автор наголошує на необхідності офіційної легітимації судової нормотворчості шляхом розширення повноважень Верховного Суду, зокрема надання йому права законодавчої ініціативи. Підсумовується, що перехід від консервативного позитивізму до визнання судового прецеденту в межах закону є інноваційним кроком до розбудови правової держави, де пріоритетом є ефективний захист прав людини та адаптивність права до викликів часу.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ТА ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОЗУМІННЯ ПРИРОДИ АНАЛОГІЇ В ПРАВІ

2026-04-14T17:43:14+03:00

У статті здійснено комплексний теоретико-методологічний аналіз природи аналогії в праві як одного з ключових механізмів подолання прогалин у правовому регулюванні. Обґрунтовано, що в умовах постійної динаміки суспільних відносин жодна правова система не може уникнути ситуацій, коли окремі правовідносини залишаються поза межами прямої законодавчої регламентації, що зумовлює необхідність звернення до аналогії закону та аналогії права. Розкрито логічні засади умовиводу за аналогією, показано його імовірнісний характер та залежність від ступеня подібності істотних ознак порівнюваних правових ситуацій. Проаналізовано співвідношення аналогії з тлумаченням права та доведено, що визначальним критерієм їх розмежування є спрямованість діяльності: тлумачення встановлює зміст уже існуючої норми, тоді як аналогія передбачає застосування норм або принципів до випад- ків, прямо не передбачених законодавством. Окрему увагу приділено дискусії щодо правової природи аналогії, зокрема її кваліфікації як прояву судової правотворчості. На підставі аналізу нормативності права та ієрархії джерел права обґрунтовано висновок про правозастосовний, а не правотворчий харак- тер аналогії у вітчизняній правовій системі. Доведено, що аналогія виступає інструментом реалізації права, спрямованим на забезпечення цілісності та стабільності правопорядку. Досліджено особливості застосування аналогії в різних правових системах, зокрема в англосаксонській та романо-германській традиціях, а також визначено місце аналогії в сучасній українській правовій системі. Обґрунтовано, що легітимне застосування аналогії в Україні можливе виключно в межах судочинства за наявності прямого законодавчого уповноваження, що випливає з конституційного принципу законності. Зроблено висно- вок, що аналогія в праві є необхідним, але обмеженим інструментом юридичного мислення, який потре- бує чітких методологічних орієнтирів та єдиних стандартів судової аргументації. Подальший розвиток доктрини аналогії пов’язується з уточненням меж її застосування, виробленням критеріїв відмежування від тлумачення та забезпеченням відповідності принципам верховенства права і правової визначеності

ЮРИДИЧНА ВИЗНАЧЕНІСТЬ ЯК КРИТЕРІЙ МЕЖ СУДДІВСЬКОГО РОЗСУДУ

2026-04-15T10:14:00+03:00

Ця стаття є дослідженням фундаментальної проблеми сучасного правознавства – визначенню меж судового тлумачення, в контексті забезпечення принципу юридичної визначеності як невід’ємної складової верховенства права. На основі аналізу правової доктрини здійснено спробу розкриття діалектичного протиріччя між вимогою сталості правового регулювання та спроможністю право- застосування адаптуватися до динаміки суспільних відносин. Обґрунтовано тезу, що судове тлумачення є не лише технічною стадією правозастосування, а й умовою реалізації права на правосуддя, особливо в ситуаціях нормативної неточності та наявності правових прогалин. Досліджено еволюційну зміну ролі суду як активного суб’єкта, який не лише застосовує закон, а й певною мірою здатен формувати саме право, м’яко доповнюючи його зміст засобами судового тлумачення. Водночас, зауважено про необхідність розроблення чітких критеріїв, здатних розумно обмежити дискрецію та можливий надмірний активізм суду, запобігаючи перетворенню інтерпретації на нелегітимну законотворчість. Особливу увагу приділено аналізу вимоги єдності результатів судового тлумачення, як імперативу юридичної визначеності. Крізь призму практики Європейського суду з прав людини та рішень Конституційного Суду України розкрито зміст поняття «легітимних очікувань» суб’єктів права. Наукова новизна дослідження полягає у формулюванні концепції, згідно з якою єдність судового тлумачення є не статичною вимогою юридичної визначеності, а динамічним процесом узгодження сталих правових позицій, у якому відступ від попереднього «прецеденту» є допустимим виключно за наявності вагомих аргументів на користь гарантування легітимних очікувань та кращого захисту фундаментальних прав людини. Аргументовано, що хоча правотворчість не є безпосереднім завданням правосуддя, а радше його вимушеним результатом, проте, за умови неможливості миттєвого реагування законодавця на динамічні суспільні виклики, саме суд, застосовуючи механізм інтерпретації здатен забезпечити безперервність захисту прав людини.

ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД РЕАБІЛІТАЦІЇ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ В УКРАЇНІ (Х – ПОЧ. ХХ СТ.)

2026-04-15T10:26:45+03:00

Стаття присвячена комплексному історико-правовому дослідженню еволюції систем реабілітації військовослужбовців в Україні від періоду Руської держави до початку ХХ століття. Актуальність дослідження зумовлена сучасними викликами, пов’язаними з необхідністю надання кваліфікованої медичної допомоги та реабілітації військовослужбовцям в умовах повномасштабної збройної агресії, що робить вивчення історичного досвіду особливо важливим для формування ефективної сучасної системи соціального захисту ветеранів. Автори простежують трансформацію підходів до реабілітації воїнів від благодійної допомоги до юридично закріпленого обов’язку держави. Дослідження охоплює кілька ключових історичних періодів. Перший етап (Х–ХІІІ ст.) характеризується формуванням церковно-монастирської медицини на Русі, коли після прийняття християнства у 988 році медична допомога пораненим дружинникам здійснювалася переважно в монастирських шпиталях, що поєднували функції лікарні, притулку та місця духовного очищення. Наступний період (XIV–XVI ст.) відзначається розвитком професійної медичної освіти завдяки заснуванню Ягелонського університету в Кракові та Острозької академії, що дало змогу інтегрувати українську медицину до загальноєвропейського наукового простору. Особлива увага приділяється козацькій добі (XVI–XVIII ст.), коли сформувалася унікальна система медичного забезпечення Запорозької Січі, заснована на глибоких знаннях народної медицини, санітарно-гігієнічних практиках та карантинних заходах. Завершальний етап аналізу стосується періоду Української Держави гетьмана Павла Скоропадського (1918), коли вперше було здійснено спробу створення комплексної державної системи охорони здоров’я з виділенням значних бюджетних коштів та формуванням спеціалізованих інституцій. Дослідження доводить, що український історичний досвід організації медичної допомоги військовослужбовцям демонструє унікальні підходи, які заслуговують на подальше наукове осмислення та можуть бути використані при створенні сучасної системи реабілітації ветеранів

ВИТОКИ ТА ДЖЕРЕЛА РЕЛІГІЙНО-ПРАВОВИХ ТРАДИЦІЙ

2026-04-15T10:39:28+03:00

У статті аналізуються витоки релігійно-правових традицій, що обумовлюється актуальністю дослідження у напрямку ширшого осмислення генезису правових систем та закономірностей їх історичного розвитку. Релігійно-правові уявлення становили один із первинних регуляторів суспільних відносин, формуючи нормативні моделі поведінки задовго до інституціоналізації державної влади та позитивного права. Автором акцентується увага, що саме в межах релігійних доктрин відбувалося закріплення базових категорій справедливості, обов’язку, відповідальності та санкцій, що згодом трансформувалися у світські правові норми. Також, дослідник виокремлює релігійну ідею як початковий, доінституційний виток релігійно-правової традиції, який забезпечує її смислову цілісність, ціннісну спрямованість і здатність до нормативного оформлення. Аналіз релігійних ідей як витоків оновлює зрозуміння механізму становлення релігійно-правових систем і специфіку сакралізованого нормативного мислення. При цьому автор зазначає, що релігійна ідея є витоком релігійно-правової традиції, тоді як релігійний догмат і релігійна норма, релігійна практика виступають формами її нормативної об’єктивації. Методологія дослідження витоків релігійно-правових традицій ґрунтується на поєднанні загальнонаукових, спеціально-юридичних та міждисциплінарних методів пізнання, що зумовлено складною, синкре- тичною природою релігійно-правових явищ. Метою статті є дослідження витоків релігійно-правових традицій з огляду на їх теоретичну значущість для юридичної науки, практичну цінність для вдосконалення правового регулювання та методологічну роль у розвитку міждисциплінарних правових досліджень. За результатами дослідження автором зазначається, що ототожнення витоків із джерелами є методологічно некоректним, оскільки призводить до змішування рівнів аналізу генезису та нормативної структури релігійно-правових традицій. Їх розмежування дозволяє більш точно дослідити процес становлення релігійно-правових систем і виявити механізми трансформації сакральних уявлень у нормативно-правові приписи. Релігійно-правові традиції виникають як історично первинна форма нормативного регулювання, що поєднує світоглядну, ціннісну та регулятивну функції та передує формуванню світського позитивного права. Ключова відмінність між витоками і джерелами полягає у їх функціональному призначенні: витоки формують ідеологічне та аксіологічне підґрунтя релігійно-правової традиції, тоді як джерела забезпечують її нормативну конкретизацію та практичну реалізацію

ПРАВА ДИТИНИ В КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ РСР 1978 Р.

2026-04-15T10:56:59+03:00

Наукова стаття присвячена аналізу норм Конституції Української РСР 1978 р., в яких прямо чи опосередковано визначаються, згадуються чи закріплюються права дитини. Окремо досліджено зміст і спрямування конституційних положень, згідно з якими встановлювався принцип рівності громадян перед законом, регламентувалося право на освіту, декларувалося, що сім’ї, її цінності захищаються державою, закріплювався обов’язок дитини піклуватися про батьків і надавати їм допомогу, а також те, яку роль згадані приписи відіграють при встановленні правового статусу дитини. Обґрунтовано, що соціальні права у правовій системі Радянського Союзу мали функціонально зумовлений характер, були тісно пов’язані зі статусом громадян, як наслідок, відповідні права дитини реалізовувалися опосередковано. Іншими словами, дитина не зазначалася як прямий адресат норми. Констатовано, що однією з головних функцій Конституції УРСР 1978 р. була ідеологічна, оскільки багато норм за своєю суттю були покликані забезпечити виховання громадян у дусі радянського патріотизму й соціалістичного інтернаціоналізму. Попри те, що відповідно до конституційних приписів дитина мала певні права, самостійно реалізувати їх вона не могла, а лише через правовий статус батьків, сім’ї або інших законних представників. Пояснюється така ситуація тим, що дитина сприймалася передусім як об’єкт виховання, а не суб’єкта правовідносин. Як показав аналіз положень, більшість прав дитини визнавалася формально. Спираючись на наведене, зроблено висновки, що, по-перше, конституційне регулювання прав дитини в досліджуваний період носило переважно декларативний характер і було підпорядковане завданням формування ідеологічно лояльного «радянського громадянина», а не переслідувало такої мети, як визнання дитини автономним суб’єктом права; по-друге, радянська конституція обмежувала суб’єктність дитини.

ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ПРИМУСОВОГО ВІДЧУЖЕННЯ ТА НЕЛЕГІТИМНОЇ ЕКСПРОПРІАЦІЇ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ УКРАЇНИ

2026-04-15T11:05:06+03:00

У статті проаналізовано історико-правові засади примусового відчуження та нелегітимної експропріації культурних цінностей України в контексті еволюції державної влади, правових режимів і механізмів публічного управління. Дослідження виконано з урахуванням міждисциплінарного підхо- ду, що поєднує правову, історичну та соціокультурну перспективу, завдяки чому культурні цінності роз- глянуто не лише як об’єкти правової охорони, а як елемент формування національної ідентичності та легітимації державності. У межах роботи здійснено систематизацію основних історичних етапів втрати культурної спадщини, починаючи від ранніх форм її примусової міграції та завершуючи сучасними про- явами окупаційного мародерства в умовах збройної агресії. У процесі дослідження визначено ключові чинники, що зумовлювали масштаби та форми відчуження культурних цінностей, зокрема обмеженість або відсутність політико-правової суб’єктності українських територій, домінування імперських і тоталі- тарних моделей управління, а також використання права як інструменту централізованого контролю. Проаналізовано трансформацію правового статусу культурних об’єктів у різні історичні періоди та здій- снено узагальнення управлінських і воєнно-адміністративних практик, що сприяли їх вилученню, пере- міщенню або знищенню. Окрему увагу приділено взаємозв’язку між характером державної влади та пріоритетами публічних інтересів, які реалізовувалися за рахунок обмеження культурних прав суспіль- ства. У роботі виконано правову оцінку історичних форм експропріації крізь призму сучасного розумін- ня охорони культурної спадщини, що дало змогу переосмислити їх як порушення фундаментальних принципів збереження культурної ідентичності. Здійснено узагальнення підходів до інтерпретації при- мусового відчуження культурних цінностей як елементу ширших процесів політичного підпорядкування та культурної асиміляції. Визначено, що сучасний етап характеризується не лише фізичними втратами об’єктів культурної спадщини, а й цілеспрямованим впливом на історичну пам’ять та символічний про- стір, що актуалізує потребу в подальшому розвитку правових механізмів захисту та повернення укра- їнських культурних цінностей. Отримані результати можуть бути використані для поглиблення наукових досліджень у сфері історії права, міжнародного гуманітарного права та формування концептуальних засад реституції культурної спадщини України.

РОЛЬ ПРАВОСВІДОМОСТІ В РЕАЛІЗАЦІЇ МІЖНАРОДНОГО МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

2026-04-15T11:14:24+03:00

Стаття висвітлює практичні аспекти однієї з фундаментальних юридичних категорій – правосвідомості щодо функціонування міжнародного механізму захисту прав людини. Публікація містить детальний аналіз новітніх підходів до розуміння правосвідомості, а саме її змісту та структури. Розкрито інтегративну сутність правосвідомості та важливість її емоційної та інтелектуальної складової в процесі правореалізації. Обґрунтовано особливості впливу правосвідомості на формування в громадян правових моделей поведінки та усвідомленого бажання захисту власних прав та законних інтересів. Досліджено сучасне розуміння механізму захисту прав людини та громадянина, виокремлено особливості національного та міжнародного механізму захисту прав, а також обґрунтовано нормативну та інституційну складову останнього. Розкрито зміст європейської системи захисту прав людини та місце України в її функціонуванні. Наведено практичні приклади безпосереднього впливу правосвідомості громадян на функціонування Європейського суду з прав людини та на правову дійсність України. Зроблено короткий огляд рішень ЄСПЛ в контексті ролі правосвідомості громадян, які прийняли вольове рішення відстоювати власні права. Приділено окрему увагу системним проблемам правозахисної системи України та ролі правосвідомості громадян та представників влади в її покращенні. В статті наведено результати власного соціологічного дослідження автора, націленого на виявлення рівня обізнаності громадян щодо функціонування механізмів захисту прав людини. Виявлено важливу проблематику недостатнього обсягу правових знань громадян для ефективного використання доступних засобів захисту прав, в тому числі, міжнародних. Зроблено висновки про істотну роль правосвідомості у функціонуванні міжнародного механізму захисту прав людини та під час виконання рішень ЄСПЛ. Підкреслено важливу практичну складову правосвідомості, як реального засобу впливу на правову дійсність нашої держави. Наголошено на важливості розвитку правової освіти в Україні, а також підвищення рівня правосвідомості як звичайних громадян так і представників державної влади.

ПРАВО НА УЧАСТЬ У ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ ТА ПРАВО НА ВІЛЬНІ ВИБОРИ: НАЦІОНАЛЬНИЙ ТА МІЖНАРОДНИЙ ВИМІР

2026-04-15T11:32:10+03:00

Стаття присвячена питанням правового аналізу права на учать у політичному житті та права на вільні вибори в контексті національного та міжнародного права. У роботі розкривається концептуальний зміст права на учать у політичному житті та права на вільні вибори. Проводиться правовий аналіз змісту основних міжнародних документів в галузі прав людини, які визначають базові принципи права на учать у політичному житті та права на вільні вибори. Розкриваються конституційні основи зазначених прав. Окремо приділено увагу позиціям Конституційного Суду України, зокрема, щодо права обирати, яке полягає в можливості громадянина України, який на день проведення виборів досяг вісімнадцяти років та якого не визнано судом недієздатним, а також виборчому праву, що означає можливість кожного громадянина України в умовах свободи вираження поглядів і обміну думками та інформацією, вільного формування власного ставлення до участі у виборах вільно обирати та бути обраним. У роботі названо перелік основних міжнародних актів, які визначать базові характеристики права на учать у політичному житті та права на вільні вибори. З урахуванням специфіки політичних прав, до яких належать право на учать у політичному житті та право на вільні вибори, авторкою проаналізовано зміст Конвенції про права осіб з інвалідністю та правові кроки України щодо створення умов для реалізації даних прав особам з інвалідністю. В досліджені арґументовано, що з урахуванням сучасної парадигми теорії прав людини, право на учать у політичному житті та право на вільні вибори виступають стратегічно важливими з позиції людиноцентричного підходу та ціннісно-орієнтованої політики держав. Окрема увага у роботі приділена практиці Європейського суду прав людини щодо захисту права на вільні вибори, яке передбачене статтею 3 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Запропоновано ключові принципи розуміння права на учать у політичному житті та права на вільні вибори. У статті розкрито основні аспекти співвідношення, розмежування та взаємодії даних прав.

МІЖНАРОДНА ПРАКТИКА В СФЕРІ НАДРОКОРИСТУВАННЯ

2026-04-15T14:37:19+03:00

У статті проаналізовано міжнародні практики у сфері надрокористування з акцентом на підходи держав Європейського Союзу, де політика сировинної безпеки поєднується з високими стандартами охорони довкілля та процедурної справедливості. Метою роботи є узагальнення правових та інституційних механізмів доступу до надр і визначення інструментів, що мінімізують екологічні й соціальні ризики видобутку. Дослідження ґрунтується на порівняльно-правовому аналізі права ЄС і національних моделей (ліцензії/концесії) у низці країн ЄС, а також на систематизації практик нагляду й звітності. Встановлено, що «європейська модель» має комплексний характер: гірничий дозвіл не є самодостатнім і реалізується у зв’язці з процедурою оцінки впливу на довкілля, водоохоронними вимогами, режимами охорони біорізноманіття, правилами управління відходами видобувної промисловості та механізмами екологічної відповідальності за шкоду. Показано значення фінансових гарантій рекультивації та планів закриття, які переводять витрати на відновлення територій у передбачуваний елемент проєктної моделі. Обґрунтовано, що прозорість платежів і розкриття інформації про надрокористування підсилюють підзвітність держави й компаній та знижують корупційні ризики. Окрему увагу приділено тренду ЄС щодо критичної сировини, який стимулює прискорення дозвільних процедур через координацію («єдині точки контакту»), цифровізацію та паралелізацію етапів без зниження екологічних стандартів. Зроблено висновок, що ефективне надрокористування в ЄС забезпечується поєднанням стабільних правил, науково обґрунтованих критеріїв допустимості впливів, дієвого контролю та участі громад на ранніх стадіях прийняття рішень. Практичне значення статті полягає у формуванні рекомендацій для удосконалення національного регулювання: прозорі конкурси на ділянки надр, інтегрований моніторинг, відкриті реєстри дозволів і платежів та обов’язкові фінансові гарантії відновлення довкілля. Також окреслено типові інституційні рішення для підвищення якості контролю.

ПРАВОВА ПРИРОДА ТА КЛАСИФІКАЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ У СФЕРІ ЕКОЛОГІЇ ТА ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ: ПРОБЛЕМИ ПЛАТНОСТІ ТА РЕЄСТРОВОГО ПІДХОДУ

2026-04-15T15:31:20+03:00

У статті досліджено правову природу адміністративних послуг у сфері екології та природних ресурсів України, а також запропоновано їх системну класифікацію з урахуванням особливостей дозвільно-погоджувальних, реєстраційних та інформаційних процедур у сегментах надрокористування і земельних відносин. Обґрунтовано, що чинна модель надання адміністративних послуг у природо- ресурсній сфері характеризується нормативною фрагментарністю та неоднорідністю, що проявляється у відсутності уніфікованого підходу до визначення переліків послуг, їх правових наслідків, процедурних стандартів і критеріїв платності на рівні законодавства та підзаконних актів. Акцентовано, що співвідношення платних і безоплатних послуг у надрокористуванні та земельному адмініструванні має не лише фінансово-організаційний, а й антикорупційний вимір. З одного боку, безоплатність або мінімальна плата сприяють доступності дозвільних процедур, з іншого – занижений фінансовий еквівалент адміністративних рішень, які мають значну комерційну цінність, формує дисбаланс між публічним інтересом та приватною вигодою і потенційно підвищує корупційні ризики. На прикладі окремих дозвільних і ліцензійних процедур у сфері надрокористування показано, що економічна «вага» адміністративного акта не завжди корелює з встановленою платою за послугу, що потребує нормативного балансування. Встановлено, що адміністративні послуги у сфері екології та природних ресурсів можуть бути класифіковані за правовими наслідками (правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі), суб’єктом- споживачем, видом адміністративного акта, складністю процедур, а також за критерієм платності. Окремо проаналізовано обмеження «реєстрового підходу»: функціонування державних реєстрів як інструменту прозорості саме по собі не усуває колізій правового регулювання та не замінює необхідності законодавчої узгодженості. Виявлено проблеми дублювання компетенції, формальності участі ЦНА- Пів та корупційні ризики на стадії формування землеустрою. Зроблено висновок про доцільність подальшої уніфікації правового регулювання шляхом закріплення єдиного, вичерпного переліку адміністративних послуг у природоресурсній сфері, визначення уповноважених суб’єктів їх надання, процедурних стандартів, а також розвитку цифровізації та відкритості реєстрів із мінімізацією контактів із посадовими особами та економічно обґрунтованою платою.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СТРУКТУРИ ПРАВА НА ЗАЙНЯТІСТЬ ЯК СУБ’ЄКТИВНОГО ПРАВА

2026-04-15T14:15:38+03:00

У статті аналізується співвідношення права на працю та права на зайнятість, що проявляється в їх єдності, взаємодії та відмінностях. Зроблено висновок, що незважаючи на тісний взаємозв’язок зазначених прав, право на зайнятість є самостійним суб’єктивним правом особи, що є більш широким ніж право на працю, оскільки крім провадження трудової діяльності охоплює інші види діяльності, не заборонені законом. Виокремлюються та аналізуються окремі елементи структури права на зайнятість як самостійного суб’єктивного права. Обґрунтовується, що структура суб’єктивного права на зайнятість включає певні можливості (правомочності) особи. Саме в такому розумінні у структурі суб’єктивного права на зайнятість виділяються наступні правомочності особи: по-перше, право на власні дії, що передбачає право на вільно обрану зайнятість, вільний вибір місця, виду діяльності та роду занять; по-друге, право на чужі дії, а саме дії з боку зобов’язаного суб’єкта; по-третє, право звертатися за захистом права на зайнятість у разі його порушення. Зазначається, що право на власні дії пов’язане з правомочністю особи на вільний вибір того чи іншого виду діяльності, не забороненого законом. Праву на чужі дії у структурі права на зайнятість кореспондують конкретні обов’язки зобов’язаних сторін, передбачені законами України, низкою підзаконних нормативно-правових актів. У разі порушення права на зайнятість необхідно закріпити на законодавчому рівні право особи звернутися зі скаргою до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, та/або до суду

ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ГРОШОВИХ ВИПЛАТ ТА КРЕДИТНИХ ПІЛЬГ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

2026-04-15T14:24:27+03:00

У науковій статті здійснено дослідження окремих практичних проблем соціального захисту військовослужбовців України в умовах воєнного стану. Актуальність теми зумовлена зростанням ролі соціальних гарантій у забезпеченні боєздатності та морально-психологічної стійкості Збройних Сил України в умовах повномасштабної війни. Встановлено, що, незважаючи на наявне нормативно-правове забезпечення, система соціального захисту характеризується фрагментарністю, неузгодженістю правових норм та відсутністю механізмів практичної реалізації окремих законодавчих положень. Проаналізовано сучасний стан законодавства у сфері соціального захисту та виявлено суттєві недоліки, які призводять до встановлення декларативності окремих правових норм. Досліджено практичні аспекти реалізації трьох наступних соціальних гарантій: виплати одноразової грошової допомоги при укладенні першого контракту; надання кредитних пільг (списання відсотків, штрафів, пені за користування кредитом); а також нарахування виплат військовослужбовцям, які перебувають у розпорядженні командира понад два місяці. У цьому контексті особливу увагу приділено проблематиці зниження рівня соціального захисту тих захисників, які отримали травми (поранення, контузії, каліцтва) під час захисту Батьківщини, але через недосконалість регулювання процедури перебування у розпорядженні позбавлені належного матеріального забезпечення. Обґрунтовано, що підзаконні нормативно-правові акти створюють прогалину в нормативному регулюванні підстав для продовження виплати додаткової винагороди пораненим військовослужбовцям у випадку перебування в розпорядженні командира. Доведено, що відсутність гармонізації термінології у різних нормативно-правових актах створює ризики суттєвого зниження рівня матеріального забезпечення військовослужбовців. На основі проведеного аналізу розроблено пропозиції про необхідність вдосконалення чинного законодавства. Обґрунтовано необхідність розширення переліку підстав для виплати одноразової грошової допомоги при укладенні першого контракту з метою усунення дискримінації військовослужбовців, які служать до оголошення демобілізації. Запропоновано уніфікувати механізм надання кредитних пільг для контрактників та мобілізованих, скасувавши зайві обмеження. Крім того, аргументовано доцільність законодавчого закріплення гарантій щодо збереження допомоги військовослужбовцям, які перебувають у розпорядженні командира, незалежно від типу отриманої травми чи захворювання.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ПОЛІГРАФА: ДОСВІД США ДЛЯ УКРАЇНИ

2026-04-15T15:14:56+03:00

Статтю присвячено аналізу правового регулювання використання поліграфа у Сполучених Штатах Америки та оцінці еволюції регулювання відносин у сфері такого використання в цій країні. Зазначено, що сучасні законодавчі ініціативи та нові безпекові виклики в Україні актуалізували дискусію про допустимість, наукову обґрунтованість (валідність) і правові межі застосування поліграфа. Розкрито етапи американського регулювання: від масового й фактично неконтрольованого використання поліграфа (під час працевлаштування, перевірки лояльності, проведення внутрішніх розслідувань) до федеральних обмежень, закріплених Законом США «Про захист працівників від поліграфа» (Employee Polygraph Protection Act, 1988 (EPPA)). Систематизовано ключові елементи EPPA: загальну заборону використання «детектора брехні» роботодавцями приватної сфери; перелік винятків; вимоги до процедури опитування; права осіб, що проходять тестування; правила зберігання інформації, отриманої в результаті опитування із використанням поліграфа; механізми контролю та юридичної відповідальності за порушення. Показано, що доктринальна критика валідності поліграфа, відображена у звіті OTA (1983) та огляді NRC (2003), істотно вплинула на нормативну архітектуру обмежень, а допустиме використання у США «компенсується» системою стандартів використання поліграфа. Зроблено висновок, що американський досвід доцільно використовувати для України не як аргумент «за/проти» поліграфа загалом, а як вказівник для побудови набору правових гарантій, симетричних масштабам його застосування: уніфікованих процедурних стандартів, спеціального режиму інформації, вимог до кваліфікації поліграфологів, ефективних механізмів оскарження, незалежного контролю та реальної відповідальності тощо

ОСОБЛИВОСТІ ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

2026-04-15T11:46:25+03:00

У статті всебічно досліджено специфіку правового регулювання та механізмів захисту прав споживачів в умовах воєнного стану в Україні та враховано загальні виклики, що постають перед суспільством у період збройного конфлікту, зокрема обмеження доступу до товарів, послуг, правової інформації та правосуддя. В результаті нашого наукового дослідження розкрито особливості застосування чинного законодавства, зокрема положень Конституції України, Закону України «Про захист прав споживачів», Цивільного кодексу України та спеціального законодавства у сфері фінансових послуг, а також проаналізовано складнощі в реалізації прав споживачів, що виникають у зв’язку з воєнними обставинами. До таких складнощів, зокрема, належать недотримання умов договорів, труднощі з поверненням коштів, обміном товарів, а також ускладнення доступу до комунікації з постачальниками послуг та захисту своїх прав у правовому полі. Крім того, особливу увагу приділено впливу цифрової трансформації на сферу споживчих право- відносин, зокрема розвитку онлайн-торгівлі та електронної комерції. Водночас підкреслено загрози, пов’язані з відсутністю належного правового регулювання цифрових платформ, недостатнім рівнем цифрової грамотності населення, а також правовим вакуумом щодо статусу інтернет-ресурсів і механізмів притягнення їх адміністраторів до відповідальності. Також у статті обґрунтовано необхідність оновлення нормативно-правової бази з урахуванням сучасних цифрових викликів, забезпечення ефективної координації між органами влади, запровадження інституційних інструментів, таких як споживчий омбудсмен, та формування єдиної стратегії державної політики у сфері захисту прав споживачів у післявоєнний період, що включає цифрову трансформацію, інформування громадян та підтримку вразливих категорій населення. Отже, нами зроблено висновок, що формування системи захисту прав споживачів в умовах воєнного та післявоєнного періодів має бути невід’ємною частиною національної стратегії економічного відновлення та безпеки, заснованої на принципах людиноцентричності, цифрової доступності, належного інституційного супроводу та правової визначеності.

ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ СТИМУЛЮВАННЯ В УМОВАХ ВОЄННОЇ ЕКОНОМІКИ

2026-04-15T11:58:29+03:00

Дана наукова стаття присвячена змістовно-аналітичній характеристиці стимулювання як важливо чинника економіки, особливо в пероді військового стану, адже стимулювання господарської діяльності – це не просто «допомога бізнесу», а комплексна стратегія держави та ринкових інститутів, яка представляє собою систему правових, економічних та організаційних важелів, спрямованих на спонукання суб’єктів господарювання до певної (бажаної для суспільства) поведінки. Визначено, що стимулювання в контексті засобу державного регулювання та практичної реалізації функції стимулювання через три основні площини: економічний інструментарій («матеріальний інтерес») шляхом створення умов, за яких підприємцю стає вигідно інвестувати, експортувати або впроваджувати інновації, що включає податкові пільги, наприклад, зниження ставок для IT-сектору, «зеленої» енергетики або стартапів (наприклад, індустріальні парки), доступний ресурс, наприклад, пільгове кредитування (програми на кшталт «5-7-9 %»), гранти на розвиток переробної промисловості та державні замовлення, наприклад, гарантований збут продукції для стратегічно важливих галузей; правовий та регуляторний інструментарій («сприятливе середовище») або зменшення «тертя» у системі через дерегуляцію та захист прав, що включає: дерегуляцію, наприклад, скасування зайвих ліцензій та дозволів, стабільність шляхом передбачуваності та своєчасності законодавства (щоб правила гри не змінювалися щомісяця) та захист інвестицій, наприклад, ефективну судову систему та дієві механізми страхування воєнно-політичних ризиків. Доведено, що стимулювання господарської діяльності в умовах воєнного стану – це стратегія «економічного фронту», де головна мета зміщується з простого зростання на забезпечення стійкості (resilience), обороноздатності та швидкої адаптації.

ВІДМОВА ВІД ПРАВА ВИМОГИ, ВІДМОВА ВІД ЗОБОВ’ЯЗАННЯ І ВІДМОВА ВІД ДОГОВОРУ В РЯДІ ПРАВОПРИПИНЯЮЧИХ ФАКТІВ

2026-04-15T12:08:42+03:00

У статті аналізується правоприпиняючий механізм відмови особи від права вимоги у порівнянні із відмовою від зобов’язання і відмовою від договору. Через системну взаємопов’язаність вимоги як суб’єктивного права кредитора, зобов’язання і договору, відмова від буд-якого із згаданих правових явищ має наслідком припинення правовідношення. Зазначається, що відмову слід віднести до категорії правочинів і правоприпиняючих юридичних фактів. Вказується, що доктринальне бачення джерел права на відмову від вимоги, та відмови від зобов’язання і від договору, різняться. Відмова від вимоги вважається способом здійснення суб’єктивного права, а відмова від зобов’язання і, почасти, відмова від договору розглядається в контексті захисту порушеного права особи. Відмовляючись від вимоги кредитор використовує правомочність, яка міститься у самій вимозі, тоді як механізм відмови від зобов’язання і договору ґрунтується на реалізації правомочності захисту, щодо якої у доктрині відсутній консенсус про її належність до змісту відповідного суб’єктивного права. В науці право на захист інколи розглядається як спосіб самозахисту права або міра оперативного впливу на порушника. Вказується, що такий погляд не охоплює випадки відмови від договору без його порушення іншою стороною. У статті наводиться стислий аналіз концепції «секундарних прав», запозичених із німецької цивілістичної доктрини, які пояснюють механізм одностороннього припинення зобов’язання або договору. Підкреслюється відмінність поняття секундарних прав від поняття заходів оперативного впливу або способів самозахисту, оскільки останні характеризують діяльність, спрямовану на усунення наслідків порушення права, що і визначає їх цільову спрямованість, тоді як секундарні права обґрунтовують право особи на односторонню зміну правовідношення, незалежно від причини. Робиться висновок про відсутність єдиної концепції права на відмову, з огляду на відмінне теоретичне бачення джерела такого права. Проте зазначається, що така відмінність має скоріше епістемологічний характер, заснований на класифікації суб’єктивних прав

ЩОДО ПРАВА НА ФІНАНСОВУ ПРОЗОРІСТЬ ТА ПЕРЕГЛЯД УМОВ ДОГОВОРІВ В СФЕРІ РОЗПОРЯДЖАННЯ МАЙНОВИМИ ПРАВАМИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ЯК УМОВА ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ УКРАЇНИ

2026-04-15T12:23:52+03:00

Стаття присвячена актуальним питанням в сфері розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності та можливим змінам в національному законодавстві в контексті євроінтеграційних процесів України. На сьогодні права на об’єкти інтелектуальної власності є одними із ключових нематеріальних об’єктів, що активно залучаються до цивільного обороту, в той же час євроінтеграційний напрямок України вимагає імплементації норм окремих Директив ЄС, що сприятимуть додатковій охороні як майнових, так і немайнових інтересів суб’єктів права інтелектуальної власності. Така охорона можлива при здійсненні низки економічних та юридичних засобів спрямованих на реалізацію закріплених за суб’єктами законодавством прав. Комерціалізація прав на об’єкти інтелектуальної власності спрямована на задоволення економічних та фінансових інтересів правоволодільців. Імплементація окремих положень Директив ЄС в українське законодавство, що розглянуті в даній статті, сприятиме посиленню охорони прав та інтересів авторів та виконавців. Стаття присвячена аналізу положень Директиви Європейського Парламенту і Ради (ЄС) 2019/790 про авторське право і суміжні права на Єдиному цифровому ринку та про внесення змін до директив 96/9/ ЄС та 2001/29/ЄС, що стосуються права на отримання належної та пропорційної винагороди у випадку ліцензування або передачі прав; права авторів і виконавців на отримання регулярної, актуальної інформації щодо використання їхніх творів і виконань від сторін, яким вони ліцензували або передали свої права, або від їх правонаступників, зокрема стосовно способів використання, усіх отриманих доходів та винагороди, що підлягає виплаті; праву авторів, виконавців та їх представників вимагати додаткову, належну і справедливу винагороду від сторони, з якою вони уклали договір щодо використання їхніх прав, або від правонаступників такої сторони. В статті наголошується, що імплементація окремих положень Директиви в українське законодавство підвищить рівень охорони прав та інтересів авторів та виконавців, а також наблизить законодавство України до європейських стандартів.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СКАСУВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

2026-04-15T12:31:49+03:00

В статті досліджуються передумови скасування Господарського кодексу на підставі Зако- ну України “Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об’єднань юридичних осіб” № 4196-IX від 9 січня 2025 року та наслідки для суб’єктів господарювання та економіки України, а також аналізуються перспективи та напрями вдо- сконалення господарського законодавства для успішної Євроінтеграції після закінчення бойових дій. У експертному середовищі ще до прийняття Господарського кодексу велись спекотні дискусії щодо доцільності впровадження спеціального кодексу, який буде регулювати господарські відносини. Одна група вчених наполягала на збереженні традиційної цивільно-правової системи регулювання будь-яких майнових відносин (включаючи підприємницькі) Цивільним кодексом, інша група навпаки посилилась на європейський досвід впровадження самостійного Комерційного законодавства. В результаті протистояння Господарський кодекс все ж таки був прийнятий, але він мав багато недо- ліків, колізій і це призвело до його скасування, шляхом внесення змін і доповнень до Цивільного кодексу України. Натомість, ще на етапі втрати чинності, стало зрозуміло, що ЦКУ не здатний в повному обсязі заміни- ти кодекс і подолати всі структурні проблеми господарського законодавства, а після скасування кодексу виникли нові проблеми та виклики, такі як труднощі перехідного періоду, невизначеність статусу неко- мерційних суб’єктів, до того ж радикальне реформування завжди негативно впливає на бізнес, оскільки інвестори не можуть підрахувати підприємницькі ризики. Тому у науковому середовищі були розроблені ряд кроків для адаптації господарського законодав- ства до законодавства Європейського Союзу.

ПРОБЛЕМИ ТЛУМАЧЕННЯ ТА ЗАСТОСУВАННЯ ПОЛОЖЕНЬ СТАТТІ 46 ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ В ПРОЦЕДУРІ ОГОЛОШЕННЯ ОСОБИ ПОМЕРЛОЮ У ЗВ’ЯЗКУ З БОЙОВИМИ ДІЯМИ

2026-04-15T12:53:54+03:00

У статті актуалізовано та проведено аналіз судової практики щодо судової цивільно-правової процедури визнання зниклої особи померлою в контексті смерті цивільних осіб та військовослужбовців, пов’язаною з ураженням в результаті бойових дій, що тривають на території України. Визначені причини розбіжностей у правозастосуванні судами положень ст. 46 Цивільного кодексу України. Обґрунтована необхідність зміни морально застарілих положень ч.2 ст. 46 Цивільного кодексу України. Реактуалізація та проблематика правового регулювання визнання померлими військовослужбовців та цивільних осіб викликана в сучасних реаліях життя наявністю цифрових технологій, широким доступом до мережі Інтернет, новими технологічними та науковими можливостями у сфері ДНК-аналізу, що, у свою чергу, спричиняє досить неоднозначну судову практику. Також підлягають науковому аналізу зміни, що пропонуються до ст.46 ЦК України. Приділена увага розрізненню матеріально-правових та процесуально-правових відмінностей встановлення факту смерті та оголошення фізичної особи померлою. Доводиться, що у позовах щодо визнання військовослужбовця померлим залучення представника Міністерства оборони України та відповідних військових частин є процесуально виправданою процедурою. Науковому аналізу піддане тлумачення положень ч.1 т ч.2 ст. 42 Цивільного кодексу України, яке вказує на неоднозначність її розуміння та застосування. Обґрунтовується, що між ч. 1 та ч. 2 ст. зазначеної статті 42 України існує співвідношення загальної та спеціальної норми (спеціальної «норми виключення»). Необхідність застосування саме ч. ст. 46 ЦК України щодо фізичних осіб, які загинули у зв’язку з бойовими діями, разом з тим звужує права громадян щодо можливості доведення цього факту сучасними доказами. Таким чином, доводиться, що положення ч.2 ст. 46 ЦК України насьогодні є морально застарілими та потребують змін. Законопроєкт щодо відповідних змін, на сьогодні, був прийнятий Верховною Радою України за основу.

ПРОБЛЕМИ ЗДІЙСНЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРОЦЕДУР ІЗ ВЕДЕННЯ РЕЄСТРУ ПРАВ ВЛАСНОСТІ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

2026-04-15T15:45:00+03:00

Наукова роботу присвячено комплексному дослідженню проблем реалізації адміністративних процедур у сфері ведення реєстру прав власності на нерухоме майно в умовах воєнного стану. Проаналізовано особливості функціонування системи державної реєстрації речових прав за умов дії спеціальних правових обмежень, зумовлених безпековими ризиками, обмеженням доступу до державних електронних ресурсів, порушенням територіальної цілісності інформаційної інфраструктури та переміщенням суб’єктів правовідносин. У роботі досліджено трансформацію адміністративно-правового статусу суб’єктів державної реєстрації, специфіку реалізації їх дискреційних повноважень, а також зміни процедурних алгоритмів доступу, до реєстрів та здійснення реєстраційних дій. Також, визначено ключові чинники, які здійснюють вплив на стабільність та безперервність функціонування реєстраційної системи, зокрема кіберзагрози, нормативні колізії, прогалини правового регулювання, технічні обмеження та ускладнення верифікації право- встановлюючих документів. Обґрунтовано наявність підвищених ризиків порушення принципів правової визначеності, достовірності реєстрових відомостей і гарантій захисту права власності, що прослідковується у можливості подвійної реєстрації, зловживань, втрати або спотворення даних. На підставі узагальнення нормативно- правової бази та практики її застосування мною було сформульовано пропозиції щодо вдосконалення адміністративних процедур, уніфікації механізмів підтвердження прав на нерухоме майно, посилення інформаційної безпеки та підвищення ефективності міжвідомчої взаємодії в умовах воєнного стану

КОНСТИТУЦІЙНІ ОСНОВИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВООХОРОННОЇ ФУНКЦІЇ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДУ В УКРАЇНІ

2026-04-15T15:55:36+03:00

У статті досліджуються конституційні засади функціонування адміністративних судів України в контексті реалізації їх правоохоронної функції. Проаналізовано норми Конституції України, які визначають правові основи діяльності адміністративної юстиції, розглянуто роль адміністративного судочинства у захисті прав людини від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Особливу увагу приділено принципам конституційного судоустрою та процесу, які забезпечують ефективність правоохоронної діяльності адміністративних судів. Обґрунтовано, що конституційна модель адміністративного судочинства в Україні спрямована на забезпечення балансу між публічними інтересами держави та приватними правами громадян. Конституційне закріплення адміністративної юстиції як самостійної гілки судової системи України стало важливим кроком у розбудові правової держави та утвердженні верховенства права. Адміністративні суди виконують специфічну правоохоронну функцію, яка полягає у захисті прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин. Конституційні основи цієї функції визначають не лише організаційну структуру адміністративних судів, а й принципи, цілі та межі їхньої діяльності. Актуальність дослідження конституційних основ правоохоронної функції адміністративного суду зумовлена декількома факторами. По-перше, продовжується процес реформування судової системи України, що вимагає чіткого розуміння конституційної моделі адміністративного судочинства. По-друге, європейська інтеграція України передбачає приведення національного законодавства у відповідність із стандартами Ради Європи та Європейського Союзу, зокрема щодо судового захисту прав людини. По-третє, практика адміністративних судів свідчить про необхідність подальшого вдосконалення механізмів реалізації їхньої правоохоронної функції на конституційному рівні

АДМІНІСТРАТИВНІ ПРОЦЕДУРИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА ДОСТУП ДО ЕКОЛОГІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

2026-04-15T16:04:27+03:00

У статті досліджено адміністративні процедури як інструмент реалізації права особи на доступ до екологічної інформації та як складову механізму гарантування екологічних прав у публічно- управлінській сфері. Визначено, що нормативним базисом процедурної реалізації інформаційних прав у сучасних умовах виступає Закон України від 17 лютого 2022 року «Про адміністративну процедуру», який інституціоналізує процесуальні гарантії участі приватних осіб у адміністративному провадженні, підвищує стандарти мотивованості управлінських рішень та посилює можливості їх субординаційного оскарження. Акцентовано, що адміністративні процедури доступу до публічної інформації деталізуються спеціальним інформаційним законодавством, насамперед Законом України «Про доступ до публічної інформації» та Законом України «Про захист персональних даних». У роботі систематизовано доктринальні підходи до тлумачення адміністративної процедури у вузькому та широкому значеннях, а також розкрито співвідношення категорій «адміністративна процедура» і «адміністративне провадження» крізь призму підходу «ціле–частина», що домінує у сучасній адміністративно-правовій науці. Запропоновано проміжний висновок щодо розуміння адміністративної процедури як компетенційно зумовленої та функціонально впорядкованої послідовності управлінських дій адміністративного органу, результатом якої є прийняття, зміна, виконання або припинення адміністративного акта з метою забезпечення прав і свобод людини та реалізації публічного інтересу у взаємозв’язку з приватними інтересами. Обґрунтовано трьохелементну структуру публічно-управлінських правовідносин у сфері доступу до інформації про стан використання природних ресурсів (об’єкт, суб’єктний склад, зміст), при цьому об’єкт розкрито з урахуванням підходів Орхуської конвенції та національного екологічного законодавства. Окреслено юридичні ознаки екологічної інформації, її роль як соціально значущого ресурсу та «кінцевого продукту» екологічного моніторингу. Зроблено висновок про потребу посилення конституційних гарантій доступу до екологічної інформації та уніфікації термінологічного апарату законодавства для забезпечення однакового правозастосування.

ПРИНЦИПИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ПРОЦЕДУРИ В ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ ТА ПРОБЛЕМИ ЇХ ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ

2026-04-15T16:15:56+03:00

У статті досліджується місце та значення принципів адміністративної процедури у діяльності публічної адміністрації України. Розкрито роль адміністративної процедури як правової форми реалізації повноважень суб’єктів публічної адміністрації у відносинах з фізичними та юридичними особами. Проаналізовано норми Закону України «Про адміністративну процедуру», якими закріплено принципи здійснення адміністративних процедур, та визначено їх значення для забезпечення законності, обґрунтованості та своєчасності ухвалення адміністративних актів. У статті обґрунтовується, що зазначений Закон містить загальні норми права, які застосовуються до всіх видів адміністративних справ, тоді як галузеве та спеціальне законодавство встановлює особливості здійснення адміністративних процедур у окремих сферах публічно-правових відносин. Здійснено аналіз нормативно-правових актів, що регулюють адміністративно-процедурну діяльність, та виокремлено загальний, галузевий і спеціальний рівні правового регулювання. Показано взаємозв’язок між загальними принципами адміністративної процедури та спеціальними нормами, що застосовуються у реєстраційних, дозвільних і ліцензійних процедурах. Окрему увагу приділено рівню обізнаності державних службовців і посадових осіб органів місцевого самоврядування щодо принципів адміністративної процедури. На підставі результатів соціологічних опитувань 2024–2025 років встановлено, що найбільш засвоєними є принципи, які тривалий час застосовуються у правозастосовній діяльності, тоді як принципи, запроваджені Законом України «Про адміністративну процедуру», потребують подальшого роз’яснення. Зроблено висновок про необхідність системного навчання та підвищення рівня правової обізнаності як умови належного застосування принципів адміністративної процедури та забезпечення ефективного захисту прав осіб у відносинах з публічною адміністрацією.

ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ З ПИТАНЬ БЕЗПЕЧНОСТІ ХАРЧОВИХ ПРОДУКТІВ ТА ЗАХИСТУ СПОЖИВАЧІВ: ЗМІСТ І СУТНІСТЬ

2026-04-15T16:24:16+03:00

У статті детально проаналізовано зміст і сутність завдань Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, що дало змогу автору виокремити їх загальні ознаки, зокрема: – комплексний міжгалузевий характер, який пояснюється багатоманітністю сфер і галузь у яких дана служба реалізує поставлені перед нею завдання (ветеринарна медицина, безпечність харчових продук- тів, санітарне законодавство, карантин і захист рослин, ринковий і метрологічний нагляд, захист прав споживачів тощо); – пріоритет публічних інтересів, оскільки всі завдання перш за все спрямовані на охорону та захист суспільних цінностей як от здоров’я населення, безпечність продукції, права споживачів і. т. д.; – легальне закріплення всього спектру завдань Державної служби України з питань безпечності хар- чових продуктів та захисту споживачів, включаючи їх деталізацію в різних законах і підзаконних норма- тивно-правових актах без дискреції у ключових питаннях; – більшість із завдань реалізуються шляхом здійснення контрольно-наглядової діяльності, яка є час- тиною реалізації державної політики в сферах віднесених до компетенції Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів; – мають профілактичний характер, оскільки вони спрямовані на попередження шкоди життю та здоров’ю населення, його економічним інтересам, довкіллю і. т. п.; – обумовлюються тріадою основних функцій Державної служби України з питань безпечності харчо- вих продуктів та захисту споживачів ‒ дозвільних, реєстраційних і сервісних, адже реалізація державної політики не обмежується контрольно-наглядовою діяльністю та встановленням заборон, вона надає і сервісні послуги з сертифікації, реєстрації, ведення державних реєстрів, видачі дозволів і свідоцтв (зокрема у сферах насінництва, ідентифікації тварин, реєстрації потужностей агропромислового комп- лексу).

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ЯК НАПРЯМУ ВНУТРІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

2026-04-15T16:31:34+03:00

Мета статті полягає у всебічному аналізі адміністративно-правового забезпечення реалізації державної регіональної політики як напряму внутрішньої політики України, з’ясуванні його теоретико-правових засад, структури та функціональних елементів, а також у визначенні шляхів підвищення ефективності публічного управління у сфері регіонального розвитку. У статті здійснено комплексне дослідження адміністративно-правового забезпечення реалізації державної регіональної політики як складової внутрішньої політики України. Визначено, що державна регіональна політика виконує системоутворюючу роль у забезпеченні збалансованого соціально-економічного розвитку, територіальної цілісності та формуванні конкурентоспроможних регіонів. Проаналізовано нормативно-правову основу, яка визначає порядок формування й реалізації державної регіональної політики, її суб’єктний склад, принципи взаємодії та інституційні механізми управління. Окрему увагу приділено Державній стратегії регіонального розвитку на 2021–2027 роки як ключовому документу, що задає стратегічні орієнтири політики збалансованого розвитку та просторової інтеграції регіонів. Розкрито проблеми реалізації регіональної політики в умовах децентралізації, воєнних дій і післявоєнного відновлення, серед яких – недостатня узгодженість між державними та місцевими програмами, обмеженість фінансових ресурсів і слабка інституційна спроможність органів публічної влади. Доведено, що ефективність регіональної політики залежить від удосконалення адміністративно-правового механізму, який охоплює нормативно- правові, організаційні, фінансові та контрольно-аналітичні елементи. Обґрунтовано необхідність посилення координації між рівнями влади, підвищення прозорості використання коштів Державного фонду регіонального розвитку, запровадження цифрових інструментів управління та наближення національної системи публічного адміністрування до європейських стандартів. Зроблено висновок, що адміністративно-правове забезпечення державної регіональної політики має розвиватися у напрямі інтеграції з політикою згуртованості ЄС, удосконалення механізмів партнерства між державою, регіонами та громадами, а також формування інституційно стійкої моделі управління, здатної забезпечити відновлення і сталий розвиток регіонів України

ПРОЦЕСУАЛЬНА ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ У ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ СПОРАХ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

2026-04-15T16:42:26+03:00

У статті досліджується процесуальний статус державних службовців як учасників публічно-правових спорів щодо проходження державної служби. Констатується, що практика адміністративного судочинства засвідчує наявність суттєвих прогалин у розумінні адміністративно-процесуального статусу державних службовців, оскільки зазначена категорія не отримала законодавчого закріплення, що стає причиною недооцінки судами основних вимог, які містяться у зверненнях державних службовців до адміністративних судів, а відтак породжує конфліктність у системі службових відносин. Автор обґрунтовує, що процесуальний статус державного службовця є складною правовою конструкцією, яка включає адміністративну процесуальну правосуб’єктність, процесуальні права, процесуальні обов’язки та процесуальні гарантії, при цьому процесуальний статус не є тотожним матеріальному правовому статусу, хоча і тісно пов’язаний з ним. Особливу увагу приділено питанню темпоральних обмежень права на звернення до адміністративного суду, зокрема проблемі правової невизначеності щодо моменту початку обчислення місячного строку для звернення до суду у справах щодо проходження публічної служби. Для усунення виявленої колізії між частиною п’ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України та статтею 11 Закону України «Про державну службу» запропоновано: по-перше, викласти частину п’яту статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України у новій редакції, яка визначає момент початку обчислення строку з дня отримання рішення за результатами розгляду скарги відповідно до законодавства про публічну службу; по-друге, доповнити частину четверту статті 11 Закону України «Про державну службу» положенням про те, що звернення державного службовця зі скаргою до керівника державної служби є обов’язковим досудовим порядком вирішення спору. На думку автора, такі зміни забезпечать правову визначеність щодо строків звернення демржавних службовців до адміністративного суду

ПРАВО НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ І ПРАВО НА ЗВЕРНЕННЯ З АДМІНІСТРАТИВНИМ ПОЗОВОМ: КОНСТИТУЦІЙНІ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ

2026-04-15T16:51:34+03:00

У статті досліджено співвідношення права на судовий захист і права на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом крізь призму конституційних гарантій та процесуальних приписів Кодексу адміністративного судочинства України. Визначено, що право на судовий захист має ширший зміст і охоплює гарантовану державою можливість особи домагатися відновлення порушених прав, свобод чи законних інтересів у судовому порядку, тоді як право на звернення з адміністративним позовом є процесуальною формою реалізації цього права у сфері публічно-правових відносин. Обґрунтовано, що персоніфікований характер судового захисту у публічно-правових спорах вимагає наявності безпосереднього впливу рішення, дії чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень на права та інтереси позивача, що кореспондує з підходами Конституційного Суду України та практикою Верховного Суду щодо належного суб’єкта оскарження індивідуальних актів. Вивчено процесуальні механізми забезпечення допустимості адміністративного позову на стадії відкриття провадження (залишення позовної заяви без руху, повернення позову, відмова у відкритті провадження) як інструменти реалізації принципу процесуальної впорядкованості та правової визначеності. Показано, що застосування зазначених механізмів має відповідати критеріям пропорційності та недопущення надмірного формалізму, аби процесуальні вимоги не перетворювалися на непропорційне обмеження доступу до правосуддя. Зроблено висновок про необхідність подальшого наукового осмислення меж і гарантій реалізації права на звернення з адміністративним позовом у контексті забезпечення ефективного судового захисту та єдності правозастосування

СИСТЕМНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО СТАТУСУ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТА СЛУЖБОВИХ ПРАВОВІДНОСИН

2026-04-15T17:00:59+03:00

У статті здійснено системну характеристику правового статусу Кабінету Міністрів України як суб’єкта службових правовідносин, що зумовлено його центральним місцем у механізмі виконавчої влади та визначальним впливом на реалізацію державної політики і забезпечення належного публічного адміністрування. Наголошено, що правовий статус Кабінету Міністрів України має складну, багаторівневу природу, формується поєднанням конституційних, законодавчих і підзаконних норм, а також характеризується внутрішньою узгодженістю та структурованістю. Уточнено, що відсутність у доктрині єдиного системного підходу до співвідношення цільового, структурно-організаційного та компетенційного блоків зумовлює потребу комплексного аналізу Кабінету Міністрів України саме як учасника службових правовідносин і як суб’єкта публічної адміністрації. Методологічною основою дослідження є системний і функціонально-структурний підходи до визначення змісту публічної адміністрації та статусу органів публічної влади. Визначено, що нормативно-правове оформлення правового статусу Кабінету Міністрів України відбувається через систему актів загального та спеціального характеру. До актів загального характеру віднесено норми, які встановлюють засади організації виконавчої влади та адміністративного судочинства, а також регламентують стандарти надання адміністративних послуг. Спеціальний нормативний масив становлять норми, що безпосередньо визначають правове становище Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади, зокрема конституційні положення, законодавство про уряд і процедурні правила діяльності, закріплені регламентними актами. Зроблено висновок, що правовий статус Кабінету Міністрів України як суб’єкта службових правовідносин є системною єдністю цільового, структурно-організаційного та компетенційного блоків, нормативно закріплених і гарантованих державою. Узгодженість зазначених блоків безпосередньо визначає ефективність урядового управління, законність нормотворчої та організаційної діяльності, належну реалізацію повноважень у сфері державної служби, а також підзвітність і відкритість уряду. Системний підхід дозволяє цілісно оцінити місце Кабінету Міністрів України у механізмі публічної влади та визначити напрями вдосконалення нормативної регламентації його статусу з метою підвищення якості публічного адміністрування і забезпечення прав людини

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС УЧАСНИКІВ ПРАВОВІДНОШЕНЬ У СФЕРІ ОБІГУ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ

2026-04-15T17:12:03+03:00

У статті розглянуто адміністративно-правовий статус учасників правовідношень у сфері обігу вогнепальної зброї. Зазначено, що теоретико-прикладні аспекти вдосконалення державного регулювання та забезпечення адміністративно-правового режиму обігу вогнепальної зброї, які поєднують питання ліцензійно-дозвільної, контрольно-наглядової та профілактичної діяльності, досліджуються у зв’язку з соціальним характером зброї як об’єкта підвищеної небезпеки. Об’єктом статті є суспільні відносини, що складаються у сфері діяльності виконавчої влади щодо забезпечення дотримання фізичними особами правил обігу вогнепальної зброї. Предметом виступають норми права, що регулюють зазначену діяльність. Дослідження ґрунтується на застосуванні сукупності формально-логічного, формально-юридичного, структурно-функціонального, порівняльно-правового методів наукового пізнання соціально-правових явищ. Обґрунтовано недостатню визначеність обсягу адміністративних правовідносин, які послідовно виникають у процесі володіння фізичними особами вогнепальною зброєю та охоплюються поняттям «обіг вогнепальної зброї». Вказано, що заклади освіти, які реалізують на договірній основі освітню програму підготовки громадян з метою вивчення правил безпечного поводження зі зброєю, виконують у цих правовідносинах навчальну та контрольну функції, що не виключає зацікавленість у результатах державного контролю. Для недопущення конфлікту приватного та публічного інтересів доцільно відмовитися від аутсорсингу державного контролю. Запропоновано віднести до виняткової компетенції державного органу виконавчої влади, уповноваженого у сфері обігу зброї, здійснення перевірок знань громадянами, які претендують на отримання права на придбання вогнепальної зброї, правил безпечного поводження зі зброєю, а також наявності відповідних умінь та навичок, зберігши за закладами освіти виконання функції навчання. Зазначено, що теоретична основа контрольно-наглядової діяльності зумовлює внутрішньогалузевий взаємозв’язок правових норм законодавства про обіг зброї та законодавства про державний контроль (нагляд).

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ЗБІР ЯК ПЛАТА ЗА НАДАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ: ПЕРСПЕКТИВИ ЗАКОНОДАВЧОГО РЕГУЛЮВАННЯ

2026-04-15T17:19:06+03:00

Стаття присвячена аналізу сучасного стану та перспектив законодавчого регулювання адміністративного збору як плати за надання адміністративних послуг в Україні. Зазначено, що реалізація законів України «Про адміністративні послуги» та «Про адміністративну процедуру» закріпила розвиток «сервісної» моделі публічного управління, орієнтованої на людиноцентризм і забезпечення прав приватних осіб. Автор підкреслює, що адміністративні послуги є ключовим елементом адміністративної процедури, а плата за їх надання має встановлюватися на чітких, справедливих і уніфікованих засадах. У статті наведено приклади законодавчого регулювання надання окремих видів адміністративних послуг, в якому визначено порядок справляння адміністративного збору, що свідчить про фрагментарність регулювання і відсутність єдиних підходів до визначення розмірів плати за надання адміністративних послуг та підстав звільнення від неї. Проаналізовано проєкт Закону «Про адміністративний збір» (№ 4380), який спрямований на систематизацію норм у цій сфері. Автором визначено недоліки цього законопроєкту, зокрема, нечіткість критеріїв класифікації адміністративних послуг, надання Кабінету Міністрів України повноваження встановлювати в окремих випадках розміри адміністративних зборів, відсутність єдиних соціальних критеріїв звільнення від сплати адміністративного збору та ризики комерціалізації сфери надання адміністративних послуг. Зроблено висновок про необхідність прийняття комплексного та узгодженого закону про адміністративний збір, що забезпечуватиме правову визначеність, доступність адміністративних послуг, їх справедливу собівартість та баланс між інтересами держави й приватних осіб. Наголошено на важливості поступового удосконалення законодавчого регулювання даної сфери, врахування соціальної функції інституту адміністративних послуг і продовження курсу на цифровізацію публічного управління.

СЛУЖБОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ У СИСТЕМІ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА: ДЖЕРЕЛА ТА ЇХ СИСТЕМАТИЗАЦІЯ

2026-04-15T17:27:35+03:00

Статтю присвячено дослідженню джерел службового права України та визначенню їх місця у системі джерел адміністративного права. Показано, що службове право розглядається як підгалузь адміністративного права, предметом якої є відносини, пов’язані зі вступом на публічну службу, її проходженням і припиненням, а також із визначенням правового статусу публічних службовців і посадових осіб. Узагальнено наукові положення щодо ролі інституту публічної служби у формуванні змісту службового права та аргументи про його публічно-правову природу і відмежування від трудового права. Розкрито підходи до класифікації джерел службового права за рівнем дії (національні та міжнародні) і за формою вираження (формалізовані та неформалізовані). Охарактеризовано систему джерел службового права: міжнародно-правові акти, закони, підзаконні нормативно-правові акти, судові рішення у справах, пов’язаних із публічною службою, рішення Конституційного Суду України та ЄСПЛ у відповідній категорії справ. Відзначено, що у науковій літературі обґрунтовується значення правової доктрини та Soft Law як неформалізованих джерел. Обґрунтовано необхідність систематизації джерел службового права у зв’язку з кількістю актів різної юридичної сили та їх розміщенням у нормативних актах, які регулюють різні види публічної служби. Розкрито інкорпорацію як форму систематизації, що полягає в об’єднанні чинних нормативно-правових актів у зібрання або збірники у визначеному порядку без зміни їх змісту; показано, що інкорпорація полегшує користування законодавством і сприяє виявленню колізій та дублювання норм права. Підкреслено, що інкорпорація не створює нових норм і не змінює юридичної сили актів, а передбачає редакційно-технічне опрацювання та впорядкування законодавства. Результатом є зовнішнє опрацювання чинного законодавства і формування зручної для застосування сукупності актів, що використовується під час кадрових та дисциплінарних процедур

ПРИНЦИПИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ВІЙСЬКОВОЗОБОВ’ЯЗАНИХ ТА ОСІБ, ЯКІ ПРОХОДЯТЬ ВІЙСЬКОВУ СЛУЖБУ В УКРАЇНІ

2026-04-15T17:35:55+03:00

У статті розкрито принципи правового статусу військовозобов’язаних та осіб, які проходять військову службу, крізь поєднання мовно-термінологічного, теоретико-правового та нормативного підходів. Вихідним є розуміння принципів як базових ідей та вимог, що визначають логіку побудови правового регулювання, забезпечують внутрішню узгодженість правових приписів і задають критерії їх застосування у сфері оборони та безпеки. Обґрунтовано, що відповідний статус має спеціальний характер і ґрунтується на конституційному обов’язку захисту держави, поєднуючи загальні права і свободи людини з обґрунтованими обмеженнями, зумовленими особливим характером служби та вимогами дисципліни. Акцентовано принципи законності й нормативної визначеності, які забезпечують передбачуваність правових наслідків та чіткість змісту прав, обов’язків, гарантій і відповідальності, а також їх деталізацію у підзаконному регулюванні. Показано значення принципу спеціальності правового статусу, що коригує загальний статус громадянина залежно від перебування на військовому обліку, виконання обов’язків служби, посади, звання та системи субординації. Розкрито принцип єдності прав і обов’язків, за яким права спрямовані на забезпечення належного виконання військових та службових завдань, а юридична відповідальність виступає необхідною складовою статусу. Висвітлено принцип формальної визначеності статусу в часі, що пов’язує виникнення, зміну і припинення правового становища з чітко визначеними юридичними фактами та наслідками. Окремо підкреслено принципи рівності та недискримінації, які забезпечують однакові засади виконання військового обов’язку й доступу до встановлених гарантій у межах, визначених законом. Значну увагу приділено принципу соціальної гарантованості, який відображає обов’язок держави забезпечити систему пільг, компенсацій і видів забезпечення з огляду на ризики та обмеження служби. Вказано, що сукупність зазначених принципів формує цілісну модель правового статусу, спрямовану на баланс між публічними інтересами оборони та забезпеченням прав і свобод особи, а також на підвищення правової визначеності та ефективності правозастосування

НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КАСАЦІЙНОГО ОСКАРЖЕННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

2026-04-15T17:43:44+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз правового забезпечення касаційного оскарження в адміністративному судочинстві України з урахуванням конституційних засад, положень Кодексу адміністративного судочинства України та практики Верховного Суду і Європейського суду з прав людини. Досліджено правову природу касаційного перегляду як виняткового засобу судового захисту, обґрунтовано його роль у забезпеченні єдності судової практики та правильного застосування норм права. Окрема увага приділяється запровадженню касаційних фільтрів, інституту справ незначної складності та спеціальних підстав допуску касаційної скарги, визначених після змін процесуального законодавства 2020 року. Проаналізовано співвідношення цих обмежень із правом на доступ до суду та стандартами справедливого судочинства, сформульованими у практиці ЄСПЛ. Виявлено основні проблеми чинного регулювання, зокрема використання оціночних понять у критеріях допуску касації та наявність законодавчих неузгодженостей щодо касаційного оскарження окремих ухвал суду. На підставі проведеного аналізу запропоновано напрями удосконалення правового забезпечення касаційного оскарження, які полягають у конкретизації законодавчих критеріїв допустимості касаційної скарги, усуненні колізій у нормах процесуального закону та посиленні передбачуваності судової практики. Обґрунтовано, що подальший розвиток касаційного провадження має відбуватися шляхом оптимізації, а не скасування процесуальних фільтрів, з метою досягнення балансу між ефективністю судочинства і належним захистом прав учасників адміністративного процесу

НОРМАТИВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ЦИФРОВИХ СЕРВІСІВ ЯК ІНСТРУМЕНТУ ЗДІЙСНЕННЯ ЕЛЕКТРОННОГО УРЯДУВАННЯ

2026-04-16T10:44:03+03:00

У статті досліджено нормативне регулювання використання цифрових сервісів як інструменту здійснення електронного урядування в Україні через призму адміністративно-правового режиму. Обґрунтовано, що такий режим є цілісною системою норм, інституцій і процедур, яка визначає правові рамки створення, надання, супроводу та контролю публічних е-послуг і забезпечує баланс між прозорістю та захистом інформації. Розкрито зміст його трьох взаємопов’язаних компонентів: нормативного (повноваження суб’єктів, правові підстави обробки даних, стандарти е-ідентифікації й автентифікації, інтероперабельність реєстрів та API, правила електронного діловодства і доказування), процедурного (оцінка потреб, проєктування з урахуванням приватності, публічні консультації, тестування доступності, аудит безпеки, регламентація життєвого циклу сервісів) і технологічного (управління ризиками, криптографічний захист, сегментація інфраструктури, журналювання, безперервний моніторинг інцидентів і плани відновлення). Показано, що ключовими принципами режиму є законність, відкритість, підзвітність, технологічна нейтральність, інклюзивність, інтероперабельність та безпека «за замовчуванням», а також дотримання вимог щодо мінімізації персональних даних, пропорційності обробки, розмежування доступу та прозорості для суб’єктів даних. Висвітлено інституційну архітектуру (органи виконавчої влади, спеціалізовані регулятори з кібербезпеки, захисту даних і довірчих послуг, внутрішній контроль, зовнішній аудит, механізми адміністративного й судового оскарження) і підходи до вимірювання ефективності за KPI доступності, швидкості, якості, безпеки та задоволеності користувачів. Аргументовано, що гармонізація з acquis ЄС (е-ідентифікація, довірчі послуги, відкриті дані, кіберстійкість) і імплементація сучасних підходів захисту персональних даних потребують подолання фрагментарності національного регулювання та кодифікації у формі Цифрового кодексу України. Наукова новизна полягає в концептуалізації адміністративно-правового режиму цифрових сервісів як інтегральної конструкції, що поєднує нормативні, процедурні та технологічні елементи й забезпечує правову визначеність, підзвітність і довіру до держави; практичне значення – у наданні методологічних орієнтирів для проєктування, запуску та аудиту е-послуг, а також для розроблення кодифікованих актів у сфері цифрових правовідносин.

ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ІНСТРУМЕНТІВ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ В УМОВАХ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

2026-04-16T11:00:31+03:00

У статті здійснено науковий аналіз філософсько-правових засад інструментів публічного адміністрування в умовах російсько-української війни крізь призму динамічного розуміння права як соціального явища. Показано еволюцію уявлень про правореалізацію від форматного застосування норм адміністративного права до аргументованого вибору між альтернативами з урахуванням соціального контексту. Обґрунтовано, що за таких умов зростає значення тлумачення, мотивування та оцінки наслідків адміністративних рішень. Висвітлено трансформацію інструментів публічного адміністрування від формально-нормативних до контекстуально орієнтованих форм впливу. Наголошено на необхідності збереження правових меж втручання як умови легітимності рішень у період війни. Визначено, що інструменти публічного адміністрування у воєнних умовах набувають функціонального характеру, спрямованого на забезпечення стійкості держави та захист базових публічних цінностей. Проаналізовано роль нормативно-правових актів воєнного часу, спеціальних адміністративних режимів та прискорених процедур ухвалення рішень як основи правового реагування на загрози. Доведено, що їх застосування не може зводитися до автоматичного виконання приписів без оцінки реальних обставин і потребує поєднання з прогнозуванням, плануванням та контролем. Окреслено поєднання класичних і новітніх інструментів у сфері оборони та безпеки, зокрема через цифровізацію, децентралізацію та мережеву координацію. Систематизовано, що інструменти публічного адміністрування у воєнний період не можуть бути ціннісно нейтральними, оскільки безпосередньо пов’язані з легітимністю, пропорційністю та суспільним сприйняттям управлінських рішень. Обґрунтовано застосування критерію суворої необхідності та вимоги співмірності обмежень прав і свобод як філософсько-правової основи адміністративних втручань. Встановлено посилення ролі публічного обґрунтування дій адміністративних органів як елемента легітимації рішень. Розкрито інституційну відповідальність адміністративних органів за наслідки застосування інструментів публічного адміністрування і потребу корекції рішень через контроль, нагляд та процедури оскарження.

ОКРЕМІ СУБ’ЄКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ МАСОВИХ ЗАХОДІВ

2026-04-16T11:16:07+03:00

У статті розглянуто адміністративно-правові засади забезпечення громадського порядку під час проведення масових заходів в Україні крізь призму системи окремих суб’єктів та організаційно- правових механізмів їх взаємодії, що дозволяє простежити логіку формування і реалізації безпекових рішень на різних рівнях публічної влади та за участю інститутів громадянського суспільства, оскільки масові заходи характеризуються підвищеною ризиковістю для публічної безпеки у зв’язку з концентрацією людей у публічному просторі, складністю прогнозування поведінки натовпу та наявністю зовнішніх чинників, що актуалізує необхідність поєднання превентивних і примусових інструментів, завчасного планування, постійного моніторингу обстановки й оперативного реагування на інциденти. При цьому нами зроблено акцент на тому, що ефективність охорони громадського порядку має бути узгоджена з конституційними гарантіями свободи мирних зібрань і вимогами законності та пропорційності втручання, а управлінські рішення у сфері безпеки повинні спиратися на процедурну визначеність, прозорі алгоритми координації та передбачуваність дій уповноважених суб’єктів. Саме такий підхід зробив можливим охарактеризувати систему суб’єктів забезпечення громадського порядку під час масових заходів за певними рівнями, зокрема політико-стратегічним, секторальним, операційним, юрисдикційним, територіальним і громадським, що має принципове значення для визначення меж участі кожного окремого суб’єкта з урахуванням загального рівня безпеки, який формується не лише обсягом залучених сил, а й якістю підготовки місця проведення, змістом і дотриманням внутрішніх правил, належністю пропускних процедур, ефективністю інформаційного забезпечення та рівнем організаційної дисципліни, а також з урахуванням додаткових ризиків масових подій, пов’язаних із інфраструктурними вимогами та підвищеною динамікою поведінки окремих груп людей, що об’єктивно потребує більш деталізованої координації та уніфікованих стандартів дій. Отже, за результатами дослідження визначено, що результативність охорони громадського порядку під час масових заходів визначається не кількістю задіяних інституцій, а узгодженістю управлінських і правоохоронних дій, чітким розмежуванням повноважень і відповідальності, належною комунікацією з організаторами та учасниками, процедурною визначеністю прийняття рішень і контролем законності застосовуваних превентивних та деекскалаційних заходів.

ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОХОДЖЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ

2026-04-16T11:26:51+03:00

У статті розкрито поняття та зміст правового регулювання проходження військової служби в Україні крізь поєднання теоретико-правового та нормативного підходів. Показано багатозначність категорійного визначення терміну «служба» та обґрунтовано доцільність його комплексного розуміння. Що передбачає перебування особи на мілітарних посадах в Збройних силах, інших силах безпеки оборони України. Щодо виконання військового обов’язку у різни формах (за контрактом, мобілізацією), що відображає публічно-правову природу відповідних відносин і зв’язок із конституційним обов’язком захисту держави. Висвітлено загальні засади правового регулювання суспільних відносин як упорядкування поведінки учасників за допомогою юридичних засобів, наголошено на його системності, формальній визначеності, забезпеченості державним примусом та стадійності, що охоплює формування нормативної основи, виникнення суб’єктивних прав і обов’язків та їх реалізацію. Акцентовано на розмежуванні нор- мативного й індивідуального правового регулювання, а також на ролі дозволяння, зобов’язування і заборони як способів встановлення меж правомірної поведінки. Обґрунтовано розуміння військової служби як державної служби особливого характеру та професійної діяльності придатних за станом здоров’я і віком осіб, пов’язаної з обороною країни, її незалежності та територіальної цілісності, із визначенням особливостей правового статусу осіб, які проходять службу. Узагальнено зміст військового обов’язку як комплексу взаємопов’язаних стадій і станів, що включає підготовку до служби, військовий облік, прийняття або призов, безпосереднє проходження служби, перебування в запасі та участь у резерві. Відображено різноманітність форм проходження служби, зумовлених добровільністю або обов’язковістю, а також диференціацію видів служби залежно від умов мирного часу, мобілізації, особливого періоду та воєнного стану. Окрему увагу приділено організаційно-правовим аспектам, пов’язаним із документальним оформленням служби, управлінням особовим складом, медичними оглядами, підготовкою та виконанням визначених вимог. Підкреслено значення зарахування часу служби до різних видів стажу як елемента соціально-правових гарантій

ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ РІШЕНЬ МІЖНАРОДНИХ ТРИБУНАЛІВ У НАЦІОНАЛЬНІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

2026-04-16T14:59:23+03:00

Статтю присвячено дослідженню теоретико-правових аспектів імплементації рішень міжнародних трибуналів у національні правові системи держав. Актуальність обраної теми зумовлена посиленням ролі міжнародного судочинства в умовах глобалізації, зростанням значення міжнародно-правових стандартів у сфері прав людини, міжнародної безпеки та верховенства права, а також необхідністю забезпечення ефективної взаємодії між міжнародним і національним правопорядками. У статті проаналізовано правову природу рішень міжнародних трибуналів, з’ясовано їх місце в системі джерел права та визначено основні теоретичні підходи до розуміння механізмів їх імплементації на національному рівні. Особливу увагу приділено співвідношенню принципів державного суверенітету та міжнародних зобов’язань держав, а також ролі конституційних норм у забезпеченні виконання рішень міжнародних судових органів. Обґрунтовано, що імплементація рішень міжнародних трибуналів не зводиться виключно до формального виконання міжнародних зобов’язань, а виступає складним правовим процесом, який впливає на трансформацію національного законодавства, правозастосовної практики та правосвідомості. Доведено, що ефективність такого впливу значною мірою залежить від рівня інтегрованості міжнародного права в національну правову систему та від наявності дієвих внутрішньодержавних механізмів реалізації міжнародних рішень. Зроблено висновок, що імплементація рішень міжнародних трибуналів є важливим чинником розвитку сучасних правових систем і потребує подальшого теоретичного осмислення в межах теорії держави і права та міжнародного права.

ЮРИДИЧНІ ПРОЦЕДУРИ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ ЄС

2026-04-16T15:12:08+03:00

Прийняття рішень у Європейському Союзі складається з кількох різних процедур. Це означає, що різні інституції та установи цього Союзу виконують різні ролі залежно від компетентності. Як правило, прийняття рішень передусім забезпечують три інституції: Європейський Парламент, Рада та Комісія. Однак інші інституції та установи, такі як Рахункова палата, Європейський центральний банк, Економічний і фінансовий комітет, Економічний і соціальний комітет та Комітет регіонів, також відіграють помітну роль у прийнятті рішень у відповідних сферах. Різні органи діють у межах повноважень, наданих їм засновницькими договорами. Ця стаття присвячена вивченню інституційної та процедурної динаміки, яка відбувається через десятиліття після Лісабонського договору, що дає можливість проаналізувати вплив інституційних та процедурних реформ, запроваджених тоді, а також дослідити ширші тенденції щодо інституційної архітектури ЄС: постійне посилення ролі Європейського Парламенту у зростаючій кількості сфер; зсув до Європейської Ради в контексті врегулювання численних криз; прагнення Європейської Комісії бути більш «політичною», яке отримало несподіваний поштовх від Brexit, й водночас відсіч через масштабування популізму в межах континенту; уповільнення законодавчої діяльності, що підриває офіційні повноваження Ради міністрів щодо прийняття рішень, що посилюється процедурами, які переносять відповідальність на спеціальні комітети (наприклад, щодо статті 50 Договору про функціонування Європейського Союзу); відхід від законотворчості до впровадження нових юридичних процедур з ухвалення рішень, наприклад, у сфері свободи, безпеки, упровадження санкцій та правосуддя. Усім інституціям доводилося боротися з геополітичною напруженістю та зростанням кризового мислення в більшості політичних сфер

ДІЯЛЬНІСТЬ ОБСЄ ТА ФОРМУВАННЯ ПРАВОВИХ ВИМОГ У СФЕРІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ВІЙНИ

2026-04-16T15:21:49+03:00

У статті підкреслено, що за поточної ситуації масштабної російської агресії вимір протидії пропаганді та дезінформації у її різних складових та форматах й водночас шляхи управлінського та процесуального реагування на відповідні процеси стали у вітчизняній правничій доктрини дуже актуальним питанням, оскільки тотальне поширення агресором дезінформації та мови ненависті набуло за останні чотири роки безпрецедентного характеру. Автор наголошує, що Україна є державою-учасницею ОБСЄ й відповідно максимально важливою залишається системна підтримка цієї структури та її органів та посадових осіб у контексті протидії російській агресії та запобігання ескалації інших конфліктів на європейському просторі. Серед іншого українські дипломати, експерти та громадянські діячі постійно викривають у діяльності ОБСЄ провокації агресора у сфері поширення дезінформації, мови ненависті, расистських та нацистських проявів. За цих обставин неможливим вбачається ігнорування документальної та доктринальної бази, яка склалася внаслідок діяльності ОБСЄ та її інституцій саме у вимірі інформаційної війни, та, відповідно системний аналіз дослідження документальної та доктринальної бази ОБСЄ у вимірі інформаційної війни, наразі стає максимально витребуваним питанням для української правової науки, констатується у статті. У статті автором проведене аналіз специфіки документальної та доктринальної бази ОБСЄ у вимірі інформаційної війни та формування відповідних наднаціональних правових стандартів реагування на поширення й розповсюдження інформації як контексту відповідної війни. Для цього у статті досліджене акти керівних органів ОБСЄ щодо протидії дезінформації та мові ненависті, динаміку відповідних стандартів, опрацьованих під егідою ОБСЄ, та висвітлене їх відображення у методичній та доктринальній літературі, опрацьованій в рамках ОБСЄ із сукупності відповідних питань. Автором доведене, що сприйняття ОБСЄ загроз й викликів у сфері інформаційної війни є суміжним як з ризиками у сфері мови ненависті та дезінформації, так у контексті штучного інтелекту та сучасних інформаційно-комунікаційних технологій. Формування цих стандартів із самого початку діяльності ОБСЄ носило вимір віднесення категорій інформаційної війни саме до мілітарного та безпекового сектору, водночас за останнє десятиріччя еволюція відповідних підходів у діяльності ОБСЄ значно уповільнилася.

РЕАБІЛІТАЦІЯ ЖЕРТВ ВІЙНИ ЯК МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ ОБОВ’ЯЗОК ДЕРЖАВИ: СТАНДАРТИ ООН ТА ВИКЛИКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

2026-04-16T15:31:25+03:00

Стаття присвячена аналізу міжнародно-правових стандартів реабілітації жертв збройних конфліктів, закріплених у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 60/147 «Основні принципи та керівні положення щодо права на засіб правового захисту та відшкодування», та їх застосування в умовах повномасштабної збройної агресії проти України. Автор обґрунтовує, що реабілітація є не допоміжним елементом, а самостійним міжнародно-правовим обов’язком держави, що становить невід’ємну складову комплексного права жертв на відшкодування поряд із компенсацією, реституцією, сатисфакцією та гарантіями неповторення. У статті досліджено механізми імплементації стандартів реабілітації на національному рівні, зокрема процедури виконання рішень про відшкодування, систему гарантій неповторення, інформаційний ком- понент забезпечення прав жертв та принцип недискримінації. Особлива увага приділена інтеграції норм міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини як комплементарних систем захисту жертв війни. Проаналізовано еволюцію міжнародно-правової доктрини від жорсткого розмежування цих правових режимів до їх паралельного та взаємодоповнюючого застосування. Автор розглядає специфіку застосування стандартів реабілітації у контексті грубих порушень міжнародного права, які за своєю природою становлять образу людської гідності. Дослідження охоплює аналіз колективного характеру віктимізації під час збройних конфліктів, співвідношення індивідуального та колективного підходів до реабілітації, а також зв’язок між кримінальним переслідуванням винних осіб та психологічним відновленням жертв. Обґрунтовано, що для України імплементація Резолюції 60/147 має стати основою для формування системи перехідного правосуддя, де реабілітація розглядається як інвестиція у відновлення суспільної довіри, соціальної стабільності та верховенства права. Підкреслюється необхідність поєднання реабілітаційних послуг з інституційними реформами, утвердженням незалежність судової влади, захистом правозахисників як умови створення безпечного середовища для ефективного відновлення постраждалих