Київський часопис права

ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ РОЗВИТОК РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ЗА ДОБИ ДОМІНАТУ: LEX FOEDUS І СУБ’ЄКТНІСТЬ СХОДУ ТА ЗАХОДУ

В. М. Мельник — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Пропонована стаття покликана виокремити та проаналізувати ключові риси державно-правового розвитку Римської імперії у період так званого «домінату». Йдеться про часовий відтинок 284-480 рр., коли імператори зосередили в своїх руках потужні адміністративні повноваження. В той момент августи розширюють власну юрисдикцію в сфері безпосереднього адміністрування провінцій. Натомість, повноваження Римського Сенату номіналізуються. Римська імперія де-юре зберігала ознаки республіканської форми державного правління. Отже, згідно законодавства, імператори керували саме республікою. Водночас, за доби домінату з’явилося більше фундаментальних ознак «федеративної» форми державного устрою. Впродовж 284-480 рр. еволюція римської федеративності була міцно пов’язана з юридичною технікою взаємодії імператорів і варварських племен. Імперія активно «надавала» варварським правителям статус «федератів». Після серйозних вторгнень варварів на римську територію (376 і 406 рр.), правовий режим lex foedus почав виконувати функцію захисту ефемерної влади західноримських імператорів на втрачених землях. Одним із «виходів» для себе римські августи визнали можливість «пожалування» варварським «королям» федератського статусу, що легалізував їхні політичні структури в межах імперської політико-правової системи. Класичними слід визнати угоди про «федератський» статус, підписані римськими імператорами з вестготами у Нижній Мезії (382 рік) і тими ж таки вестготами в Аквітанії (418 рік). Впродовж V століття Римська імперія отримала в своєму складі «варварські королівства» вестготів, бургундів, вандалів, свевів, алеманнів, остготів тощо. Всі ці політичні утворення визнавали верховну владу західного чи східного римського імператора. Після вбивства Юлія Непота (480 рік), варварські королі проголосили своїм «єдиним» імператором східноримського правителя Зенона Ісавра (476-491). Відтак, Римська імперія не зазнала «краху», а продовжила історичне існування зі столицею в офіційному «Новому Римі» (Константинополі). Відповідно, значущою історико-юридичною проблемою видається конституювання та функціонування «Сходу» та «Заходу» Римської імперії.

РОЗВИТОК АЛЬТЕРНАТИВНОГО ВИРІШЕННЯ СПОРІВ ЗА ЧАСІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Р. С. Нурищенко — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Дана наукова робота присвячена процесу розвитку альтернативного вирішення спорів від початку незалежності й по сьогодні. Проаналізовано основні кроки становлення медіації, третейського суду, переговорів та інших способів. З’ясовано, яким саме був вплив колишнього СРСР на становлення альтернативного вирішення спорів в Україні та фактори, які гальмують розвиток примирних процедур. Це світоглядні переконання громадян та відсутність довіри до посередників, які займаються примиренням, вороже сприйняття таких осіб. А також слідування стереотипу, що суд – це єдиний шлях вирішення спору. В Україні вже було створено ряд організацій, які займаються примиренням, прийнято перші нормативно-правові акти, присвячені альтернативному вирішенню спорів (наприклад, Закон України «Про медіацію» та Закон України «Про третейські суди»). Право громадян щодо вільного вибору способів захисту своїх прав є однією з ключових тенденцій в Україні. Однак у нашому законодавстві бракує деталізації процедур, та необхідна ще тривала робота для адаптації законодавства України про альтернативне вирішення спорів під реалії правового режиму воєнного стану. Новим етапом розвитку є, на думку автора, створення можливостей для вирішення спорів дистанційно, розробка онлайн-платформ та адаптація законодавства України під стандарти ЄС. Ці кроки дозволили б вирішувати спори в ситуаціях коли, наприклад, одна зі сторін спору постійно проживає закордоном у зв’язку з бойовими діями на території України. Також розвиток альтернативного вирішення спорів в подальшому допоможе побороти проблеми перевантаженості судів, тривалого розгляду справ, а також дозволить учасникам спору заощадити час та кошти. Ще одним важливим кроком є тривала правопросвітницька робота та поширення знань про медіацію, третейські суди, консиліацію, переговори та інші способи, а також про користь та ефективність цих методів.

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ ВОДОВІДВЕДЕННЯ

С. О. Бондаренко — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Розкрито засади здійснення державної політики і сфері водопостачання. Визначено проблемні питання та запропоновано шляхи удосконалення даної сфери діяльності. Визначено, що державна політика у сфері водовідведення – це комплекс заходів, що здійснюються державою з метою регулювання збору, очищення та відведення стічних вод. Ця політика включає в себе правове, економічне, технологічне та екологічне регулювання, спрямоване на забезпечення ефективного та безпечного функціонування систем водовідведення та очищення стоків. Важливими компонентами такої політики є розробка норм та стандартів якості стічних вод, інвестиції в реконструкцію та модернізацію існуючих очисних споруд, а також впровадження новітніх технологій очищення. Держава також займається контролем за дотриманням законодавства у цій сфері, встановленням екологічних стандартів та веденням моніторингу стану водних ресурсів. Відзначено, що ефективність державної політики у сфері водовідведення залежить від: 1. розробка та оновлення стратегічних планів. 2. Співпраця з міжнародними донорами та фінансовими інститутами. Залучення коштів від міжнародних донорів, таких як ЄС, Світовий банк, ЄБРР, є критично важливим. 3. Залучення приватного сектору через PPP (публічно-приватне партнерство). 4. Використання фінансових інструментів. Застосування інноваційних фінансових інструментів, таких як зелені облігації та інвестиційні фонди, спрямовані на екологічні проекти, може стимулювати інвестування у водовідведення. 5. Адаптація законодавства для створення сприятливого інвестиційного клімату, включно з податковими пільгами, гарантіями прав інвесторів, та чіткими процедурами ліцензування та контролю. 6. Громадська підтримка та прозорість. Забезпечення прозорості проектів та активне інформування громадськості для забезпечення громадської підтримки проектів. 7. Стимулювання розвитку зеленої інфраструктури, яка може допомогти в природному очищенні стоків, включає низку стратегічних кроків та ініціатив.

ІНСТИТУЦІЙНІ ТА ПРОЦЕДУРНІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА У СФЕРІ НАДАННЯ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ ОСОБАМ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

Д. О. Андреєв — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена застосуванню адміністративного права у сфері надання допомоги особам з обмеженими можливостями. Звертається увага на те, що в Україні кількість осіб з інвалідністю зростає з кожним роком, і це обумовлено, зокрема, подіями, пов’язаними з війною. В нашій державі існує система захисту прав інвалідів, а також механізм реалізації цих прав. Однак сучасні виклики, пов’язані з війною, вимагають перегляду і зміни існуючої моделі захисту прав інвалідів. Створення нового законодавства, яке належним чином регулюватиме механізм реабілітації та Автор аналізує процес становлення України як демократичної, соціальної та правової держави з акцентом на захист прав людей з інвалідністю. В період незалежності України було впроваджено низку реформ у соціальній сфері, що спрямовані на забезпечення рівних можливостей для осіб з обмеженими фізичними або психічними можливостями. Після ратифікації Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю було прийнято законодавчі акти для їх соціального захисту та реабілітації, зокрема Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору. Конституція України визнає права і свободи людини найвищою соціальною цінністю, що охоплює також осіб з інвалідністю. Законодавство України гарантує рівні права для всіх громадян, включаючи право на працевлаштування, освіту, соціальну допомогу та реабілітацію. Окрема увага приділяється інклюзивному навчанню, що сприяє соціальній інтеграції та розвитку толерантності у суспільстві. В статті підкреслюється важливість удосконалення нормативно-правової бази, реабілітаційних заходів та забезпечення належного фінансування для ефективного захисту прав осіб з інвалідністю. Особлива увага надається створенню умов для соціально-трудової адаптації, освіти та перепідготовки, що сприяє активній участі інвалідів у суспільному житті.

РЕАЛІЗАЦІЯ ОРГАНАМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ

А. В. Баско — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

В статті з’ясовано поняття та сутність державної політики у сфері забезпечення органами місцевого самоврядування належного функціонування охорони здоров’я населення; здійснено аналіз правових засад забезпечення органами місцевого самоврядування належного функціонування системи охорони здоров’я, виокремлено їх вади та запропоновано напрямки удосконалення. В результаті дослідження встановлено, що державна політика у сфері забезпечення органами місцевого самоврядування належного функціонування системи охорони здоров’я це система організаційних, нормативно-правових, наукових, ресурсних, інформаційно-аналітичних та методологічних заходів, спрямованих на забезпечення надання населенню України якісних медичних послуг, шляхом створення ефективної мережі медичних закладів, належного їх фінансування та надання якісних медичних послуг за рахунок коштів та ресурсів місцевих бюджетів належним чином закумульованих та розподілених органами місцевого самоврядування. Встановлено, що до напрямків удосконалення реалізації органами місцевого самоврядування державної політики у сфері охорони здоров’я населення слід віднести: 1) запровадження електронних реєстрів та сервісів у сфері охорони здоров’я (баз даних лікарів; баз даних пацієнтів, запровадження електронної черги до лікаря, ведення електронної лікарняної картки пацієнта та ін), тобто те, що передбачено Концепцією розвитку електронної охорони здоров’я 2020 року; 2) проведення інвентарізації матеріально-технічної бази закладів охорони здоров’я комунальної власності (визначення закладів охорони здоров’я, які потребують скорочення або об’єднання з більш потужними профільними закладами, при цьому потрібно зберегти спеціалізацію даного закладу охорони здоров’я, покращити стан матеріально-технічного забезпечення роботи лікарів, однак оптимізувати шляхом скорочення адміністративний персонал таких закладів; 3) розробка прозорої та відкритої процедури розрахунку та розподілу медичних субвенцій від Міністерства охорони здоров’я до закладів охорони здоров’я й навпаки; 4) оновлення класифікаційних категорій медичного персоналу відповідно по яким буде формуватись сітка оплати праці (адже сьогодні спостерігається значний перекос в оплаті праці сімейних лікарів (загальної спеціалізації) та профільних лікарів і медичного персоналу, які безпосередньо надають медичні послуг, але отримують оплату праці більше ніж вдвічі менше); 5) сприяння розвитку приватних закладів охорони здоров’я та отриманню ними субвенції в частині надання ними медичнимх послуг загального спрямування (терапевтичного обслуговування).

ПРИНЦИПИ НАДАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ

О. В. Березневич — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

В статті виявлені та систематизовані принципи надання адміністративних поліцейських послуг. Доведено, що це система основоположних керівних ідей, що закладені в сутність діяльності Національної поліції, та на основі яких формуються певні правила поведінки у сфері поліцейської діяльності, забезпечуючи відповідність праву, захист прав і свобод громадян, рівність перед законом, політичну нейтральність, прозорість, партнерську взаємодію з населенням та безперервність функціонування. Узагальнено що, принцип верховенства права при наданні адміністративних поліцейських послуг полягає в тому, що всі дії поліцейських повинні бути підпорядковані закону, забезпечуючи захист прав і свобод громадян. Це гарантує, що поліція діє в межах законодавства, запобігаючи свавіллю з боку адміністративних органів та забезпечуючи рівність перед законом для всіх громадян. Дотримання цього принципу вимагає узгодженості правової системи, де Конституція України має найвищу юридичну силу. Принципи належного рятування надання адміністративних поліцейських послуг включають участь громадян, орієнтацію на консенсус, підзвітність, прозорість, ефективність, врахування інтересів і верховенство права, спрямовані на попередження проявів корупції та захист інтересів незахищених верств населення, що забезпечує еволюційність та адаптивність управління відповідно до європейських стандартів. Спеціальні принципи надання адміністративних поліцейських послуг включають дотримання прав людини, законність, відкритість, політичну нейтральність, партнерство з населенням, безперервність, професіоналізм, патріотизм, доброчесність, ефективність, рівний доступ, політичну неупередженість, прозорість і стабільність, що є ключовими для ефективної роботи поліції та підвищення довіри громадян. Принципи надання адміністративних поліцейських послуг в умовах повномасштабного російського вторгнення спрямовані на підвищення захисту прав і свобод громадян та забезпечення безпеки населення, включаючи верховенство права, законність, відкритість, політичну нейтральність, партнерство з населенням та безперервність функціонування, що забезпечує охорону громадського порядку, своєчасне реагування на загрози, захист державного кордону та населення, підготовку громадян до спротиву та охорону об’єктів критичної інфраструктури.

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

І. Л. Булик, Л. В. Шевченко, Д. Б. Мартиненко — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена проблемним питанням апеляційного провадження в адміністративному судочинстві України, які обумовлюють справедливість рішень та стабільність правової системи. У статті проаналізовано фактори, які впливають на тривалість та ефективність апеляційного провадження та вдосконалення цього процесу, що може сприяти швидшому та більш ефективному розгляду справ, а також визначити рівень довіри громадян до адміністративної юстиції. Апеляційне провадження в Україні є однією з стадій судового розгляду справи і слугує для перегляду рішення суду першої інстанції. На підставі аналізу національних джерел щодо правового застосування положень Кодексу адміністративного судочинства України, а також беручи до уваги результати доктринальної розробки аспектів апеляційного провадження в адміністративному судочинстві, науковцями виокремлено декілька процесуально-правових чинників, які визначають ступінь ефективності апеляційного провадження в адміністративному судочинстві України. Основними є: 1) нечіткий порядок обчислення строків апеляційного оскарження; 2) проблемність недостатнього нормативного забезпечення вимог підготовки справи до розгляду в адміністративному суді; 3) можливість неврахування судом першої інстанції негативних вказівок апеляційного суду в разі повернення справи судом апеляційної інстанції; 4) проблематика дотримання встановлених строків розгляду апеляційних скарг в адміністративному судочинстві; 5) фактична неможливість осіб, які виступають на стороні позивача апеляційної скарги, приєднатися до скарги; 6) недостатні умови для реалізації принципу диспозитивності адміністративним судом апеляційної інстанції. У статті запропоновано вирішення найбільш проблемних питань шляхом впровадження стандартизованих процедур, покращення систем обміну інформацією, забезпечення доступу до юридичної допомоги та здійснення ефективного контролю над вирішенням процесуальних питань в адміністративному судочинстві, забезпечення порядку обчислення строків апеляційного оскарження, удосконалення нормативних вимог щодо належної підготовки справи до розгляду в адміністративному суді та ін.

ОПОДАТКУВАННЯ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ: СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

М. Ю. Віхляєв, Ю. П. Пилипенко — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Одним з елементів адміністративно-правового статусу релігійної організації є її правовий статус як платника податків. За змістом положень Конституції України, наявність релігійних переконань не має жодного впливу на необхідність виконання конституційного обов’язку сплачувати податки і збори, встановлені законом. Втім, загальновідомим є те, що релігійні організації в Україні мають певні пільги щодо сплати обов’язкових платежів. Важливо встановити, чи є такі пільги «недопустимим привілеєм за ознакою релігійних переконань» в розумінні ст. 24 Основного Закону України, чи навпаки – існування таких пільг є виправданим і допустимим в Україні як у світській державі. Необхідність надання обґрунтованої відповіді на це питання робить актуальною тему дослідження питань оподаткування релігійних організацій в Україні. З’ясовано, що порядок оподаткування релігійних організацій визначено Податковим кодексом України, а в тій частині, яка йому не суперечить – також Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». Встановлено, що релігійні організації є платниками податків та зборів з урахуванням особливостей, визначених законодавством. Особливості оподаткування релігійних організацій існують щодо сплати податку на прибуток підприємств, податку на додану вартість і податку на майно. Причиною цих особливостей є неприбутковий характер діяльності релігійних організацій. Ці особливості є економічно зумовленими, не мають характеру привілеїв за ознакою релігійних переконань, оскільки діють для всіх релігійних організацій, які відповідають критеріям, які не є дискримінаційними. Втім, норми про оподаткування релігійних організацій потребують удосконалення. На думку автора, пільги щодо оподаткування податком на додану вартість і податком на майно повинні мати лише ті релігійні організації, які внесені до Реєстру неприбуткових установ та організацій.

ПРЕДМЕТ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЯК ПІДСТАВА ПОБУДОВИ СИСТЕМНОСТІ В ПОДАТКОВОМУ ПРАВІ

О. Є. Деменко — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Аналізуючи особливості реалізації сукупності податково-правових норм можна зробити висновок, що в сучасних умовах послідовною є характеристика податкового права як фінансово-правової підгалузі. Підгалузева природа системи податкових відносин обумовлює як чітке і логічне їх місце в системі фінансових відносин, так і внутрішнє структурування системи податково-правових норм. Це може відбуватись через диференціацію податкових відносин на загальні, які закладають принципові підвалини змісту податкових відносин; особливі, які визначають та деталізують особливості справляння окремих податків та зборів, що входять до складу податкової системи; спеціальні – деліктні відносини, метою яких є деталізація несприятливих наслідків для осіб, які порушують приписи податкового законодавства. Фінансово-правове регулювання охоплює всі стадії руху коштів держави та територіальних громад. В той же час, предмет податкового права пов’язується лише з упорядкуванням відносин щодо регулювання руху коштів до публічних централізованих фондів. При цьому, важливо мати на увазі, що податково-правове регулювання не охоплює всіх відносин, за рахунок яких здійснюється формування доходних частин бюджетів. Йдеться лише про ті відносини, які стосуються доходних джерел надходжень у формі податків та зборів. Відносини, які виражають зміст предмета податкового права характеризуючись єдністю, не є в той же час, однотипними. Це обумовлює внутрішнє структурування системи цих відносин залежно від низки обставин. Відносини, що складають предмет податкового права характеризується об’єктивним поєднанням матеріальних та процедурних приписів. Практично кожна матеріальна норма має гарантуватись відповідною процедурою, бо без процедурного забезпечення неможливо взагалі реалізувати відповідний матеріальний припис. Можна вважати щодо існування групи відносин, які виконують своєрідну роль єдиного знаменника та групи відносин, які підкреслюють специфіку, своєрідність кожного базового інституту податкового права. Підстави реалізації податкових процедур по справлянню кожного окремого платежу, проведення контрольних дій набувають спеціальних особливостей при регулюванні справляння податкового обов’язку відповідно до специфіки податкового платежу. Стосовно узгодження підгалузевих та інституційних фінансово-правових відносин найбільш важливими для системного регулювання податкових відносин є співставлення меж регулювання з інститутом грошового обігу та бюджетним правом. Не менш важливим для побудови узгодженої системи правового впливу є і розуміння межі податкових відносин з відносинами, які складають предмет інших галузей права. Зрозуміло, що різні підстави мають забезпечувати системне регулювання залежно від типу відносин. Саме тому, слушною є деталізація подібної підстави залежно від того, про який тип галузей права йдеться.

АДАПТАЦІЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ У СФЕРІ НАУКОВО ТА НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В СИСТЕМІ МІНІСТЕРСТВА ОБОРОНИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

В. О. Корнієнко, М. В. Каптан — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Наукова і науково-технічна діяльність України опинилася в нових реаліях функціонування та постали такі питання, які до сьогодні ніхто не вирішував. Війна негативно впливає на організацію науково-дослідного процесу, це зумовлює потребу в гнучкій трансформації діяльності та правового регулювання у сфері науково-технічної діяльності на період дії воєнного стану. Сформовані засади інституційно-правового регулювання сфери освіти та науки на період дії воєнного стану здійснюються в межах і відповідно до Закону України “Про правовий режим воєнного стану” від 12.05.2015 № 389-VIII [1], Указу Президента України “Про введення воєнного стану в Україні” від 24.02.2022 № 64/202210, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, а також згідно з іншими нормативно-правовими актами України, адаптації та внесення змін до керівних документів, які регулюють наукову та науково-технічну діяльність в системі Міністерства оборони України. Організація та здійснення наукової діяльності в Україні здійснюється відповідно до цілої низки нормативно-правових актів. Законодавство України у сфері наукової діяльності базується на Конституції України, стаття 54 якої гарантує громадянам свободу наукової, технічної та інших видів творчої діяльності, захист інтелектуальної власності, авторських прав. Стаття 116 зобов’язує Кабінет Міністрів України забезпечувати здійснення економічної політики у сфері освіти, науки і культури. Згідно з пунктом 4 цієї ж статті Кабмін розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного і культурного розвитку України. Системний аналіз нормативно-правових актів, згідно яких організовується і проводиться ННТД в системі Міністерства оборони України та Збройних Силах України, свідчить про те, що більшість із них відповідають вимогам сьогодення і не потребують ґрунтовного доопрацювання, навіть за умов дії воєнного стану в державі. Разом з тим є такі, що втратили актуальність, та/або не відповідають вимогам часу – в умовах воєнного стану в Україні, а їх змістовне наповнення потребує доопрацювання, та/або внесення відповідних доповнень та низки змін. Основною причиною щодо зазначеного, є відсутність у деяких із них відображення питань стосовно особливостей організації та здійснення ННТД в системі Міністерства оборони України в умовах особливого періоду та воєнного стану в державі.

ФУНКЦІЇ ТА ПРИНЦИПИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ ГЕНДЕРНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

О. С. Кравченко — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Встановлено, що метою статті є визначення функцій та принципів адміністративно-правового регулювання здійснення гендерної політики в України. Закріплено, що встановлення принципів адміністративно-правового регулювання здійснення гендерної політики вимагає передусім зосередження дослідницької уваги на визначенні його розуміння в цілому. Зроблено висновок, що реалізація функцій здійснення гендерної політики пов’язується із ефективністю здійснення соціально-економічної функції держави, як певного різновиду загально соціальних функцій права. Наголошено, що соціально-економічний розвиток та функції із його забезпечення має сприяти успішності та ефективності здійснення гендерної політики в Україні на засадах стимулювання, забезпечення, суспільного розподілу. Обґрунтовано авторський підхід до нормативного відображення принципів здійснення гендерної політики в України, що полягає у необхідності змінити назву Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» на таку «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок, чоловіків та трансгендерських осіб», де статтю 3 доповнити частиною другою, яка закріпила б систему основоположних засад (принципів) регуляції. Виходячи із вище зазначеного підходу до розуміння функцій адміністративно-правового регулювання суспільних правовідносин, зазначено, що гендерна політика є тією сферою, де спрямування діяльності держави має бути реалізовано у таких напрямах, як: утвердження ґендерної рівності; недопущення дискримінації за ознакою статі; застосування позитивних дій; запобігання та протидію насильству за ознакою статі, у тому числі всім проявам насильства стосовно жінок; забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у прийнятті суспільно важливих рішень; забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам щодо поєднання професійних та сімейних обов’язків; підтримку сім’ї, формування відповідального материнства і батьківства; виховання і пропаганду серед населення України культури ґендерної рівності, поширення просвітницької діяльності у цій сфері; захист суспільства від інформації, спрямованої на дискримінацію за ознакою статі.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

М. О. Кропивницький — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Ця стаття присвячена аналізу нормативно-правового забезпечення соціального захисту населення в Україні в контексті адміністративно-правової політики України. Автор класифікує нормативно-правові акти у сфері соціального захисту населення в Україні на чотири групи, вирізняючи при цьому концептуальні проблеми правового регулювання й шляхи його подальшого вдосконалення на рівні кожної групи. Пропонується визначення поняття нормативно-правового забезпечення соціального захисту населення в Україні як сукупності нормативно-правових актів різної юридичної сили, які забезпечують належне функціонування та розвиток системи соціального захисту населення в Україні, суб’єктний склад правовідносин, контроль та відповідальність за порушення у цій сфері тощо. Акцентується вагомість ратифікації Україною нормативно-правових актів ЄС для подальшої адаптації національного соціального законодавства до європейських стандартів та спрямування зусиль Кабінету Міністрів України на повну адаптацію національного законодавства в соціальній сфері до європейських стандартів, визначених багатосторонніми міжнародними інструментами Ради Європи. При цьому автор простежує транзит від радянської (домінування пільг і соціальних виплат, які часто підміняють належний рівень заробітної плати й матеріального забезпечення) до європейської моделі (домінування соціальних послуг і соціальної роботи, спрямованих на підтримку соціально найуразливіших категорій та осіб, що опинилися в складних життєвих обставинах) конструювання розвитку системи соціального захисту населення в Україні. Виокремлюються три концептуальні підходи до проблеми кодифікації соціально-забезпечувального законодавства України: 1) розробка та прийняття надгалузевого Соціального кодексу України; 2) підготовка галузевого кодифікаційного акту типу Кодексу соціального забезпечення (захисту) України; 3) створення низки кодифікаційних актів.

ЗАХИСТ ПРАВА ПУБЛІЧНИХ СЛУЖБОВЦІВ НА СВОБОДУ СЛОВА: НАЦІОНАЛЬНА СУДОВА ПРАКТИКА ТА РІШЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

А. А. Махно — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню особливостей здійснення захисту права на свободу слова у контексті інституту публічної служби на основі аналізу судової практики українських судів та рішень Європейського суду з прав людини. Розкрито конституційні засади реалізації та судового захисту права на свободу слова, а також охарактеризовано підстави для його обмеження. У статті наведено аналіз нормативно-правових актів, які встановлюють особливості здійснення цього права державними службовцями, посадовими та службовими особами органів місцевого самоврядування, суддями, прокурорами, поліцейськими та народними депутатами України. Наголошено, що порядок здійснення свободи слова іншими публічними службовцями, чиї посади належать до категорії політичних (зокрема, членів Кабінету Міністрів України та Президента України), наразі не врегульовано на рівні профільного законодавства. Узагальнено рішення українських судів та практику Європейського суду з прав людини у справах, за результатами розгляду яких було встановлено порушення права публічного службовця на свободу вираження поглядів. Відзначено, що у межах національної судової практики кейси щодо захисту права на свободу слова стосуються переважно публікацій службовців у соціальних мережах, дописів у корпоративних месенджерах, висловлення критики на адресу керівництва, висловлення критики щодо інших органів публічної влади та розголошення конфіденційної та службової інформації. Зроблено висновок, що на рівні практики ЄСПЛ високим ступенем захисту користуються такі аспекти діяльності публічних службовців, як обговорення питань щодо функціонування системи правосуддя, розкриття інформації, яка становить суспільний інтерес, розголошення або публікація інформації щодо протиправної поведінки інших публічних службовців. На підставі проведеного аналізу нормативно-правового регулювання здійснення публічними службовцями права на свободу слова надано рекомендації щодо вдосконалення положень профільного законодавства в цій частині.

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЦИФРОВИХ АКТИВІВ В УКРАЇНІ

Б. Ю. Москвін — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Розвиток цифрових активів в Україні набуває популярності, тоді як в міжнародному полі цифрові активи глобалізуються та посідають провідне місце в списку валют. Проблематика правового регулювання цифрових активів характеризується наступними напрямками: відсутність уніфікованих стандартів цифрової валюти; ризики для інвесторів та користувачів; технічні ризики; виклики для регуляторів; технологічні розбіжності; проблеми оподаткування; вплив на економічну стабільність. Розроблено пропозиції щодо впровадження віртуальних активів в Україні: створення міжнародних стандартів та рекомендацій щодо регулювання цифрових активів на рівні таких організацій, як Міжнародний валютний фонд (МВФ) або Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР); впровадження уніфікованих національних законодавств, заснованих на міжнародних стандартах, для гармонізації регуляторних підходів між країнами; активна участь у міжнародних ініціативах та форумах, спрямованих на обговорення та вирішення питань правового регулювання цифрових активів; введення чітких вимог до прозорості та безпеки операцій з цифровими активами, а також створення механізмів для захисту прав інвесторів; запровадження освітніх програм для інвесторів та користувачів, щоб підвищити їхню обізнаність щодо ризиків та безпеки цифрових активів; впровадження страхових схем для захисту інвесторів від можливих втрат через шахрайство або технічні збої; посилення міжнародної співпраці та обміну інформацією між регуляторами для ефективного контролю та моніторингу транзакцій з цифровими активами; впровадження передових технологій для моніторингу та аналізу ринків цифрових активів, таких як штучний інтелект та блокчейн; створення технічних стандартів, що забезпечують сумісність між різними блокчейн-платформами та системами цифрових валют; сприяння впровадженню відкритих стандартів для забезпечення інтероперабельності між різними технологіями та платформами; розробка уніфікованих податкових правил для цифрових активів на міжнародному рівні, що дозволить уникнути подвійного оподаткування та податкових ухилень; надання чітких інструкцій та рекомендацій для платників податків щодо оподаткування операцій з цифровими активами.

ПИТАННЯ ПОШУКУ ЗНИКЛИХ БЕЗВІСТИ ТА БЕЗВІСНО ВІДСУТНІХ ОСІБ В УМОВАХ ВІЙСЬКОВОЇ АГРЕСІЇ В УКРАЇНІ

С. О. Островський, В. М. Зима — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Пошук зниклих безвісти осіб в умовах війни Росії з Україною набуває надзвичайної актуальності. Війна, що розпочалася у 2014 році та перетворилась у повномасштабну агресію у 2022-му, спричинила масштабні людські втрати та численні випадки зникнень. Особливо трагічною сторінкою цієї війни стала битва за Маріуполь – місто, яке зазнало жорстоких боїв і тривалих обстрілів. У цих умовах багато українців зникли безвісти, залишивши своїх рідних у відчаї та невідомості. За офіційними даними, станом на жовтень 2023 року близько 28 тисяч українців вважались зниклими безвісти за особливих обставин – на тимчасово окупованих Росією територіях або на фронті. З цих 28 тисяч зниклих, 11 тисяч є цивільними, решта – військовослужбовці Збройних сил України. Щодня рідні бійців отримують повідомлення, що їхній чоловік, син чи брат вважається зниклим безвісти, що викликає надзвичайний стрес і безліч запитань. Вони часто не знають, як діяти, до кого звертатися за допомогою та підтримкою. Військові дії та окупація створюють надзвичайно складні умови для розшуку та встановлення місцезнаходження зниклих, що вимагає скоординованих зусиль з боку державних органів і міжнародних організацій. Війна в Україні триває вже третій рік, і з кожним місяцем кількість зниклих безвісти зростає. Битви за Маріуполь, Бахмут, Авдіївку, Херсон, Сєвєродонецьк та інші міста стали символами українського спротиву і водночас глибокої трагедії. Захисники цих міст проявили неймовірний героїзм, але багато з них були взяті в полон або загинули, що значно ускладнює процес ідентифікації та повернення їхніх тіл. Рідні часто залишаються без вичерпної інформації про долю своїх близьких, що підсилює відчуття невідомості та болю. Відсутність інформації та підтвердження про стан зниклих змушує людей жити в постійному напруженні та надії на повернення своїх рідних. Ситуація на тимчасово окупованих територіях також створює численні виклики для пошуку зниклих безвісти. Окупаційні війська часто перешкоджають пошуковим операціям, що ускладнює доступ до інформації та місць, де можуть перебувати зниклі. Родичі зниклих безвісти залишаються в постійному пошуку правди, звертаючись до різних державних та міжнародних інстанцій. Вони організовують волонтерські групи, розповсюджують інформацію в соціальних мережах та залучають ЗМІ, намагаючись знайти будь-які сліди своїх близьких. Це величезний психологічний тягар, який лежить на сім’ях зниклих, але також це приклад непохитної надії та боротьби за справедливість.

ВИДИ ПУБЛІЧНОГО МАЙНА ТА ЙОГО АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ

В. М. Пищида — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

У статті з’ясовано ознаки та види публічного майна як адміністративно-правової (адміністративно-процесуальної) категорії. В результаті дослідження встановлено, що попри існування багатьох критеріїв класифікації публічного майна, зумовленої відсутністю її нормативного визначення, суттєве значення для визначення його як об’єкту публічно-правових відносин має виокремлення публічного майна за його цільовим призначенням на: 1) майно загального користування, до якого слід віднести: а) залізничні, автомобільні, водні, повітряні шляхи (за винятком тих, що перебуває у приватній власності згідно з нормами чинного законодавства, наприклад ст. 25 Закону України «Про автомобільні дороги»); б) бульвари, вулиці, провулки, дороги, майдани, площі, набережні, парки, під’їзди, проїзди, сквери правовий статус яких визначений у ст. 83 ЗК України та віднесено їх до земель, що перебувають у власності територіальних громад та не підлягають передачі у приватну власність; в) будинки та приміщення громадського призначення, перелік яких визначений в додатку А до Державний будівельних норм України, які об’єднані в такі групи: будинки, споруди та приміщення дошкільних навчальних закладів, будинки, споруди та приміщення навчальних закладів, закладів охорони здоров’я та відпочинку, фізкультурно-оздоровчі та спортивні заклади, культурно-видовищні, дозвіллєві та культові закладів, заклади підприємств торгівлі, харчування та побутового обслуговування, заклади соціального захисту населення, науково-дослідні установи, приміщення транспорту, призначені для безпосереднього обслуговування населення, заклади комунального господарства (окрім виробничих, складських та транспортних будинків і споруд); 2) майно, що забезпечує функціонування органів публічної адміністрації: меблі, оргтехніка, автотранспорт, засоби зв’язку, спецзасоби, вогнепальна зброя та боєприпаси, інформаційні бази даних, архівні документи та ін.; 3) публічні грошові кошти: кошти світових та європейських інституцій, залучені до використання в Україні на потреби розвитку публічної сфери, кошти Державного бюджету, кошти місцевих бюджетів, доходи, витрати та видатки бюджету, кошти від надання додаткових адміністративних послуг, що надаються суб’єктами владних повноважень.

ГЕНЕЗИС СТАНОВЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ЩОДО ОБМІНУ ПОДАТКОВОЮ ІНФОРМАЦІЄЮ

В. І. Розмош — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Процес запровадження обміну податковою інформацією між Україною та іншими країнами світу нерозривно пов’язаний із процесом розвитку та становлення податкової системи України у цілому, після здобуття незалежності. Даний процес не був легким та здебільшого формувався під впливом економічної ситуації яка існувала в Україні після розпаду Радянського Союзу та тих чинників які існували у суспільстві. Постійна потреба у грошах та прагнення розширити базу оподаткування, спонукало державний апарат, у пошуку резервів відповідних надходжень, розвитку законодавства у сфері оподаткування, а також отримання відповідної інформації, щодо об’єктів оподаткування не лише у межах України, а і за кордоном. Міжнародні партнери, не були осторонь даного процесу, оскільки також прагнули отримати податкову інформацію про своїх резидентів, що у свою чергу сприяло розвитку міждержавних відносин між Україною та іншими країнами світу по обміну податковою інформацією для цілей оподаткування. У статті досліджено генезис становлення законодавства щодо обміну податковою інформацією в Україні, а також його адаптації до умов сьогодення. Проаналізовано нормативно правові-акти які регулювали даний процес та ті практичні рішення які були прийняті для запровадження обміну податковою інформацією між Україною та іншими країнами світу. Встановлено, що генезис становлення законодавства щодо обміну податковою інформацією в Україні нерозривно пов’язаний із розвитком податкової системи в Україні, через виклики із якими вона стикнулася з моменту здобуття незалежності та військової агресії російської федерації.

ЕВОЛЮЦІЯ ТЕРМІНІВ «КРИПТОВАЛЮТА», «ВІРТУАЛЬНІ АКТИВИ» ТА «КРИПТОАКТИВИ» У СУЧАСНІЙ ПРАВОВІЙ ПЛОЩИНІ

Р. І. Самсін — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

В статті досліджується поява та трансформація основних понять у сфері криптофінансів. Зазначено, що поява біткойна та його швидке розповсюдження обумовили появу подібних криптопродуктів, криптотокени яких мали цифрове вираження вартості та оборотоздатність, які отримали назву «криптовалюти». Подальший розвиток криптоіндустрії обумовили появу нових криптопродуктів з відмінними від криптовалют технічними та фінансовими ознаками (інвестиційних токенів, службових токенів, невзаємозамінних токенів, стейблкойнів тощо), які позиціонувалися їх розробниками як криптовалюти. В 2018 році Група з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (ФАТФ) замість поняття «криптовалюти» запропонувала використовувати «віртуальні активи». З часом це поняття набуло узагальнюючого визначення для всіх криптопродуктів, криптотокени яких мали цифрове вираження вартості та оборотоздатність. В 2023 році в ЄС на наднаціональному рівні прийнято Регламент (ЄС) 2023/1114 Європейського Парламенту та Ради про ринки криптоактивів, а також внесення змін до Регламентів (ЄС) № 1093/2010 та (ЄС) № 1095/2010 та Директив 2013/36/ ЄС та (ЄС) 2019/1937 (Регламент MiCA), який було розроблено з метою уніфікувати регулювання сфери криптовалютних активів в країнах ЄС. В цьому Регламенті використовується поняття «криптоактиви» як узагальнююче визначення для різних криптопродуктів, криптотокени яких мали цифрове вираження вартості та оборотоздатність (інвестиційних токенів, службових токенів, невзаємозамінних токенів, стейблкойнів тощо). Констатовано, що відбулася своєрідна трансформація понять – від криптовалют до віртуальних активів, а потім – до криптоактивів. На сучасному етапі криптовалюти виступають видом віртуальних активів, а поняття «віртуальні активи» та «криптоактиви» можна вважати тотожними.

ХАРАКТЕРИСТИКА ОБМЕЖЕНЬ ЩОДО ВИКОРИСТАННЯ СЛУЖБОВИХ ПОВНОВАЖЕНЬ ЧИ СТАНОВИЩА ДЛЯ ОТРИМАННЯ НЕПРАВОМІРНОЇ ВИГОДИ ТА ПОДАРУНКІВ

Ю. І. Шовкун — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

У статті сутність обмежень щодо використання службових повноважень чи становища для отримання неправомірної вигоди та подарунків, розкрито шляхом виокремлення низки ознак, серед яких наступні: – сутність нормативно визначених обмежень щодо використання службових повноважень чи свого службового становища, а також одержання подарунків проявляється у їх дуалістичній природі, яка з однієї сторони, полягає у забезпеченні доброчесності публічної служби, а з іншої – їх дотримання досягається завдяки встановленню диференційованих видів юридичної відповідальності за порушення таких обмежень (кримінальної, адміністративної, дисциплінарної та/або цивільно-правової); – обмеження щодо одержання подарунків лімітує цивільну правосуб’єктність публічних службовців на одержання дарунків, що обумовлено захистом публічних інтересів від привалювання приватної користі; – обмеження щодо одержання подарунків переважно покликані виключити можливість вчинення корупційній правопорушень; – правова конструкція окреслення змісту обмежень щодо використання службових повноважень чи свого становища, а також подарунків включає встановлення заборон, що повинно забезпечити ефективність (дієвість) таких обмежень; – обмеження щодо використання службових повноважень чи свого становища, а також подарунків, будучи закріпленими на рівні адміністративного законодавства, є основою для встановлення диспозицій деліктних норм; – нормативно-термінологічне окреслення змісту обмежень щодо використання службових повноважень чи свого становища, а також подарунків обтяжено низкою оціночних понять («загальновизнане уявлення про гостинність») та близьких за змістом категорій («неправомірна вигода», «подарунок»), що негативно впливає на правозастосовну практику.

СУБ’ЄКТИ ТУРИСТИЧНО-РЕКРЕАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Р. І. Яворський — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

У статті розглядаються публічно-правові аспекти діяльності суб’єктів туристично-рекреаційної сфери, що є ключовим елементом для забезпечення сталого розвитку туризму та рекреаційної діяльності. Аналізується правовий статус суб’єктів цієї діяльності, включаючи фізичних та юридичних осіб, що надають туристичні послуги, а також роль державних і муніципальних органів у регулюванні цього сектора. Визначається вплив правової невизначеності на діяльність суб’єктів та можливі шляхи усунення таких проблем. Стаття приділяє особливу увагу питанням правового забезпечення сталого розвитку туристично-рекреаційних регіонів. Автори наголошують на необхідності комплексного підходу до правового регулювання для запобігання деградації природних та культурних ресурсів, що є основою туристичної привабливості регіонів. Також у статті аналізуються питання захисту прав споживачів туристичних послуг. Розглядаються чинні законодавчі акти, що регулюють безпеку та якість туристичних послуг, а також механізми захисту прав туристів. Визначаються недоліки чинних правових норм та пропонуються рекомендації щодо їх удосконалення з метою підвищення рівня захисту споживачів і їхньої довіри до туристичного сектора. Однією з центральних тем є взаємовідносини між суб’єктами туристично-рекреаційної діяльності та державними органами. Описуються процеси ліцензування, контролю та нагляду за діяльністю суб’єктів, а також питання взаємодії на різних рівнях управління. Розглядаються способи підвищення ефективності регулювання через покращення нормативно-правової бази та взаємодії між суб’єктами. Стаття містить приклади з міжнародної практики, що ілюструють успішні підходи до правового регулювання туристично-рекреаційної діяльності. Зазначені приклади демонструють, як комплексне правове регулювання може сприяти стійкому розвитку туризму та захисту інтересів всіх зацікавлених сторін. На основі проведеного аналізу у статті формулюються висновки та рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання суб’єктів туристично-рекреаційної діяльності в Україні. Автори наголошують на необхідності розробки чіткої та узгодженої нормативно-правової бази, що сприятиме ефективному функціонуванню цієї сфери та забезпеченню сталого розвитку туристичних регіонів.

ВИДИ ІНФОРМАЦІЇ ТА ОЗНАКИ ЯК ОБ’ЄКТА ПРАВОВІДНОСИН У МЕДИЧНІЙ СФЕРІ

С. Ю. Ярославський — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Дана стаття є комплексним дослідженням видів інформації та їх ознак як об’єкта правовідносин у медичній сфері. Розібрано базові засади інформаційного права у медичній сфері та методи їх реалізації. У статті обґрунтовано вибір теми дослідження, розкрито зв’язок із різними науковими підходами та темами, визначено мету, завдання, предмет і об’єкт дослідження, охарактеризовано методи наукового пізнання, використані в дослідженні. Напрямки дослідження охоплюють: розгляд понятійно-категоріального апарату видів інформації як складової сфери медичного обслуговування; аналіз основних принципів та засад функціонування інформаційного права. Проведено всебічний аналіз наукових підходів до поняття видів інформації, досліджено різні підходи до методології побудови категорій та типологій видів інформації, а також досліджено інформацію як об’єкт цивільних правовідносин та його правової природи. Досліджено зміст інформації та її видів у суспільстві в цілому, що напряму пов’язано із функціонуванням медичної сфери. Повнота розгляду теми неможлива без відпрацювання питання об’єкту інформаційних правовідносин, що було здійснено в даній статті. Оцінено важливість ролі інформації у сфері медичного обслуговування, так як вона охоплює усі сфери медичних відносини: від інформованої добровільної згоди на медичне втручання, інформування про право на лікування на підставі нових клінічних протоколів до можливості участі в клінічних дослідженнях. Проведено аналіз реалізації інформаційних прав в вибраних напрямках надання медичної допомоги. Розглянуто провідні наукові концепції підходів до поняття інформаційного права та висвітлено найбільш вдалі приклади на думку автора. Здійснено історичний екскурс на шляху формування правової категорії інформаційного права у медичній сфері.

ДИСЦИПЛІНАРНА ВІПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ У СФЕРІ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Р. Є. Ільницький — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

У статті розглядаються основні аспекти дисциплінарної відповідальності працівників закладів вищої освіти, що є невід’ємною складовою забезпечення якості освітнього процесу та підтримання академічної доброчесності. Дослідження охоплює поняття дисциплінарного проступку, види дисциплінарних стягнень та процедури їх застосування. Аналізуються нормативно-правові акти, що регулюють питання дисциплінарної відповідальності працівників у сфері вищої освіти, які конкретизують відповідні положення. Висвітлюються основні етапи процедури притягнення до дисциплінарної відповідальності, зокрема подання скарги, розгляд справи, прийняття рішення та застосування відповідних заходів впливу. Особлива увага приділяється правам та обов’язкам працівників під час розгляду дисциплінарних справ. Описуються права працівників на захист своїх інтересів, надання пояснень та заперечень, а також їхні обов’язки щодо дотримання норм і правил внутрішнього розпорядку навчального закладу. Автор підкреслює значення належного дотримання процедурних вимог при розгляді дисциплінарних справ, що є запорукою справедливості та ефективності управління вищими навчальними закладами. Наведено приклади практичного застосування дисциплінарних заходів та їх вплив на якість освітнього процесу. Аналізується досвід зарубіжних країн, зокрема, Румунії щодо розмежування між дисциплінарною відповідальністю та відповідальністю за порушення правил етики та професійної деонтології. У висновках акцентується увага, що дисциплінарна відповідальність сприяє підтриманню порядку, забезпеченню належного виконання посадових обов’язків та створенню сприятливих умов для розвитку освітнього середовища. Пропонується посилити взаємодію між різними рівнями управління навчальними закладами та підвищити обізнаність працівників щодо їхніх прав та обов’язків у контексті дисциплінарної відповідальності.

ЩОДО ПИТАННЯ ПРИНЦИПІВ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕННЯ

Д. А. Пунтус — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

У статті розглядаються ключові принципи, які лежать в основі ефективних систем соціального захисту. Автор проводить аналіз теоретичних та практичних аспектів соціального забезпечення, висвітлюючи його значущість у забезпеченні гідного рівня життя для всіх верств населення, особливо для найуразливіших груп. У роботі досліджуються такі принципи соціального забезпечення, як універсальність, доступність, адекватність, недискримінація та рівність, захист прав людини, підзвітність та прозорість, солідарність та взаємодопомога, інклюзивність, фінансова стійкість та адаптивність. Кожен з цих принципів розглядається з точки зору його важливості та впливу на формування політики соціального захисту. Зокрема, універсальність та доступність означають, що всі громадяни повинні мати рівний доступ до соціальних послуг та підтримки, незалежно від їхнього соціального чи економічного статусу. Адекватність виплат та послуг забезпечує, що вони відповідають реальним потребам людей і сприяють покращенню їхнього добробуту. Принципи недискримінації та рівності гарантують, що всі люди отримують однакові можливості та захист, без будь-яких форм упередження. У статті також наголошується на важливості правозахисного підходу до соціального забезпечення, який включає захист прав людини та дотримання принципу гідності. Автор підкреслює, що системи соціального захисту мають бути прозорими та підзвітними, що сприяє підвищенню довіри громадян до державних інституцій та ефективності управління ресурсами. Одним з центральних аспектів роботи є розгляд фінансової стійкості систем соціального захисту. Автор обговорює необхідність ефективного управління ресурсами, що включає як державне фінансування, так і участь приватного сектору та громадянського суспільства. Підкреслюється важливість прозорості та підзвітності у використанні фінансових ресурсів для забезпечення довготривалої стабільності систем соціального забезпечення. Робиться висновок про те, що для побудови справедливої та ефективної системи соціального захисту необхідна постійна взаємодія між урядом, громадськими організаціями та іншими зацікавленими сторонами. Національні діалоги, базовані на фактичних даних та інклюзивному підході, є ключовими для визначення конкретних потреб та розробки адекватних стратегій соціального захисту.

ЩОДО ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПЕРІОДУ ВІДПОЧИНКУ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

В. С. Ткаченко — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу правових аспектів регулювання періодів відпочинку в різних країнах світу. У статті розглядаються основні види періодів відпочинку, включаючи щорічні оплачувані відпустки, перерви для відпочинку та харчування, а також вихідні дні. Аналіз охоплює законодавчі акти, що регламентують ці питання, та практики їх застосування у різних правових системах. Досліджуються міжнародні та національні нормативно-правові акти, що регулюють питання відпочинку. Особлива увага приділяється міжнародним стандартам, встановленим Міжнародною організацією праці (МОП), та директивам Європейського Союзу, що визначають мінімальні вимоги до періодів відпочинку. У статті розглядаються норми щодо перерв для відпочинку та харчування, їх тривалість та умови надання. Аналізується, як різні країни забезпечують право працівників на перерви протягом робочого дня, та які вимоги висуваються до роботодавців у цьому контексті. У статті досліджується вплив правового регулювання періодів відпочинку на фізичне та психічне здоров’я працівників, а також на їх продуктивність. Аналізуються результати наукових досліджень та статистичні дані, що демонструють зв’язок між відпочинком та ефективністю праці. Проводиться порівняльний аналіз регулювання періодів відпочинку у різних країнах. Виявляються найкращі практики та проблемні аспекти, що можуть бути корисними для вдосконалення національного законодавства України. У статті робляться висновки про важливість ефективного правового регулювання періодів відпочинку для забезпечення здоров’я та продуктивності працівників. Зазначаються основні рекомендації порушеного питання: 1) впровадження гнучких механізмів надання щорічних оплачуваних відпусток; 2) забезпечення обов’язкових перерв для відпочинку та харчування на робочих місцях; розробка політик, спрямованих на підтримку балансу між роботою та відпочинком; 4) проведення інформаційних кампаній щодо важливості відпочинку для здоров’я та продуктивності працівників.

НЕЗАКОННА ДЕПОРТАЦІЯ (ПЕРЕМІЩЕННЯ) ДІТЕЙ ЯК РІЗНОВИД ВОЄННОГО ЗЛОЧИНУ ТА ЗЛОЧИНУ ПРОТИ ЛЮДЯНОСТІ

А. С. Саух — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Повномасштабне вторгнення рф в Україну в лютому 2022 року є новим етапом міжнародного збройного конфлікту, який триває з лютого 2014 рокуг. Таке вторгнення спричинило низку подій та вчинків, які зосереджують на собі увагу спеціалістів з різних галузей права. Агресивні дії з боку росії супроводжуються безпрецедентними масштабами незаконної депортації та переміщення цивільного населення, зокрема, дітей. Протягом останніх двох років, ці незаконні дії продовжуються по цей день абсолютно безкарно. Влада росії стверджує, що українські діти виїжджають на територію рф добровільно, хоча насправді їх обмежують в праві повернення та піддають психологічному примусу. Влада агресора маніпулює термінами, які застосовує в своїх публічних заявах, які є хибними та оманливими. Застосування норм міжнародного гуманітарного права щодо захисту прав дітей під час збройних конфліктів має на меті захистити найуразливішу категорію населення від небезпек, травм і зловживань, пов’язаних зі збройними конфліктами. Війна та збройні конфлікти створюють надзвичайно важкі умови для дітей, відчиняють двері до безжального насилля, втрати батьків, розлуки з сім’єю, психологічного травматизму, вимушеної експлуатації та злочинів проти людяності. Діти стають жертвами різних форм насильства, таких як сексуальна експлуатація, вербування до збройних груп, використання в бойових діях, убивства, підживлення, пограбування та інші злочини. Міжнародне гуманітарне право встановлює загальні норми захисту прав дітей як осіб, які не беруть участь у бойових діях, а також спеціальні норми для їх особливого захисту, враховуючи їх вразливість. Російські військові кожного дня порушують усі правові та моральні норми щодо захисту дітей. Міжнародний збройний конфлікт в Україні супроводжується скоєнням на території нашої держави численних воєнних злочинів та злочинів проти людяності, в тому числі, таких як незаконна депортація або насильницьке переміщення дітей, які, відповідно до Римського статуту, не мають строків давності. На сьогодні, існує проблема кваліфікації депортації дітей в її міжнародно-правовому вимірі з урахуванням приписів Римського статуту. Потреба належної кваліфікації депортації дітей як воєнного злочину та злочину проти людяності у вітчизняному законодавстві, є актуальною для притягнення до кримінальної відповідальності винних осіб. Дана стаття присвячена аналізу ознак цих злочинів в останніх публікаціях та притягненню винних до відповідальності.

РЕГЛАМЕНТАЦІЯ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ У ПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Я. О. Тицька — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

В форматі наукової статті проаналізоване аспекти змісту та розвитку практики Європейського суду праві людини, ЄСПЛ, щодо наукової діяльності; при цьому проведене порівняння наявних рішень ЄСПЛ стосовно релевантних прав людини та наданої ЄСПЛ оцінки конвенційним джерелам у такому вимірі; окреслене співвідношення Європейській конвенції з прав людини та інших договірних актів Ради Європи у відповідному дискурсі. В форматі відповідної аналітики підкреслене роль Рішення ЄСПЛ від 15 вересня 2021 року щодо Запиту Керівного комітету біоетики, у якому ЄСПЛ відмовився надавати роз’яснення щодо лікування психічного розладу без згоди відповідної особи та з метою захисту інших від серйозної шкоди та констатував, що до його компетенції у вимірі Ов’єдської конвенції 1997 р., віднесене виключно правові питання, що стосуються тлумачення цієї Конвенції, а не питання політики та питання, які виходять за межі простого тлумачення тексту та мають тенденцію доповнювати, покращувати чи виправляти його зміст. Відзначене роль окремої Доповіді дослідницького відділу ЄСПЛ з питань біоетики та прецедентного права 2012 р., де наголошувалося на компетенції ЄСПЛ охоплювати захист людини, її прав людини та, зокрема, людської гідності, у контексті розвитку біомедичних наук та де, серед іншого, підіймалися потенційні проблеми, пов’язані з науковим прогресом у зберіганні людських ембріонів. У статті проведене комплексний аналіз відповідних рішень ЄСПЛ, таких як «Іванс проти Великобританії», «Клочек проти Польщі», «Коста та Паван проти Італії», «Манділ проти Франції», «Рух раелітів Швейцарії проти Швейцарії»,«Сафаров проти Азербайджану», «N. проти Великобританії», «S.H. проти Австрії» тощо. Ці рішення ЄСПЛ формують відповідні стандарти співвіднесення свободи наукових досліджень, національних інтересів держав та прав людини, критеріїв прийнятності наукових досліджень, механізми їх етичної оцінки, шляхи поводження із інформацією про дослідження. У статті доведене, що хоча ЄСПЛ фактично відмовився від ролі органу тлумачення Ов’єдської конвенції 1997 р., водночас ЄСПЛ активно застосовує Ов’єдську конвенцію, як джерело права у справах, які стосуються права на приватне життя та права на свободу слова; це стосується ставлення осіб до біологічних та генетичних технологій, генетичної експертизи та екстракорпоральної вагітності. Крім того, у статті підкреслене, що ЄСПЛ досліджує наукові підґрунтя доступності медичної допомоги у конкретних країнах у вимірі права на життя. Окремим блоком справ є захист ЄСПЛ результатів наукових досліджень від недобросовісного відтворення та поширення; у цьому контексті такі результати захищаються ЄСПЛ як об’єкти права власності. Автор констатує, що аналіз системи рішень ЄСПЛ у цьому контексті, свідчить, що у подальшому вони можуть трансформуватися у вимірі додаткових гарантій науковій діяльності; це має стати предметом додаткових наукових досліджень.

ТАКТИЧНІ І ПРОЦЕСУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ОБШУКУ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ НЕЗАКОННОЇ ПОРУБКИ АБО НЕЗАКОННОГО ПЕРЕВЕЗЕННЯ, ЗБЕРІГАННЯ, ЗБУТУ ЛІСУ В УКРАЇНІ

О. І. Агаркова — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

У положеннях наукової статті автором проаналізовано особливості методики розслідування незаконної порубки або незаконного перевезення, зберігання, збуту лісу. На підставі аналізу кримінального процесуального законодавства України та досліджень науковців надано обґрунтоване поняття обшуку та розкрито основні елементи слідчої (розшукової) дії. Визначені тактичні і процесуальні особливості проведення обшуку, тимчасового доступу до речей і документів під час розслідування досліджуваного виду кримінального правопорушення. Розглянуто практику про надання дозволів на проведення обшуку. Виокремлено алгоритм і тактику дій слідчого на підготовчому і заключному етапах проведення обшуку під час розслідування розкрадання лісодеревини. З урахуванням практики ЄСПЛ, визначено особливості накладення арешту на тимчасово вилучене майно підозрюваного та зберігання предметів і знарядь кримінального правопорушення, передбаченого ст. 246 КК України. Методологія дослідження передбачає використання наступних методів: системно-структурний (для встановлення особливостей тактики проведення окремих слідчих (розшукових) дій); структурно-функціональний (для визначення організаційно-тактичних засад проведення огляду); статистичний (для аналізу матеріалів кримінальних проваджень, рішень суду, результатів анкетування). Тобто, в результаті проведеного аналізу, у науковій статті розроблені практичні рекомендації, на базі положень загальної теорії криміналістики та результатів узагальнення судово-слідчої практики, спрямовані на удосконалення проведення обшуку, а саме обшук спрямований на виявлення та вилучення знарядь злочину, зброї, речей та цінностей, здобутих злочинним шляхом, а також предметів, документів та речових доказів, що мають значення у кримінальному провадженні щодо розслідування незаконної порубки або незаконного перевезення, зберігання, збуту лісу.

ОСОБЛИВОСТІ ПРЕДМЕТА ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ ЩОДО СТАТЕВИХ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

О. О. Волобуєва — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

У статті розглядаються особливості обставин, що підлягають доказуванню у кримінальних провадженнях щодо статевих кримінальних правопорушень. Звертається увага, що після внесення змін у редакцію відповідних статей Кримінального кодексу України суттєвої трансформації зазнав і зміст предмета доказування. Підкреслюється, що при визначенні особливостей обставин, що входять у предмет доказування потрібно враховувати наступні положення. По-перше, при здійсненні кримінального провадження має бути усвідомлення того, що дослідженню підлягає сексуальна діяльність людей, яка в загальному вигляді розглядається як соціальна інтимна практика, спрямована на задоволення фізіологічної потреби людського організму – сексуального потягу. Це досить специфічна соціальна сфера, яка є суто приватною (конфіденційною) і не підлягає розголосові. Кримінальне ж провадження є публічним і ця обставина може створювати певні перешкоди у встановленні істини у кожному конкретному випадку. По-друге, потрібно враховувати характер насильства, а також об’єктивну (матеріальну) і суб’єктивну (психологічну) обстановку. Під матеріальною обстановкою розуміється конкретне місце і час вчинення статевого кримінального правопорушення, а під психологічною обстановкою – характер стосунків між насильником і потерпілою особою. З урахуванням наведених положень у статті виділяються дві класифікаційні групи статевих кримінальних правопорушень, стосовно яких визначаються і характеризуються обставини, що підлягають доказуванню. Відзначається, що особливості вказаних обставин залежать від наявності чи відсутності позитивного соціального зв’язку знайомства (шлюбного, дружнього, службового тощо) між підозрюваним і потерпілою особою. У зв’язку з цим звертається увага, що саме тому законодавець вказав на наявність такого соціального зв’язку, як кваліфікуючу обставину статевих кримінальних правопорушень. На цьому підґрунті у статті охарактеризовані такі кваліфікуючі обставини і визначені особливості у їх доказуванні (характер стосунків, відсутність добровільної згоди на дії сексуального характеру тощо).

КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗБИРАННЯ ДОКАЗІВ СТОРОНОЮ ЗАХИСТУ ШЛЯХОМ ІНІЦІЮВАННЯ ПРОВЕДЕННЯ ДОПИТУ СВІДКА

О. Л. Дульський — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Наукова стаття присвячена з’ясуванню змісту криміналістичного забезпечення збирання доказів стороною захисту шляхом ініціювання проведення допиту свідка, зокрема – його техніко і тактико-криміналістичних складових. Актуальність теми зумовлена необхідністю забезпечення рівноправності сторін у кримінальному процесі, що включає право сторони захисту на збір доказів на рівні зі стороною обвинувачення. Одним з найважливіших методів збору доказів є допит свідків, ініційований захисником. Ця процесуальна дія дозволяє виявити та задокументувати фактичні обставини, що можуть виправдати підозрюваного або пом’якшити його відповідальність. У статті акцентується увага на складності та багатогранності криміналістичного забезпечення збору доказів, що вимагає глибоких знань не тільки у правовій сфері, але й у криміналістиці. Автор досліджує особливості допиту свідків з криміналістичної точки зору за ініціативою захисника та підкреслює важливість фіксації отриманих фактичних даних відповідно до загальноприйнятих криміналістичних рекомендацій. Водночас зазначається, що на практиці захисники не завжди приділяють належну увагу техніко- та тактико-криміналістичному забезпеченню ініційованих ними допитів. Стаття також розглядає діяльність суб’єктів сторони захисту з розробки та використання технічних засобів і прийомів їх застосування, а також створення сприятливих умов під час отримання показань. Обґрунтовується, що техніко- і тактико-криміналістичне забезпечення включає етапи пошуку потенційних свідків, отримання пояснень, подання клопотання про проведення допиту, оскарження відмови у допиті та безпосередня участь захисника під час допиту свідка. Дослідження базується на анкетуванні слідчих, дізнавачів та адвокатів, що дозволило виявити практичні аспекти реалізації техніко- та тактико-криміналістичного забезпечення. У статті аналізуються проблеми та пропонуються рекомендації для покращення практики захисту під час допиту свідків, зокрема підкреслюється важливість мотивації клопотань та оцінки ризиків незадоволення уповноваженими суб’єктами сторони обвинувачення таких клопотань. Автор приходить до висновку, що техніко- та тактико-криміналістичне забезпечення збирання доказів стороною захисту шляхом ініціювання проведення допиту свідка є невід’ємною складовою ефективного захисту, спрямованого на забезпечення прав та законних інтересів підозрюваного.

ПРОВЕДЕННЯ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ: БАЛАНС МІЖ ПРИМУСОМ ТА КОНСТИТУЦІЙНИМИ ПРАВАМИ

С. М. Тарасюк — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Досліджено питання щодо сутності слідчих (розшукових) дій, які провадяться в кримінальному провадженні, допустимості застосування під час їх проведення примусових заходів до осіб, які вчинили протиправні дії, а також дотримання та захисту конституційних прав осіб, які залучаються до участі у проведенні відповідних процесуальних дій. Зосереджено увагу на процесуальній регламентації слідчих (розшукових) дій, підставах для їх проведення, процесуальному порядку проведення. Зроблено висновок, що фактично кожна слідча (розшукова) дія забезпечується заходами державного примусу, а тому чим більші обмеження конституційних прав учасників кримінального провадження, тим вище має бути рівень їх обґрунтованості. Виокремлено специфіку й особливості такої слідчої (розшукової) дій як обшук, а також його відмінність від інших подібних процесуальних заходів. Проаналізовано питання щодо проведення особистого обшуку особи та специфіки застосування примусу до неї. Акцентовано увагу на питанні обшуку в невідкладних випадках без попереднього дозволу слідчого судді. Розглянуто певні аспекти, що пов’язані з регламентацією таких слідчих (розшукових) дій, як огляд, допит, слідчий експеримент, пред’явлення для впізнання в житлі чи іншому володінні особи, наголошено на проблемах пов’язаних із відсутністю чітких норм у КПК України щодо проведення цих дій в житлі, що призводить до певних труднощів їх реалізації на практиці. Акцентується увага на недопустимості як ускладнення процедури проведення слідчих (розшукових) дій, так й послаблення гарантій прав і законних інтересів учасників слідчої дії. Виокремлено негативну практику при проведенні слідчих (розшукових) дій, яка може становити потенційну загрозу конституційним правам осіб, які стають учасниками таких дій. З метою побудови логічних та чітких дій слідчого, прокурора в разі необхідності проведення слідчих (розшукових) дій надано відповідні пропозиції до кримінального процесуального законодавства України.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕДУРИ МЕДІАЦІЇ В СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

М. В. Бугаєнко — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню правового регулювання процедури медіації у сфері інтелектуальної власності. У зв’язку зі швидким розвитком інтелектуальної власності та поширенням її об’єктів, виникає необхідність у створенні ефективних механізмів захисту прав. Традиційні судові процеси є тривалими та затратними, що ускладнює своєчасний захист цих прав. Медіація, як альтернативний метод вирішення спорів, пропонує швидкий, менш формальний і економічно вигідний шлях досягнення згоди між сторонами. Аналіз зарубіжного досвіду показує, що медіація є ефективним інструментом, що сприяє зниженню навантаження на судову систему та підвищенню задоволеності учасників процесу. В Україні медіація знаходиться на початковому етапі розвитку, проте її впровадження є перспективним. Для успішного застосування медіації у сфері інтелектуальної власності необхідно створити чітку правову базу, яка включатиме визначення правового статусу медіаторів, встановлення процедурних норм та забезпечення добровільної участі сторін. Важливо враховувати міжнародний досвід і адаптувати його до національних особливостей. Це дозволить забезпечити ефективний захист прав інтелектуальної власності, зменшити кількість судових спорів та покращити інвестиційний клімат в Україні. За результатами проведеного дослідження автор доходить висновку, що медіація у сфері інтелектуальної власності може застосовуватися у таких випадках: 1. для врегулювання спорів, що виникають через використання об’єктів інтелектуальної власності без згоди правовласника (автора, творця, винахідника або особи, якій належать права інтелектуальної власності згідно з договором чи законом); 2. при вирішенні спорів, пов’язаних із порушеннями прав інтелектуальної власності; 3. у випадку спорів, що виникають під час ліцензування та передачі прав інтелектуальної власності; 4. для врегулювання спорів, що з’являються при укладанні та виконанні договорів у сфері інтелектуальної власності, зокрема договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності; 5. при вирішенні спорів, що виникають у зв’язку з використанням об’єктів інтелектуальної власності, які були передані третім особам.

РОЛЬ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ У СФЕРІ ОХОРОНИ ТА ЗАХИСТУ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА СОРТИ РОСЛИН

С. А. Бугаєнко — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Дана стаття присвячена визначенню державних органів, які встановлюють правовий режим у сфері охорони та захисту прав інтелектуальної власності на сорти рослин. Визначено повноваження Кабінету Міністрів України як вищого органу у системі органів виконавчої влади, Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, як контролюючого органу та Міністерства аграрної політики та продовольства України, як компетентного органу у сфері охорони прав інтелектуальної власності на сорти рослин, адже, на нього покладено перелік завдань у сфері, пов’язаною з охороною прав на сорти рослин. Уповноваженою установою на проведення науково-технічної експертизи сортів рослин є Український інститут експертизи сортів рослин. Встановлено, що контролюючим органом у сфері охорони прав на сорти рослин є Держпродспоживслужба та визначено види контролю, які даний орган здійснює. Державною установою, на яку покладається проведення науково-технічної експертизи сортів рослин є Український інститут експертизи сортів рослин, який діє на підставі статуту Підняте питання щодо проблем, які виникають під час укладення ліцензійних договорів на використання сортів рослин. Проведено аналіз судової практики та наведено приклад судового рішення, у якому розглядається порушення прав інтелектуальної власності на сорти рослин. Проілюстрований приклад проведення Мережею Центрів підтримки технологій та інновацій (TISC), що функціонує в структурі національного патентного відомства – УКРНОІВІ, просвітницьких заходів та інформаційно-консультативної підтримки та послуг з питань охорони інтелектуальної власності, комерціалізації та просування інновацій в Україні та за кордоном. Наведений перелік іноземних країн в яких є спеціальні патентні суди, в яких розглядаються справи, по’вязані із порушенням прав на об’єкти інтелектуальної власності. Розглянуте питання запуску Вищого суду з питань інтелектуальної власності, адже створення такого суду, спрямоване на вирішення численних питань у сфері захисту прав інтелектуальної власності. У кінці статті, наведений загальний висновок про державні органи, діяльність яких пов’язана з охороною та захистом прав інтелектуальної власності на сорти рослин та проблеми, які існують на сьогодні.

УЧАСТЬ ДЕРЖАВИ, ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

А. О. Гелич, Ю. О. Гелич — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Наукова стаття присвячена проблемам участі держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування (публічних утворень) в господарській діяльності. ГК України встановлює, що держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання (частина перша статті 8). Розв’язання проблеми співвідношення суб’єктів господарювання та юридичних осіб можливе у належному правозастосуванні та юридичній узгодженості нормативно-правового регулювання, зокрема узгодження податкового та бюджетного законодавства відповідно до потреб економічної (комерційної та некомерційної) діяльності публічних утворень. Серед усієї сукупності функцій слід виокремити ті, реалізація яких можлива шляхом безпосередньої участі в господарських відносинах: клієнтська (замовлення і придбання продукції для армії, закладів освіти, охорони здоров’я, культури, органів державної влади), власницька (виконання ролі власника), інноваційно-інвестиційна, структурна (сприяння формуванню та реалізації національної науково-дослідної, інноваційно-технічної та інвестиційної політики). Здійснено висновок, що потребує розмежування участь публічних утворень у господарських відносинах (акцентуючи унормування відносин на публічному регулюванні) та господарській діяльності (участь у господарських та цивільних відносинах як рівний учасник). З метою забезпечення юридичної визначеності, слід відійти від категорії «негосподарюючий суб’єкт». В умовах приватизації державних підприємств слід послуговуватися Керівними принципами ОЕСР щодо корпоративного врядування на підприємствах державної форми власності, а також актами ЄС щодо енбандінгу власності. Перспективним є зменшення суб’єктного складу публічних утворень як безпосередніх учасників господарських відносин та формування єдиної нормативної моделі їх господарської компетенції.

УХВАЛА СУДУ ЯК ДОКУМЕНТАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГОСПОДАРСКОГО СУДОЧИНСТВА

В. В. Добровольська, О. Р. Гофман — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Дана наукова стаття присвячена процесуально-правовому аналізу поняття, ознак та різновидів ухвали господарського суду як основному процесуальному документу, який опосередковує поточні дій судді та застосовується в усіх ланках господарських судів, що свідчить про її універсальний характер. Ухвала господарського суду представляє собою господарсько-процесуальний документ, який опосередковує усі дії (розпорядження, вказівки) судді на всіх стадіях судового процесу, в усіх ланках системи господарських судів, змістом якої є владні приписи щодо вчинення певних правових дій чи настання певних правових наслідків, які мають загальнообов’язковий характер. Підстави для постановлення ухвали чітко визначені у нормах чинного господарсько-процесуального законодавства. Мету застосування ухвали у господарському процесі можливо надати у двох значеннях – у широкому як складову та гарантію всебічного, повного та законного розгляду справи, що відповідає завданню господарського судочинства, та у вузькому значенні як спосіб фіксації всіх процесуальних дій, які виконує суддя під час розгляду конкретної господарської справи. Класифікувати ухвали господарського суду можливо за наступними критеріями в залежності від: 1) ланки господарського суду: ухвали суду першої інстанції, ухвали, які постановляє апеляційна інстанція та ті, які постановляє касаційна інстанція: 2) можливістю оскарження: ухвали, які підлягають оскарження та ті, які не підлягають оскарженню; 3) порядку і підстав прийняття: повні та неповні (протокольні) ухвали; 4) нормативного забезпечення: ухвали, які передбачені ГПК України та ухвали, які передбачені Кодексом України з процедур банкрутства; 5) об’єкта: загальні ухвали та окрема ухвала; 6) можливості виконання – ті, які є виконавчим документом та ті, які не мають сили виконавчого документу.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ АКЦІЙ КОРПОРАТИВНОГО ІНВЕСТИЦІЙНОГО ФОНДУ ДЛЯ ФОРМУВАННЯ ПОЧАТКОВОГО СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ

І. В. Криштак — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Запропонована стаття присвячена комплексному дослідженню процедури розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду для формування початкового статутного капіталу. Автором робиться висновок, що розміщення цінних паперів інститутів спільного інвестування нерозривно повʼязано із їх емісією. Емісію та розміщення цінних паперів інститутів спільного інвестування слід розглядати як комплексну та цілісну процедуру набуття цим видом цінних паперів статусу обʼєкту цивільних прав і обовʼязків. У статті зауважується, що процедура емісії та розміщення цінних паперів інститутів спільного інвестування різниться залежно від їх виду: акції корпоративного інвестиційного фонду чи інвестиційні сертифікати пайового інвестиційного фонду. Специфіка емісії та розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду обумовлена тим, що корпоративний інвестиційний фонд, на відміну від пайового інвестиційного фонду, є юридичною особою, створеною в організаційно-правовій формі акціонерного товариства. У звʼязку із чим, перше розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду здійснюється з метою формування початкового статутного капіталу корпоративного інвестиційного фонду. Тому розрізняється емісія та розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду, що проводяться з метою формування початкового статутного капіталу корпоративного інвестиційного фонду, а також емісія та розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду, що проводяться з метою спільного інвестування. На підставі комплексного дослідження чинного законодавства у сфері спільного інвестування, у тому числі численних актів Національної комісії з цінних паперів та фондового рину (далі – НКЦПФР), автором структурована процедура емісії та розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду для формування початкового статутного капіталу. Зокрема, пропонується виділяти наступні етапи цього процесу: підготовчий етап, реєстраційний етап, етап інтеграції акцій корпоративного інвестиційного фонду до системи депозитарного обліку, етап розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду серед засновників корпоративного інвестиційного фонду, етап затвердження результатів розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду, етап державної реєстрації корпоративного інвестиційного фонду як юридичної особи, заключний етап емісії та розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду для формування початкового статутного капіталу.

ОСОБЛИВОСТІ ДОВЕДЕННЯ У СПРАВАХ ПРО СТЯГНЕННЯ АЛІМЕНТІВ НА ДИТИНУ

Т. М. Кучер — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Дана наукова стаття присвячена розкриттю специфіки доведення у межах розгляду справ про стягнення аліментів на утримання дитини у порядку цивільного судочинства України. В світлі процесу інтеграції України до Європейського Союзу дана тематика є вкарй актуальною та важливою виходячи з необхідності безумовного забезпечення прав дитини на тлі міжнародної спільноти. Спираючись на іманентну природу доведення розроблену та впроваджену автором у даній науковій праці детально аналізуються елементи доведення з урахуванням основних принципів цивільного процесу як то змагальності та диспозитивності, які в повній мірі розкриваються в межах розгляду справи в порядку позовного провадження. Автор як гносеологічно, так і емпірично показує інтенцію елементів доведення шляхом наведення тез, контртез, аргументів, контраргументів в рамках досліджуваної категорії справ. З урахуванням практичної діяльності автора як адвоката наводяться конкретні приклади прогалин в чинному законодавстві України щодо переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів, що не лише зумовлює неоднозначне застосування правових положень, а й може стати підставою для неможливості стягнення достатнього рівня аліментів на утримання дитини для забезпечення їй мінімальних життєвих потреб. Також автором на прикладі конкретної судової справи аналізуються обставини, які входять до предмету доведення в означеній категорії справ і ті труднощі з якими особам, які звертаються до суду та їх опонентам прийдеться зіткнутися у процесі представлення їх правових позицій, які можуть бути діаметрально протилежними одна одній. На основі детального та глибинного дослідження автором робляться висновки, які характеризуються науковою новизною та конкретні пропозиції по вдосконаленню чинного законодавства України у межах цивільного процесуального законодавства.

ОЧІКУВАННЯ СПАДЩИНИ ЯК ВИД МАЙНОВОГО ОЧІКУВАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Д. С. Луценко — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Очікування спадщини як вид майнового очікування в цивільному праві є актуальною темою, що має значний вплив на правові відносини між суб’єктами спадкового права. У цивільному праві майнове очікування стосується майнових прав, які можуть виникнути в майбутньому на підставі певних юридичних фактів або умов. Однією з найпоширеніших форм майнового очікування є очікування спадщини, яке виникає до моменту відкриття спадщини та прийняття її спадкоємцем. Очікування спадщини характеризується своєрідними правовими особливостями, які відрізняють його від інших видів майнових очікувань. По-перше, воно пов’язане з особистими немайновими правовідносинами між спадкодавцем і потенційним спадкоємцем. По-друге, очікування спадщини базується на припущенні, що спадкодавець залишить після себе майно, яке може бути успадковане. По-третє, таке очікування не є юридично забезпеченим до моменту смерті спадкодавця та відкриття спадщини. Основною проблемою очікування спадщини є його невизначеність та ризики, пов’язані з можливими змінами у складі спадщини або змінами волі спадкодавця. Спадкодавець має право розпоряджатися своїм майном за життя, включаючи можливість укладання заповіту або інших угод, які можуть вплинути на склад спадщини. Крім того, до моменту відкриття спадщини потенційний спадкоємець не має юридично забезпеченого права на спадкове майно. У висновках статті підкреслюється необхідність удосконалення правового регулювання очікування спадщини як одного з видів майнових очікувань. Рекомендовано розробити більш чіткі правові норми, які б забезпечували захист прав потенційних спадкоємців і знижували ризики, пов’язані з невизначеністю очікування спадщини. Також пропонується враховувати міжнародний досвід у цій сфері для гармонізації національного законодавства з сучасними правовими тенденціями.

ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ПРИНЦИПІВ ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

А. І. Мартинюк — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Визначено, що принципи цивільного захисту населення визначають основні засади, на яких побудована система запобігання, реагування та відновлення в ситуаціях надзвичайних подій. Ці принципи забезпечують ефективність дій органів управління та служб цивільного захисту, включають у себе комплекс правових, організаційних та практичних заходів, спрямованих на захист життя, здоров’я, майна громадян і забезпечення функціонування економіки в умовах чи внаслідок надзвичайних ситуацій. Законодавчо закріплені принципи цивільного захисту населення, на нашу думку, повинні бути доповнені наступними: принцип всебічної охорони – забезпечення захисту всім категоріям населення, включно з соціально вразливими групами, в усіх регіонах і за будь-яких умов. Даний принцип визначає основу для забезпечення комплексного захисту всіх категорій населення в умовах надзвичайних ситуацій. Цей принцип передбачає рівний та ефективний доступ до захисних заходів, ресурсів і послуг для всіх членів суспільства, незалежно від їх місця проживання, соціального статусу, віку чи інших характеристик. Принцип пропорційності означає, що вжиті заходи безпеки та відповіді на надзвичайні ситуації мають бути адекватними ступеню загрози або ризику. Принцип своєчасності означає, що заходи реагування на надзвичайні ситуації мають бути реалізовані оперативно та вчасно, аби максимально знизити ризики для здоров’я та життя людей, а також зменшити матеріальні втрати. Принцип координації визначає необхідність системного та ефективного управління ресурсами, організаціями та діями відповідних служб у відповідь на надзвичайні ситуації. Цей принцип забезпечує злагоджену взаємодію між різними органами влади, некомерційними організаціями, приватним сектором та громадськістю, що включені в процеси планування, реагування, відновлення та мінімізації ризиків у сфері цивільного захисту. Принцип підготовленості цивільного захисту населення визначається як систематичне планування та проведення навчальних заходів, тренувань і вправ, спрямованих на підвищення готовності урядових і некомерційних організацій, а також громадськості до ефективної відповіді на надзвичайні ситуації. Принцип інтеграції ресурсів цивільного захисту населення полягає в злагодженому використанні ресурсів і послуг різних органів, установ та організацій для забезпечення ефективного реагування на надзвичайні ситуації.

ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ОБ’ЄКТІВ САМОЧИННОГО БУДІВНИЦТВА

В. В. Нікітенко — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Дана наукова стаття присвячена актуальним проблемам цивільно-правового режиму об’єктів самочинного будівництва. У статті цивільно-правовий режим об’єктів самочинного будівництва розглядається як галузевий різновид правового режиму з усіма ознаками останнього. Теоретична структура цивільно-правового режиму об’єктів самочинного будівництва представлена системою наступних елементів: 1) об’єкт – власне об’єкти самочинного будівництва; 2) суб’єкти – власники та користувачі земельних ділянок, держава в особі органів державної влади, які уповноважені на здійснення правосуддя (суди), управління у сфері містобудівної діяльності, архітектурно-будівельного контролю та нагляду, інші особи; 3) зміст – система правових засобів, за допомогою якої забезпечується особливий порядок правового регулювання майнових відносин щодо об’єктів самочинного будівництва; 4) мета. Відповідно до цивільно-правового режиму об’єкти самочинного будівництва як об’єкти цивільних прав є обмеженими в цивільному обороті. Визначено поняття цивільно-правового режиму об’єктів самочинного будівництва як спеціального правового режиму нерухомості обмежувальної спрямованості, що являє собою особливий порядок правового регулювання відносин стосовно таких об’єктів, установлений за допомогою системи правових засобів публічно- та приватно-правового змісту, націлених на захист права власності, забезпечення охоронюваного законом приватного інтересу особи, досягнення його збалансованості із публічним інтересом. Отже, цивільно-правовий режим об’єктів самочинного будівництва заснований на загальних засадах та міжгалузевих зв’язках цивільного права, відображає комплексність системи правових засобів його змісту.

КОМПЛАЄНС ТА ДЬЮ ДІЛІДЖЕНС ЯК ЗАСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВОПОРЯДКУ У ЦИФРОВІЙ СФЕРІ

О. А. Осінська — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Відсутність системності у правовому регулюванні цифрової сфери породжує можливості для порушення правового господарського порядку. Це призводить до підвищеної ризиковості. Комплаєнс та дью ділідженс доцільно застосовувати для управління підприємницьким ризиком у контексті дотримання господарського правопорядку у цифровій сфері. У цифрових відносинах ризик встановлення договірних відносин з неналежним суб’єктом має специфічний прояв: особи, які проводять комунікацію за допомогою мережі Інтернет одночасно перебувають в реальному світі і у цифровому. Для встановлення відносин у віртуальному просторі використовується цифровий профіль реальної особи. Проте реальна особа та її цифровий двійник можуть не співпадати між собою, що може ускладнити захист прав потерпілої особи. Передача цифрового профілю неіснуючої або померлої особи до осіб, які організують фіктивну діяльність дозволятимуть використовувати такі цифрові профілі для проведення фіктивної господарської діяльності. Крадіжка реальної цифрової особистості засновника, керівників підприємства дозволяє брати під контроль активи підприємства. На державному рівні мають створюватись умови, в тому числі шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів, якими для господарської діяльності у цифровому просторі буде забезпечено реалізацію підходу: одна особа – одна цифрова ідентичність для чого можуть бути використані паспорти суб’єктів господарювання, а для цифрової ідентифікації осіб керівників, засновників підприємств технології поєднання біометрії та блокчейн-технологій. В сучасних умовах для управління вказаним ризиком можуть застосовуватись комплаєнс та дью ділідженс. Організація внутрішньогосподарських відносин контролю має відбуватись раціонально. Тому структура контрольних підрозділів не повинна бути занадто складною, а у випадку залучення на основі договору аутсорсингу для виконання функцій контролю сторонніх фахівців мають ретельно визначатись умови співпраці на основі відповідних положень договору аутсорсингу та локальних актів підприємства. Також доцільно проводити першим правовий дью ділідженс, з метою зменшення трансакційних витрат, адже це одразу дозволить отримати стан відповідності нормам права організації діяльності підприємства. В той же час, віртуальне підприємство має суміщати правовий (юридичний) дью ділідженс з інформаційним. Дью ділідженс може бути складовою комплаєнсу за умови належної організації зовнішньо та внутрішньогосподарських відносин.

АНАЛІЗ КОРУПЦІЙНИХ РИЗИКІВ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВʼЯ УКРАЇНИ НА ТЛІ ЗБІЛЬШЕННЯ БЮДЖЕТНИХ АСИГНУВАНЬ У ПЕРІОД ВОЄННОГО СТАНУ

М. С. Уткіна — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню питання специфіки корупційних ризиків у секторі охорони здоровʼя України, де бюджетні асигнування був значно збільшені в умовах воєнного стану. Введення воєнного стану часто призводить до перерозподілу асигнувань на охорону здоровʼя в умовах кризи. Зокрема, у 2024 році загалом видатки становлять 239 млрд грн, що на 31 млрд більше, ніж у 2023 р. [1]. Особлива увага приділяється аналізу видатків на програму медичних гарантій (програми реімбурсації для відшкодування вартості лікарських засобів для лікування розладів психіки та поведінки, трансплантації, хірургічні і опікові пакети, а також пакети психологічної підтримки та психіатричної допомоги, пакет допоміжних репродуктивних технологій), централізованої закупівлі лікарських засобів та медичних виробів, закупівлі новітнього медичного обладнання, модернізації медичних закладів, систему реагування на надзвичайні події у сфері громадського здоров’я. Зокрема, у статті були визначені та охарактеризовані основні канали потенційних корупційних ризиків в секторі охорони здоровʼя, що могли виникнути або зрости через збільшення фінансування. Автором були проаналізовані заходи антикорупційної політики, що можуть бути застосовані для запобігання зловживанням у критичний період, під час дії воєнного стану. Таким чином, у статті були виокремлені потенційні слабкі місця в системі охорони здоровʼя в цілому, що можуть сприяти корупційним ризикам, оскільки певною мірою відсутня прозорість та контроль у використанні коштів. Автором було наголошено на тому, що в контексті воєнного стану звичні механізми моніторингу та контролю можуть бути послаблені, що призводить до вразливості системи до корупційних діянь. Зокрема, закупівлі медичного обладнання або медикаментів можуть провадитись без дотримання умов та звичайних процедур тендерів.

КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОМЕРЦІЙНОГО ПІДКУПУ В ПРИВАТНІЙ СФЕРІ

М. В. Чехунов — Mon, 22 Jul 2024 00:00:00 +0300

Наукову статтю присвячено кримінологічній характеристиці комерційного підкупу в приватній сфері в Україні. В основу аналізу покладено поєднання філософських (зокрема, діалектичний), загальнонаукових (синтез, аналіз, індукція, дедукція й узагальнення) та спеціально-наукових методів. Дослідження мало на меті встановити рівень, структуру та динаміку відповідного системного явища за період з 2017 по 2023 рік. Для досягнення поставленої мети проаналізовано звіти Генеральної прокуратури України та судову статистику. Наголошено на важливості аналізу ст. 354 та ст. 368-3 КК України, що встановлюють кримінальну відповідальність за вчинення комерційного підкупу в діяльності юридичних осіб приватного права. Проаналізовано рівень комерційного підкупу в приватній сфері, який відображає його кількісний розмір, виражений у числових показниках загальної кількості злочинів і осіб, які їх вчинили за період з 2017 по 2023 рік на території України. Виявлено, що за вказаний період було засуджено менше ніж 5 % осіб від загальної кількості корупційних підкупів в приватній сфері. Зроблено проміжний висновок, що розрив між кількістю облікованих правопорушень та кількістю виявлених осіб, які їх вчинили, свідчить про потребу у подальшому удосконаленні механізмів боротьби з корупцією в приватному секторі та підвищенні ефективності роботи правоохоронних органів. Визначено структуру комерційного підкупу в приватній сфері, яка характеризується розподілом та співвідношенням (у відсотках) окремих елементів сукупності щодо їх загальної кількості. Графічно відображено динаміку комерційного підкупу в приватній сфері, яка демонструє тенденції в динаміці облікованих кримінальних правопорушень у період з 2017 по 2023 рр., зокрема спад кількості облікованих правопорушень за ст. 354 КК України та збільшення за ст. 368-3 КК України. Наостанок, у висновках статті підкреслено високий рівень поширення підкупу в приватній сфері, його негативний вплив на економіку країни та важливість інтегрованого підходу до боротьби з досліджуваним явищем.