Київський часопис права

ГЕНЕЗА ВИНИКНЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ Й НАУКИ В УКРАЇНІ

Н. Б. Арабаджи — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Ця стаття аналізує історичний розвиток юридичної освіти та науки в Україні, підкреслюючи їхню фундаментальну роль у формуванні національної правової системи та цивілізаційному поступі держави. Актуальність дослідження зумовлена нагальною потребою в пошуку інноваційних підходів до вдосконалення правничої освіти в умовах її реформування, модернізації та інтеграції в європейський і світовий освітній простір. У роботі виділено ключові періоди становлення вищої юридичної освіти на українських землях: від її зародження у XVII–XVIII століттях, через розвиток у радянську добу, до сучасного етапу реформування в незалежній Україні. Підкреслюється, що вітчизняна система професійної підготовки юристів сформувалася на перетині національних традицій та світових досягнень правової думки, зокрема концепцій природного права. Визначальна роль держави у формуванні змісту та форм юридичної освіти, високий рівень розвитку юридичної науки в освітніх закладах, а також співіснування державних та недержавних установ є основними рисами цієї системи. Особлива увага приділяється тому, що реформування юридичної освіти є невід’ємною складовою загальної правової реформи. Це спрямовано на підвищення якості підготовки правників відповідно до сучасних суспільних вимог та міжнародних освітніх стандартів. Адже саме рівень фахової підготовки юристів безпосередньо впливає на ефективність правозастосовної практики, судочинства та функціонування державних інституцій. Створення європейського освітнього простору вимагає обов’язкового врахування всього історичного надбання. Тільки глибоке осмислення попередніх освітніх парадигм та ретельний аналіз їхніх переваг і недоліків дозволить ефективно реформувати вищу юридичну освіту й успішно інтегруватися у світову та європейську інтелектуальну спільноту. Отже, комплексне розв’язання наявних проблем, системна інтеграція освіти, науки та практики, а також збереження принципів фундаментальності та опори на наукові школи є критично важливими для подальшого розвитку юридичної освіти в Україні.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ БАХМУТСЬКОГО ПОВІТУ (ПРОВІНЦІЇ) У XVIII СТОЛІТТІ

А. С. Беніцький — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

В роботі зазначається, що на початку XVIII ст. на соляних промислах в місцевості річки Бахмутка виникло козацьке містечко – Бахмут, яке зіграло важливу роль як порубіжне місто на південному сході України. Відзначено, що після придушення булавінського повстання московським урядом бахмутські соляні промисли було передано у підпорядкування азовського губернатора, а після «соляної справи» контроль за видобутком солі перейшов до Соляної Контори, яка знаходилась в Бахмуті. Звернуто увагу на адміністративно-територіальні зміни, які проходили протягом XVIII ст. на території Бахмутського повіту (провінції). Так, у 1709 р. у складі Азовської губернії було утворено Бахмутський повіт, що у 1719 р. був перейменований у провінцію у складі цієї ж губернії. У другій чверті XVIII ст. декілька разів проводилась адміністративно-територіальна реформа в Російській імперії. У 1775 р. у складі Азовської губернії була утворена Бахмутська (північна) провінція. У 1784 р. у складі Катеринославського намісництва утворено Бахмутський та Донецький повіти. У 1796 р. Донецький повіт було ліквідовано, а його територія включена до Бахмутського повіту. Зазначено, що в Бахмуті було зосереджено органи управління, які впливали на функціонування соляних промислів, організацію заселення Слов’яносербії, утворення українських однодворчих і козацьких поселень тощо. Вказано, що особливістю Бахмутської провінції було те, що в деяких населених пунктах існувало подвійне управління. Частина мешканців (солевари, однодворці та ін.) підпорядковувалась бахмутській канцелярії, а ізюмські козаки – сотенній старшині Ізюмського слобідського козацького полку. Звернуто увагу на те, що у 1750–1760-х рр., у зв’язку із малоземеллям західної частини Бахмутської провінції, частина її мешканців переселилась на східні території, де були утворені поселення в більшості за назвою містечок, звідки поселенці були вихідцями. Відмічено, що на території Бахмутського повіту (провінції) розміщувався гарнізонний (прикордонний) батальйон, ландміліція, Бахмутський кінний козацький полк та ін. В Бахмуті зосереджувались воєводська канцелярія, магістрат, митниця, слідчі комісії, суди та ін.

ЦИФРОВІ ІНСТРУМЕНТИ У КОНТЕКСТІ ДІДЖИТАЛІЗАЦІЇ: СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

В. В. Гедіков — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Сучасний світ переживає стрімку цифрову трансформацію, що суттєво впливає на всі сфери діяльності, зокрема правову, освітню, економічну та управлінську. Цифрові інструменти стають невід’ємною частиною процесів автоматизації, оптимізації та покращення ефективності роботи як у державному, так і в приватному секторі. У статті розглядаються ключові цифрові технології та інструменти, що визначають майбутній розвиток суспільства. Дослідження аналізує найпоширеніші цифрові інструменти. Особлива увага приділяється їхньому застосуванню у сфері юриспруденції, управління бізнесом та державного управління. Зокрема, розглядаються переваги та виклики використання цифрових платформ для електронного документообігу, автоматизації процесів, захисту персональних даних та забезпечення кібербезпеки. Стаття також висвітлює перспективи подальшої цифровізації, її вплив на ринок праці, правові аспекти використання цифрових технологій. Цифрові інструменти є не лише засобом підвищення ефективності, а й потужним каталізатором інноваційного розвитку. Перспективи їх застосування відкривають нові можливості для трансформації соціальних інститутів, зміни форм комунікації та створення більш гнучких і адаптивних систем управління в умовах цифрової епохи. Цифрові інструменти в юриспруденції є не лише засобом підвищення ефективності юридичних процесів, а й чинником формування відкритішої, доступнішої та більш адаптивної правової системи в умовах цифрової епохи. Результати дослідження демонструють, що цифрові інструменти не лише спрощують робочі процеси, а й вимагають адаптації до нових викликів, включаючи зміну законодавчої бази, модернізацію цифрової інфраструктури та підвищення цифрової грамотності населення.

ОСНОВИ ПРАВОВЛАДДЯ У НАУКОВІЙ ТВОРЧОСТІ ЦИЦЕРОНА

С. Г. Кельбя — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті аналізується позиція Цицерона стосовно держави як надбання народу, і де народ об’єднаний не лише фізично, але й угодою про право та спільні інтереси. Об’єднання людей походить від природної потреби людей жити разом, оскільки людина уникає самотності і прагне спілкування. При цьому він підкреслював, що народ – це не просто зібрання людей, а спільнота, об’єднана справедливістю та спільними інтересами, керована спільним законом і благом. Розглядаються погляди Цицерона стосовно аналізу трьох форм правління: царська влада, влада оптиматів та демократія з його подальшим висновком про те, що кожен вид держави має свої недоліки і тому неможливо визначити найкращий. У царській владі інші люди відсторонені від прийняття рішень, які залежать виключно від волі правителя. Водночас мислителем обговорювалася тема негативного впливу правління оптиматів на народ через позбавлення його влади та участі в управлінні державою. Показано думку Цицерона про те, що держава, у такому випадку, не може вважатися правильною державою, і влада оптиматів не відповідає інтересам народу або загальному правопорядку. В умовах демократії, Цицерон підкреслював несправедливість рівності, оскільки відсутні сходинки у соціальному статусі. Акцентується, що мислитель ставив у пріоритет сучасну йому римську державу як четвертий тип державного устрою, що об’єднує переваги трьох інших типів. Цей новий тип він трактував як найбільш схвальний через збалансоване поєднання різних елементів та дотримання справедливої міри. Зазначається, що найбільшою проблемою у будь-якій формі влади Цицерон вважав тиранію. Тирана він характеризував як особу, яка прагне влади і пригнічує народ. Аналізується позиція Цицерона стосовно того, що розум, розсудливість, мислення та розважливість – це вищі якості, які панують над усім. Він вважав, що природа світу визначена розумом, а божественний розум керує як богами, так і людьми, закликаючи до добра і уникання зла. Відображено уявлення Цицерона про те, що право визначається природою, а не людьми через рішення чи суди. Закон не може порушувати природний порядок або визначати добро із зла. Цицерон відзначав різницю між небесним законом, що ґрунтується на божественному розумі, і приписами, створеними людиною, які не спроможні скеровувати людей до чесних вчинків. Закон має спрямовувати до блага громадян та держави, підтримувати спокій і щастя людей.

КОМПЕТЕНТНОСТІ З ПРОЄКТНОЇ (ГРАНТОВОЇ) ДІЯЛЬНОСТІ ЯК СКЛАДОВА КОМПЕТЕНТНІСНОГО ПІДХОДУ ПІДГОТОВКИ ЗДОБУВАЧІВ ВИЩОЇ ОСВІТИ – МАЙБУТНІХ ПРАВНИКІВ У ЗВО В УКРАЇНІ: НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАКРІПЛЕННЯ ТА ОСВІТНІ ПРАКТИКИ ФОРМУВАННЯ

Т. О. Коломоєць, В. К. Колпаков, С. А. Франковська — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Актуальність теми. Докорінне реформування засад вищої юридичної освіти в Україні, із окресленням їх у проєктах новаційних за змістом, структурою нормативно-правових актах (Проєкт Концепції реформи юридичної (правничої) освіти, Проєкт Концепції проекту Закону України про вищу юридичну освіту та первинний доступ до правничої професії), які й визначатимуть новаційні вектор її майбутнього, передбачає зосередження питомої уваги на забезпеченні релевантного вимогам часу і запитам професійного правничого ринку достатнього рівня компетентнісної підготовки майбутніх правників у часті спроможності бути конкурентними у проєктній (грантовій) сфері, із можливістю ефективної інтеграції не тільки у вітчизняний правничий професійний простір, але й у європейський та міжнародний аналоги. Це вимагає формування у майбутніх правників вже під час навчання у ЗВО достатнього обсягу професійноорієнтованих проєктних (грантових) компетентностей, із можливістю їх практичної реалізації як у певній частині (елементний зріз), так і у повному обсязі (комплексний вимір). Це у свою чергу актуалізує питання з’ясування достатнього рівня унормування в актах чинного законодавства обов’язку ЗВО, які здійснюють підготовку майбутніх правників, передбачати в освітньому процесі відповідний аспект навчального навантаження й забезпечувати достатній рівень його ресурсного супроводу задля формування у здобувачів достатнього підґрунтя їх реалізації відповідних компетентностей у професій сфері. Також, з огляду на вже наявні в Україні освітні практики щодо вирішення відповідного питання, актуальності набуває потреба їх характеристики задля пошуку тих успішних зразків, масштабування яких у середовищі вітчизняних правничих було б корисним й сприяло б підвищенню якості підготовки здобувачів вищої освіти-майбутніх правників в аспекті їх конкурентоспроможності у проєктній (грантовій) активності. Мета – аналіз нормативно-правових актів, які визначають засади підготовки майбутніх правників в Україні, у частині формування у здобувачів вищої освіти проєктних (грантових) компетентностей, а також вже наявних тематичних освітніх практик ЗВО задля обґрунтування доцільності визнання відповідних компетентностей в якості унормованої невід’ємної складової результату загальнокомпетентнісного підходу майбутніх фахівців та формулювання пропозицій щодо масштабування у ЗВО ефективних апробованих практик формування таких компетентностей. Об’єктом роботи є суспільні відносини, безпосередньо пов’язані із формуванням у здобувачів вищої освіти-майбутніх правників проєктних (грантових) компетентностей. Предметом роботи є нормативно-правові засади закріплення та освітні практики формування компетентностей з проєктної (грантової) діяльності як складова компетентнісного підходу підготовки здобувачів вищої освіти–майбутніх правників у ЗВО в Україні. Методи дослідження – сукупність загальнонаукових та спеціальних методів, яка дозволила проаналізувати питання у його розвитку (діалектичний метод), сфокусуватися на основних проблемних питаннях (аналіз, синтез, індукція, дедукція), сформулювати основний понятійний апарат (спеціально-юридичний, логічний методи), виділити і деталізувати наявні нормативно-правові засади та освітні практики (методи групування, класифікаційного поділу), виокремивши успішні зразки (порівняльно-правовий метод, метод експертних оцінок), аргументувати позицію й запропонувати висновки щодо імперативності вимог стосовно визнання проєктних (грантових) компетентностей в якості невід’ємної складової результату компетентнісної підготовки майбутніх правників (метод аргументації) і сформулювати пропозиції щодо масштабування в мережі ЗВО успішних освітніх практик щодо формування відповідних компетентностей здобувачів (методи прогнозування, метод моделювання). Висновки. Проєктні (грантові) компетентності здобувачів вищої освіти – невід’ємна складова їх практикоорієнтованої компетентністної підготовки у ЗВО, нормативні засади формування яких закріплені у нормативно-правових актах, які визначають засади підготовки майбутніх правників у ЗВО України, й які продубльовані у проєктах нормативно-правових актів, які будуть визначати вектори майбутнього вітчизняної юридичної (правничої) освіти. З огляду на особливість унормування засад їх формування під час освітнього процесу у ЗВО й із урахуванням автономії останніх стосовно практичного наповнення, організаційного та ресурсного супроводу відповідного процесу й вирішення у відповідності до цього всіх поточних питань, фактично впроваджено різноваріативну практику як стосовно формування проєктних (грантових) компетентностей здобувачів вищої освіти (освітні пропозиції ЗВО із міжгалузевих (з окремими тематичними модулями), вибіркових або ж суто спеціалізованих освітніх компонентів), поточної та підсумкової атестації їх рівня (від тестування, ситуаційного аналізу й до підготовки та публічної презентації проєкту, із можливістю їх різноваріативного поєднання), так і їх безпосередньої апробації та формування власного практичного досвіду щодо їх реалізації (із різним ступенем та результативністю координації залучення здобувачів до проєктних ініціатив ЗВО).

ПРИЧИНИ Й ВИТОКИ ПОЯВИ ТА РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА ЯК ОКРЕМОЇ ГАЛУЗІ ПРАВА

Ю. І. Руснак, Т. Ю. Федчук — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Метою є дослідження причин та механізмів появи міжнародного гуманітарного права, як окремої самостійної галузі права. Розкрито особливості історичного процесу появи міжнародного гуманітарного права, як системи універсальних міжнародно-правових норм та договорів. Визначено основні причини появи міжнародного гуманітарного права та необхідність його виділення в окрему самостійну галузь права.Методи. Досліджуючи появу міжнародного гуманітарного права основна увага приділялась сукупності історико-правових та порівняльно-правових методів пізнання. Зокрема широкого застосунку отримав інструментарій саме порівняльно-правового аналізу з метою співставлення історичних умов конкретного періоду розвитку суспільних процесів та тих правових механізмів, які в них зароджувались. Це дало змогу розкрити суттєвий зв’язок між факторами суспільно-політичного та соціально-економічного характеру з одного боку, та процесам формування системи міжнародно-правового захисту жертв війни. Окремого використання отримали група філософсько-правових методів, що дало змогу розкрити механізми впливу норм міжнародного гуманітарного права на суспільно-політичні процеси, а також розкрити їх залежність від розвитку правової свідомості в різних періодах історії ХІХ–ХХІ ст.Результати. Досліджено підходи до визначення причин зародження та розвитку міжнародного гуманітарного права, серед яких найбільше вирізняються наступні: зростання кількості жертв війни через еволюцію військових технологій та необхідність мінімізації руйнівного впливу агресивних військових конфліктів. Проведено аналіз факторів впливу суспільно-політичного, соціогуманітарного та міжнародно-кримінального характеру на процес його становлення та розвитку. Серед основних факторів, окрім необхідності захисту життя та здоров’я людей вступають і такі, які пов’язані із недопустимістю невиправданих руйнувань цивільної інфраструктури, потребою у збереженні поступового розвитку людства та дотримання цивілізаційних принципів розвитку.Висновки. За результатами проведеного дослідження встановлено, що розвиток міжнародного гуманітарного права є реакцією прогресивного суспільства на ті руйнівні процеси, які мали місце протягом кінця ХІХ – початку ХХ ст., що стали причиною захисту цивільного населення під час збройних конфліктів. Згодом, потреба такого захисту була розширена на всіх жертв війни, а останні тенденції розвитку міжнародного гуманітарного права тяжіють до вирішення проблематики попередження збройних конфліктів. Визначені перспективи подальшого розвитку системи міжнародного гуманітарного права та потреби переосмислення його цінності.

ПРОБЛЕМА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА СПОТВОРЕННЯ КОНКУРЕНЦІЇ В ПРАВІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

М. М. Скундзя — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджується питання відповідальності за спотворення конкуренції в Європейському союзі. Питання відповідальності за спотворення конкуренції в праві Європейського союзу є недостатньо висвітленим серед українських науковців, а відтак потребує більш ґрунтовного дослідження. Особливо актуальним постає питання відповідальності за спотворення конкуренції в праві Європейського союзу з огляду на євроінтеграційні процеси та необхідність гармонізації законодавства України в сфері захисту конкуренції до права Європейського союзу. В статті проаналізовано юрисдикційні особливості та повноваження Європейської Комісії та національних органів країн-членів Європейського союзу та розмежування їх компетенції. Особлива увага в статті зосереджена на процедурних питаннях застосування норм права Європейського союзу щодо розслідування справ щодо спотворення конкуренції та притягнення порушників до відповідальності. Також, з метою кращого розуміння правової системи захисту конкуренції в Європейському союзі автором здійснено розмежування поняття «недобросовісна конкуренція», що притаманне правовим системам, які не інтегровані до Європейського союзу та «спотворення конкуренції» як поняття, що застосовується для будь-яких порушень правил конкуренції в межах правового регулювання конкуренційних правовідносин у Європейському союзі. Окремо проаналізовано основні засади та принципи роботи Європейської Комісії та національних органів, до компетенції яких віднесено питання захисту конкуренції. Для підготовки дослідження використана актуальна судова практика Суду справедливості Європейського союзу, теоретичні та практичні надбання українських та закордонних дослідників-правників, актуальні нормативно-правові акти права Європейського союзу, що застосовуються до правового регулювання захисту від спотворення конкуренції. Під час проведення дослідження автором використовувались порівняльно-правовий, формально-юридичний методи, метод синтезу та аналізу.

КОНВЕНЦІЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ ПРОТИ КОРУПЦІЇ: ОЦІНКА СТАНУ ВПРОВАДЖЕННЯ СТАНДАРТІВ У НАЦІОНАЛЬНЕ КРИМІНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Д. С. Арсентьєв — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

В статті визначаються та аналізуються стандарти протидії корупції, визначені у Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції, ратифікована відповідно до Закону України від 18.10.2006 № 251-V є одним із найбільш комплексних документів, яким визначено загальний зміст політики та практики запобігання та протидії корупції, визначено стандарти, які мають бути інтегровані у відповідну національну практику, а також межі криміналізації корупційних протиправних діянь. Додатковими заходами, які проводяться з метою оцінки стану реалізації механізму запобігання та протидії корупції є проведення щорічного опитування громадян щодо обізнаності та встановлення факту толерування фактів корупції, оформлення щорічних звітів щодо стану реалізації заходів із протидії корупції тощо. Відзначено, що на сьогоднішній день в Україні впроваджена та вдало працює система експертизи стану дотримання антикорупційного законодавства та реалізації антикорупційної політики шляхом встановлення алгоритму підзвітності та підконтрольності. Міжнародне співробітництво здійснюється шляхом проведення спільних проєктів та досліджень у сфері протидії корупції, які засновані на обміні теоретичним та практичним досвідом формування та реалізації антикорупційної політики. Підсумовано, що національне кримінальне законодавство, а також проєкт нового Кримінального кодексу України потребують подальшого дослідження та оновлення в частині формування диспозицій та санкцій кримінально-правових норм, у яких встановлено кримінальну відповідальність за корупційні та пов’язані із корупцією кримінальні правопорушення. Зокрема це також має стосуватись уточнення та приведення у відповідність із міжнародними правовими документами видів таких протиправних діянь, а також видів та розмірів покарань, які мають бути призначені за їх вчинення.

ПРЕВЕНЦІЯ (ЗАПОБІГАННЯ) САМОВІЛЬНОГО ЗАЛИШЕННЯ ЧАСТИНИ АБО МІСЦЯ СЛУЖБИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ В УКРАЇНІ

А. О. Гавловська — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Проаналізовано актуальну проблему запобігання самовільному залишенню частини або місця служби (далі – СЗЧ) в умовах воєнного стану, що має значний вплив на обороноздатність української держави. Зауважено мультифакторний характер СЗЧ, яке призводить до зниження боєздатності військових підрозділів, створює дефіцит особового складу на важливих напрямках, погіршує військову дисципліну та має критичний вплив на оборотоздатність держави. Виконано аналіз статистичних даних, що стосуються кримінальних правопорушень у формі СЗЧ, який виявив значну динаміку зростання їх кількості та суттєве зниження ефективності кримінального переслідування за період повномасштабного вторгнення рф.Окреслено комплекс взаємопов’язаних ініціатив, спрямованих на ефективну превенцію СЗЧ. Зокрема, акцентовано на необхідності вдосконалення нормативно-правової бази, що охоплює не лише розробку і модифікацію норм, які визначають відповідальність за СЗЧ, але й створення механізмів для добровільного повернення та подальшої реінтеграції військовослужбовців. Підкреслено важливість імплементації міжнародних стандартів військового права та правозахисних норм для підвищення прозорості та справедливості у військовій сфері. Зазначено про необхідність посилення інституційної спроможності органів, що відповідають за забезпечення правопорядку та дисципліни у ЗСУ та запропоновано використання ризик-орієнтованих підходів для проактивного їх впливу на чинники, що зумовлюють СЗЧ. Підкреслено важливість створення сприятливого морально-психологічного клімату у військових підрозділах, що передбачає психологічну підтримку, ефективне вирішення конфліктів та запобігання нестатутним взаємовідносинам, забезпечення належних умов проходження служби, що значно знижує стресове навантаження та ризики СЗЧ. Визначено, що систематичне інформування військовослужбовців про їхні права, обов’язки, правові наслідки СЗЧ, а також про наявні механізми захисту їх інтересів сприяє формуванню високого рівня правової культури та сприятиме превенції СЗЧ. Визначено необхідність розробки і впровадження ефективних програм ресоціалізації для військовослужбовців, які вчинили СЗЧ, з метою відновлення потенціалу особового складу ЗСУ та його інтеграції в систему оборони держави.

ОБ’ЄКТ КОНТРАБАНДИ: ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ

Д. О. Забавський — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті, у тому числі і в історичній ретроспективі, аналізується об’єкт такого кримінального правопорушення, як контрабанда. Доводиться, що найбільш поширений у вітчизняній кримінально-правовій доктрині підхід, згідно з яким об’єктом контрабанди визнається встановлений законодавством порядок переміщення товарів чи інших предметів через митний кордон України, має сприйматися критично, оскільки, з одного боку, зазначений порядок внаслідок вчинення контрабанди шкоди не зазнає і завжди залишається незмінним, а з іншого – асоціювання об’єкта контрабанди із згаданим порядком фактично призводить до ігнорування справжньої спрямованості цього злочину, тобто тих охоронюваних КК суспільних відносин, які упорядковуються за допомогою відповідних приписів митного законодавства. Зазначається, що об’єкт контрабанди товарів, включаючи підакцизні та контрабанди культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих, вибухових речовин, радіоактивних матеріалів, зброї, бойових припасів, частин вогнепальної зброї, спеціальних засобів негласного отримання інформації, лісоматеріалів та цінних порід дерев є різним, але у будь-якому випадку він не пов’язаний із господарською діяльністю чи порядком господарювання.Підтримується позиція, згідно з якою терміном «контрабанда» має охоплюватися лише незаконне переміщення через митний кордон України товарів, включаючи підакцизні.Наголошується на тому, що суспільна небезпека контрабанди полягає не у порушенні конституційних основ правопорядку у сфері господарювання, а в ухиленні від сплати мита та інших митних платежів (акцизного податку, податку на додану вартість). Звертається увага на те, що фінансові відносини за участю суб’єктів господарювання, які виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів не є предметом регулювання Господарського кодексу України. Аргументується, що контрабанда спрямована на економічні відносини, які виникають у процесі формування фондів (централізованих і децентралізованих) грошових коштів. Робиться висновок, що контрабанда має розглядатися як кримінальне правопорушення проти фінансів.

ЗАГАЛЬНОСОЦІАЛЬНІ ЗАХОДИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИННОСТІ В БЮДЖЕТНІЙ СФЕРІ

С. В. Івашко, С. В. Петренко — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджуються заходи запобігання кримінальним правопорушенням у бюджетній сфері. Зазначено, що загальносоціальні заходи запобігання злочинності спрямовані на створення умов, за яких ризики вчинення кримінальних правопорушень у сфері бюджетних відносин знижуються. Ці заходи є складовою профілактики правопорушень та мають на меті усунення причин і умов, що сприяють злочинності. Особлива увага приділяється формуванню правових цінностей і високого рівня правосвідомості громадян шляхом неухильного дотримання норм права. Загальносоціальні заходи не лише мають профілактичний характер, але й виконують довготривалу стратегічну функцію.Наголошено, що особливості суб’єктів кримінальних правопорушень у бюджетній сфері, як правило, зумовлені їхнім статусом – це, переважно, спеціальні суб’єкти, визначені кримінальним законодавством України, які вчиняють кримінальні правопорушення, пов’язані з розкраданням бюджетних коштів, зловживанням службовим становищем або корупційні правопорушення.Доведено, що одним із ключових завдань держави є розробка і впровадження в діяльність правоохоронних органів системи кримінологічних заходів, спрямованих на усунення причин та умов, що сприяють вчиненню кримінальних правопорушень у бюджетній сфері. При цьому запобігання має бути спрямоване не лише на конкретних осіб (зокрема посадовців), а й на негативні суспільні процеси загалом. Це досягається шляхом оптимізації бюджетного процесу, підвищення прозорості діяльності органів влади та посилення правової обізнаності працівників бюджетної сфери.Сформульовано авторське визначення запобігання вчинення кримінальних правопорушень у бюджетній сфері – це сукупність комплексних, науково обґрунтованих кримінологічних заходів, спрямованих на вдосконалення суспільних відносин із метою усунення негативних чинників, що породжують злочинність, та недопущення її на різних стадіях розвитку суспільства.Доведено, що в умовах правового режиму воєнного стану загальносоціальні заходи набувають особливого значення, адже сприяють формуванню суспільного осуду корупційної та іншої злочинної поведінки, осіб які їх вчиняють, поширенню правових цінностей і підвищенню правосвідомості громадян, а також забезпечують ефективну реалізацію принципу невідворотності покарання.

ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ ЩОДО ВІЙСЬКОВОГО МАЙНА: ДОСВІД КРАЇН НАТО ТА ПЕРСПЕКТИВИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Р. П. Лаврьонов, А. О. Шостак — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено порівняльно-правовому дослідженню регламентації кримінальної відповідальності за правопорушення, пов’язане з порушенням порядку користування військовим майном і його зберігання, у законодавстві провідних країн НАТО. У роботі детально йдеться про нормативно-правові підходи Сполучених Штатів Америки, Великої Британії, Франції та Канади щодо визначення правового статусу військової майни, особливостей складів злочинів, характеристик суб’єкта кримінального правопорушення та умов притягнення до відповідальності. Проаналізовано відмінності у побудові правових норм, що передбачають кримінальну відповідальність за протиправне поводження з майном у збройних силах, із фокусом на межі між необережністю та умислом, а також специфіку встановлення кваліфікуючих ознак. Автором розкрито форми вина, типові елементи об’єктивної сторони, а також підходи до кваліфікації дій залежно від наслідків і істот їх вчинення.Окрему увагу приділено розмежуванню кримінальної та дисциплінарної відповідальності, яке в країнах-членах НАТО має чітке процедурне обґрунтування та забезпечує ефективне реагування на порушення принципу пропорційності. У статті йдеться про структуру військової юрисдикції, зокрема функціонування спеціалізованих судів, внутрішніх органів розслідування та контролю. Показано, що моделі військової юстиції в США, Великій Британії, Франції та Канаді прагнуть на з’єднання незалежності судочинства та внутрішньої відповідальності в межах збройних формувань. На основі аналізу зроблено висновки щодо достатньої придатності елементів зарубіжного досвіду до впровадження в Україні. В умо- вах воєнного стану та інтенсивного використання матеріально-технічних ресурсів особливої актуаль- ності набуває формування ефективної системи запобігання правопорушенням, що включає внутріш- ній аудит, інституційний контроль, правове визначення майнового статусу, а також чітке процесуальне оформлення процедур реагування.Узагальнені в статті положення можуть стати підґрунтям для вдосконалення національного кримі- нального законодавства України в частині правового режиму військового майна та забезпечення вій- ськової безпеки у форматі гармонізації з євроатлантичними стандартами.

ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИННОСТІ В СФЕРІ ОПОДАТКУВАННЯ

Ю. А. Мороз — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті глибоко та системно досліджується діяльність правоохоронних органів України щодо запобігання злочинності у сфері оподаткування. Визначено специфічні особливості податкових правопорушень, що виокремлюють їх серед інших видів економічних правопорушень. Охарактеризовано основні форми та методи діяльності правоохоронних органів, які включають оперативно-розшукову діяльність, профілактичні заходи, інформаційно-аналітичне забезпечення та кримінально-правове реагування. Значну увагу приділено аналізу ефективності вже впроваджених заходів, а також виявленню недоліків, що знижують результативність діяльності правоохоронних структур у цій сфері. Аргументовано доведено необхідність комплексного вдосконалення чинних правових і організаційних механізмів запобігання податковій злочинності. Особливий акцент зроблено на необхідності посилення міжвідомчої координації між правоохоронними та фіскальними органами, що дозволить більш ефективно використовувати наявні ресурси та забезпечити оперативність реагування на податкові правопорушення.У статті окремо акцентується увага на ролі сучасних інформаційних технологій, які суттєво підвищують ефективність виявлення схем ухилення від сплати податків, дозволяють ефективніше аналізувати великі масиви фінансово-економічної інформації, а також сприяють запобіганню правопорушенням на початкових стадіях їх розвитку. Особливу увагу приділено питанню підвищення кваліфікації та професійного рівня співробітників правоохоронних органів. Доведено, що регулярне спеціалізоване навчання та постійне професійне вдосконалення працівників є ключовим фактором, що забезпечує якісне та своєчасне виконання завдань у сфері протидії злочинності.Значним аспектом статті є аналіз можливостей використання зарубіжного досвіду, зокрема кращих практик європейських країн, з метою адаптації їх до українських умов та побудови ефективної системи протидії податковій злочинності. Це, в свою чергу, сприятиме зміцненню фінансово-економічної безпеки держави.

ПРИКОРДОННА БЕЗПЕКА ДЕРЖАВИ ЯК ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ СТ. СТ. 332–3322, 334 КК УКРАЇНИ

П. В. Цвеліх — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті, у тому числі і в історичній ретроспективі, аналізується об’єкт кримінальних правопорушень у сфері недоторканості державних кордонів. Доводиться, що найбільш поширений у вітчизняній кримінально-правовій доктрині підхід, згідно з яким об’єктом діянь, передбачених ст. ст. 332–334 чинного КК України, визнається встановлений законодавством порядок перетинання державного кордону України (цю позицію займають і розробники проєкту нового КК України), є необґрунтованим, оскільки, з одного боку, зазначений порядок внаслідок вчинення згаданих діянь шкоди не зазнає і завжди залишається незмінним, а з іншого – асоціювання об’єкта цих злочинів з порядком перетинання державного кордону ігнорує їх справжню спрямованість, що залягає у площині державної безпеки. Аргументується, що недоторканість державних кордонів є складовою національної безпеки і охороняється першим розділом Особливої частини КК. Підтримується позиція щодо диференціації державної та національної безпеки, як самостійних об’єктів кримінально-правової охорони. Наголошується на необхідності виокремлення державної безпеки, як захищеності державного суверенітету, територіальної цілісності і демократичного конституційного ладу, яка є складовою національної безпеки та власно державної безпеки, як захищеності інших життєво важливих національних інтересів, що є комплексним поняттям і включає до себе, у тому числі, і прикордонну безпеку. Робиться висновок, що видовим об’єктом діянь, передбачених ст. ст. 332–3322 та 334 є прикордонна безпека держави (порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю на неї не посягає), яка становить собою сукупність суспільних відносин з реалізації життєво важливих інтересів держави у прикордонному просторі, нормальне функціонування яких забезпечується шляхом встановлення режиму державного кордону України. Пропонується внести відповідні зміни як до назви розділу XIV Особливої частини чинного КК, так і до назви розділу 9.3 проєкту нового КК України.

ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ ВИХОВНОГО ХАРАКТЕРУ: ПРАВОВА ПРИРОДА ТА ВИДИ

Ю. В. Цуркан-Сайфуліна — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено дослідження правової природи примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітніх та осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності у кримінальному праві України, як особливої форми реагування держави на вчинене правопорушення. Зауважено, що приму- сові заходи виховного характеру – це самостійний кримінально-правовий та кримінально-процесуальний інститут, що має ознаки міжгалузевого інституту ювенальної відповідальності. Підкреслено, що суть примусових заходів виховного характеру полягає у відмові держави від повного карального потенціалу кримінального закону, замінюючи його заходами, орієнтованими на виховний вплив, ресоціалізацію та профілактику, що підкреслює пріоритет превентивних та виховних функцій у кримінальному праві по відношенню до неповнолітніх осіб та осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності. Здійснено опис ознак інституту примусових заходів виховного характеру та визначено, що КК України містить вичерпний перелік їх видів, який забезпечує можливості для індивідуалізації виховного впливу на неповнолітнього та осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності. Виділено ключові характеристики інституту примусових заходів виховного характеру та виявлено низку суттєвих недоліків у правовому регулюванні та практиці застосування примусових заходів виховного характеру (відсутність об’єктивних критеріїв для вибору заходу, недостатня конкретизація їх змісту, прогалини у регламентації строків та механізмів контролю, неврахування вікових особливостей неповнолітніх, формалізм у виборі заходів, відсутність належної координації між органами, нестача кваліфікованих фахівців та ресурсів, брак моніторингу ефективності та ризик соціальної стигматизації неповнолітнього). Підсумовано, що інститут примусових заходів виховного характеру є важливим елементом ювенальної юстиції, однак для його ефективного функціонування необхідно усунути існуючі правові та практичні недоліки.

ВІЛЬНИЙ НОТАРІАТ: УНОРМУВАННЯ СТАТУСУ НОТАРІУСА

В. В. Баранкова — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено дослідженню особливостей правового статусу нотаріуса, правових засад системи латинського нотаріату з цього питання та особливостей його унормування в українському нотаріальному законодавстві. Обґрунтовується, що сутність нотаріальної діяльності, її завдання та функції свідчать про публічно-правову природу нотаріату як органу безспірної цивільної юрисдикції. Наголошується на поєднанні у правових характеристиках нотаріату публічно-правових та приватно-правових аспектів. Констатується відсутність законодавчого врегулювання питання статусу нотаріуса та недосконалість законодавчого визначення поняття нотаріус. Окреслюються визначальні характеристики статусу нотаріуса. Виходячи з факту, що розподіл нотаріусів на два види обумовлений не характером їх обов’язків, а особливостями організації та фінансового забезпечення нотаріальної діяльності, висновується, що статус приватного й державного нотаріусів є однаковим з точки зору здійснення ними державних функцій, при цьому приватний нотаріус володіє унікальним дуалістичним статусом як посадова особа та особа вільної юридичної професії одночасно, пори той факт, що він не перебуває у штаті державного апарату та не отримує заробітної платні з бюджету. Простежується принципова відмінність між нотаріальною та підприємницькою діяльністю з одного боку, а також між нотаріальною та управлінською – з іншого. Доводиться необхідність законодавчого визначення статусу приватного нотаріуса як посадової особи або особи публічної влади, визначаються можливі наслідки правильного визначення статусу нотаріуса як суб’єкта правозастосування у безспірній сфері, що мають слугувати підґрунтям для реформування системи нотаріату, зокрема, щодо порядку наділення нотаріальними повноваженнями, обмеження кількості посад нотаріусів у нотаріальних округах, законодавчого врегулювання розміру оплати за вчинення нотаріальних дій (встановлення нотаріальних тарифів), деталізації правового механізму державного контролю за нотаріальною діяльністю, відповідальності нотаріуса тощо. Сформульовано пропозиції щодо тенденцій змін у нотаріальному законодавстві України.

БЕЗСПІРНІСТЬ ЯК ОБОВ’ЯЗКОВА УМОВА НОТАРІАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕНЬ ІЗ ЗАСВІДЧЕННЯ ФАКТІВ

І. В. Бондар, І. С. Мельник — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Висвітлено, що безспірність в нотаріальному процесі встановлюється та підтверджується на всіх етапах нотаріального провадження. Безспірність стосується не лише відсутності спору між суб’єктами, які звертаються за вчиненням нотаріальної дії, законності підстав тощо, але й документів, які подаються нотаріусу (чи формуються нотаріусом) необхідних для вчинення нотаріального провадження. Відомості та документи мають містити безспірні факти, необхідні для вчинення нотаріальних дій і завданням нотаріуса є встановлення таких фактів. Метою статті є висвітлення теоретичних та практичних аспектів засвідчення нотаріусом безспірних фактів. Констатовано, що важливим є уважне вивчення поданих документів, звернення уваги на будь-які ознаки їх недійсності та відповідність встановленим законодавством вимогам. Нотаріус зобов’язаний неухильно дотримуватися нотаріальної процедури, втім, варто розуміти, що нотаріус не зможе встановити в багатьох випадках підробку документів. Визначено, що нотаріус зобов’язаний вивчити документ, проаналізувати його зміст, в тому числі на предмет наявності відомостей, що принижують честь, гідність та ділову репутацію фізичної або юридичної особи, зовнішній вигляд і стан (чи містять пошкодження через які неможливо прочитати текст, незастережені виправлення тощо), проаналізувати реквізити ( їх наявність та відповідність встановленим законодавством вимогам), дослідити наявність ознак підробки, які можна побачити при візуальному огляді документа (підчистки, дописки та інші). Встановлено, що повне і всебічне дослідження та аналіз документів нотаріусом є запорукою забезпечення безспірності при вчиненні нотаріальних проваджень із засвідчення фактів.

ЗАСОБИ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

А. О. Гелич, Ю. О. Гелич — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена господарсько-правовим засадам державної підтримки суб’єктів господарювання в умовах воєнного стану, трансформаційної економіки та євроінтеграційних зобов’язань України. Акцент зроблено на сучасному розумінні державної участі в економіці через призму підтримуючої дії, спрямованої на забезпечення обороноздатності, економічної стабільності та відновлення виробничої і соціальної інфраструктури. Автори аналізують нормативну базу, зокрема положення Конституції України, Господарського кодексу України, законів України «Про державну допомогу суб’єктам господарювання», «Про розвиток та державну підтримку малого і середнього підприємництва», «Про державну підтримку інвестиційних проектів із значними інвестиціями» тощо, підкреслюючи фрагментарність правового регулювання. Розмежовано поняття державної підтримки та державної допомоги, вказано на необхідність систематизації підходів до врегулювання форм, методів і засобів участі держави в господарській сфері. Розглядаються позиції українських правознавців щодо класифікації форм підтримки та визначення принципів її допустимості. Аналізуються також положення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС як орієнтири для гармонізації законодавства у сфері державної допомоги. Звертається увага на формування нової інституції при Президентові України, що має на меті забезпечення гарантій конституційного права на підприємницьку діяльність та активізації роботи щодо якісного розвитку та реалізації інвестиційного потенціалу України. У статті запропоновано розв’язати потреби: систематизації законодавства, що регулює державну підтримку суб’єктів господарювання на основі Закону України «Про державну допомогу суб’єктам господарювання», який ухвалений відповідно до Угоди про асоціацію; розмежування державної підтримки та реалізацію інвестиційних проектів за участю публічних утворень; унормування інституційних форми державної підтримки, державного стимулювання та гарантій господарської діяльності.

СПЕЦИФІКА РЕАЛІЗАЦІЇ ЗМАГАЛЬНИХ ПРАВ У СПРАВАХ ОКРЕМОГО ПРОВАДЖЕННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

О. О. Грабовська — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено дослідженню специфіки реалізації змагальних прав учасниками цивільних справ, що розглядаються в порядку окремого провадження. Висловлено сумнів щодо доцільності закріплення у частині 3 статті 294 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) положення, згідно із яким справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності. Відмічається, що відсутність спору між учасниками справи у справах окремого провадження породжує виникнення міркувань щодо обгрунтованості судового порядку їх вирішення. Проте, звертається увага на ту обставину, що суспільство визнає правильним та доцільним судовий порядок захисту окремих безспірних прав, свобод чи інтересів, а рішення суду є тим актом, який найбільш якісно виконує функцію в певній сфері правовідносин, з огляду, принаймні, на більшість категорій цивільних справ окремого провадження, які розглядаються в такому порядку. Стверджується, що в контексті юридичної природи справ окремого провадження не слід плутати спір про право, та спір про факти і докази. Якщо виникають спірні правовідносини предметного характеру, то згідно із частиною 6 статті 294 ЦПК України суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Щодо оспорювання фактів та доказів, то це – змагальні права, які належать усім учасникам справ окремого провадження, відповідно до статті 43 ЦПК України. Здійснено порівняльний аналіз положень статті 12 ЦПК України “Змагальність сторін” з положеннями Розділу ІV ЦПК України “Окреме провадження” та змістовними елементами юридичної природи окремих категорій цивільних справ, які розглядаються судами в порядку окремого провадження, внаслідок чого зроблено обгрунтований висновок про те, що положення частини 3 статті 294 ЦПК України, згідно із яким справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності, не відповідає дійсному стану справ, оскільки на учасників справ окремого провадження розповсюджується дія більшості положень статті 12: рівність учасників справ окремого провадження щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом (частина 2 статті 12), обов’язок довести обставини, які мають значення для справи і на які заявник, інші учасники справи окремого провадження посилаються як на підставу звернення до суду із заявою, надання суду висновку тощо, заперечень проти задоволення заяви тощо (частина 3 статті 12), потенційна наявність у заявників у справах окремого провадження ризиків настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій (частина 4 статті 12). Доводиться також, що при розгляді справ окремого провадження судом реалізуються права та обов’язки, передбачені частиною 5 статті 12 ЦПК України: керівництво ходом цивільного процесу; роз’яснення у випадку необхідності учасникам судового процесу їхніх процесуальних прав та обов’язків, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяння учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігання зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вжиття заходів для виконання ними їхніх обов’язків.

ОРГАНІЗАЦІЯ КОЛЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ В СИСТЕМІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАВ ВИКОНАВЦІВ НА РЕЗУЛЬТАТИ ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Р. Р. Калин — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У дослідженні розглянуто концептуальні засади функціонування організацій колективного управління як ключового елемента системи правового регулювання охорони прав виконавців на результати творчої діяльності в Україні. Проаналізовано правову природу ОКУ, їхній статус як юридичних осіб і суб’єктів, що виконують функції посередника між правовласниками та користувачами творів. Окреслено нормативно-правову базу, що визначає правовий статус ОКУ, зокрема Закон України «Про авторське право і суміжні права» та Закон України «Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав». Особливу увагу приділено функціональному призначенню ОКУ, серед основних аспектів якого виокремлено ліцензування використання творів, збір та розподіл роялті, моніторинг правомірності використання об’єктів авторського права, представництво інтересів виконавців у судових процесах, ведення реєстрів правовласників та ліцензіатів. Визначено основні види колективного управління: добровільне, що передбачає самостійне передання прав виконавцями, розширене, яке вимагає отримання ліцензії всіма користувачами певної категорії творів, та обов’язкове, що застосовується у випадках, коли індивідуальне ліцензування неможливе або неефективне. Розкрито значення інноваційних технологій у діяльності ОКУ, зокрема використання блокчейн-систем для прозорого розподілу роялті, штучного інтелекту для автоматизованого моніторингу правопорушень, а також цифрових технологій управління правами для захисту контенту в цифровому середовищі. Наголошено, що такі підходи сприяють підвищенню ефективності управління авторськими правами, мінімізації порушень та оптимізації механізму виплат винагород виконавцям. Висвітлено подвійну юридичну природу ОКУ в системі правового регулювання як суб’єктів, що діють у межах законодавства, та як інструментів, які забезпечують імплементацію правових норм, механізмів розподілу роялті та правозахисту виконавців у національному й міжнародному контекстах. Зроблено висновок, що в умовах цифрової трансформації ОКУ відіграють вирішальну роль у формуванні збалансованої системи правового регулювання, яка відповідає викликам сучасного культурного та інформаційного простору.

ВИЗНАЧЕННЯ СУДОМ СПОСОБУ ЗАХИСТУ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ ОДНОГО З БАТЬКІВ, ЩО ПРОЖИВАЄ ОКРЕМО ВІД ДИТИНИ, В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯСНОСТІ І ЧІТКОСТІ СУДОВО РІШЕННЯ

В. І. Костюк — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено аналізу судових висновків про усунення перешкод та визначення способу участі одного з батьків, що проживає окремо у спілкуванні з дитиною та її вихованні та їх впливу на подальшу реалізацію батьківських прав після постановлення судового рішення, набрання ним законної сили та примусовим виконання. Встановлено, що в постановлені судового рішення застосовуються фрази з коригування по реалізаціях зустрічей одного з батьків, що проживає окремо від дитини, зокрема “у присутності одного з батьків, що проживає разом”, “за бажанням дитини”, “за домовленістю між батьками”. Опираючись на позицію Верховного суду України вказано, що бажання дитини не може бути покладене в основу судового рішення, враховуючи факт її постійного проживання з одним з батьків, який має конфлікт батьком чи матір’ю, що проживає окремо, що негативно впливає на сприйняття дитиною його особи. В подальшому дане формулювання призведе до підтримання усталених перешкод у спілкуванні та вихованні дитини та неможливістю примусового виконання рішення. Визначено, що бажання дитини на постійній основі негативно коригується одним з батьків, що проживає разом. У випадку за домовленістю між батьками, встановлено, що судовий висновок з даним твердженням помилковий, так як основою судових спорів з даного предмету покладений конфлікт між сторонами, тому взагалі така дія, як домовленість неможлива. У випадку присутності одного з батьків, що проживає разом на зустрічі може бути ризик конфліктів при дітях за участю одного з батьків, що проживає разом та буде перешкоджати налагодити контакт одного з батьків, що проживає окремо з дитино і негативно вплине на психологічний та емоційний стан дитини. Також здійснено аналіз судовим справ про дію або бездіяльність державних виконавців та визначено певну проблематику, зокрема значному відтермінуванню по накладенню штраф на боржника у разі невиконання рішення суду, відсутність проведення виконавчих дій у визначений час, складання актів про виконання рішення суду без фактичного виконання дій сказаних в судовому рішення. Вказано про проблематику щодо реалізації права на спілкування засобами дистанційного зв’язку дитини з одним з батьків, що проживає окремо.

СУБ’ЄКТИ ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ ОБ’ЄКТІВ НЕРУХОМОГО МАЙНА: ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС ТА ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ

Ю. П. Пилипенко — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

В статті з’ясовано процесуальний статус суб’єктів державної реєстрації об’єктів нерухомого майна. Визначено систему суб’єктів державної реєстрації об’єктів нерухомого майна, з’ясовано їх процесуальний статус та особливості і проблеми його реалізації. В результаті дослідження встановлено, що суб’єктів адміністративної процедури щодо державної реєстрації об’єктів нерухомого майна можна поділити на такі групи: 1) державних реєстраторів прав на нерухоме майно – посадових осіб органів місцевого самоврядування (об’єднаних територіальних громад, сільських, селищних, міських рад), які отримали повноваження у сфері держреєстрації); 2) державні реєстратори структурних підрозділів територіальних органів Міністерства юстиції України (у випадках, визначених законом); 3) нотаріуси – мають право здійснювати державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень нарівні з держреєстраторами, коли йдеться про правочини, що посвідчуються нотаріально; 4) суб’єкти державної реєстрації, акредитовані Мін’юстом – юридичні особи публічного або приватного права, які отримали акредитацію у Міністерстві юстиції України для виконання функцій з держреєстрації (наприклад, центри надання адмінпослуг – ЦНАПи). Встановлено необхідність розмежування адміністративно-правового статусу суб’єктів адміністративної процедури щодо державної реєстрації об’єктів нерухомого майна – фізичних осіб (заявників) та суб’єктів владних повноважень (суб’єктів державної реєстрації). Доведено, що до елементів, які характеризують адміністративно-правовий статус суб’єктів адміністративної процедури державної реєстрації об’єктів нерухомого майна – фізичних осіб (заявників), слід включити: адміністративну правоздатність, адміністративну дієздатність, права та обов’язки, гарантії реалізації прав, адміністративну відповідальність; до елементів, які характеризують адміністративно-правовий статус суб’єктів адміністративної процедури державної реєстрації об’єктів нерухомого майна – суб’єктів владних повноважень (суб’єктів державної реєстрації), слід включити: адміністративну правоздатність, адміністративну дієздатність, компетенцію, гарантії реалізації компетенції, дисциплінарну та адміністративну відповідальність.

ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ УМОВ, ВІДПОВІДНО ДО ЯКИХ СПРАВИ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ, ПІДЛЯГАЮТЬ РОЗГЛЯДУ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ В ПОРЯДКУ ОКРЕМОГО ПРОВАДЖЕННЯ

П. А. Поліщук — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена комплексному дослідженню окремих питань щодо визначення умов відповідно до яких справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення підлягають розгляду в цивільному судочинстві в порядку окремого провадження. Здійснено огляд законодавства, доктринальних підходів та матеріалів судової практики щодо встановлення фактів, що мають юридичне значення у судовому порядку. Встановлено коло умов, за якими справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення можуть розглядатись у цивільному судочинстві, а саме в окремому провадженні. В цивільному судочинстві в порядку окремого провадження відповідно до норм цивільного процесуального законодавства можуть розглядатись й інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Також необхідно зазначити, що у зв’язку з введенням воєнного стану в Україні виникла необхідність звернення осіб за захистом своїх прав пов’язаних з таким станом, що сприяло необхідність встановлення й інших юридичних фактів у судовому порядку. Таких, наприклад, як встановлення факту, щодо вимушеного переселення осіб, що відбулось саме внаслідок збройної агресії рф тощо. Крім того на підставі норм законодавства та судової практики, а саме практики Верховного Суду, визначено, які юридичні факти не можуть розглядатись у цивільному судочинстві. Серед яких можна назвати справи про : встановлення факту перебування у полоні окупаційних органів; встановлення факту групи інвалідності та часу її настання, непридатності до військової служби з виключенням з військового обліку; факт підтвердження права на жиле приміщення або на його обмін тощо. Отже, необхідно зазначити, що у цивільному судочинстві в порядку окремого провадження можуть розглядатись тільки факти, що мають юридичне значення відповідно до визначених умов, таких як: це повинні бути не просто юридичні факти, а саме факти, що мають юридичне значення із зазначенням мети його встановлення; встановлення факту не пов’язується з подальшим вирішенням спору про право (відсутній спір про право); якщо не має жодної іншої можливості встановити такий факт; якщо чинне законодавство не передбачає іншого позасудового порядку встановлення фактів, що мають юридичне значення.

ПОДІЛ МІЖ ПОДРУЖЖЯМ ЧАСТКИ В СТАТУТНОМУ КАПІТАЛІ ГОСПОДАРСЬКОГО ТОВАРИСТВА: ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ТА ПРАКТИЧНІ ВИКЛИКИ

О. С. Простибоженко — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню правового режиму частки в господарському товаристві як об’єкта права спільної сумісної власності подружжя. Автор здійснив дослідження розвитку цього об’єкта цивільних прав, проаналізував зміну підходів, що складалися в судовій практиці, та запропонував власне бачення перспектив подальшого розвитку правового режиму цього об’єкта. Автор наголошує, що з прийняттям Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» законодавець змінив свій підхід до природи таких господарських товариств. Зв’язок учасників цих господарських товариств більше не вважається якимось особистісним і таким, що не допускає вступ нових учасників без волевиявлення наявних. За аналогією зі спадкуванням, другий із подружжя може вступити до товариства без необхідності отримання окремої згоди інших учасників такого товариства. Ці види господарських товариств наблизились більше до акціонерних товариств, в яких, за загальним правилом, чинні власники акцій не можуть блокувати вступ нових акціонерів. А відтак відпали будь-які перешкоди для реального поділу між подружжям частки в статутному капіталі. Більш того, поділ в натурі між подружжям частки в статутному капіталі є більш збалансованим з точки зору врахування інтересів кожного з подружжя. Такий спосіб поділу спільного майна подружжя гарантував би справедливий підхід у поділі активів та дозволив би кожному із подружжя реалізовувати належним чином своє право власності на відповідну частку у статутному капіталі, включаючи як право на отримання дивідендів, так і право на управління товариством. Зважаючи на те, що законодавець відійшов від принципу збереження особистісних зв’язків між учасниками товариства, такий спосіб поділу частки у статутному капіталі є припустимим навіть за умови наявності інших його учасників.

ДОГОВІРНІ ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ І ЗДІЙСНЕННЯ ГОСПОДАРСЬКО-ТОРГОВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

А. О. Фатєєв — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано проблеми договірного регулювання організації та здійснення господарсько-торговельної діяльності в сучасних умовах господарювання, обґрунтовано пропозиції щодо їхнього подолання. До викликів розвитку правового регулювання господарсько-торговельної діяльності віднесено скасування Господарського кодексу України, відсутність спеціального окремого закону у сфері торгівлі, а також поглиблення європейської інтеграції України та функціонування поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, що має на меті забезпечення вільного руху товарів і послуг. Аргументовано, що господарсько-торговельний договір слід розглядати як родове поняття щодо різноманітних договорів, які опосередковують господарські відносини у сфері торгівлі. Зроблено висновок, що основу торгового обороту становлять договори щодо реалізації товару для здійснення господарської діяльності (договір оптової купівлі-продажу, поставки тощо); посередницькі договори, що здійснюються в інтересах учасника торговельного обороту (договори комісії, доручення, агентування); договори, що сприяють торгівлі (договори зберігання, страхування товарів, створення рекламної продукції); та договори про організацію торгівлі (договори з органами влади та місцевого самоврядування та суб’єктами господарсько-торговельної діяльності). Уточнено, що господарсько-торговельному договору характерно поєднання приватного інтересу суб’єктів господарсько-торговельної діяльності та публічного інтересу з метою забезпечення публічного господарського порядку. Зазначене обумовлює необхідність встановлення обмежень договірної свободи та низки вимог до набуття правосуб’єктності суб’єктами цієї діяльності, що здійснюється на професійних засадах, систематично, з метою отримання прибутку та забезпечення руху майна, послуг у господарському обороті.

ПРАВОВІ АСПЕКТИ РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ ДІДЖИТАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ

Б. В. Шуба, В. О. Джунь — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Ця стаття аналізує форми, засоби та різновиди діджиталізації діяльності суб’єктів господарювання через виникнення і реалізацію господарських правовідносин. Діджиталізацію слід розглядати не як кінцеву мету, а як безперервний процес, який дозволяє інтегрувати сучасні цифрові досягнення у практику підприємств, позбавляючи їх залежності від фізичних активів. Для успішного впровадження трансформацій бізнесу необхідно створити чітку стратегію розвитку, інвестувати в передові технології та забезпечити високий рівень професійної підготовки персоналу. Актуальними формами діджиталізації на сьогодні є електронний документообіг, що передбачає заміну паперових документів на електронні. Наукова праця зосереджена на ключових аспектах договірно-правового регулювання господарських операцій у рамках динамічних процесів діджиталізації. У статті викладено огляд сучасних викликів та проведено аналіз проблем правового забезпечення електронної договірної взаємодії між учасниками господарського обороту. Авторка наголошує на відсутності єдиного підходу до оптимального оновлення традиційних принципів договірного права з огляду на специфіку використання електронних договорів. Значну увагу приділено процедурі укладення електронних договорів, у якій беруть участь суб’єкти господарської діяльності, а також змістовному аналізу поняття «електронна форма договору». На основі вивчення наукових позицій і норм чинного законодавства України проведено дослідження правової природи таких елементів, як електронна оферта та акцепт, а також розглянуто процедурні аспекти їх реалізації. Порядок і форми укладення господарського договору визначають послідовність дій сторін, спрямованих на досягнення згоди щодо істотних умов договору. Цей процес включає виконання обов’язкових етапів, передбачених чинним законодавством, які забезпечують надання договору юридичної сили. До основних законодавчих актів, які регламентують процедури та специфіку укладення електронного господарського договору, належать Господарський кодекс України, Цивільний кодекс України, Закон України «Про електронну комерцію» та Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг». Електронний господарський договір має ряд характерних особливостей: він прирівнюється до письмового договору; може бути підписаний як за допомогою електронного цифрового підпису, так і через спеціалізовані програми; а також може слугувати доказом у судових спорах.

КОРПОРАТИВНЕ УПРАВЛІННЯ В ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВАХ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

Б. В. Шуба, Р. Г. Щокін — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена детальному аналізу особливостей корпоративного управління в господарських товариствах України у відповідності до сучасних реалій, з акцентом на виявленні проблем та визначенні шляхів вдосконалення звертаючи увагу на міжнародні стандарти і національні особливості. У даному дослідженні наголошується на ефективності корпоративного управління як фундаментальної умови успішного функціонування будь-якої сучасної компанії, що забезпечує її сталий розвиток, підвищує інвестиційну привабливість, а також відповідно до якої здійснюється захист інтересів усіх залучених сторін. Попри позитивні зрушення у формуванні законодавчої платформи корпоративного управління, в Україні зберігаються численні проблеми, такі як недосконалість правової системи, обмежений захист прав інвесторів і недостатньо прозоре регулювання корпоративних відносин. Автори статті виокремлюють сучасні підходи до визначення корпоративного управління, трактуючи його або як діяльність усіх суб’єктів, залучених до процесу управління компанією, або як виключно діяльність органів юридичної особи та представницьких структур. У контексті нормативно-правового регулювання сфери корпоративного управління детально розглядаються положення Цивільного та Господарського кодексів України, закони «Про акціонерні товариства», «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про цінні папери та фондовий ринок», «Про захист економічної конкуренції», а також зміни до Кодексу корпоративного управління, спрямовані на забезпечення ефективності цієї галузі. Велику увагу приділено огляду загального стану корпоративного управління в Україні, який демонструє поступове наближення до міжнародних стандартів. У документі зазначається, що основними завданнями залишаються прозорість процесу управління, удосконалення механізму захисту прав усіх учасників корпоративних відносин, активний розвиток корпоративної культури та посилення ефективності корпоративної соціальної відповідальності у сталому розвитку. Відсутність прозорості, недоліки в роботі наглядових рад, низький рівень корпоративної культури, недостатня увага до соціальної відповідальності та обмежений доступ до актуальної інформації. В контексті дослідження було запропоновано рекомендації щодо вдосконалення корпоративного управління. Зокрема, вдосконалення нормативно-правової бази та її ефективне впровадження у практику, підвищення ролі членів наглядової ради, посилення стандартів щодо прозорості та доступності інформації відносно економічних аспектів діяльності господарських товариств, поглиблення захисту прав інвесторів та акціонерів, а також розвиток принципів корпоративної культури. Було наголошено на важливості співпраці з міжнародними організаціями за для отримання консультації провідних експертів та технічної підтримки. Таким чином, стаття підтверджує ключову роль здорового корпоративного управління в гарантуванні стабільності діяльності, конкурентоспроможності, а також інвестиційної привабливості суб’єктів господарювання. Виконання дій, спрямованих на його підвищення, потребує цілісного методу з максимальним використанням провідного світового досвіду та адаптацією до української ситуації.

ВИКОРИСТАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ У ВЕДЕННІ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

О. Х. Юлдашев, В. О. Джунь — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Сучасні тенденції демонструють швидкий розвиток технологій штучного інтелекту, які все глибше інтегруються у різні сфери людської діяльності, кардинально змінюючи бізнес-середовище та технологічні процеси у багатьох галузях. Застосування передових рішень на базі штучного інтелекту відкриває значні перспективи для організацій і підприємств, сприяючи модернізації бізнес-процесів, покращенню продуктивності та раціоналізації витрат. У матеріалі представлено аналіз ключових аспектів цифровізації підприємницької діяльності, таких як її специфіка, переваги, потенційні недоліки та виклики, які виникають в процесі впровадження цього підходу на місцевих підприємствах. Дослідження враховує той факт, що цифровізація охоплює всі рівні економіки й бізнесу, забезпечуючи зміцнення внутрішніх і зовнішніх зв’язків. У кінцевому результаті це сприяє підвищенню продуктивності компаній та оптимізації їх діяльності загалом. Використання штучного інтелекту відкриває широкі можливості для вдосконалення бізнес-процесів, що підтверджується успішним досвідом підприємств в Україні. Проаналізовано наукові підходи до визначення поняття «штучний інтелект» і запропоновано альтернативне трактування цього терміна. Обґрунтовано напрями підвищення ефективності економічної діяльності через інтеграцію інноваційних технологій. Штучний інтелект має значний потенціал для вдосконалення функціонування господарського права на різних рівнях. Завдяки здатності аналізувати великі масиви даних, алгоритми можуть виявляти приховані закономірності, недоступні людському мисленню. Це особливо корисно при прогнозуванні ризиків, дослідженні економічних тенденцій і розробці довгострокових стратегій. Застосування штучного інтелекту в господарських правовідносинах відкриває широкі можливості, проте його впровадження супроводжується низкою викликів. Серед ключових питань виділяються створення правових механізмів для регулювання цієї сфери та визначення юридичного статусу штучного інтелекту в контексті господарських відносин.

МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ЗАСАДИ СУЧАСНОЇ ЮРИДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ АСПЕКТ

Д. Г. Манько, О. В. Матвєєв — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено ґрунтовне дослідження морально-етичних засад сучасної юридичної діяльності в рамках кримінального провадження. Актуальність теми зумовлена не лише зростанням суспільного запиту на справедливість, відкритість і доброчесність кримінального правосуддя, а й стрімким розвитком цифрових технологій, глобалізаційних впливів і трансформацією ціннісних орієнтирів у професійній юридичній спільноті. У таких умовах моральність, етичність і професійна етика набувають першорядного значення як засади, що забезпечують не лише формальну законність, а й легітимність правозастосовної діяльності.У статті визначено, що моральність є внутрішньою здатністю особи діяти згідно з принципами добра, справедливості й поваги до іншого, тоді як етичність постає як конкретизована форма моральності, котра виявляється у поведінці відповідно до професійних і соціальних очікувань. Професійна етика в кримінальному процесі розглядається як система ціннісно-нормативних орієнтирів, які визначають межі допустимої поведінки юриста і спрямовані на забезпечення неупередженості, добросовісності та поваги до гідності кожного учасника провадження. Окрему увагу приділено взаємозв’язку між правовими та моральними нормами: доведено, що ці системи не протистоять одна одній, а взаємодіють, формуючи цілісне нормативно-ціннісне поле правозастосування. Наведені приклади демонструють, що дотримання лише «букви закону» без урахування морального змісту може призводити до несправедливих рішень або зловживання процесуальними правами.У роботі виокремлено ключові морально-етичні принципи, що повинні становити підґрунтя кримінального процесу: принцип справедливості як фундамент правової оцінки дій; принцип добросовісності передбачає відповідальне та щире ставлення до процесуальних функцій; принцип поваги до гідності особи як умову моральної легітимності слідчих і судових дій; а також принципи неупередженості та незалежності як гарантії об’єктивності рішень і дій у рамках кримінального провадження. Розкрито низку етичних викликів, характерних для сучасного етапу розвитку кримінального процесу.Зокрема, йдеться про конфлікт інтересів, інформаційний і суспільний тиск, політичну ангажованість, а також про небезпеки, пов’язані з використанням новітніх цифрових технологій у сфері доказування, спостереження, аналітики. Обґрунтовано, що в таких умовах етична оцінка поведінки правників повинна мати не меншу вагу,, ніж правова. Порушено також проблему «етичного формалізму» – ситуації, коли морально сумнівні дії залишаються в межах формальної законності.Зроблено висновок, що ефективне функціонування системи кримінального правосуддя неможливе без морального стрижня професійної діяльності її учасників. Саме тому морально-етичні засади мають бути не факультативною опцією, а центральним елементом професійної ідентичності юриста та цілісного функціонування кримінального процесу.

КРИМІНАЛЬНЕ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ КРІЗЬ ПРИЗМУ ТЕОРІЇ ЗМАГАЛЬНОСТІ

Д. А. Патрелюк — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено розгляду особливостей здійснення кримінального переслідування у взаємозв’язку з теорією змагальності. Обґрунтовано, що початок кримінального переслідування обумовлює появу реалізації функції захисту. Процесуальний конфлікт між стороною обвинувачення та стороною захисту виявляється у змагальній формі кримінального процесу. Визначено, що змагальна процедура у досудовому провадженні вимагає рівноваги між процесуальними можливостями сторін обвинувачення та захисту, що знаходить своє практичне втілення лише за умови здійснення ефективного судового контролю. Акцентовано увагу на важливості правила «favor defensionis» як компенсаторного механізму для забезпечення процесуальної рівності сторін в умовах нерівного розподілу владних повноважень. Зазначено, що хоча змагальність на судовій стадії є безумовною, її прояви на досудовому етапі мають не менш важливе значення, зокрема під час вирішення питань про обрання заходів забезпечення кримінального провадження, оскарження рішень, дій чи бездіяльності сторони обвинувачення, ініціювання слідчих (розшукових) дій тощо. Констатовано, що участь слідчого судді як незалежного арбітра під час кримінального переслідування є проявом реалізації засади змагальності, яка полягає у можливості обох сторін обстоювати свої правові позиції й доводити їх перед судом. Доведено, що змагальність є необхідним інструментом справедливого розгляду кримінального конфлікту вже на ранніх етапах провадження, коли відбувається втручання у права особи, яка переслідується. Наголошено, що відповідно положень кримінального процесуального закону, обов’язок доказування обставин, що підтверджують винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, покладено на сторону обвинувачення. З’ясовано, що на досудовій стадії сторона обвинувачення займає більш домінуюче становище щодо впливу на встановлення обставин вчиненого кримінального правопорушення, внаслідок наявності повноважень на здійснення процесуального примусу. Аргументовано, що належне забезпечення засади змагальності на досудовому етапі кримінального провадження є запорукою забезпечення прав, свобод і законних інтересів особи, що переслідується.

ОСНОВНІ КРИТЕРІЇ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ ПІД ЧАС ДІЇ ПРАВОВОГО ВОЄННОГО СТАНУ

А. В. Ткач — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У запропонованій статті внесено деякі актуальні пропозиції щодо удосконалення роботи органів прокуратури, враховуючи значний практичний досвід автора щодо виконання повноважень прокурора окружного рівня під час дії правового режиму воєнного стану. Зроблено особливий акцент на необхідності імплементації окремих вимог Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки, затвердженого Указом Президента України № 273/2023 від 11 травня 2023 року. Автором запропоновано конкретні практичні кроки, спрямовані на підвищення ефективності функціонування органів прокуратури шляхом концентрації зусиль на розвитку і дотриманні таких основних критерієв, як: безпека, незалежність, професійність, відкритість, доброчесність, людиноцентричність та ефективність.Також у статті приділено увагу необхідності законодавчих змін та запровадженню перспективних розробок, які мають сприяти збільшенню продуктивності в діяльності прокуратури в цілому та окружної прокуратури зокрема, проте повноцінне функціонування яких потребує нормативного підгрунтя.Насамперед це автоматизований розподіл кримінальних проваджень у прокуратурі по аналогії із авторозподілом справ, який функціонує в судах, унормовує процесуальне навантаження, унеможливлює втручання людського фактора в розподіл провадження на конкретного прокурора та усуває корупціогенні ризики. Переведення паперових кримінальних проваджень в електронну форму шляхом запровадження так званого – eCase Management System, що сприятиме підвищенню якості процесуальних документів, оптимізує час на взаємодію із судом та стороною захисту, унеможливлюватиме зловживання.Крім того у статті зроблено наголос на необхідності чіткого законодавчого розмежування функцій прокуратури та ключових понять кримінального процесуального законодавства, які потребують уточнення, посилення ролі органів прокурорського самоврядування тощо.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ В УМОВАХ ЕКЗИСТЕНЦІЙНИХ ВИКЛИКІВ І ЗАГРОЗ

О. М. Ковтун — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено концептуальні засади та перспективи розвитку національного законодавства щодо забезпечення екологічної безпеки в умовах екзистенційних викликів та загроз. Авторка наголошує, що екзистенційні виклики та загрози у сфері забезпечення екологічної безпеки є питанням виживання людства і подальшого існування цивілізації на планеті Земля. Екологічна безпека розглядається в різних значеннях: як напрям державної політики; як конституційний обов’язок держави та суб’єктивне право людини і громадянина; як сфера національної безпеки; як стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров’я людей. Національне законодавство щодо забезпечення екологічної безпеки станом на сьогодні не систематизоване і є доволі розгалудженим, складним та суперечливим. Зважаючи на результати наукових досліджень права екологічної безпеки, законодавство щодо забезпечення екологічної безпеки авторка пропонує класифікувати за певними напрямами людської діяльності (сферами господарювання). Відзначається, що значним досягненням України на шляху до вступу до Європейського Союзу є прийняття ряду євроінтеграційних законів, серед яких: «Про інтегроване запобігання та контроль промислового забруднення»; «Про основні засади державної кліматичної політики»; «Про регулювання господарської діяльності з озоноруйнівними речовинами та фторованими парниковими газами»; «Про засади моніторингу, звітності та верифікації викидів парникових газів»; «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту людини від впливу іонізуючого випромінювання»; «Про забезпечення хімічної безпеки та управління хімічною продукцією»; «Про водовідведення та очищення стічних вод»; «Про Національний реєстр викидів та перенесення забруднювачів» тощо. Нагальною необхідністю є розробка та прийняття системи підзаконних нормативно-правових актів, спрямованих на реалізацію зазначених вище законів. Кліматичні зміни, збройна агресія, глобалізація, євроінтеграція спонукають до реформування та систематизації законодавства щодо забезпечення екологічної безпеки, оптимальним варіантом якої уявляється розробка та прийняття Закону України «Про екологічну безпеку».

ОКРЕМІ КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВИХ РЕЖИМІВ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ ВОДНИХ РЕСУРСІВ В АСПЕКТІ РІЗНОМАНІТНОСТІ ЕКОСИСТЕМ

С. В. Куренда — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена визначенню сучасних особливостей нормативно-правового формування правових режимів використання та охорони водних ресурсів в аспекті різноманітності екосистем. Пропонується авторський підхід до диференціації правових режимів природних ресурсів на три рівні за якої перший рівень умовно називається «еколого-правовим» (природоресурсним, інтегративним) у вузькому розумінні, оскільки визначає основоположні еколого-правові засади регулювання відносин у сфері використання та охорони природних ресурсів. Встановлюється, що для другого рівня правового регулювання характерне спеціальне упорядкування відносин щодо використання та охорони природних ресурсів положеннями спеціального законодавства, зокрема Земельного кодексу України, Лісового кодексу України, Кодексу України про надра та ін. Своєю чергою на третьому рівні відбувається «інтегроване» регулювання відносин щодо використання та охорони саме водних ресурсів як елементу природних екосистем. Виокремлення цього рівня власне відносно водних ресурсів пов’язується з їх інтегрованим у юридичному сенсі значенням відносно інших природних ресурсів, що отримує відображення у відповідних положеннях спеціального законодавства. При цьому формується висновок, що на рівні «об’єктових» правових режимів правове регулювання використання водних ресурсів зіштовхується з певними особливостями до яких слід віднести, зокрема значною мірою «землецентристський» підхід до упорядкування відносин щодо використання водних об’єктів та пріоритетністю правового режиму лісів над іншими природними ресурсами, що певним чином наділяє правовий режим використання та охорони водних об’єктів інтегрованим і акцесорним значенням, тобто з одного боку робить його елементом правового режиму земель або ж лісів, а з іншого – сприяє екстраполяції на водні об’єкти правового режиму відповідних ресурсів. І лише правовий режим підземних вод у зв’язку з лояльним ставленням до них з боку законодавства про надра наділяє їх певною автономністю.

ПЕРЕДУМОВИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЕКОЦИДНУ ПОЛІТИКУ РФ ПРОТИ УКРАЇНИ В ХОДІ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Ю. П. Свинаренко — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У даній науковій статті проаналізовано ключові передумови та багатоаспектні складнощі, що виникають у процесі притягнення до юридичної відповідальності за екоцидну політику росії, яку вона проводить проти України. Виконано комплексний аналіз цілеспрямованої діяльності, що призводить до глобального масового знищення довкілля, включаючи зараження водних ресурсів, атмосферного повітря, а також використання природних об’єктів як зброї, що кваліфікується як тактика «випаленої землі» та свідоме вчинення злочинів проти природи. Визначено, що ця політика грубо порушує низку конституційних прав громадян України, зокрема право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, право власності, доступ до питної води та продовольчу безпеку. Здійснено розгляд передумов юридичної відповідальності за екоцид, які охоплюють як міжнародно- правові, так і національні механізми. Встановлено, що дії росії підпадають під положення міжнародних конвенцій, що регулюють правила ведення збройних конфліктів та охорону довкілля, а також відповідні статті національного кримінального законодавства. Проаналізовано численні прояви екоциду, що включають забруднення територій вибухонебезпечними предметами, хімічне забруднення ґрунтів та вод, значні ландшафтні пожежі, обстріли промислових об’єктів та об’єктів критичної інфраструктури, загрозу природоохоронним територіям та біорізноманіттю, а також радіаційну небезпеку від захоплених російськими окупаційними військами об’єктів атомної енергетики України. Визначено суттєвий негативний вплив на водні екосистеми, що проявляється у забрудненні морських та річкових басейнів та руйнуванні гідротехнічних споруд, що призводить до значних техногенних катастроф, окреслено також проблеми, пов’язані з незаконною експлуатацією природних ресурсів та накопиченням відходів від руйнування інфраструктури України. Здійснено також дослідження питання доведення причинно-наслідкового зв’язку та оцінки розміру завданої екологічної шкоди, підкреслюючи його критичну важливість для притягнення до відповідальності. Визначено ключові складнощі, що перешкоджають ефективному притягненню до юридичної відповідальності за екоцид. До них віднесено труднощі у доведенні прямого причинно- наслідкового зв’язку, оцінці повного обсягу шкоди, особливо з урахуванням довгострокових наслідків, а також обмежений доступ до окупованих територій для збору доказової бази. Наголошено на викликах, пов’язаних з відсутністю універсального міжнародного визнання екоциду, як самостійного міжнародного злочину, імунітетом держави, труднощами у виконанні судових рішень, а також невідповідністю існуючих міжнародно-правових норм масштабам екологічних руйнувань, що спостерігаються в Україні.

ДЕЯКІ ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПРОТИДІЇ ОБМЕЖЕННЮ СУВЕРЕНІТЕТУ ЧЕРЕЗ ЗОВНІШНІЙ ВПЛИВ: ВІТЧИЗНЯНИЙ ДОСВІД

В. Л. Гончарук — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Державна незалежність та суверенітет є багатогранним явищем, яке значною мірою впливає на економічну стабільність, державні фінанси та рівень соціальної справедливості. У статті здійснено аналіз ключових чинників, що формують можливість зовнішнього втручання у процеси прийняття державно-управлінських рішень, зокрема в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики, управління економікою та призначення кадрів. Дослідження зачіпає складний комплекс проблем економічної незалежності та політичного самовизначення в умовах зовнішнього впливу на державний суверенітет. Особливу увагу приділено виділенню загальних рекомендацій для зміцнення державного суверенітету: інституційних, правових, освітньо-ідеологічних. Проаналізовано законодавчу практику деяких країн світу щодо впровадження та функціонування нормативно-правових актів, що регулюють діяльність осіб або організацій, що перебувають під іноземним впливом або отримують закордонне фінансування. Аргументовано необхідність прийняття альтернативного законодавчого акту “про іноземних агентів” у вітчизняному правовому полі, що дозволить зменшити прихований вплив іноземних структур на формування внутрішньої політики та сприятиме зміцненню національної безпеки та суверeнітету. Автор звертає увагу на важливості забезпечити баланс між залученням міжнародного досвіду та дотриманням конституційних принципів державного управління. Запропоновано рекомендації для подальшого зміцнення суверeнітету, стабільності та економічного зростання України, базуючись на аналізі національних і міжнародних практик. Таким чином, стаття підкреслює, що суверенітет є не лише юридичним поняттям, але й практичною необхідністю для забезпечення ефективного функціонування держави та захисту її національних інтересів. Участь міжнародних експертів у конкурсних процедурах в Україні має нормативну основу в національному законодавстві та міжнародних домовленостях. Однак така практика потребує перегляду або додаткового врегулювання, аби не порушувати принципи державного суверенітету, правової відповідальності та публічного контролю. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого вдосконалення політики сталого розвитку та належного забезпечення національної безпеки, розробки стратегій запобігання втручанню іноземних держав, організацій, окремих груп та осіб у внутрішні справи України.

ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНСТИТУТУ СТАРОСТ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ: ПРАВОВІ ТА ФІНАНСОВІ АСПЕКТИ

О. П. Рудницька — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена комплексному аналізу правових та фінансових аспектів функціонування інституту старост у контексті реформування місцевого самоврядування в Україні, особливо в умовах дії правового режиму воєнного стану. У роботі підкреслено, що старости відіграють ключову роль у представництві інтересів мешканців старостинських округів, забезпеченні доступу до адміністративних послуг, а також організації життєдіяльності громад. В умовах воєнного стану їх функції значно розширилися, охоплюючи питання безпеки, гуманітарної допомоги та взаємодії з військовими адміністраціями та правоохоронними органами. Автором проаналізовано правове регулювання інституту старост, зокрема зміни, запроваджені Законом України № 1638-IX, які стосуються статусу старости, процедури його призначення, визначення старостинського округу та умов його створення. Звернено увагу на недостатню нормативну визначеність фінансових повноважень старост, що обмежує їхню участь у бюджетному процесі та знижує ефективність реагування на потреби громад в умовах надзвичайних ситуацій. У публікації обґрунтовується потреба у запровадженні єдиного реєстру старостинських округів, удосконаленні правових механізмів призначення старост, розширенні їх повноважень та забезпеченні належної організаційної підтримки. Зроблено висновок, щодо посилення ролі старост, яке має відбуватись паралельно з розвитком кадрового потенціалу та підвищенням рівня фінансової автономії вказаних посадових осіб, що сприятиме підвищенню ефективності місцевого самоврядування в умовах здійснення реформ та функціонування під час дії воєнного стану. Також розглянуто проблему відтоку кадрів і емоційного виснаження, що знижує ефективність діяльності старост у регіонах, де ведуться бойові дії або на деокупованих територіях. Запропоновано впровадження соціальних гарантій і справедливої оплати праці як інструментів підтримки ефективного функціонування інституту старост.

КОЛЕКТИВНІ ДОГОВОРИ ТА УГОДИ: ПОНЯТТЯ, ЗМІСТ, ПОРЯДОК УКЛАДЕННЯ ТА ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН

М. І. Зубрицький, О. М. Ганечко — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена ґрунтовному аналізу теоретико-правової природи колективного договору та колективної угоди як основних інструментів регулювання трудових відносин у системі соціального діалогу. Розкрито концептуальні засади колективно-договірного регулювання у сучасному правовому полі України, визначено ключові ознаки, функції та нормативне значення колективного договору і угоди у контексті реалізації трудових прав працівників та узгодження інтересів із роботодавцями. Обґрунтовано, що колективний договір є формою локального нормотворення, яка поєднує нормативні й договірні елементи, тоді як колективна угода має програмно-координаційний характер і формується на галузевому, територіальному або загальнодержавному рівні. Розглянуто доктринальні підходи до класифікації колективних договорів і угод як джерел трудового права, з урахуванням дуалізму їх юридичної природи. Досліджено суб’єктний склад сторін колективних договорів і угод, виокремлено особливості правосуб’єктності профспілкових та роботодавчих організацій, а також участі держави у тристоронніх переговорах відповідно до принципу трипартизму. Окрему увагу приділено новелам Закону України «Про колективні договори та угоди» № 2937-IX, що ще не набув чинності. Проаналізовано процедури ініціювання, укладення, перегляду та припинення колективних договорів і угод, включаючи особливості строку дії, механізми приєднання сторонніх суб’єктів та принцип пролонгації. З’ясовано правові наслідки укладення таких актів, їх трансформацію у локальні нормативні положення трудових договорів, а також умови поширення дії на працівників і роботодавців, які не брали участі в укладенні. Розкрито систему контролю та юридичної відповідальності сторін за невиконання зобов’язань, включаючи роль державних і спеціалізованих органів у забезпеченні ефективності соціального діалогу.

КОНТРАКТ ІЗ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНИМИ ПРАЦІВНИКАМИ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ТА МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД

М. О. Пижова — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено ґрунтовне порівняльно-правове дослідження сучасних моделей контрактних відносин із науково-педагогічними працівниками (НПП) у провідних системах вищої освіти: Європейського Союзу, Сполучених Штатів Америки, Китайської Народної Республіки та України. Авторка аналізує особливості регулювання трудових відносин у сфері вищої освіти, приділяючи окрему увагу юридичній природі контракту, тривалості зайнятості, механізмам оцінювання результативності, соціальним гарантіям і стимулюванню академічної мобільності. У межах європейського підходу розглянуто дію Директиви 1999/70/EC щодо запобігання зловживанню строковими трудовими договорами, а також положення Європейської хартії дослідника (2005), що передбачають прозорі критерії укладення та продовження контрактів, зокрема через впровадження інструментів KPI (Key Performance Indicators). У статті окреслено сучасні виклики, що виникають у контексті зростаючої сегментації академічної праці, прецаризації викладацької діяльності, та наслідків широкого впровадження «нульових годин» контрактів у деяких європейських державах. Особлива увага присвячена американській tenure-системі – моделі постійного працевлаштування, що базується на принципах академічної свободи, прозорого конкурсного добору та багаторівневої оцінки. Аналізуються переваги цієї системи, зокрема високий рівень задоволеності працею та стабільності серед викладачів, а також її недоліки – обмежена кількість посад і високий фінансовий тягар для університетів. У китайській моделі представлено концепцію «комплексного контракту», що поєднує елементи трудового й адміністративного права. Запроваджені з 2014 року реформи передбачають збереження публічно-правового мандата освітньої діяльності, гнучкі стандарти оцінювання праці та обмежену свободу дострокового припинення трудових відносин. Докладно аналізується зміст підпорядкованості, соціального замовлення держави та правових обмежень автономії викладача. Український контекст подано крізь призму законодавчих змін, зокрема вилучення з Закону України «Про вищу освіту» положення про конкурсний порядок укладення контракту з НПП, що потенційно створює колізії з нормами Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність». У статті підкреслюється необхідність удосконалення законодавства щодо трудових відносин у сфері вищої освіти, зокрема шляхом встановлення чітких правових рамок застосування контракту, гармонізації з міжнародними підходами, посилення соціального захисту та стимулювання мобільності викладачів.

ПРАВОВІ АСПЕКТИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПЛАТФОРМ СПІЛЬНОГО ДОСТУПУ ДО ІНФОРМАЦІЇ: ВИКЛИКИ ЦИФРОВОГО ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РЕГУЛЮВАННЯ

М. В. Бугай — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено правові аспекти функціонування платформ спільного доступу до інформації (інформаційно-комунікаційних сервісів, побудованих за принципами децентралізації, відкритого розміщення даних або колективної участі користувачів у створенні контенту). Основну увагу зосереджено на сучасних викликах цифрового правозастосування, які виникають у зв’язку зі стрімким розвитком таких платформ, їхньою технічною складністю та наднаціональним характером. У статті акцентовано на невідповідності традиційних підходів до юридичної відповідальності в умовах алгоритмічного управління контентом, автоматизації модерації, а також використання штучного інтелекту для розподілу інформаційних потоків. Проаналізовано потенційні ризики, пов’язані з розповсюдженням дезінформації, порушенням права на приватність, зниженням рівня захищеності персональних даних та маніпуляцією громадською думкою. Визначено, що чинне національне законодавство в багатьох юрисдикціях не забезпечує належного рівня правової визначеності щодо статусу провайдерів платформ спільного доступу, обсягу їх обов’язків з точки зору запобігання правопорушенням та дотримання стандартів свободи слова. У межах статті обґрунтовано необхідність оновлення правового інструментарію цифрового регулювання з урахуванням практики Європейського Союзу (зокрема Директиви про цифрові послуги), досвіду судових рішень Європейського суду з прав людини та впровадження soft law-механізмів спільного регулювання. Автор наголошує на важливості формування спеціального правового режиму для платформ спільного доступу, який дозволив би ефективно врегулювати баланс між інтересами користувачів, провайдерів і держави. Визначено перспективні напрями розвитку нормативного забезпечення, серед яких: кодифікація термінології, розмежування ролей учасників цифрової взаємодії, посилення прозорості алгоритмів та створення незалежних регуляторних органів із наглядовими функціями. Зроблено висновок, що правове забезпечення функціонування платформ спільного доступу до інформації має виходити за межі суто технократичного підходу і передбачати комплексне правове моделювання, орієнтоване на цифрові права людини, інформаційну безпеку та правову передбачуваність цифрового середовища.

НАЦІОНАЛЬНА КОМІСІЯ, ЩО ЗДІЙСНЮЄ ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРАХ ЕНЕРГЕТИКИ ТА КОМУНАЛЬНИХ ПОСЛУГ – СУБ’ЄКТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОВЛЮВАНОЇ ЕНЕРГЕТИКИ

Н. В. Дараганова — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Дослідження актуальних, але й досі малодосліджених у національній юридичній науці питань, пов’язаних з категорією «відновлювана енергетика», представляє не лише теоретичний, але й практичний інтерес. Ця стаття досліджує роль та значимість для сфери відновлюваної енергетики такого суб’єкта як Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП). З’ясовано, що перехід національної енергетики на відновлювані джерела має якісно суттєві переваги, порівняно з використанням традиційних джерелам енергії: збереження невідновлюваних видів палива; уповільнення зміни клімату та зменшення кількості пов’язаних із цим несприятливих природних явищ; збільшення тривалості життя людини; відкриття нових підприємств та створення нових робочих місць. Установлено, що закріплення правового статусу НКРЕКП відповідає сучасному європейському підходу щодо визначення правового статусу такого органу державного регулювання у сфері енергетики та сприяє: 1) створенню передумов для стабільного державного регулюючого впливу на діяльність суб’єктів природних монополій у сфері енергетики, зокрема й у сфері відновлюваної енергетики; 2) виконанню Україною своїх міжнародних зобов’язань перед Енергетичним Співтовариством.Запропоновано всі функції та повноваження НКРЕКП поділити на дві основні групи: загальні – тобто ті, що стосуються всіх суб’єктів у сфері енергетики та комунальних послуг, та спеціальні, – тобто ті, що визначають роль цієї комісії у певних напрямах/сферах енергетики. У сфері відновлюваної енергетики повноваження НКРЕКП стосуються: забезпечення функціонування реєстру гарантій походження електричної енергії, виробленої з відновлюваних джерел енергії та видачі гарантій походження електричної енергії, виробленої з відновлюваних джерел енергії, та інтеграції реєстру гарантій походження електричної енергії, виробленої з відновлюваних джерел енергії, з реєстрами країн Енергетичного Співтовариства, Європейського Союзу та Організації економічного співробітництва та розвитку.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВА ОСНОВА ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ В СФЕРІ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ТА СПОРТУ В УКРАЇНІ

О. О. Живиця — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано нормативно-правову основу формування та реалізації державної політики у сфері фізичної культури та спорту в Україні, визначено її багаторівневий характер, що включає національне законодавство та міжнародно-правові акти. Здійснено огляд ключових засад, на яких ґрунтується державної політики у сфері фізичної культури та спорту в Україні, зокрема її пріоритетність як гуманітарного напряму та роль у забезпеченні конституційного права громадян на здоров’я та гармонійний розвиток. Вивчено структуру національного рівня, що охоплює Конституцію України, спеціальні закони та деталізуючі підзаконні акти, які визначають механізми реалізації політики та цільові програми, що впливають на різні сфери життя населення, включаючи охорону здоров’я та загальне благополуччя. Розглянуто роль цих програм у формуванні умов для оздоровчої рухової активності, створенні доступної спортивної інфраструктури, популяризації фізичної активності з раннього віку та формуванні суспільної свідомості щодо цінності здоров’я. Проаналізовано міжнародний вимір правового регулювання та обґрунтовано вплив міжнародних конвенцій і угод на формування національної політики у сфері фізичної культури та спорту, які встановлюють універсальні принципи та етичні стандарти. Визначено, що ратифікація цих документів є не просто рекомендаціями, а зобов’язанням держави імплементувати світові стандарти у національне законодавство та практику, формуючи політику, що відповідає кращим зразкам справедливості, прозорості та інклюзивності. Відзначено активну співпрацю України з іншими країнами та міжнародними організаціями, зокрема в межах програми Erasmus+ «Спорт», яка є ключовою ініціативою Європейського Союзу, що зосереджена на розвитку спорту на низовому рівні, просуванні його цінностей і вирішенні соціальних викликів у суспільстві.У статті ідентифіковано низку суттєвих недоліків у правовому регулюванні державної політики у сфері фізичної культури та спорту, що перешкоджають її ефективній реалізації. Підсумовано, що для подальшого зміцнення здоров’я української нації та підвищення міжнародного іміджу країни необхідний комплексний підхід до перегляду та гармонізації законодавства, посилення контролю за виконанням норм, розробка ефективних механізмів фінансування та залучення інвестицій, а також всебічне врахування потреб усіх верств населення.

ЕФЕКТИВНІСТЬ ДІЯЛЬНОСТІ ВОЛОНТЕРІВ В УМОВАХ ЗБРОЙНОЇ АГРЕСІЇ

Р. А. Захарчук — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено правові, організаційні та соціальні аспекти ефективності діяльності волонтерів в умовах збройної агресії проти України. Волонтерський рух виявився одним із найважливіших елементів громадянського суспільства, що оперативно та масово мобілізував ресурси для забезпечення потреб Збройних Сил України, сил територіальної оборони, внутрішньо переміщених осіб, медичних установ і постраждалого цивільного населення. Проаналізовано ключові чинники, що впливають на ефективність волонтерської діяльності: правовий статус волонтерів, організаційна підтримка з боку держави, механізми міжсекторальної взаємодії (влада – громадськість – міжнародні організації), доступ до фінансових та матеріальних ресурсів, а також рівень безпеки волонтерів у зонах бойових дій. Особливу увагу приділено проблемам правової невизначеності, відсутності спеціального законодавства про діяльність волонтерів у зоні бойових дій, неформальності багатьох волонтерських ініціатив та ризикам фізичного і психологічного виснаження.У межах дослідження обґрунтовано необхідність розробки окремого нормативного акта, що регулюватиме діяльність волонтерів у надзвичайних та воєнних умовах, передбачаючи елементи соціального захисту, реєстрації, фінансового стимулювання, а також захисту від переслідувань чи дискредитації. Запропоновано вдосконалити механізми взаємодії волонтерів з органами державної влади, зокрема шляхом створення координаційних платформ на національному та місцевому рівнях. Зроблено висновок, що підвищення ефективності волонтерської діяльності можливе лише за умов комплексного підходу, який охоплює правове, фінансове, організаційне та моральне визнання волонтерського руху як важливої сили громадянської стійкості та захисту суверенітету України в умовах війни.

ЄВРОПЕЙСЬКІ ОРІЄНТИРИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ МИТНОЇ БРОКЕРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Е. П. Іванченко — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню законодавства України, що регулює митну брокерську діяльність, його модернізації та приведенню у відповідність до законодавства Європейського Союзу (ЄС) у період правового режиму воєнного стану.Автором статті доведено, що незважаючи на дію правового режиму воєнного стану, поряд з вирішенням питань у оборонній сфері, пріоритетним для України, на виконання зобов’язань України щодо адаптації національного законодавства до права ЄС за окремими пріоритетними напрямами, одним із яких є митне законодавство (Додаток XV до Глави 5 Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом), був і залишається процес приведення Митного кодексу України (МК України) у відповідність до Митного кодексу ЄС (МК ЄС). Тому в сучасних умовах методи та підходи до внесення змін у митне законодавство України, яке постійно змінюється під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів, потребують виваженого та продуманого застосування з боку державних органів влади задіяних у законотворчому процесі регулювання митної брокерської діяльності. Пріоритетним напрямом модернізації митного законодавства на виконання зобов’язань перед ЄС як в цілому, так і в частині належного врегулювання митної брокерської діяльності є розробка та поетапне прийняття нового МК України. Нова редакція МК України має ґрунтуватися на підставі принципів і норм МК ЄС, що дозволить трансформувати інституційне середовище митного брокерства в Україні у напрямку найкращих європейських практик. На переконання автора, це має здійснюватися з врахуванням вже напрацьованих національних правових позитивних практик у сфері митної брокерської діяльності без наслідків погіршення умов для здійснення зовнішньоекономічної та митної брокерської діяльності, ускладнення здійснення митних формальностей та послаблення економічної безпеки України.За результатами правового аналізу, автор формулює висновок, що запровадження та розробка необхідних нормативно-правових актів для державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання у сфері митних брокерських послуг з боку державних органів влади, насамперед з боку Міністерства фінансів України (Мінфін) та Державної митної служби України (Держмитслужба), на які безпосередньо покладені обов’язки щодо реалізації державної митної політики, набуває особливої важливості та відповідальності, оскільки результати правових рішень щодо регулювання митної брокерської діяльності мають безпосередній вплив на стабільність економіки України й впровадження нових правил не повинно перешкоджати її належному функціонуванню.Також правовим засобом реалізації державної митної політики, як форми державного регулювання митної брокерської діяльності, за переконанням автора, має стати розробка, затвердження та упровадження Кабінетом Міністрів України за поданням Мінфіна та Держмитсужби нормативно-правового акту – Стратегії вдосконалення та розвитку митної брокерської діяльності, як певної моделі, яка може стати ґрунтовною основою для розробки й впровадження державної цільової програми її розвитку із Планом заходів щодо її реалізації та в подальшому, як наступний етап законотворчої роботи, є прийняття Закону України «Про митну брокерську діяльність».

НАПРЯМИ РОЗВИТКУ АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНОГО ПРАВА В УКРАЇНІ

С. Ф. Константінов — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу сучасного стану та перспектив розвитку адміністративно-деліктного права в Україні в умовах реформування правової системи, європейської інтеграції та цифрової трансформації. Адміністративно-деліктне право визначено як сукупність норм, що регулюють суспільні відносини, пов’язані з реалізацією адміністративної відповідальності за правопорушення, передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення (КУпАП) та іншими актами. У роботі розглянуто теоретичні розробки цієї підгалузі права, зокрема концепцію адміністративного правопорушення (В. В. Решота), функціональний підхід (О. Ю. Салманова), питання кодифікації (М. М. Сорочишин) та європейський вплив (Ю. А. Тихомиров).Досліджено стан вивчення проблеми українськими науковцями, такими як О. В. Панасюк, О. Ю. Салманова, М. М. Сорочишин, В. В. Решота, та зарубіжними авторами. Виявлено ключові проблеми застосування адміністративних норм: застарілість КУпАП, суперечності з іншими законами, нечіткість суб’єктів відповідальності, низька ефективність стягнень, процедурні труднощі та вплив воєнного стану. Окремо проаналізовано проблеми застосування адміністративної відповідальності, зокрема нечіткість критеріїв притягнення, недостатня диференціація санкцій, обмеженість правового захисту, низька кваліфікація посадовців і порушення строків розгляду справ у воєнний період.У висновках підкреслено, що теоретичні напрацювання випереджають практичну реалізацію, а сучасні виклики потребують комплексного реформування. Запропоновано модернізацію КУпАП із урахуванням цифрових правопорушень, гармонізацію з нормами ЄС, впровадження електронної системи фіксації справ, перегляд санкцій, підвищення кваліфікації посадовців, спрощення оскарження, адаптацію до воєнного стану та активізацію науково-практичної співпраці. Стаття наголошує на важливості адміністративно-деліктного права для правопорядку та необхідності його адаптації до сучасних умов.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПІД ЧАС ВОЄННОГО СТАНУ У СФЕРІ НАДАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ

Д. В. Кравцов — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

В статті здійснено аналіз актуальних проблем під час воєнного стану у сфері надання адміністративних послуг. Воєнний стан як особливий правовий режим суттєво впливає на функціонування державних інститутів, зокрема у сфері надання адміністративних послуг, які є інструментом реалізації прав громадян, таких як право на соціальний захист, освіту чи майнові права. Проблеми у їх наданні призводять до порушення цих прав. В умовах повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України, яка триває з 24 лютого 2022 року, питання забезпечення безперервності функціонування публічної адміністрації набуло критичного значення, особливо в тій частині, що стосується надання адміністративних послуг населенню.Визначено, що залишаються суттєві труднощі із доступом до адміністративних послуг для громадян, що перебувають на тимчасово окупованих територіях або в зонах активних бойових дій, де вони не мають можливості вчасно зареєструвати акти цивільного стану, змінити місце проживання, отримати посвідчення особи чи підтвердження юридичних фактів, що тягне за собою подальші ускладнення при реалізації права на соціальний захист, освіту, охорону здоров’я або трудову діяльність. Іншою проблемою залишається забезпечення рівного доступу до адміністративних послуг для осіб з особливими потребами, осіб похилого віку та жителів сільських районів, які в умовах воєнного стану виявилися у ще більш у вразливому становищі.Зроблено висновок, що воєнний стан як особливий правовий режим створив безпрецедентні виклики для забезпечення надання адміністративних послуг в Україні, які стикаються з організаційними, технічними, правовими та соціально-психологічними проблемами, обмеження у доступі до державних реєстрів та інформаційних ресурсів, а також ризики фізичної безпеки працівників органів влади призводять до обмежень права громадян і ускладнюють виконання юридичних обов’язків останніх. Держава повинна вжити необхідних заходів у подоланні цих викликів через цифровізацію та спрощення процедур для забезпечення безперешкодної доступності громадян та ефективності роботи системи.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ ПРОТИДІЇ ДЕЗІНФОРМАЦІЇ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПРАКТИК УКРАЇНИ ТА ЄС

В. Г. Кравченко — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У сучасних умовах гібридної війни проти України інформаційний фронт має не менше значення, ніж бойові дії. Загарбники системно використовують методи інформаційної війни, спрямовані на дестабілізацію українського суспільства, підрив довіри до державних інституцій, поширення паніки та послаблення міжнародної підтримки України. Дезінформація, як одна з форм інформаційної агресії, використовується через підконтрольні медіа, соціальні мережі, бот-мережі та анонімні платформи, що значно ускладнює її виявлення та нейтралізацію.Воєнний стан, запроваджений відповідно до законодавства України, створює підґрунтя для тимчасового обмеження окремих прав і свобод, зокрема права на доступ до інформації та свободи вираження поглядів. Однак такі обмеження мають здійснюватися винятково в межах Конституції України та міжнародних зобов’язань України, з дотриманням принципів необхідності, пропорційності та легітимності.У зв’язку з цим постає нагальна потреба визначення чітких адміністративно-правових меж і засобів втручання держави у сферу інформації, що дозволяють ефективно протидіяти дезінформації без порушення демократичних стандартів. Застосування організаційно-правових інструментів у боротьбі з дезінформацією включає низку дій: від блокування інформаційних ресурсів і застосування санкцій до регулювання діяльності медіа та реагування на поширення фейкової інформації. Проте на практиці виникають численні виклики, зокрема відсутність уніфікованого визначення дезінформації, розмитість правових критеріїв для її виявлення, ризики зловживання повноваженнями органів виконавчої влади та порушення права на свободу слова. Це потребує детального правового аналізу та доктринального осмислення адміністративно-правового режиму інформаційної безпеки у воєнний період.Саме тому дослідження організаційно-правових інструментів протидії дезінформації в умовах воєнного стану є надзвичайно актуальним, оскільки дозволяє визначити межі допустимого державного втручання у сферу інформаційних прав, сформувати обґрунтовані підходи до правового регулювання інформаційної безпеки та запобігти порушенню основоположних прав людини навіть у кризовий період.

ВПЛИВ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ВОЄННОГО СТАНУ НА ЗДІЙСНЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА

В. В. Малихіна — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

В дослідженні йде мова про спричинені правовим режимом воєнного стану та повномасштабною збройною агресією росіян проти України особливості у здійснення адміністративного судочинства. Зауважується, що особливістю є необхідність у зміні територіальної підсудності судових справ через неможливість виконувати адміністративними судами своїх повноважень (причинами є окупація чи близькість до лінії бойового зіткнення). Задля цього 03.03.2022 прийнято Закон України «Про внесення зміни до частини сьомої статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо визначення територіальної підсудності судових справ» (передбачає можливість зміни територіальної підсудності судових справ за рішенням Вищої ради правосуддя, що ухвалюється за поданням Голови Верховного Суду, шляхом її передачі до суду, який найбільш територіально наближений до суду, який не може здійснювати правосуддя, або іншого визначеного суду); наступною особливістю зазначена необхідність внесення суттєвих змін до процесуального законодавства України у зв’язку із бойовими діями та залученням українців до лав Збройних Сил України, оскільки виникають нові нетипові для мирного часу суспільні відносини (якщо учасник процесу потрапив у полон до росіян тощо). Тобто після повномасштабної збройної агресії росіян проти України з’явився новий значний пласт суспільних відносин, пов’язаних із війною та її впливом на життя українців, які треба регулювати нормативно-правовими актами. Ще однією особливістю відповідно нової реальності дії правового режиму воєнного стану є широке коло суспільних відносин пов’язане у розгляді у адміністративних судах справ, пов’язаних із забезпеченням заходів правового режиму воєнного стану або їх порушень громадянами України. До місцевих судів масово надходять позови про визнання протиправними та скасування постанов про накладення адміністративних стягнень у вигляду штрафу за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП (порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію).

СУДОВО-ЕКСПЕРТНА ЕТИКА ТА СТАНДАРТИЗАЦІЯ

А. Г. Присяжнюк — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядаються актуальні питання, пов’язані з відповідальністю судових експертів за помилкові висновки, зокрема проблемні аспекти законодавчого регулювання та практики застосування норм у судовій діяльності. Проаналізовано природу помилок у експертних висновках, що можуть виникати як з умисних, так і з необережних мотивів, а також окреслено правові наслідки для експертів у випадках недотримання професійних стандартів. Особливу увагу приділено аналізу існуючих правових механізмів, їхньої ефективності та виявленню прогалин у чинному законодавстві, які ускладнюють притягнення експертів до відповідальності.Розглянуто різновиди такої відповідальності: кримінальну, цивільну, адміністративну та дисциплінарну, із зазначенням підстав для їх застосування. Проаналізовано оновлення законодавства, зокрема зміни до Закону України «Про судову експертизу», що запровадили механізми дисциплінарної відповідальності та процедури її реалізації. Автор підкреслює необхідність забезпечення балансу між контролем якості експертиз та гарантіями професійної незалежності експертів.Стаття ілюструє необхідність ретельної перевірки експертного матеріалу та дотримання процесуальних вимог при його використанні у кримінальному судочинстві. Особливу увагу приділено проблематиці доказової ваги експертного висновку в кримінальному провадженні відповідно до норм КПК України.В роботі підкреслено необхідність удосконалення нормативно-правової бази та вдосконалення судової практики з метою забезпечення балансу між гарантіями професійної незалежності експертів і захистом прав учасників судового процесу. Запропоновано напрямки реформування відповідних правових інститутів, спрямовані на підвищення якості судових експертиз та мінімізацію ризиків виникнення помилкових висновків. Висловлено пропозиції щодо вдосконалення нормативного регулювання та підвищення рівня професіоналізації експертного середовища задля зміцнення довіри до правосуддя.

ПРОБЛЕМИ В РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ДОСТУПУ ДО СУДДІВСЬКОЇ КАР’ЄРИ В УКРАЇНІ ПРИ НАЯВНОСТІ ВИЩОЇ ОСВІТИ ЗА СПЕЦІАЛЬНІСТЮ «ПРАВООХОРОННА ДІЯЛЬНІСТЬ»

С. В. Сухінін — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядаються актуальні та важливі проблеми, які стосуються питання можливості зайняття посади суді місцевого суду в Україні особою, що має вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста, магістра за спеціальністю «Правоохоронна діяльність» в умовах діючого на сьогодні законодавства, що регулює порядок доступу до суддівської кар’єри в Україні. У цій статті розкрито поняття юридичної освіти та досліджено поняття вища юридична освіта. У статті досліджено законодавство, на підставі якого здійснювалась підготовка фахівців у вищих навчальних закладах України за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліста і магістра за спеціальністю «Правоохоронна діяльність» у період з 1997 року по теперішній час та надано висновок про те в який період часу здобута в Україні вища освіта за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста, магістра за спеціальністю «Правоохоронна діяльність» вважається вищою юридичною освітою, що дає право на зайняття посади суді в Україні.Звертається увага на недостатнє правове регулювання питання можливості реалізації особами, що здобули вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста, магістра за спеціальністю «Правоохоронна діяльність» після 31 серпня 2015 року, права на доступ до суддівської кар’єри в Україні з метою зайняття посади судді в Україні, зокрема у випадку, коли такі особи, станом на 01 вересня 2015 року продовжували навчання за вказаною спеціальністю здобуваючи освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста чи магістра. Обговорюється можливість здійснення удосконалення правового регулювання для осіб з такою освітою.Зроблено висновок про те чи можуть сьогодні в умовах сучасного законодавства реалізовувати право доступу до суддівської кар’єри особи зі здобутою вищою освітою з освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста чи магістра за спеціальністю «Правоохоронна діяльність» після 31 серпня 2015 року, у випадку, коли такі особи, розпочали після 31 серпня 2015 року навчання за вказаною спеціальністю здобуваючи освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста чи магістра.

КЛАСИФІКАЦІЯ СУБ’ЄКТІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Р. М. Труба — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено з’ясуванню можливостей класифікації суб’єктів забезпечення національної безпеки. Критичний аналіз наявних наукових підходів до класифікації суб’єктів національної безпеки виявив як їхні переваги, так і недоліки. Зокрема, систематизація суб’єктів за формою діяльності чи специфікою компетенції, за розподілом компетенції та функціональним призначенням, а також за функціональними ролями дозволяє повною мірою осмислити окремі аспекти адміністративно-правової характеристики цих суб’єктів. Водночас такі підходи обмежують широту охоплення відповідних суб’єктів у межах системи суб’єктів забезпечення національної безпеки. На цій підставі сформульовано висновок про те, що з-поміж різних підходів до класифікації суб’єктів забезпечення національної безпеки найбільш теоретично та практично оптимальною є класифікація таких суб’єктів за ознакою юридичної (адміністративно-правової) природи та рівнем повноважень. У межах цієї класифікації виокремлено три групи суб’єктів: державні органи; органи місцевого самоврядування; суб’єкти громадянського суспільства. Окрему увагу приділено оцінці впливу суб’єктів міжнародного права (передусім міжнародних організацій) на забезпечення національної безпеки. Встановлено, що міжнародні організації є лише умовними суб’єктами забезпечення національної безпеки, адже вплив таких суб’єктів слід розглядати в контексті міжнародного співробітництва та зобов’язань України на міжнародній арені, яка є повноцінним суб’єктом міжнародного співтовариства, що в цій площині забезпечує національну безпеку в результаті взаємодії посадових осіб національних органів публічної служби з представниками міжнародних організацій.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОСТУПУ ДО ПРАВОСУДДЯ У СПРАВАХ ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВ, СВОБОД ТА ІНТЕРЕСІВ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ТА ВІЙСЬКОВОЗОБОВ’ЯЗАНИХ: АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Н. В. Турлакова — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано забезпечення права військовослужбовців і військовозобов’язаних на доступ до правосуддя крізь призму міжнародних стандартів та практики ЄСПЛ. Доступ до правосуддя визначено як фундамент верховенства права та міжнародний стандарт захисту прав людини. Наголошено, що особливості військової служби можуть зумовлювати обмеження цього права, які мають бути законними, пропорційними й переслідувати легітимну мету. Окреслено гарантії доступу до правосуддя у міжнародному праві, закріплені у нормах гуманітарного права, права з прав людини та у практиці міжнародних судових установ. Проаналізовано справи ЄСПЛ: «Голдер проти Сполученого Королівства», «Ейрі проти Ірландії», «Engel та інші проти Нідерландів», «Kalaç проти Туреччини», «Matelly проти Франції», що сформували стандарти доступу до суду військовослужбовців. Розглянуто кейси проти України («Церква села Сосулівки», «Мерит», «Чуйкіна», «UKRKAVA, TOV»), які виявляють проблеми юрисдикційних, темпоральних, процесуальних і фінансових бар’єрів. Підкреслено, що ЄСПЛ послідовно вимагає гарантувати не лише формальний, а й реальний доступ до правосуддя, включаючи виконання рішень. Автор обґрунтовує, що в умовах тривалого збройного конфлікту Україні потрібна нова модель доступу до суду для військових, яка б поєднала адаптацію законодавства й практики до міжнародних стандартів та воєнного стану. Зроблено висновок про необхідність формування єдиної судової практики, яка зміцнить довіру до права та сприятиме виконанню міжнародних зобов’язань. Матеріали статті мають теоретичне й практичне значення для удосконалення регулювання та захисту прав військовослужбовців у суді.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ, ЩО ВИНИКАЮТЬ В СФЕРІ ІТ-ПРАВА

О. І. Уртаєв — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено актуальні питання юридичної відповідальності за правопорушення, що виникають у сфері ІТ-права, з урахуванням сучасних викликів інформаційного суспільства та стрімкого розвитку цифрових технологій. З’ясовано, що відповідальність в сфері ІТ-права може інтегрувати норми як публічного, так і приватного права, що зумовлюється широким спектром і розгалуженістю можливих правопорушень у цій сфері та потребує визначення відповідного механізму юридичної відповідальності.Встановлено, що в умовах цифровізації суспільних процесів порушення в сфері ІТ-права можуть набувати як приватноправового, так і публічно-правового характеру. У першому випадку йдеться про порушення цивільних інформаційних прав, договірних зобов’язань, неправомірне використання об’єктів інтелектуальної власності тощо, що тягне за собою майнову та немайнову відповідальність. У другому – про порушення законодавства щодо захисту персональних даних, кібербезпеки, інформаційної безпеки, що передбачає адміністративну, а в окремих випадках і кримінальну відповідальність.Особливої уваги заслуговують виклики, пов’язані з кіберзлочинністю та неправомірною обробкою персональних даних, що в умовах воєнного стану набувають загрозливого характеру для національної безпеки України. Підкреслено потребу подальшого вдосконалення законодавства, зокрема – адаптації норм національного права до стандартів ЄС у сфері ІТ-правовідносин, посилення ефективності міжнародного співробітництва та створення умов для оперативного реагування на ІТ-правопорушення. Зроблено висновок, що ефективна відповідальність у сфері ІТ-права потребує комплексного підходу, який має поєднувати превентивні, процедурні та санкційні механізми, а також потребує тісної взаємодії між державними органами, приватним сектором та громадянським суспільством та своєчасного реагування на порушення в сфері ІТ права. Своєчасне оновлення правової бази та підвищення цифрової обізнаності населення, що є ключовими чинниками формування дієвої системи відповідальності щодо використання інформаційно-телекомунікаційних технологій, які стрімко розвиваються.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОГО ЗАХИСТУ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ ВНАСЛІДОК ВІЙНИ

А. В. Холодков — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексне дослідження системи нормативно-правового регулювання адміністративно-правового захисту осіб з інвалідністю внаслідок війни. Особлива увага приділена аналізу правового статусу таких осіб, державної політики у сфері соціального захисту та механізмів реалізації їхніх прав у період воєнного стану та після завершення активної фази бойових дій. З урахуванням масштабних наслідків російської агресії проти України, актуалізується необхідність правового реагування на зростаючу кількість осіб, які зазнали поранень, втратили здоров’я чи працездатність унаслідок участі у бойових діях або перебування в зоні воєнного конфлікту.Розкрито ключові акти законодавства, які визначають правові засади адміністративного захисту осіб з інвалідністю внаслідок війни, зокрема: Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», Кодекс України про адміністративні правопорушення та інші акти, що регламентують порядок надання допомоги, реабілітаційних послуг, медичного забезпечення, пенсійного і пільгового обслуговування. Зазначено прогалини в чинному законодавстві, які ускладнюють ефективну реалізацію прав осіб з інвалідністю, а також розглянуто проблематику доступу до адміністративних послуг у сфері охорони здоров’я, праці, житлового забезпечення та соціальної інтеграції.На підставі проведеного аналізу обґрунтовано необхідність оновлення існуючих нормативно-правових актів з урахуванням воєнних реалій, посилення міжвідомчої координації та впровадження електронних сервісів для спрощення доступу до адміністративного захисту. Запропоновано створення спеціального органу або відомчої структури в системі виконавчої влади, відповідальної за комплексну підтримку та супровід осіб з інвалідністю внаслідок війни. Підкреслюється важливість застосування принципів доступності, недискримінації, людської гідності й поваги до прав людини в практиці адміністративно-правового захисту цієї вразливої категорії громадян.

ЩОДО ПРАВОВИХ МЕХАНІЗМІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТАЄМНИЦІ УХВАЛЕННЯ СУДОВОГО РІШЕННЯ ВІДПОВІДНО ДО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ТА ЗАКОНОДАВСТВА ІНШИХ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Ю. І. Цвіркун, Д. Ф. Лаухін — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено аналіз норм, що регулюють питання таємниці ухвалення судового рішення, а також міжнародно-правових механізмів забезпечення таємниці ухвалення судового рішення в зарубіжних країнах.Акцентовано увагу на тому, що в цивільному, господарському та адміністративних судових процесах України донедавна нарадча кімната була практичним інструментом, який давав можливість судді чи колегії суддів помірковано обговорити обставини справи та ухвалити судове рішення, не зазнаючи будь-якого впливу збоку, оскільки приміщення нарадчої кімнати розташовувалось у приміщенні суду і доступ сторонніх осіб до нього був суворо заборонений. Крім того, нарадча кімната дисциплінувала суддів, які виходили до неї безпосередньо відразу після стадії судових дебатів або з’ясування обставин справи та дослідження доказів і перебували там без можливості доступу до них працівників апарату суду чи сторін аж до моменту ухвалення судового рішення, що сприяло своєчасності відправлення правосуддя. При цьому підкреслено, що існування в Україні інституту «Таємниця нарадчої кімнати» було і є, ураховуючи кримінальне судочинство, однією із гарантій неупередженості та незалежності суддів та одним із запобіжників незаконного впливу на них під час ухвалення рішення. «Нарадча кімната» була і ще є історичним атрибутом або навіть ритуалом вітчизняного судового процесу, який має важливе практичне призначення та є чинником, який запобігає втручанню у діяльність суддів та суду. Разом з тим зауважено, що впровадження інституту «Таємниця ухвалення судового рішення» замість рудиментарного інституту «Таємниця нарадчої кімнати» за аналогією із сусідніми західним країнами повинно забезпечувати перевагу суті над формою. Така зміна може сприяти поглибленню зв’язків із нашими західними сусідами і разом з тим, по мірі розвитку, віддалятиме від радянського спадку. Окрім того, у впровадженні інституту «Таємниця ухвалення судового рішення» проглядається глобальний вплив правової системи Європейського Союзу (далі – ЄС) на національні правові системи, зокрема й України. За результатами викладеного дослідження з порівняння законодавчих актів України та низки країн – членів ЄС зроблено висновки, що ліквідація інституту «Таємниця нарадчої кімнати» повинна мати позитивний вплив на процеси поглиблення інтеграції національного законодавства із законодавствами країн ЄС. Запровадження інституту «Таємниця ухвалення судового рішення» замість «Таємниці нарадчої кімнати» відходить від радянських наративів, сприяє гармонізації українського законодавства до права ЄС, що в цілому має вплинути на ефективність функціонування судової системи України. Водночас, наголошено на необхідності подальшого дослідження зазначеної проблематики через призму практичної діяльності, адже виключно через детальний аналіз судової практики можна буде дійти обґрунтованого висновку про правильність впроваджених змін, чи є такі зміни доцільними і чи є вони прийнятними для національної правової системи. Оновлені процесуальні норми вводять правові категорії, яких до цього не було у вітчизняному процесуальному праві. Усі вони мають бути апробовані на практиці та заслуговують на подальше ретельне наукове вивчення.

СИСТЕМА СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ УКРАЇНИ В ОСОБЛИВИЙ ПЕРІОД

Є. Є. Шуліка — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядається система суб’єктів публічного адміністрування, які здійснюють регулювання та нагляд за діяльністю комерційних банків України в умовах особливого періоду. Обґрунтовано, що в умовах війни банківський сектор є не лише критично важливою частиною економіки, а й інструментом державної стійкості та безпеки. Саме тому діяльність комерційних банків потребує ефективної координації та контролю з боку широкого кола суб’єктів публічної адміністрації. У статті проаналізовано функціональні повноваження таких органів, як Національний банк України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Антимонопольний комітет, Державна служба фінансового моніторингу, Рада національної безпеки і оборони та інші.Зазначено, що Національний банк України є ключовим суб’єктом публічного адміністрування у сфері банківського регулювання, який здійснює монетарну політику, банківський нагляд, ліцензування та антикризове управління. Проте в умовах особливого періоду роль координаційного органу поступово переходить до міжвідомчих структур, зокрема до РНБО, яка визначає пріоритети збереження банківської системи як елемента національної безпеки. Визначено, що підвищення ризиків для банківської сфери потребує не лише нормативної стабільності, а й швидкої адаптації механізмів регуляторного впливу та оперативної міжвідомчої взаємодії.Аналізуються виклики, пов’язані з діяльністю банків у зоні бойових дій, вимушеною релокацією установ, кіберзагрозами, нестачею ліквідності та обмеженнями валютного регулювання. Обґрунтовано необхідність забезпечення прозорості, правової визначеності та гнучкості адміністративно-правових підходів у взаємодії держави з банківським сектором. Зроблено висновок про доцільність системного перегляду та модернізації нормативно-правової бази публічного адміністрування банківської діяльності з урахуванням як національних, так і міжнародних безпекових стандартів.

ФІНАНСОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У СФЕРІ ПРАЦІ, ЗАЙНЯТОСТІ, ОХОРОНИ ПРАЦІ, СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ І СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ

І. П. Шумейко — Fri, 26 Sep 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено дослідженню публічно-правових норм, які встановлюють фінансову відповідальність у сфері праці, зайнятості, охорони праці, соціального страхування і соціального захисту в Україні. Правовідносини з притягнення до фінансової відповідальності у цій сфері врегульовані 8 спеціальними законами України. Характерною особливістю є широке застосування пені поряд з основним видом стягнення – штрафом. Найпоширенішою моделлю фінансових санкцій є абсолютно-визначена пропорційна модель, визначена в прямій залежності від показника тяжкості порушення. Суб’єктами правопорушень, в більшості випадків, є особи, які використовують найману працю. Правопорушення посягають на охоронювані законом суспільні відносини, що виникають під час використання найманої праці, справляння страхових внесків і використання страхових коштів загальнообов’язкового державного соціального і пенсійного страхування, виплати пенсій, посередництва в працевлаштуванні за кордоном та у сфері створення робочих місць для осіб з інвалідністю. Склади правопорушень є формальними, єдиною обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є діяння, виражене у формі дії або бездіяльності.Суб’єктивна сторона характеризується виною, яка в окремих випадках носить лише умисний характер, але в більшості випадків форма вини значення для правової кваліфікації діяння не має. Підстави для звільнення від відповідальності, в більшості своїй, пов’язані з форс-мажорними обставинами воєнного стану. Органами, що застосовують стягнення в позасудовому порядку, є Держпраці, органи Пенсійного фонду України, Державна служба зайнятості та Державна податкова служба України. У разі порушення законодавства про створення робочих місць для осіб з інвалідністю, суб’єктом звернення до суду є відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю. Постанови про накладення штрафів за порушення законодавства про працю, загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та збір та облік єдиного внеску – є виконавчими документами. У разі порушення законодавства про зайнятість населення і про соціальну захищеність осіб з інвалідністю – примусове стягнення штрафу здійснюється після набрання законної сили рішенням адміністративного суду.