Київський часопис права

ПОВОЄННЕ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ПРОТИДІЇ ЗМІНІ КЛІМАТУ: ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

Я. А. Павко — 2024-12-09

Анотація. Стаття присвячена дослідженню політико-правових засад повоєнного відновлення України в контексті протидії зміні клімату та адаптації до її наслідків. Визначено здобутки нашої держави у сфері боротьби з кліматичними змінами на шляху її майбутньої відбудови. Автор дійшов висновку, що План повоєнного відновлення України залишається основним документом, який передбачає здійснення зеленої трансформації та включає низку заходів, спрямованих на удосконалення кліматичної політики відповідно до норм і принципів ЄС. Заклавши підвалини для повоєнної відбудови України, він має сприяти забезпеченню її сталого економічного зростання. Перед нашою державою стоїть не легке завдання – інтегрувати кліматичні цілі в усі сектори економіки та суспільного життя відповідно до Європейського зеленого курсу. Україна зробила значний внесок у розвиток кліматичної сфери для свого майбутнього відновлення. Наперекір усім труднощам, вона залишається активним учасником міжнародної кліматичної політики, інформує міжнародне співтовариство про завдану шкоду довкіллю та клімату, а також долучається до важливих проектів у сфері протидії зміні клімату та адаптації до її наслідків. Україна, як майбутній член ЄС, поступово виконує євроінтеграційні завдання у сфері боротьби зі зміною клімату. Вона продовжує працювати над запровадженням національної системи торгівлі викидами парникових газів згідно з вимогами ЄС. Автором вказано на необхідність розробки та прийняття Державної стратегії та програми повоєнної відбудови України, які включатимуть й питання щодо збереження довкілля та протидії зміні клімату. Це мають бути юридично обовʼязкові документи. Запропоновано створити Фонд повоєнного відновлення України, який акумулюватиме кошти на відбудову нашої держави. Одним із напрямків діяльності фонду повинно стати фінансування відновлення довкілля та заходів із протидії зміні клімату та адаптації до її наслідків. Він має наповнюватися за рахунок коштів держав-партнерів, міжнародних інституцій, а також конфіскованих російських активів. Крім того, в умовах повоєнної відбудови для забезпечення використання коштів за цільовим призначенням обовʼязково має бути створений й аудиторський орган.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАХИСТУ ДОВКІЛЛЯ ПІД ЧАС ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ

С. К. Пахомі — 2024-12-09

Анотація. Дана наукова стаття присвячена актуальним питанням міжнародно-правового регулювання захисту довкілля під час збройного конфлікту. Проаналізовані основні міжнародні договори в сфері МГП, які регулюють питання впливу збройного конфлікту на стан навколишнього природного середовища. Паралельно позначено і деякі міжнародні договори в сфері міжнародного екологічного права, які прямо чи опосередковано стосуються впливу збройного конфлікту на стан екології. Позначено, що одним із варіантів для вирішення певних прогалин в регулюванні захисту довкілля під час збройного конфлікту може стати застосування норм міжнародного екологічного права. Так, детальні норми, стандарти та механізми, які містяться в цій галузі, можуть допомогти уточнити та розширити основні принципи міжнародного гуманітарного права для запобігання або оцінки відповідальності за шкоду довкіллю, заподіяну під час збройного конфлікту. Підкреслено, що небагато положень МГП безпосередньо стосуються захисту навколишнього середовища під час збройних конфліктів. Проаналізовано зміст статей Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 року і зазначено, що цей документ визначає поріг недопустимої шкоди для навколишнього природного середовища, але його положення є надто обмежувальним і нечітким, а положення МГП щодо захисту цивільних об’єктів не забезпечують достатнього захисту елементів навколишнього природного середовища під час збройних конфліктів. Попри значущість положень Додаткового протоколу І, їх застосування під час звичайних військових дій обмежене. Ситуація викликає необхідність розробки та ухвалення нової міжнародної угоди. Важливу роль у захисті навколишнього середовища має діяльність МКЧХ, який у 1994 році розробив «Керівні принципи щодо захисту природного середовища під час збройного конфлікту». А наступною міжнародною угодою, яка позначила значимість захисту екології під час збройного конфлікту є Римський статут, а в 2016 році було прийнято під егідою Асамблеї ООН з навколишнього середовища резолюцію «Захист довкілля в районах, уражених збройними конфліктами». Зроблено висновок, що в умовах прогалин в рамках міжнародного гуманітарного права щодо захисту навколишнього середовища під час збройного конфлікту слід звернутись, за необхідності, до норм міжнародного екологічного права.

ДІЇ, ПОВ’ЯЗАНІ З НАСИЛЬНИЦЬКОЮ ПЕРЕДАЧЕЮ ДІТЕЙ, ЩО СТАНОВЛЯТЬ МІЖНАРОДНИЙ ЗЛОЧИН ГЕНОЦИДУ

А. С. Саух — 2024-12-09

Анотація. Дана наукова стаття присвячена дослідженню дій, пов’язаних з насильницькою передачею дітей, які, як виявилося, можуть кваліфікуватися як міжнародний злочин-геноцид. В умовах збройних конфліктів і гуманітарних криз насильницька передача дітей стає одним із механізмів знищення або ослаблення етнічних, расових та релігійних груп, які ставлять під загрозу не лише права дітей. Міжнародний збройний конфлікт в Україні супроводжується скоєнням на території нашої держави численних, в тому числі, таких як незаконна депортація або насильницьке переміщення дітей, які, відповідно до Римського статуту класифікуються як геноцид та не мають строків давності. На сьогодні, існує проблема кваліфікації депортації дітей в її міжнародно-правовому вимірі з урахуванням приписів Римського статуту. У статті аналізуються міжнародно-правові норми, що регулюють захист прав дітей та питання геноциду, розглядаються соціальні, політичні та економічні фактори, що сприяють цим діям. Особлива увага приділяється впливу насильницької передачі дітей на міжнародні відносини, включаючи участь міжнародних організацій та правозахисних структур у вирішенні цієї проблеми. Завдяки комплексному підходу, стаття прагне підвищити усвідомленість про цю гостру проблему та сприяти розробці ефективних стратегій захисту дітей в умовах збройних конфліктів. З огляду на міжнародне право та ухвалені конвенції, такі як Конвенція ООН про права дитини та Конвенція про запобігання злочину геноциду, необхідно чітко розуміти коло дій, які сприяють виникненню цієї проблеми, а також провести правову оцінку таких актів. Важливо також підкреслити, що міжнародна спільнота зобов’язана реагувати на ці злочини, забезпечуючи відповідальність осіб, які їх здійснюють.

ПРО РАЦІОНАЛІЗАЦІЮ ПОШУКОВО-ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ ОБШУКУ ЗА ФАКТАМИ ОКРЕМИХ ВИДІВ ЗЛОЧИНІВ, ПІДСЛІДНИХ ОРГАНАМ БЕЗПЕКИ

В. С. Бондар — 2024-12-09

Анотація. Досліджено питання раціоналізації пошуково-пізнавальної діяльності під час проведення обшуку за фактами окремих видів злочинів, підслідних органам безпеки. Класифіковано певні групи об’єктів пошуку як засобів раціоналізації пошуково-пізнавальної діяльності під час проведення обшуку у кримінальних провадженнях, передбачених статтями 109–1142, 436–442, 447 КК України, підслідних, згідно з ч. 2 ст. 216 КПК України, у тому числі електронні девайси для аналізу навколишнього середовища (безпілотні літальні апарати, сенсори руху, прилади нічного бачення або тепловізори, інструменти для цифрового стеження, трекери GPS, які можуть встановлюватись на транспортні засоби для спостереження за переміщеннями правоохоронців або інших осіб; фальшиві базові станції (IMSI-catchers), а також рідкісні або спеціалізовані речі: – засоби нейтралізації сигналів камер відеоспостереження (лазерні пристрої для осліплення камер або системи генерації туману для тимчасового затуманення приміщення; – фальшиві предмети, які маскуються під звичайні, наприклад, книги-сейфи, звичайні побутові предмети з прихованими відділеннями для зброї або інших заборонених предметів; – засоби для спотворення слідів дактилоскопічного походження: силіконові форми з чужими відбитками або спеціальні рукавички для приховування власних. Зазначено, що як джерела отримання інформації про об’єкти пошуку виступають: а) протоколи оглядів місць подій, моделі слідів; б) оперативна інформація; в) криміналістичні обліки та колекції; г) висновки судових експертиз, що досліджують об’ємний ідентифікаційний зв’язок, тобто співвідношення слідів та об’єктів, властивості яких у них відображені до однієї групи (класу, роду, виду); ґ) технічні паспорти, гарантійні талони; д) показання свідків, потерпілих, інших підозрюваних тощо.

ВІДГУК НА НАУКОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ВПЛИВУ КОРУПЦІЇ НА ЗАХИЩЕНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ У МОНОГРАФІЇ «ВЕРИФІКАЦІЯ ПРАВОВОЇ ДИСФУНКЦІЇ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ РІВНЯ РЕАЛЬНОЇ ЗАГРОЗИ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ» (АНГЛ. VERIFICATION OF THE ANTI-CORRUPTION POLI

О. І. Миколенко — 2024-12-09

ВІДГУК НА НАУКОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ВПЛИВУ КОРУПЦІЇ НА ЗАХИЩЕНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ У МОНОГРАФІЇ «ВЕРИФІКАЦІЯ ПРАВОВОЇ ДИСФУНКЦІЇ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ РІВНЯ РЕАЛЬНОЇ ЗАГРОЗИ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ» (АНГЛ. VERIFICATION OF THE ANTI-CORRUPTION POLICY LEGAL DYSFUNCTION AT THE LEVEL OF A REAL THREAT TO THE NATIONAL SECURITY) ДОКТОРА ЮРИДИЧНИХ НАУК, ПРОФЕСОРА МАКАРЕНКОВА ОЛЕКСІЯ ЛЕОНІДОВИЧА

ЗАХИСТ КРИТИЧНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

І. О. Рощина — 2024-12-09

Анотація. В даній статті визначено, що забезпечення безпеки критичної інфраструктури є одним із найважливіших завдань для будь-якої країни, особливо в умовах війни. Україна, зіткнувшись із повномасштабним вторгненням, вимушена переосмислювати свої підходи до захисту об’єктів критичної інфраструктури. Це стосується не лише безпосереднього захисту фізичних об’єктів, а й забезпечення безпеки інформаційних систем, логістики та постачання. Основні виклики, з якими стикається Україна у сфері захисту критичної інфраструктури, включають захист підприємств, енергетичних станцій, транспортних вузлів та інших стратегічно важливих об’єктів від атак, саботажу та інших протиправних дій. Окрім цього, важливим аспектом є розробка та впровадження ефективних законодавчих механізмів, які дозволять швидко реагувати на нові виклики та загрози. Ця складна та довготривала робота вимагає чіткої координації між усіма рівнями влади, залучення приватного сектору, а також підтримки міжнародних партнерів. В статті аназізується значення криміналістичної науки в забезпеченні боротьби зі злочинністю на об’єктах критичної інфраструктури. Акцентовано увагу, що без глибокого теоретичного дослідження та всебічного вивчення проблем, пов’язаних із криміналістичним забезпеченням протидії кримінальним правопорушенням на об’єктах критичної інфраструктури, неможливо ефективно і комплексно вирішити актуальні практичні питання забезпечення безпеки українського суспільства та держави. Сучасні можливості криміналістичного забезпечення протидії кримінальним правопорушенням на об’єктах критичної інфраструктури включають вивчення наукових категорій, понять і термінів, що застосовуються в процесі розгляду криміналістичного забезпечення. Це також охоплює аналіз етапів становлення і розвитку, а також сучасного стану криміналістичного забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень на цих об’єктах. Організація системного розслідування кримінальних правопорушень на об’єктах критичної інфраструктури та ефективне збирання і дослідження доказів є, також, важливими для забезпечення безпеки суспільства і держави. Це передбачає не тільки безпосередню боротьбу з правопорушеннями, але й комплексний підхід до їх профілактики, що включає удосконалення заходів безпеки та посилення кримінально-правового захисту критичної інфраструктури.

ВИКОРИСТАННЯ ПРАВОВИХ ДЕФІНІЦІЙ У ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ (НА ПРИКЛАДІ МИТНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ У СВІТЛІ УКРАЇНСЬКИХ І ЄВРОПЕЙСЬКИХ ПІДХОДІВ)

І. З. Возняк — 2024-12-09

Анотація. Проблематика цієї статті охоплює питання використання правових дефініцій з погляду української і європейської доктрини та відповідних правил, закріплених на методичному та нормативному рівні. Аналіз українського законодавства свідчить про наявність багатьох помилок, які можуть мати негативний вплив на правозастосування, тож це зумовлює потребу в дослідженнях способів виправлення й уникнення таких помилок. Актуальність подібних розвідок зумовлена також тим, що термінологія та правові дефініції є важливим інструментом техніки нормопроєктування, і належне використання цього інструментарію дозволяє законодавцеві досягати поставлених цілей нормативного регулювання (ratio legis). Для визначення особливостей правових дефініцій було досліджено праці українських і європейських правників і дослідників. Виявлено, що під правовою дефініцією варто розуміти особливий засіб забезпечення цілісности й узгоджености правового регулювання, вона існує у формі стислого опису правового поняття та відображає його суттєві ознаки. Формулювання правових дефініцій вимагає застосування відповідних мовних правил і логічних прийомів. На прикладі правових дефініцій Митного кодексу України було показано основні типи порушень цих правил і прийомів. Наголошено на тому, що правові дефініції сприяють несуперечливому, гармонійному поєднанню духу та букви закону, виконують напрямну функцію, яка проявляється в тому, що вони визначають певний спосіб розуміння поняття й обмежують простір для маневрів під час їхнього трактування, служать інституційному закріпленню цих явищ. У німецькій правовій доктрині виявлено підхід, відповідно до якого під правовими дефініціями варто розуміти особливий тип норм нижчого рівня, які містять обмежувальні модифікації узагальнено сформульованих норм та виконують «пояснювальну», «обмежувальну» і «доповнювальну» функції. Було досліджено відповідні нормативні акти та методичні рекомендації, які використовує законодавець в Україні, Польщі та Європейському Союзі, та зроблено висновок про доцільність рецепції окремих положень іноземних актів і методичних рекомендацій для застосування в українській законодавчій практиці.

СУБ’ЄКТИ ПРАВОВІДНОСИН СОЦІАЛЬНОГО І ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ОСОБОВОГО СКЛАДУ ДЕРЖАВНОЇ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇХ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО ВИЗНАЧЕННЯ

О. Б. Ганьба — 2024-12-09

Анотація. У статті характеризуються суб’єкти правовідносин соціального і правового захисту особового складу Державної прикордонної служби України (далі – Держприкордонслужба України) та особливості їх нормативно-правового визначення. Виокремлено низку нормативно-правових актів, які склали законодавче підґрунтя дослідження. Наголошено, що будь-які правові відносини залишатимуться статичним явищем, якщо не будуть приведені в рух їх головними учасниками – суб’єктами, завдяки виконанню останніми своїх суб’єктивних прав і юридичних обов’язків з метою задоволення певних потреб та інтересів. Визначено чіткий перелік суб’єктів правовідносин соціального і правового захисту особового складу Держприкордонслужби України, а також окреслено перелік осіб, на яких не розповсюджується дія Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а відповідно, які не є суб’єктами досліджуваних правовідносин. З’ясування особливостей нормативно-правового визначення суб’єктного складу правових відносин досліджуваної сфери сприятиме кращому осмисленню проблематики зазначених суб’єктів та формуванню предметного базису для подальшого пізнання правовідносин соціального і правового захисту особового складу як Держприкордонслужби України, так і інших правоохоронних органів і військових формувань держави. Узагальнено визначення суб’єктів правовідносин соціального і правового захисту особового складу Держприкордонслужби України, під якими розуміються визначені нормативно-правовими актами учасники специфічних правових відносин, що реалізують свої суб’єктивні права та юридичні обов’язки з метою соціального та правового захисту своїх потреб і інтересів, а також членів їх сімей. Запропоновано внесення змін до Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у частині, що стосується доповнення суб’єктів, на яких поширюється дія зазначеного Закону, такими суб’єктами, як працівники правоохоронних органів, які відповідно до їх службових повноважень можуть залучатися до оперативно-службової діяльності. Наголошено на створенні та функціонуванні нових суб’єктів правовідносин соціального і правового захисту особового складу Держприкордонслужби України, що зумовлено вимогами сьогодення.

ОКРЕМІ АСПЕКТИ МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ВІДНОСИН У СФЕРІ ВІРТУАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ

О. В. Грунь — 2024-12-09

Анотація. Досягнення бажаних результатів розуміння методології дослідження правової регламентації відносин у сфері віртуальної реальності має реалізовуватися за допомогою виконання певних умов, найголовнішими з яких є: теоретичне обґрунтування та герменевтично-етимологічний аналіз всіх системоутворюючих понять дослідження, виокремлення збалансованої методологічної системи, стратегічне планування використання результатів дослідження. Зазначена тріада умов дозволяє не тільки повноцінно охарактеризувати предметну сферу дослідження, але й створює відповідний базис для визначення системи співвідношень із вже сталим категоріальним апаратом. До принципів, на основі яких необхідно проводити всебічне дослідження правової регламентації відносин у віртуальному просторі слід відносити: плюралізму, додатковості та міждисциплінарності. Концептуальну ідею дослідження правової регламентації відносин у віртуальному просторі формують такі методологічні підходи, як інформаційно-комунікативний, технологічний, аксіологічний, діяльнісний, синкретичний, та синергетичний. Із сукупності загальнонаукових методів пізнання особливу увагу слід приділяти діалектичному методу, який зумовлює повноцінність розгляду правової регламентації відносин у сфері віртуальної реальності з урахуванням притаманних зав’язків та виявленням взаємозалежності форми й сутності. Зазначений рівень зумовлює використання таких загальнонаукових методів, як аналіз, синтез, абстрагування, індукція, аналогія. Водночас у дослідженні необхідно використовувати спеціально-наукові методи юридичних наук: метод юридичної герменевтики – для розкриття особливостей розуміння та тлумачення правових приписів на основі яких здійснюється правове регулювання відносин у віртуальній сфері; формально-юридичний метод – який передбачає вивчення правових актів, якими регламентується відносини у сфері віртуальної реальності, поза зв’язком з економікою, політикою, мораллю та іншими соціальними явищами; порівняльно-правовий – для зіставлення понять, норм та інститутів різних країн світу як у синхронній так і діахрональній площині.

МЕТОДОЛОГІЯ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ СИСТЕМИ ГАРАНТІЙ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ В ТЕОРІЇ ПРАВА УКРАЇНИ

М. О. Ковальчук — 2024-12-09

Анотація. Статтю присвячено проблематиці методології наукового дослідження системи гарантій прав на землю в теорії права України. У статті проведено всебічний аналіз існуючих підходів до класифікації методів наукового дослідження системи гарантій прав на землю в межах української правової теорії. Виходячи з критичного огляду наукових джерел, автор пропонує оригінальну класифікацію методів, яка враховує специфічні особливості прав людини й громадянина на землю як об’єкта правового регулювання в Україні. Особлива увага приділена детальній характеристиці основних методологічних інструментів, застосовуваних у дослідженні гарантій прав власності на землю, а також їх ролі у формуванні комплексного та системного підходу до аналізу цієї проблематики. Результати дослідження сприяють удосконаленню методологічного апарату юридичної науки у сфері теорії держави і права, що має важливе значення для подальшого розвитку правової доктрини загалом. Зроблено висновок, що станом на сьогодні гарантії прав на землю є вкрай актуальним питанням для дослідження, що можна пояснити наступним: 1) загальна кількість наукових праць, присвячених гарантіям прав на землю, не є високою. Дане питання перебуває у сфері інтересів вітчизняних дослідників, проте із огляду на відносну молодість галузі земельного права України, земельного законодавства, у тому числі Земельного кодексу України, а також на те, що комплексні дослідження системи гарантій прав на землю у цілому переважно здійснювались у минулі десятиліття, на сьогодні існує потреба у проведенні таких комплексних досліджень; 2) сфера земельного права є такою, що розвивається досить стрімко. Земельне законодавства зазнає постійних змін, окрім того, за останнє десятиліття кардинально змінився зміст та характер багатьох земельних відносин в України. Сфера науки має належним чином реагувати на такі зміни, втім наш аналіз наукової літератури засвідчив, що за останні роки підвищення наукового інтересу до питань, пов’язаних із гарантіями прав на землю, не спостерігається; 3) переважна більшість досліджень гарантій прав на землю здійснюється на основі схожих підходів та основі застосування подібних методів. Вищенаведене вказує, що національна наука потребує досліджень гарантій прав на землю, у яких мета дотягатиметься за допомогою відмінного інструментарію та дещо інакших підходів, для того, щоб питання гарантій прав на землю отримувало подальший доктринальний розвиток.

ПРОБЛЕМА СУДОВОЇ НОРМОТВОРЧОСТІ У КОНТЕКСТІ ЗАКОНОДАВЧОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СУДОВОЇ ГІЛКИ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

В. Я. Погребняк — 2024-12-09

Анотація. Стаття присвячена розгляду проблеми судової нормотворчості у контексті принципу поділу влад, а також законодавчого регулювання діяльності судової гілки влади в Україні. Автор піддає аналізу положення Конституції України, а також законодавчих актів, зокрема Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у контексті визначення змісту категорії «правосуддя», що розкриває концептуальне завдання судової гілки влади. Також досліджуються положення Цивільного процесуального та Господарського процесуального кодексів України у ключі встановлення змісту категорій «вирішення спору», «розгляд та вирішення справи» та «судочинство» з метою визначення функціональних особливостей діяльності судів в Україні. Окрема увага присвячена аналізу положень Закону України «Про правотворчу діяльність», як законодавчого акту, що визначає правові та організаційні засади правотворчої діяльності, принципи і порядок її здійснення. Формується висновок, що на рівні положень чинного законодавства України зроблено спробу покладення на суд виключно функції застосування норм права. При цьому, що стосується «нормотворчих» можливостей суду, то вони як не санкціоновані чітко на рівні закону, так і не заборонені й не спростовані ним. Сама ж діяльність суду, яка полягає у «здійсненні правосуддя», наразі розкривається через форму такої діяльності, тобто «судочинство», зміст якої розкривається у положеннях процесуальних кодексів. Таким чином з точки зору характеру вирішення піднятої проблеми на рівні положень законодавчих актів складається ситуація за якої концептуальні приписи, що містяться у Конституції Україні та Законі України «Про судоустрій і статус суддів», який є базовим для визначення правового статусу суду і встановлення правової природи здійснюваної ним діяльності, не розкривають комплексно сутність поняття «правосуддя» і не окреслюють у всій повноті механізм чи вичерпний інструментарій його здійснення. Водночас ці ж положення не містять чіткої заборони щодо здійснення судом окремих форм нормотворчої діяльності в аспекті всієї багатогранності і діапазоні такої діяльності.

ПРАВОВІ ГАРАНТІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І СВОБОД МАЛОМОБІЛЬНИХ ГРУП НАСЕЛЕННЯ В СУЧАСНИХ УМОВАХ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Я. С. Роговський — 2024-12-09

Анотація. У статті розглянуто сучасний стан розвитку українського суспільства та держави, який характеризується необхідністю проведення теоретико-правового дослідження правових гарантій забезпечення прав і свобод маломобільних груп населення в реальних умовах. У дослідженні здійснено узагальнення наукових підходів щодо гарантій прав і свобод особи, під якими необхідно розуміти, по-перше, певні умови, за яких можлива найповніша та всебічна реалізація прав і свобод особи; по-друге, засоби, які ефективно забезпечують охорону та захист прав і свобод особи в разі їх незаконного порушення. Автором статті зазначено, що в системі гарантій прав і свобод людини та громадянина окреме місце відведено правовим гарантіям, які створюють необхідні юридичні умови для перетворення закріплених у законодавстві прав і свобод людини та громадянина з можливостей на реальність. Значну увагу приділено дослідженню правових гарантій забезпечення прав і свобод маломобільних груп населення в сучасних умовах як правових умов, засобів та способів, що визначають послідовний порядок дій певної категорії осіб щодо реалізації прав і свобод людини у спосіб та у формі, що закріплені міжнародним правом та чинним національним законодавством держави. Автор статті пропонує здійснити поділ цих гарантій на дві великі групи: нормативно-правові (як сукупність правових норм, за допомогою яких забезпечується реалізація, охорона і захист прав і свобод маломобільних груп населення в сучасних умовах) та організаційно-правові (сукупність державних органів та органів місцевого самоврядування, а також політичних партій і громадянських організацій, засобів масової інформації, міжнародних правозахисних організацій та їх діяльність у сфері правотворчості і правозастосування, спрямована на створення сприятливих умов для реального користування маломобільними групами населення своїми правами і свободами).

ЯКІСТЬ ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В СФЕРІ ПРОТИДІЇ ПОДАТКОВИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

Д. О. Беззубов — 2024-12-09

Анотація. Досліджуються управлінські аспекти забезпечення якості і ефективності діяльності органів державної влади з позицій класичного адміністративного права, аналізуються системи протидії податковим правопорушенням як фактор, що формує підґрунтя розвитку науки адміністративного права, визначаються елементи впливу такої діяльності на стан режиму законності ті правопорядку. Увага акцентується на такому аспекті якості і ефективності, як захист правопорядку та забезпечення економічної безпеки держави, що формують галузеві особливості реалізації норм адміністративного права. Відсутність прикладної бази досліджень категорії якість та ефективність в діяльності органів виконавчої влади, слабо розвинена теорія та практика впровадження напрацювань науки в практичне правове поле, правовий нігілізм у законодавчій роботі та зниження кількості й кваліфікації управлінських кадрів органів виконавчої влади підвищують ступінь загроз і ризиків розвитку держави в цілому. Формування окремого напряму досліджень кількісних і якісних показників діяльності органів виконавчої влади та впровадження результатів наукових надбань у практичне правове життя є основою для адекватного розвитку суспільства та держави, особливо в мовах зовнішньої агресії. Якість та ефективність адміністративно-правового забезпечення діяльності органів виконавчої влади в сфері протидії податковим правопорушенням залежать від кількох ключових чинників. По-перше, наявність стабільної та чіткої законодавчої бази, яка регулює податкові відносини, грає важливу роль у забезпеченні правового порядку. По-друге, кадровий потенціал, включаючи професійну підготовку співробітників, значно впливає на якість контролю. Також важливими є технологічні засоби, які дозволяють здійснювати автоматизований моніторинг та аналіз даних, а також міжвідомча взаємодія, що забезпечує комплексний підхід до вирішення проблем податкових правопорушень. Додатково, фінансування та ресурси, які виділяються на боротьбу з правопорушеннями, а також активна участь громади у контролі за діяльністю органів влади, сприяють підвищенню прозорості та підзвітності. Сприятливий психологічний клімат в організаціях також є важливим аспектом, що впливає на ефективність роботи. Таким чином, інтеграція цих чинників може значно поліпшити якість адміністративно-правового забезпечення в цій сфері.

ГЕНЕЗИС ФОРМУВАННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ

О. В. Драчов — 2024-12-09

Анотація. Не зважаючи на те, що останнім часом, в світі спостерігається значне зростання міжнародних конфліктів та загострень, головною рушійною силою розвитку людства залишаються глобалізаційні процеси, які спостерігаються в різних сферах людського життя. Так однією з таких ключових сфер є фінансова, завдяки якій мобілізуються вільні кошти фізичних та юридичних осіб та перерозподіляються в ті сфери, де вони мають найбільш вигідне застосування. Важливо відмітити, що сама фінансова система на сьогодні вийшла за межі національних кордонів та стала над національною, тобто світовою. Таким чином, сьогодні досить важко уявити собі якусь закриту національну фінансову систему, яка буде ефективно функціонувати самостійно, без взаємодії з іншими національними, регіональними фінансовими системами та взагалі в рамах світової фінансової системи. Україна також не є виключенням з цього правилу, особливо в контексті того, що наша країна напряму залежить від постійних фінансових вливань в нашу економіку зі сторони західних парнтерів. Саме тому вивчення процесу становлення світової фінансової системи, аналіз її складових частин, визначення етапів її розвитку. Дозволяє нам більш ґрунтовно та цілісно зрозуміти, як вона функціонує, який напрямок її розвитку та яким чином наша теперішня фінансова система України може бути інтегрована в більш глобальну світову фінансову систему. Для нашої країни це питання є особливо актуальне в контексті післявоєнної відбудови, адже створення сприятливого інвестиційного клімату, налагодження стабільних грошових потоків та належне їх правове забезпечення буде лежати в основі подальшої ефективної такої відбудови. Крім того, в цілому проєвропейський вектор розвитку, який Україна, визначила для себе як пріоритетний вимагає повноцінної такої інтеграції, також в рамках й фінансового сектору. Аналіз етапів становлення світової фінансової системи та особливо скупчення уваги на ключових її елементах дає змогу більш глибше зрозуміти, на чому саме треба робити акценти в розвитку, що при адекватній державній політиці може принести нашій державі стрімкий розвиток в післявоєнний період.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПОВОДЖЕННЯ З ПОБУТОВИМИ ВІДХОДАМИ В ОСОБЛИВИХ УМОВАХ

А. В. Замрига — 2024-12-09

Анотація. Розкрито питання адміністративно-правове регулювання поводження з побутовими відходами в особливих умовах. Авторами визначено, що існує проблема перевищення обсягів побутових відходів та необхідність їх сортування до чого призвело зростання обсягів побутових відходів. Основними причинами цього явища є: 1) зростання споживання, адже, з підвищенням рівня життя зростає споживання товарів та послуг, що призводить до збільшення кількості відходів. Багато товарів мають короткий термін служби, що сприяє швидкому утворенню відходів; 2) у багатьох регіонах наявна недостатня кількість сміттєзвалищ і станцій для збору відходів, що призводить до їх накопичення на територіях, а також до забруднення навколишнього середовища; 3) відсутність ефективних політик поводження з побутовими відходами. Мова йде про відсутність чіткої політики у сфері управління відходами, що ускладнює контроль за їх утворенням і утилізацією. Невиконання законодавства може призвести до негативних наслідків для екології та здоров’я населення; 4) необхідність проведення інформаційної політики щодо сортування побутових відходів. Зазначено, що сортування побутових відходів є одним з найефективніших способів вирішення проблеми їх перевищення. Основні переваги цього процесу включають: – зменшення обсягу відходів (сортування дозволяє відокремлювати перероблювані матеріали (папір, скло, пластик, метал) від неперероблюваних, що зменшує обсяги сміття, яке потрапляє на звалища); – економія ресурсів (переробка вторинних сировин дозволяє зменшити потребу у видобутку нових природних ресурсів, знижуючи негативний вплив на навколишнє середовище та економлячи енергію); – поліпшення екологічної ситуації (сприяє зменшенню забруднення довкілля, оскільки зменшує кількість відходів, що потрапляють на звалища, і знижує викиди шкідливих речовин); – залучення громадськості (сортування побутових відходів може стимулювати громадську активність і відповідальність, адже участь населення в цьому процесі формує культуру екологічної свідомості); – створення робочих місць (розвиток інфраструктури для збору та переробки вторинних сировин створює нові робочі місця в секторі екологічних послуг). Втім, нажаль, в Україні питання сортування побутових відходів не набуло такої масової підтримки організації. Головними негативними чинниками, на нашу думку, стали: 1) відсутність інфраструктури; 2) недостатня обізнаність населення; 3) відсутність культури поводження з побутовими відходами; 4) низька мотивація для населення; 5) неузгодженість законодавства; 6) відсутність ефективних механізмів збору та переробки; 7) обмежені фінансові ресурси.

ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД ІНСТИТУЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ

В. В. Коваленко — 2024-12-09

Анотація. У статті наголошено на потребі вдосконалення законодавства на основі іноземного досвіду в частині правового статусу контрольно-ревізійних органів (неоднозначне визначення їх завдань та функцій, нечіткість закріплення повноважень, сприяє неналежному здійсненню контролю в розвитку економіки нашої держави), що впливає на забезпечення економічної й фінансової безпек. Наголошено, що у сучасному світі економічна складова набуває все більшого значення для належного функціонування країни та забезпечення її стабільності. Економіка країни та економічні права громадян, що захищені державою, є надійним базисом для подальшого зростання та розвитку. Розвиток будь-якої сфери державної діяльності потребує вивчення та адаптації найкращих світових практик до національного досвіду, і це стосується й державної політики в сфері економічної безпеки. В умовах сьогодення, коли значна кількість правопорушень, що вчиняються в державі негативно впливають на економіку держави, така діяльність набуває особливого значення, оскільки попередити порушення, запобігти йому є набагато вигіднішим для держави, а ніж застосовувати покарання до винних у його вчиненні. Розглянуто іноземний досвід регулювання та реалізації національних державних політик розвитку економіки в контексті їх інституційного забезпечення, який засвідчив, що така система не може будуватись довільно, а за чітким алгоритмічним стратегічним пріоритетом. У процесі оновлення вітчизняного законодавства та реформування інституційної складової – важливо обережно поєднувати перевірені практикою та ефективні вітчизняні досягнення зі стандартами, закріпленими в правових системах інших країн. Неможливо у повному обсязі перенести досвід контрольно-ревізійних служб іноземних країн у вітчизняну правозастосовну практику. Проте знання про розвиток контролю у сфері економіки, а також вивчення позитивних досягнень суттєво вплине на створенні ефективної вітчизняної системи інституційного забезпечення безпеки у сфері економіки.

ЗАКОНОДАВЧІ ТА ДОКТРИНАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ КОРИСТУВАЦЬКОГО КОНТЕНТУ

О. О. Козир — 2024-12-09

Анотація. У статті проаналізовано визначення поняття користувацького контенту, закріпленого в Законі України «Про рекламу» та користувацького відео відповідно до Закону України «Про медіа». Визначено ознаки користувацького контенту відповідно до законодавства та доктринальних підходів. Зазначено, що користувацький контент в сучасних умовах є важливим джерелом інформації та отримав широке використання не лише на рівні користувачів, а й засобів масової інформації, суб’єктів господарювання, рекламної індустрії. Встановлено, що відповідно до законодавства творцем користувацького контенту визнається особа, що не підкреслює особливість правового статусу його авторів. У визначенні користувацького відео, закріпленого в Законі України «Про медіа» творцем визнається користувач, що підкреслює відмінність такого інформативного продукту від матеріалів, створених фахівцями (зокрема офіційними медіа). У свою чергу виходячи з визначення користувача, закріпленого у зазначено законі, ще однією важливою ознакою використання медіа-сервісів користувачем, є відсутність комерційної мети та використання для господарської діяльності. Користувацький контент отримав широке використання в різних сферах, серед яких: використання засобами масової інформації; використання суб’єктами господарювання для просування власної продукції за рахунок залучення відомих блогерів до проведення огляду продукції, її аналізу та характеристики; рекламна сфера, зокрема розміщення товару (продакт-плейсмент) у користувацькому відео. Виділено такі ознаки користувацького контенту: створюється користувачами; це інформація, в тому числі яка може бути виражена у формі користувацького відео; створюється та/або поширюється на платформах спільного доступу до відео, до інформації або з використанням електронних комунікацій; може мати творчий характер; відкритий для різного кола користувачів інформаційних продуктів.

ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ СТРУКТУРНИХ ЕЛЕМЕНТІВ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ СУБ’ЄКТІВ ЗАПРОВАДЖЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Л. С. Криворучко — 2024-12-09

Анотація. Запровадження міжнародних стандартів у сфері забезпечення захисту прав людини вимагає здійснення активної діяльності цілої низки суб’єктів, кожен з яких володіє своїм, особливим адміністративно-правовий статус. Останній являє собою сукупність визначених нормами адміністративного права елементів, які у своїй сукупності є об’єктивним відображенням становища кожного окремого суб’єкта у відповідних правовідносинах. У межах досліджуваної наукової проблематики значення адміністративно-правового статусу полягає у тому, що, по-перше, визначити та створити межі можливої та необхідної поведінки уповноважених суб’єктів під час виконання ними завдань у певній сфері суспільних відносин; по-друге, визначити межі їх відповідальності; по-третє, створити всі необхідні умови для належної якісної та ефективної діяльності (забезпечити юридичні гарантії функціонування). Зазначене вище дає змогу говорити про те, що адміністративно-правовий статус суб’єктів запровадження міжнародних стандартів у сфері забезпечення захисту прав людини є явищем складним та багатоаспектним, що обумовлює його складну структуру. У статті, спираючись на аналіз наукових поглядів вчених та норм чинного законодавства, надано характеристику структурним елементам адміністративно-правового статусу суб’єктів запровадження міжнародних стандартів у сфері забезпечення захисту прав людини. Узагальнено, що законодавець, формуючи адміністративно-правовий статус суб’єктів запровадження міжнародних стандартів у сфері забезпечення захисту прав людини, повинен сумлінно підходити до змістовного наповнення кожного з окреслених нами елементів цього статусу. Визначено, що елемент адміністративно-правового статусу суб’єктів запровадження міжнародних стандартів у сфері забезпечення захисту прав людини – це юридичні гарантії їх діяльності. Юридичні гарантії являють собою сукупність визначених нормами чинного законодавства правових, організаційних, економічних та соціальних засобів, які у своїй сукупності надають можливість суб’єктам запровадження міжнародних стандартів у сфері забезпечення захисту прав людини виконувати свою діяльність якісно, ефективно й результативно, а також на засадах верховенства права, законності та незалежності. Зроблено висновок, що законодавець, формуючи адміністративно-правовий статус суб’єктів запровадження міжнародних стандартів у сфері забезпечення захисту прав людини, повинен сумлінно підходити до змістовного наповнення кожного з окреслених нами елементів цього статусу, адже від цього прямо залежать їх безпосередня діяльність та дієвість виконання покладених на них функцій.

ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ МЕДИКО-ГЕНЕТИЧНОЇ ДОПОМОГИ В УКРАЇНІ

Г. Л. Крушельницька — 2024-12-09

Анотація. Метою статті є дослідження чинного законодавства у сфері забезпечення медико-генетичної допомоги в Україні та висвітленні можливостей її удосконалення з огляду на розвиток новітніх геномних та генетичних біотехнологій, а також забезпечення доступності медико-генетичної допомоги для населення. Для досягнення поставленої мети у науковій роботі було застосовано загальнонаукові, міждисциплінарні і спеціально-юридичні методи, серед яких діалектичний, формально-юридичний методи, а також метод аналізу та моделювання. У статті досліджено основи правового регулювання медико- генетичної допомоги. Розглянуто економіко-правові засади забезпечення пренатальної та неонатальної діагностики спадкових захворювань, спричинених геномними мутаціями. Відзначено необхідність удосконалення медико-генетичної допомоги шляхом впровадження нових методів лікування, зокрема редагування геному соматичних клітин людини та державну фінансову підтримку фундаментальних досліджень у сфері редагування геному клітин зародкової лінії. З метою забезпечення доступності медико-генетичної допомоги населенню, розглядається можливість інтегрувати медико-генетичне консультування до системи первинної медичної допомоги та надання цієї медичної послуги лікарями загальної практики та педіатрами. Також звертається увага на необхідність покладення на медико-генетичну службу в особі профільних інститутів Академії медичних наук України обов’язку проведення експертизи мРНК-вакцин, призначених для імунізації населення України. У зв’язку із цим наводяться останні наукові дослідження, які вказують на потенційну можливість мРНК-вакцин вбудовуватися у ДНК реципієнтів вакцини та передаватися наступним поколінням, що може призвести до змін у геномі людини. На основі проведеного дослідження автор дійшла висновку, що розвиток біомедичних технологій у сфері генетичної інженерії на фоні погіршення генетичних популяційних процесів в Україні потребує відповідної реакції з боку держави. Не зважаючи на позитивні зрушення в економіко-правовому забезпеченні ранньої пренатальної та неонатальної діагностики генетичних захворювань, його застосування не впливає на зниження рівня захворювань, спричинених мутаціями у генах. У зв’язку з цим необхідно створити можливість застосування новітніх технологій редагування генома людини, які дозволять не лише виявляти, але і лікувати генетичні захворювання. З метою забезпечення доступності медико-генетичного консультування для широкого кола пацієнтів, необхідно інтегрувати його до системи первинної медичної допомоги. Також у зв’язку із появою вакцин, створених на платформі мРНК, необхідно покласти обов’язок на медико-генетичну службу проводити попередню експертизу можливості клінічного застосування вакцин на базі ДНК з метою запобігання втручанню в геном людини та геномним мутаціям.

ПРОБЛЕМИ НАДАННЯ ГУМАНІТАРНОЇ ДОПОМОГИ В УКРАЇНІ: ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ

С. І. Мушенок — 2024-12-09

Анотація. Надання гуманітарної допомоги є невід’ємною частиною міжнародного співробітництва та суспільної відповідальності. Це не лише допомога у важкі часи, але й інвестиція в майбутнє, що забезпечує стабільність, безпеку та добробут для всіх. Виокремлено практичні проблеми надання гуманітарної допомоги: 1) логістичні виклики: складнощі в транспортуванні гуманітарних вантажів до віддалених або важкодоступних районів, особливо в умовах конфлікту чи природних катастроф; наявність пошкодженої інфраструктури, яка ускладнює доставку допомоги; 2) проблеми координації: відсутність ефективної координації між урядовими структурами, неурядовими організаціями та міжнародними агенціями, що може призводити до дублювання зусиль або пропуску важливих потреб; нерегулярний обмін інформацією між усіма учасниками гуманітарних операцій; 3) фінансування: недостатнє фінансування гуманітарних програм, що обмежує можливості надання допомоги та реалізації проектів; залежність від донорських коштів, які можуть бути нестабільними або обмеженими; 4) правові та політичні бар’єри: відсутність або неналежне регулювання законодавства, яке ускладнює діяльність гуманітарних організацій; політичні перешкоди, які можуть затримувати або ускладнювати надання допомоги, особливо в конфліктних зонах; 5) вразливість отримувачів допомоги: визначення реальних потреб населення може бути ускладнено, що веде до недостатнього або неналежного реагування на гуманітарні потреби; проблеми з доступом до інформації про людей, які потребують допомоги, особливо у випадках внутрішньо переміщених осіб або маргіналізованих груп; 6) культурні та соціальні фактори: нерозуміння місцевих культурних традицій і потреб, що може призвести до невідповідності допомоги реальним потребам населення; страх і недовіра з боку населення до гуманітарних організацій, що можуть бути пов’язані з політичними або військовими аспектами; 7) оцінка ефективності: відсутність чітких механізмів моніторингу та оцінки впливу гуманітарної допомоги, що ускладнює корекцію програм і стратегій; непрозорість у звітуванні про витрати та результати гуманітарних програм. Ці проблеми вимагають комплексного підходу та співпраці між усіма учасниками гуманітарного процесу для забезпечення ефективної та своєчасної допомоги людям у потребі.

ПРАВОВІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ ЕЛЕКТРОННОГО УРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

К. В. Оксютенко — 2024-12-09

Анотація. Наукова публікація присвячена дослідженню правових засад розвитку електронного урядування в умовах європейської інтеграції. Зазначається, що розвиток електронного урядування покликаний значно оптимізувати діяльність органів публічної адміністрації, включаючи економію матеріально-технічних засобів, яких потребує паперовий документообіг, а також витрат на поштові відправлення. Крім того, можливість надання адміністративних послуг в цифровому форматі значно скорочує час, необхідний для їх отримання. Також суттєво скорочуються витрати часу на комунікацію між різними органами публічної адміністрації, зокрема, на обмін документами, отримання відповідей на запити тощо. Правовою основою розвитку електронного урядування є Конституція та закони України, міжнародно- правові акти, ратифіковані Верховною Радою України, укази Президента та постанови Кабінету Міністрів України, накази окремих міністерств, а також акти органів місцевого самоврядування. Наголошується на тому, що розвиток електронного урядування є однією з умов набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі, адже згідно Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії ї їхніми державами-членами, з іншої сторони, Сторони сприяють поступовому наближенню до права i нормативно-правової бази ЄС у галузі регулювання інформаційного суспільства і електронних комунікацій. З метою удосконалення правових засад розвитку електронного урядування в умовах європейської інтеграції пропонується внести зміни до чинного законодавства, зокрема Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», якими передбачити, що в паперовій формі документи виготовляються (видаються) у виключних випадках, прямо передбачених законами України.

ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЇ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

О. А. Присяжнюк — 2024-12-09

Анотація. В статті розглядається та піддається науковому аналізу така правова конструкція як «адміністративна правоохоронна діяльність», визначається та характеризується її сутність, а також юридичні аспекти реалізації. Зауважено, що реалізація таких флагманських конституційних принципів як законність та верховенство права має безпрецедентний вплив на суспільний правопорядок, що є непорушним базисом у функціонуванні сучасної демократичної, правової держави. Наголошено, що провідним шляхом втілення у життя охарактеризованого феномену, без сумнівів, може вважатися правоохоронна діяльність, функцію реалізації якої здійснює значний масив специфічних органів публічної влади, які мають назву правоохоронні. Підкреслено, що адміністративна правоохоронна діяльність, на відміну від інших її напрямів, вбачається найменш дослідженою в сучасній правовій доктрині, більшість наукових розвідок стосується лише адміністративної діяльності органів внутрішніх справ та поліції, у той же час адміністративна правоохоронна діяльність не є однорідною, не всі правоохоронні органи однаковою мірою залучені до неї, напрями цієї діяльності у них різні, відрізняються також засоби її здійснення. Наголошено, що ґенеза адміністративної правоохоронної діяльності полягає у специфічній виконавчо- розпорядча діяльності спеціально створених державних органів, їх апаратів, служб і підрозділів щодо організації та практичного здійснення завдань щодо правоохорони в межах наданих їм повноважень на основі і для виконання законів та інших нормативно-правових актів. Констатовано, що фундаментальні підвалини означеного процесу вкладаються у вектор механізму публічного управління, засадничим регулятором якого є положення адміністративного права. Зауважено, що функціональне визначення правоохорони можна вважати квінтесенцією публічно-управлінського змісту діяльності правоохоронних органів щодо реалізації правоохоронної функції держави.

ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ТА РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

М. В. Серебро — 2024-12-09

Анотація. Наукова публікація присвячена дослідженню особливостей адміністративно-правового регулювання використання та розвитку інформаційних технологій в умовах воєнного стану. Зазначається, що після початку повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України роль інформаційних технологій у війні значно зросла. Використання високотехнологічних засобів ураження та інструментів штучного інтелекту дозволяє Україні протистояти у декілька разів переважаючій за чисельністю армії росії. Використання роботизованих систем, безпілотних апаратів (FPV- дронів) з машинним зором, а також DELTA (системи військових продуктів, до якої входять мобільний застосунок, військовий месенджер, безпечний стрімінг з поля бою, цифрова мапа, засоби планування роботи та інтеграції з іншими системами) дозволяє Збройним Силам України ефективно знищувати під- розділи російської армії та планувати військові операції. Окрему увагу акцентовано на необхідності використання новітніх технологій в процесі ведення інформаційної війни, а саме проведенні системних хакерських атак проти російських інтернет ресурсів, включаючи сервери міністерства оборони, федеральної служби безпеки та генерального штабу російської федерації, пропагандистських засобів масової інформації тощо. Проникнення до баз даних названих органів публічної адміністрації російської федерації та оприлюднення інформації про персоналії, плани та звіти військових злочинців є важливою доказовою базою для майбутнього військового трибуналу щодо притягнення до відповідальності вищих посадових осіб росії. Формулюється висновок про необхідність правової регламентації підготовки майбутніх фахівців у сфері використання військових інформаційних технологій – внесення змін то чинного законодавства у сфері середньої, професійно-технічної та вищої освіти щодо підготовки відповідних спеціалістів та затвердження відповідних навчально-практичних програм. Крім того, акцентовано увагу на необхідності адміністративно-правової регламентації забезпечення реалізації заходів безпеки щодо виробників сучасних технічних засобів військового призначення та підготовки спеціалістів у сфері військових інформаційних технологій. Також запропоновано окремим спільним наказом Міністерства оборони України та Міністерства цифрової трансформації України затвердити стратегію та порядок використання технології штучного інтелекту у військовій сфері, якими передбачити форми взаємодії виробників програмного забезпечення та виробників роботизованих систем та безпілотних літальних апаратів з метою організації спільного виробництва технічних засобів військового призначення із машинним зором.

ЦИФРОВІ КОМПЕТЕНТНОСТІ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ В УМОВАХ РОЗВИТКУ ЦИФРОВОГО СУСПІЛЬСТВА І ВИНИКНЕННЯ КІБЕРЗАГРОЗ

М. В. Співак — 2024-12-09

Анотація. В епоху цифрового суспільства кібербезпека стала невід’ємним аспектом у роботі органів державної влади. Зі зростанням залежності від технологій та Інтернету державні службовці стикаються з безпрецедентним рівнем кіберзагроз. Актуальність даної проблематики в Україні автори статті підтверджують статистичними даними за 2022‒2023 роки. Мета статті полягає у дослідженні та аналізі сучасних форм електронної комунікації в органах державної влади в умовах розвитку цифрового суспільства і виникнення кіберзагроз; визначення особливостей правового регулювання вказаного напрямку; виокремити низку пріоритетних напрямів підвищення кваліфікації державних службовців у контексті цифровізації. Методичною базою дослідження є аналітичні звіти Київської міської державної адміністрації, Національного агентства України з питань державної служби, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України. У статті наголошується на тому, що якісна комунікативна підготовка державних службовців їх обізнаність про наслідки небезпек та впровадження найсучасніших технологій, інструментів та практик в умовах постійної агресії у кіберпросторі є необхідною умовою забезпечення стабільної роботи державних інформаційних систем та надання послуг громадянам. Наводяться статистичні дані по показникам використання сучасних форм електронної комунікації у роботі державних службовців. Нині ними є: електронне звернення, електронні послуги, електронна петиція. Розглянуті правові та організаційні основи державної політики у сферах електронних комунікацій на державній службі. Визначено перелік знань, вмінь та навичок державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування України щодо володіння технологіями електронного врядування. У висновках наголошується на тому, що при розробці та реалізації навчальних програм у підвищенні кваліфікації державних службовців необхідно передбачити напрями з основ державної політики у сфері інформаційної безпеки, інформаційної війни, кібербезпеки, кіберзагроз. Наступні наукові і практичні розвідки, задля оптимізації управлінських процесів, необхідно спрямувати на розроблення пропозицій з застосування алгоритмів штучного інтелекту на державній службі, а також визначення проблем конфіденційності та безпекових ризиків. Вказується на необхідності вдосконалення навичок інструментів штучного інтелекту у діяльності державної служби.

ЩОДО ПИТАННЯ СТРОКІВ ЗВЕРНЕННЯ ДО СУДУ ПІД ЧАС ДІЇ ВОЄННОГО СТАНУ: АНАЛІЗ ЗАКОНОДАВСТВА

Ю. І. Цвіркун — 2024-12-09

Анотація. У статті здійснено аналіз норм права, які регулюють питання, пов’язані із позовною давністю та строком звернення до суду, а також пропуску цього строку та підстав його поновлення у межах цивільного, господарського та адміністративного судових процесів. Зауважено, що з дня набрання чинності положень Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» № 3450-IX від 08.11.2023, а це 30.01.2024, всі строки позовної давності, які визначені в Цивільному кодексі України зупинені, щонайменше, на період дії воєнного стану. Звернено увагу, що ураховуючи відповідні зміни законодавства України, особа, яка звертається до суду у порядку цивільного чи господарського судочинства, і при цьому застосуванню підлягає встановлений Цивільним кодексом України строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого приватного права або інтересу, не повинна наводити конкретних причин його пропуску, адже він продовжується автоматично. У зв’язку із цим автори порушують питання, чому законодавчий розподіл щодо застосування строків звернення до суду у межах цивільного, господарського та адміністративного судочинства не є однаковим і ставить у різне становище учасників цих судових процесів. У статті виділено наступне: – положеннями Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» № 3450-IX від 08.11.2023 строки позовної давності щодо окремих приватно-правових спорів (цивільних та господарських) зупинено на весь час дії воєнного стану; – у відповідних судових справах на час дії воєнного стану відповідачі позбавлені такого способу захисту, як застосування строків позовної давності щодо позовів, де вони були пропущені, принаймні, без поважних причин; – у судових справах адміністративної юрисдикції на час дії воєнного стану встановлені строки звернення до суду не зупинялись, і відповідачі, які є суб’єктами владних повноважень, не позбавлені права в своїх аргументах посилатись на це у разі пропуску позивачем такого строку без поважних причин; – неоднаковість підходів законодавця до прав та обов’язків сторін в приватно-правових спорах та до питання застосування позовної давності і строків звернення до суду з огляду на види судочинства є необґрунтованим, ставить учасників спірних правовідносин, що виникають у державі, у нерівне становище, не узгоджується з поняттям «правова визначеність». На підставі здійсненого аналізу зроблено висновок, що відповідні норми права є дискусійними та потребують подальшого ґрунтовного вивчення. Оскільки відмінність у підходах до строків звернення до суду ставить учасників спірних правовідносин, що виникають у державі, у нерівне становище, то законодавство у цій частині підлягає удосконаленню. За таких причин рівність має забезпечуватися шляхом запровадження позитивних дій з боку держави для врегулювання фактичної нерівності. Тому правові норми, які встановлюють процесуальні строки звернення до суду, слід удосконалити шляхом вироблення єдиного підходу щодо цього в усіх судових процесах. Теперішній підхід законодавця до вирішення проблеми строку звернення до суду є суперечливим і породжує полеміку, а питання строку звернення до суду, поновлення та продовження таких строків в перспективі має бути уніфіковано в усіх судових юрисдикціях.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ НАДАННЯ ПОСЛУГ ІЗ РЕАБІЛІТАЦІЇ ЯК ЗАХІД ПРОФІЛАКТИКИ ТА ПРОТИДІЇ НАРКОЗЛОЧИННОСТІ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

О. М. Шевчук — 2024-12-09

Анотація. Дана наукова стаття присвячена актуальним проблемам надання послуг із реабілітації як заходу протидії наркозлочинності в межах його організаційно-правових засад в Україні та пропозицій із удосконалення національного законодавства із врахуванням європейського досвіду. Встановлено, що право наркозалежних на реабілітацію, соціальну реінтеграцію та ресоціалізацію передбачено Стратегією ЄС щодо наркотиків на 2021–2025 рр., у Плані дій ЄС щодо наркотиків на 2021–2025 роки, у Стратегії наркополітики на період до 2020 року та проекті Державної Стратегії наркополітики України на період до 2030 року, й на законодавчому рівні законах України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» та ін. Визначено, що міжнародні документи (Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 року; Конвенція про психотропні речовини 1971 року; Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 року проголошують доцільність впровадження заходів реабілітації, реінтеграції та ресоціалізації наркозалежних у національних законодавствах держав учасників Конвенцій. Визначено категорію «реабілітацію наркозалежних осіб» в наукових працях й рекомендаціях ВООЗ, вказано та здійснено аналіз системи методів та форм реабілітації наркозалежних осіб в Україні й окремих країнах ЄС, визначено напрямки удосконалення національного антинаркотичного законодавства. З’ясовано, що відповідно до міжнародних зобов’язань України щодо інтеграції України до світової та європейської спільноти у досліджуваній сфері та в контексті дотримання прав людини вимагає удосконалення й напрямків державної політики надання послуг із реабілітації. Зроблено висновок на доцільність розробки спеціального Закону України «Про реабілітацію наркозалежних осіб».

ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРАВ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ ВНАСЛІДОК ВІЙНИ

А. В. Холодков — 2024-12-09

Анотація. В даній статті розкрито поняття та особливості прав осіб з інвалідністю внаслідок війни. Відзначено, що національне законодавство України не містить чіткого визначення поняття «особа з інвалідністю внаслідок війни». Визначення «особи з інвалідністю внаслідок війни» на законодавчому рівні віднесено до категорії «ветерани війни». Особа з інвалідністю внаслідок війни – це фізична особа, яка зазнала стійкого фізичного, психічного, інтелектуального або сенсорного порушення внаслідок безпосередньої участі у воєнних діях або впливу воєнних обставин. Особливостями категорії «осіб з інвалідністю внаслідок війни» є: 1) різноманітність причин інвалідності. Інвалідність може бути спричинена пораненнями, контузіями, каліцтвами, захворюваннями або психічними травмами, отриманими під час воєнних дій або внаслідок їхнього впливу; 2) включення різних груп населення до осіб, які можуть стати інвалідами внаслідок війни. До цієї категорії належать: військовослужбовці, цивільні особи та діти, які зазнали впливу воєнних дій або безпосередньо брали участь у них; 3) потреба в спеціалізованій медичній та психологічній допомозі. Особи з інвалідністю внаслідок війни потребують комплексної медичної, реабілітаційної та психологічної допомоги для відновлення та підтримки їхнього здоров’я і якості життя; 4) соціальна та економічна вразливість. Ця категорія осіб зазнає значних соціальних та економічних труднощів, що пов’язані з втратою працездатності, необхідністю тривалого лікування та реабілітації, а також із можливим переселенням або втратою житла; 5) необхідність особливого правового захисту та соціальної підтримки. Особи з інвалідністю внаслідок війни потребують спеціальних заходів правового захисту та соціальної підтримки, включаючи доступ до освіти, працевлаштування, соціальних послуг і житла. Законодавство має враховувати їхні специфічні потреби і забезпечувати реалізацію їхніх прав нарівні з іншими громадянами.

МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ СОЦІАЛЬНИХ ПРАВ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ

К. Г. Шаповалова — 2024-12-09

Анотація. Стаття присвячена комплексному аналізу правових механізмів, що забезпечують соціальні права державних службовців в Україні. В умовах сучасних трансформацій державного управління та зростання суспільних очікувань щодо якості державних послуг, гарантування соціальних прав державних службовців є ключовим аспектом забезпечення стабільності і ефективності державної служби. У статті розглядаються особливості правового регулювання соціального захисту, включаючи право на працю, оплату праці, соціальне забезпечення, а також інші соціальні гарантії, передбачені національним і міжнародним соціальним законодавством. Особлива увага приділяється ролі законодавчих та підзаконних актів у забезпеченні ефективного механізму їх реалізації та захисту. У дослідженні висвітлюється, як сучасне трудове законодавство та акти, що регулюють державну службу, впливають на забезпечення стабільності соціальних прав державних службовців. Автор здійснює порівняльний аналіз українського законодавства з відповідними правовими нормами Європейського Союзу, що дозволяє виявити наявні недоліки у вітчизняній правовій системі і запропонувати шляхи їхнього усунення для наближення до міжнародних стандартів. Автор також звертає увагу на проблеми, пов’язані з неузгодженістю різних норм права, що регулюють соціальні права державних службовців, зокрема, між законами про державну службу та іншими галузевими актами. Окремо розглядаються питання судового та адміністративного захисту соціальних прав, включаючи аналіз судової практики, яка відображає реальний стан захисту цих прав. Розкрито значення ефективного механізму захисту соціальних прав для мотивації та збереження високопрофесійних кадрів на державній службі.

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТУ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

О. С. Кізлова — 2024-12-09

Анотація. У представленій статті розглянуто окремі питання здійснення та захисту особистих немайнових прав фізичних осіб в умовах воєнного стану. Визначено, що основу нормативно-правового регулювання категорії особистих немайнових прав фізичних осіб становлять норми конституційного права, що закріплюють загалом систему особистих прав громадян, а також встановлюють правові гарантії їхнього здійснення. В статті акцентується увага на тому, що в умовах воєнного стану, від агресії РФ, щоденно завдається моральна шкода громадянам України, тобто порушуються їх особисті немайнові права. Дуже важливим постає питання щодо захисту немайнових прав, компенсації моральної шкоди, завданої фізичними та моральними стражданнями, тортурами, тощо, а також щодо відновлення справедливості і притягнення винних осіб до відповідальності. Зазначено, що одним із найпоширеніших способів захисту особистих немайнових прав фізичних осіб є компенсація морального шкоди, яка представляє собою фізичні та моральні страждання, спричинені фізичній особі у результаті порушення його прів і законних інтересів. Особисті немайнові права є достатньо комплексним і добре захищеним інститутом, оскільки зачіпає найбільш важливі і основоположні права людини, які захищаються, як основним законом держави, так і на міжнародному рівні в таких актах як Конвенції про захист прав людини і основних свобод, постанови Європейського Суду з прав людини тощо. Комплекс способів захисту даної категорії прав досить добре освітлений у загальних положень ЦК України, та в Постановах Верховного суду України.

ФОРМИ ДІДЖИТАЛІЗАЦІЇ ГОСПОДАРСЬКИХ ПРАВОВІДНОСИН

О. О. Ляховецький — 2024-12-09

Анотація. Стаття присвячена аналізу форм (засобів, різновидів) діджиталізації діяльності суб’єктів господарювання через виникнення і реалізацію господарських правовідносин. Діджиталізація – це не мета, а постійний процес, завдяки якому у діяльність підприємств втілюються сучасні цифрові досягнення, внаслідок чого вони не прив’язані до жодного фізичного активу. Для успішної трансформації бізнесу необхідно розробити чітку стратегію, інвестувати в технології та розвивати компетенції персоналу. Основними сучасними формами діджиталізації є: електронний документообіг, який передбачає перехід від паперових документів до електронних; електронна комерція, завдяки якій відбувається продаж товарів та послуг через інтернет; інтернет-маркетинг, мета якого поялгає у просування товарів та послуг в інтернеті; індустрія 4.0, застосування якої дозволяє автоматизацію виробничих процесів за допомогою цифрових технологій та використання роботів, сенсорів, штучного інтелекту. Зазначені форми є обʼєктами господарсько-правового регулювання та господарських відносин. Внаслідок діджиталізації зʼявляються цифрові господарські правовідносини які представляють собою сукупність юридичних зв’язків, що виникають у процесі здійснення господарської діяльності за допомогою цифрових технологій. Ці відносини охоплюють широкий спектр взаємодій між суб’єктами господарювання, споживачами та державою у цифровому середовищі. До особливостей цифрових господарських правовідносин можливо віднести: віртуальність, тобто багато процесів відбуваються в цифровому просторі, без фізичного контакту між суб’єктами; глобальність, що означає відсутність географічних обмежень під час здійснення на практиці, що дозволяє вести бізнес у масштабах усього світу; швидкість, тобто транзакції здійснюються миттєво, інформація поширюється з величезною швидкістю; анонімність, яка дозволяє часто не ідентифікувати точну особу учасника правовідносин та нові види майна, а саме: цифрові активи, криптовалюти, інтелектуальна власність у цифровому форматі.

ПРЕДМЕТ ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТОВАРИСТВ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ ТА ПРАВОВИХ ЗАСАД ЇХ ПЛАТОСПРОМОЖНОСТІ

Р. М. Поліщук — 2024-12-09

Анотація. Дана наукова стаття присвячена проблематиці визначення предмету господарсько-правового регулювання функціонування товариств з обмеженою відповідальністю та правових засад їх платоспроможності. У праці досліджено визначення понять правового регулювання, предмету правового регулювання, системи права неспроможності, складовою частиною якого є інститут неплатоспроможності боржників – юридичних осіб, зокрема, товариств з обмеженою відповідальністю. Автором проаналізовано норми Кодексу України з процедур банкрутства, Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України, праці вітчизняних науковців у розрізі досліджуваного предмету. Наголошено на тому, що з прийняттям Кодексу України з процедур банкрутства, мало місце запровадження принципу концентрації усіх спорів, у тому числі майнових, з боржниками – товариствами з обмеженою відповідальністю у межах єдиного відкритого провадження у справах про банкрутство. Охарактеризовано відносини неспроможності через аналіз досліджень вітчизняних авторів, встановлено, що вони мають комплексну публічно-приватну природу, спрямовані на встановлення умов і порядку відновлення платоспроможності товариств з обмеженою відповідальністю або ж визнання їх банкрутами через застосування ліквідаційної процедури з метою справедливого та пропорційного задоволення вимог кредиторів. У статті резюмовано, що предмет господарсько-правового регулювання функціонування товариств з обмеженою відповідальністю та правових засад їх платоспроможності складається з чотирьох елементів: суб’єктів; їхньої поведінки; об’єктів; фактів, які є безпосередніми підставами виникнення чи припинення відповідних правових відносин. Акцентовано увагу на тому, що правовідносини, які складаються між боржниками – товариствами з обмеженою відповідальністю із кредиторами у судових процедурах, відносини щодо арбітражного управління, та у самих процедурах банкрутства відповідних підприємств в цілому, припиняються з підстав зазначених у частині першій статті 90 Кодексу України з процедур, тобто з постановленням ухвали господарським судом про закриття провадження у справах про банкрутство.

ЦИФРОВІ РЕЧІ, ЦИФРОВІ АКТИВИ, ВІРТУАЛЬНІ АКТИВИ ТА ЦИФРОВІ ТОКЕНИ: РОЗМЕЖУВАТИ НЕ МОЖНА КОНСОЛІДУВАТИ

Є. Ю. Савченко — 2024-12-09

Анотація. Автором розглянуто питання співвідношення понять та сутності цифрових речей, цифрових активів, віртуальних активів та цифрових токенів через призму їх економічної та правової природи, положень актів нормативного характеру України та Європейського Союзу, міжнародних та європейських організацій, а також позицій вітчизняних вчених-правників. В цілому з’ясовано, що вітчизняні правники-науковці, законодавці та практики не мають однозначної відповіді на порушене в даній праці питання. Це зумовлено різноманітними факторами, в тому числі, унікальністю та комплексністю приватно-правової природи віртуальних активів в юридичному контексті, яка відносно донедавна була невідома вітчизняній правовій науці. У статті окреслено проблематику, яка полягає у відсутності законодавчих розмежувань дефініцій та природи цифрових речей, цифрових активів, віртуальних активів та цифрових токенів, а також комплексних цивільно-правових досліджень відносно зазначеної проблематики. На думку автора, така нормативно-правова прогалина разом з недостатнім станом наукової розробки, в результаті спричиняє правову невизначеність в аспекті розуміння природи відповідних цифрових інструментів та, як наслідок, може мати негативний вплив на можливі способи їх використання учасниками цивільних правовідносин та захисту останніми свої прав. На основі проведеного аналізу дефініцій та природи цифрових речей, цифрових активів, віртуальних активів та цифрових токенів, у статті доведено, що вказані об’єкти мають спільні риси такі як існування в цифровому середовищі та наявність економічної цінності, вимірюваної в грошовому еквіваленті. Проте, цифрові речі та цифрові активи не можуть ототожнюватись виходячи з їх сутності, а також родових та видових характеристик, з віртуальними активами та цифровими токенами. Варто зазначити, що цифрові речі та цифрові активи є тотожними категоріями за своєю сутністю, але їх можна розрізняти за природою походження: цифрові речі є юридичною категорією, яка описує дану сутність з точки зору об’єкта цивільних прав, тоді як цифрові активи мають переважно економічну природу і характеризуються, зокрема, як одиниці бухгалтерського обліку. Цифрові речі та цифрові активи, у свою чергу, є родовими категоріями по відношенню до віртуальних активів, які виступають видовою категорією в даному контексті. Аналогічно, цифрові токени можна розглядати як видову категорію віртуальних активів, які є родовою категорією у наведеному співвідношенні.

КРИМІНОЛОГІЧНИЙ ПОРТРЕТ ОСОБИ, ЯКА ВЧИНЯЄ ПОРУШЕННЯ НЕДОТОРКАНОСТІ ЖИТЛА (СТАТТЯ 162 КК УКРАЇНИ)

П. М. Бобчинський — 2024-12-09

Анотація. Дана наукова стаття присвячена встановленню кримінологічного портрету особи, яка вчиняє порушення недоторканості житла (стаття 162 КК України) на підставі офіційної статистичної звітності. Досліджені Звіти Державної судової адміністрації України про склад засуджених за 2019–2023 роки (на підставі «Форма 7»). Проаналізовано статичні дані 1624 засуджених, відповідно до таких категорій як: вік засуджених на момент вчинення злочину; заняття засуджених на момент вчинення злочину; освіта на час вчинення злочину за ч. 1 ст. 162 КК України та ч. 2 ст. 162 КК України. Доведено, що у досліджені суб’єкту кримінального правопорушення передбаченого ст. 162 КК України, окрім визначення та аналізу обов’язкових ознак суб’єкту кримінального правопорушення суттєве значення має встановлення кримінологічного портрету особи, яка вчиняє порушення недоторканості житла (стаття 162 КК України). На підставі узагальнення відповідних звітних показників щодо кримінологічного портрету особи, яка вчиняє порушення недоторканості житла (стаття 162 КК України) при врахуванні об’єктивну наявність незначних помилок у статистичних даних виявлено найбільш поширені риси особи кримінального правопорушника, який вчинив суспільно небезпечне діяння у вигляді порушення недоторканості житла (стаття 162 КК України): особа чоловічою статі у віці від 30 до 50 років, службовці, які мають професійно-технічну, повну загальну середню освіту та базову загальну середню. Звісно, даний кримінологічний портрет особи кримінального правопорушника є приблизним та умовним. Отже, щодо особи такого суб’єкта, то вона характеризується наявністю професійно-технічної освіти і не дуже високим рівнем інтелектуальних здібностей, вік таких осіб зазвичай перевищує 30 років, а стать переважно чоловіча. Родом занять осіб, які вчиняють порушення недоторканості житла є робітничі професії, але переважна частина таких суб’єктів – особи, які працездатні, які не працюють і не навчаються, і в суспільстві такі особи займають досить не високе положення.

ПРАВО НА СВОБОДУ ОБ’ЄДНАНЬ В ПРОФСПІЛКИ В ЗАКОНОДАВСТВІ ФРН

С. С. Андрейченко — 2024-12-09

Анотація. Стаття досліджує право на свободу об’єднання у професійні спілки в законодавстві ФРН, робиться акцент на сучасному стані забезпечення прав та свобод працівників, позначається роль профспілки в представництві інтересів працівника. Підкреслено, що Основний закон ФРН, стаття 9, гарантує свободу асоціацій. Ніхто не може бути позбавлений права вступити до профспілки. Водночас членство в профспілці є добровільним та нікого не можуть змусити вступати до цього об’єднання. Позначено, що центральним завданням профспілок є колективні переговори. Зроблено акцент на тому, що найчисельнішою і найвпливовішою профспілковою організацією Німеччини є Об’єднання німецьких профспілок. Профспілки мають право створюватись як представницькі органи найманих працівників там, де їх раніше не існувало. Профспілки можуть мати право ініціювати вибори виробничої ради. Підкреслено, що колективні договори завжди є обов’язковими для членів відповідної профспілки. Зазначено, що колективні договори мають юридичну силу, якщо вони відповідають встановленим законом мінімальним стандартам. Зазвичай вони укладаються на галузевому рівні відповідною профспілкою та об’єднанням роботодавців і охоплюють одну галузь на рівні регіону або всієї країни. Підкреслено, що принцип пропорційності обмежує права на страйк і локаут для профспілок, особливо у життєво важливих службах, наприклад, медичні заклади, пошта. Перераховані випадки, коли колективний договір застосовується до трудового договору. Зроблено висновок, що законодавство ФРН щодо регулювання організації та діяльності профспілок містить сучасні міжнародні стандарти захисту прав працівників, що сприяє ефективному представництву їх інтересів. Аргументовано, що український законодавець може скористатися позитивним досвідом ФРН, для удосконалення національного законодавства у питанні регулювання права на свободу об’єднання у професійні спілки. Удосконалення національного законодавства сприятиме демократичному розвитку України та відповідатиме сучасним тенденціям в сфері захисту прав людини.

ЩОДО ПРОБЛЕМ ПІДВИЩЕННЯ ПРОФЕСІЙНОГО РІВНЯ ЧЛЕНІВ ВИБОРЧИХ КОМІСІЙ

О. М. Діденко — 2024-12-09

Анотація. У статті розглядаються питання забезпечення підвищення професійного рівня членів виборчих комісій. Відзначається, що реалізований у Виборчому кодексі України підхід до формування складу виборчих комісій з числа осіб, до яких не висувається будь-яких вимог відносно рівня їх освіти, зумовлює на практиці виникнення цілої низки проблем з належним застосуванням членами таких комісій виборчого законодавства під час виконання повноважень, дотриманням виборчих прав громадян. Проведення для членів виборчих комісій навчань з правових, фінансових, інформаційно-технічних, організаційних, мовних та інших питань, з якими вони стикатимуться в роботі, має чималого значення для досягнення дієвості представницької демократії, уможливлення визнання справедливими встановлених підсумків голосування суб’єктами виборчого процесу та усім цивілізованим світом. Відзначається, що у повоєнний період навчанням членів і кандидатів у члени виборчих комісій та комісій з референдуму має займатися Центр підготовки учасників виборчих процесів, положення про який затверджено постановою Центральної виборчої комісії від 14 січня 2022 року. Для покращення дотримання виборчого законодавства, належного забезпечення виборчих прав громадян у діяльності окружних, територіальних і дільничних виборчих комісій під час організації і проведення виборів у повоєнний час пропонується внести ряд змін до Виборчого кодексу України. Зокрема пропонується визначити строк на проведення повоєнних виборів не менш як шість місяців з дня припинення або скасування воєнного стану. Закріплення такого строку визнається об’єктивно необхідним для створення належних умов для організації і проведення повоєнних виборів, забезпечення на них виборчих прав для усіх виборців, а також для проведення навчань для членів виборчих комісій.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОСТУПНОСТІ МУНІЦИПАЛЬНИХ ПОСЛУГ ШЛЯХОМ ВИКОРИСТАННЯ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

А. О. Козін — 2024-12-09

Анотація. Наукова стаття присвячена дослідженню питання доступності муніципальних послуг в Україні; визначенню ролі цифрових технологій у забезпеченні доступності муніципальних послуг. Визначено хронологію забезпечення доступності муніципальних послуг за допомогою цифрових технологій. Проаналізовано нормативно-правове закріплення та реалізацію способів надання муніципальних послуг в Україні. Наведено особливості застосування цифрових технологій у діяльності муніципальних органів. Визначено роль органів місцевого самоврядування у забезпеченні доступності муніципальних послуг, та визначено повноваження інших органів, що залучені до надання муніципальних послуг шляхом використання цифрових технологій. Наведено повноваження органу місцевого самоврядування у сфері цифрових технологій, визначено проблеми їх реалізації. Досліджено питання стратегічного планування у контексті реалізації повноважень органами місцевого самоврядування у сфері цифрової трансформації. Проаналізовано взаємодію органів місцевого самоврядування з центральним органом, що формує політику у сфері цифрової трансформації та результати такої взаємодії. Зазначено про взаємодію органів місцевого самоврядування з міжнародними організаціями в рамках забезпечення доступності муніципальних послуг, зокрема, шляхом використання цифрових технологій. Наведено ефективний досвід зарубіжних країн у сфері забезпечення доступності муніципальних послуг, а також шляхи забезпечення такої доступності, та проблеми, з якими стикались зарубіжні країни у питанні забезпечення доступності муніципальних послуг. Запропоновано шляхи удосконалення функціонування органів місцевого самоврядування у сфері забезпечення доступності муніципальних послуг, а також способи удосконалення нормативно-правового регулювання забезпечення доступності муніципальних послуг, зокрема, на основі ефективного досвіду зарубіжних країн.