Київський часопис права http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava Publishing House Helvetica uk-UA Київський часопис права 2786-5037 ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ДЖЕРЕЛ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ МІЖНАРОДНОГО КОМЕРЦІЙНОГО АРБІТРАЖУ В УКРАЇНІ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/895 <p>У статті проведено комплексне теоретико-правове дослідження та систематизацію багаторівневої системи джерел правового регулювання виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу (далі – МКА) в Україні. Автор аргументує, що практична дієвість МКА як провідного альтернативного інструменту вирішення транскордонних спорів безпосередньо залежить від ефективності механізмів визнання та примусового виконання арбітражних рішень через судову екзекватуру. Дослідження набуває особливої актуальності в умовах стратегічного курсу України на європейську інтеграцію, що вимагає неухильної гармонізації національної нормативної бази із міжнародними стандартами та правом ЄС. У статті детально проаналізовано ієрархічну структуру джерел, яку диференційовано за рівнями (міжнародний, національний, договірний) та характером обов’язковості: імперативні, надімперативні, диспозитивні норми та «м’яке право». Ключову увагу приділено Нью-Йоркській конвенції 1958 року як універсальному фундаменту системи, а також Європейській конвенції 1961 року, крізь призму їхньої колізійної взаємодії та пріоритету над внутрішнім правом. Досліджено моделі співвідношення міжнародних договорів та національного законодавства, що базуються на принципах субсидіарності та «більш сприятливого права». Окремим вектором аналізу є національне законодавство України (ЦПК, ГПК, спеціальні закони), що встановлює процесуальний порядок виконання рішень. Автор розкриває специфіку застосування надімперативних норм (lois de police) та концепції «публічного порядку» як механізмів захисту державного суверенітету, що потребують вузького тлумачення для запобігання неправомірному судовому втручанню. Висвітлено роль диспозитивних інструментів (арбітражних регламентів) та джерел «м’якого права» (Принципи УНІ-ДРУА, Керівництва IBA) у забезпеченні автономії волі сторін. Особливий акцент зроблено на правовій природі висновків Верховного Суду як «квазіпрецедентів», що забезпечують єдність судової практики та проарбітражний підхід, ґрунтуючись на принципі мінімального втручання. У висновках підкреслено необхідність подолання правової невизначеності у питаннях арбітрабельності та вдосконалення механізмів правозастосування задля створення безпечного інвестиційного середовища та зміцнення довіри міжнародного бізнесу до України.</p> О. І. Анісова Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 363 373 10.32782/klj/2026.3.48 МОЛОДЬ ЯК СУБ’ЄКТ ПРАВА НА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/896 <p>У статті простежено становлення соціального виміру європейської інтеграції від Договору про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 року до проголошення Європейського стовпа соціальних прав 2017 року. Показано, що молодь від самого початку фігурувала в праві Союзу не як самостійний суб’єкт соціального захисту, а в тісному зв’язку з освітою та професійним навчанням, тобто в тому вимірі, який відповідає становищу молодої особи на етапі переходу від навчання до самостійного трудового життя. Проаналізовано вікові межі, закріплені актами Союзу, і встановлено, що єдиного визначення молоді в його праві не існує. Директива Ради 94/33/ЄС про захист молоді на роботі визнає молодою особою кожного, хто не досяг вісімнадцяти років, Рекомендація Ради про запровадження Гарантії для молоді 2013 року охоплювала осіб віком до двадцяти п’яти років, а Рекомендація 2020 року розширила цю межу до двадцяти дев’яти років включно. Такі розбіжності засвідчують, що вік у праві Союзу має функціонально прив’язаний, а не статусно визначальний характер, оскільки встановлюється не для молоді загалом, а для кожного виду підтримки окремо, залежно від мети конкретного акта. Обґрунтовано висновок, що право молодої особи на соціальний захист виникає з неоднорідного фактичного складу, елементи якого належать до різних категорій галузевого понятійного апарату. Вік діє через правовий статус і виконує допускову функцію, оскільки окреслює коло адресатів молодіжного регулювання, однак самостійно жодного суб’єктивного права не породжує. Соціальна потреба діє через видову дієздатність і активує конкретне соціально-захисне правовідношення, бо саме від її характеру залежить вид захисту, який молода особа може реалізувати. Завершений юридичний механізм утворює лише поєднання обох елементів, оскільки вік поза зв’язком з потребою залишається формальною ознакою, а потреба без досягнення відповідного віку юридичного значення в межах молодіжної соціальної політики не набуває.</p> Ю. С. Антончик Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 374 379 10.32782/klj/2026.3.49 РОЛЬ СПЕЦІАЛЬНОГО ДОПОВІДАЧА ООН ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СВОБОДИ МЕДІА http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/897 <p>У статті, спираючись на аналіз міжнародного законодавства та практичної діяльності, розкрито роль спеціального доповідача ООН щодо забезпечення свободи медіа. Акцентовано увагу на тому, що він відіграє важливу роль в контексті міжнародного моніторингу дотримання свободи медіа, документування відповідних порушень, привернення до них уваги міжнародної спільноти та розроблення рекомендацій щодо вдосконалення державної політики і законодавства у сфері свободи вираження поглядів. Доведено, що значення діяльності Спеціального доповідача ООН у контексті забезпечення свободи медіа полягає, насамперед, у створенні незалежного міжнародного механізму контролю за виконанням державами зобов’язань у сфері свободи вираження поглядів. Хоча Спеціальний доповідач не наділений повноваженнями ухвалювати юридично обов’язкові рішення, або безпосередньо припиняти порушення, його діяльність дає змогу документувати випадки переслідування журналістів, насильства, свавільних затримань, цензури, обмеження доступу до інформації та втручання у незалежність медіа. Констатовано, що звернення до урядів, оприлюднення результатів моніторингу та представлення доповідей Раді ООН з прав людини і Генеральній Асамблеї ООН перетворюють окремі порушення на предмет міжнародної уваги та посилюють політичну й репутаційну відповідальність держав.</p> Л. А. Боровик Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 380 384 10.32782/klj/2026.3.50 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ АЛЬТЕРНАТИВНИХ БІЛКІВ У ЄС ТА ЙОГО ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ В УКРАЇНІ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/898 <p>У статті досліджено правове регулювання альтернативних білків у контексті продовольчої безпеки та європейської інтеграції України. Обґрунтовано, що альтернативні білки не утворюють єдиної юридичної категорії, оскільки режим конкретного продукту залежить від його походження, складу, історії споживання, технології виробництва, умов використання та профілю ризику. Проаналізовано право Європейського Союзу щодо новітніх харчових продуктів, оцінки ризиків, авторизації, маркування та післяринкового контролю. Встановлено, що модель ЄС поєднує визначення статусу продукту, незалежну оцінку EFSA, централізовану авторизацію та включення дозволеного продукту до Союзного переліку із зазначенням умов використання. Доведено необхідність диференційованого ризик-орієнтованого підходу до рослинних продуктів, білків комах, мікробної біомаси, прецизійної ферментації та культивованих клітин. Для кожної технологічної платформи мають застосовуватися окремі вимоги до доказів безпечності, поживної цінності, алергенності, стабільності виробничого процесу та можливих забруднювачів. Порівняльний аналіз засвідчив, що законодавство України вже містить основні елементи державної реєстрації новітніх харчових продуктів, наукової оцінки, відкритого реєстру та врахування дозволів ЄС. Водночас проблеми пов’язані з практичною реалізацією норм, недостатньою деталізацією процедур та інституційною спроможністю системи оцінювання ризиків. Запропоновано дворівневу модель правової інтеграції альтернативних білків, яка охоплює регуляторну допустимість продукту та його функціональну придатність для забезпечення продовольчої безпеки. Обґрунтовано, що законний допуск на ринок має доповнюватися поживною адекватністю, масштабованістю виробництва, економічною доступністю, прозорим маркуванням і суспільною прийнятністю. Сформульовано пропозиції щодо запровадження консультаційної процедури визначення статусу продукту, диференційованих методичних настанов, незалежної наукової оцінки, цифрового реєстру та порядку визнання дозволів ЄС.</p> Н. В. Волченко Ю. І. Данько О. М. Ніфатова Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 385 394 10.32782/klj/2026.3.51 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ РЕГУЛЮВАННЯ СВІТОВОГО ФІНАНСОВОГО РИНКУ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОГО ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ ТА ФІНАНСОВОЇ СТАБІЛЬНОСТІ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/899 <p>У статті досліджено міжнародно-правові механізми регулювання світового фінансового ринку та їх роль у забезпеченні фінансової стабільності, сталого й інклюзивного економічного зростання та реалізації Цілі сталого розвитку 8. Обґрунтовано, що сучасний світовий фінансовий ринок є інституційно організованим середовищем транскордонного руху капіталу, функціонування якого одночасно створює можливості для фінансування реального сектору та формує системні ризики, здатні поширюватися між юрисдикціями. Розкрито нелінійний характер взаємозв’язку між фінансовим розвитком і економічним зростанням та доведено необхідність переходу від кількісного розширення фінансового сектору до забезпечення його оптимальної глибини, стійкості й розвиткової спрямованості. Фінансову стабільність запропоновано розглядати як функціональний стан системи, за якого вона зберігає здатність до безперервного фінансування продуктивної діяльності, поглинання шоків і підтримання інвестицій та зайнятості. Систематизовано міжнародно-правові механізми регулювання світового фінансового ринку за нормативним, інституційним та операційним рівнями. Охарактеризовано роль МВФ, Світового банку, Ради з фінансової стабільності, Базельського комітету та інших міжнародних органів у моніторингу системних ризиків, координації нагляду, виробленні стандартів і кризовому реагуванні. Особливу увагу приділено співвідношенню міжнародно-правових норм і міжнародного фінансового soft law та механізмам його непрямого юридичного впливу. Визначено напрями вдосконалення міжнародного фінансового правопорядку з урахуванням принципів пропорційності, підзвітності та інклюзивності. Для України акцентовано необхідність поєднання макрофінансової стійкості, імплементації фінансового acquis ЄС, міжнародної підтримки та фінансування повоєнного відновлення. Запропоновано оцінювати ефективність міжнародного фінансового правопорядку за здатністю забезпечувати триєдиний результат: достатню фінансову глибину, системну стійкість і спрямування капіталу на сталий економічний розвиток.</p> О. В. Драчов Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 395 404 10.32782/klj/2026.3.52 КОНТРОЛЬ ВІДПОВІДНОСТІ СУДЕН МІЖНАРОДНИМ МОРСЬКИМ КОНВЕНЦІЯМ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ МОРЕПЛАВСТВА ТА ЗАХИСТУ МОРСЬКОГО СЕРЕДОВИЩА http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/900 <p>У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз контролю відповідності морських суден вимогам міжнародних конвенцій як ключового інструменту забезпечення безпеки мореплавства та захисту морського середовища. Досліджено правову природу інспектування суден, спрямованого на превентивне запобігання аваріям та недопущення виходу в море субстандартного флоту. Розкрито міжнародно-правову основу контролю відповідності суден, де особливу увагу приділено положенням таких ключових конвенцій, як UNCLOS, SOLAS, MARPOL та STCW. Простежено інституційну еволюцію нагляду від поодиноких перевірок до глобальних цифрових мереж, зокрема платформи GISIS та обов’язкового аудиту держав-членів ІМО. Доведено, що системна криза інституту реального зв’язку та поширення практики зручних прапорів змістили центр тяжіння правозастосовчої діяльності в бік державного портового контролю. Визначено правову проблему делегування повноважень класифікаційним товариствам та окреслено межі їхньої юридичної відповідальності у разі морських аварій. Особливу увагу приділено правовим аспектам дистанційного супутникового та авіаційного спостереження (AIS, LRIT, CleanSeaNet), які дозволяють долати латентність екологічних правопорушень, але загострюють питання юрисдикційних меж прибережних держав та реалізації права на переслідування по гарячих слідах. Виявлено матеріально-технічну диспропорцію між державами, що призводить до появи зон послабленого портового контролю та накопичення субстандартного флоту. Для подолання виявлених диспропорцій запропоновано стратегічні напрями модернізації міжнародно-правового регулювання, що передбачають цифровізацію взаємодії морських адміністрацій та уніфікацію системи покарань. Насамперед обґрунтовано необхідність конвенційного закріплення обов’язку держав щодо взаємного автоматизованого доступу до національних баз даних інспекцій для унеможливлення недобросовісної перереєстрації суден. Другим кроком визначено розробку під егідою ІМО уніфікованої шкали мінімальних граничних майнових санкцій, здатних забезпечити превентивний ефект та позбавити економічного сенсу експлуатацію субстандартних суден у будь-якому морському регіоні.</p> І. М. Панченко Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 405 412 10.32782/klj/2026.3.53 УРЯДИ В ЕКЗИЛІ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ: КРИТЕРІЇ ЛЕГІТИМНОСТІ, МІЖНАРОДНЕ ВИЗНАННЯ ТА ФУНКЦІОНАЛЬНА СПРОМОЖНІСТЬ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/901 <p>У статті досліджено міжнародно-правову природу урядів в екзилі, умови їх виникнення та критерії, за яких орган, що перебуває поза межами національної території, може зберігати або набувати здатність представляти державу у міжнародних відносинах. Метою дослідження є визначення місця урядів в екзилі у системі міжнародно-правових відносин, з’ясування співвідношення легітимності та ефективності у практиці визнання урядів, а також систематизація основних напрямів їх діяльності. Методологічну основу становлять формально-юридичний, історико-правовий, порівняльно-правовий і системний методи, застосовані до аналізу міжнародно-правової доктрини, практики держав та окремих історичних моделей екзильного врядування. Обґрунтовано, що уряд в екзилі не є самостійним суб’єктом міжнародного права, відокремленим від держави, а виступає її представницьким органом або претендентом на такий статус. Його міжнародні повноваження мають похідний характер і залежать від збереження міжнародної правосуб’єктності держави, правомірності походження відповідного органу, ставлення до нього інших держав та здатності реально виконувати представницькі функції. Втрата ефективного контролю над територією не обов’язково припиняє міжнародно-правовий статус законного уряду, особливо коли така втрата є наслідком іноземної агресії, окупації, анексії, державного перевороту чи іншого грубого порушення міжнародного права. Систематизовано основні напрями діяльності урядів в екзилі: дипломатичне та міжнародне представництво, договірна діяльність, управління державним майном за кордоном, захист громадян, нормотворча, військово-організаційна, інформаційна, гуманітарна та правонаступницька діяльність. На матеріалах європейських урядів у Лондоні в період Другої світової війни, уряду Кувейту в 1990–1991 роках, конституційної влади Гаїті в 1991–1994 роках і Державного центру УНР в екзилі показано різні моделі збереження державного представництва за відсутності ефективного контролю над національною територією. Сформульовано авторське визначення уряду в екзилі та запропоновано функціонально-легітимаційну модель встановлення його міжнародно-правового статусу, що поєднує юридичні, політичні та фактичні елементи оцінювання.</p> М. М. Тараненко Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 413 419 10.32782/klj/2026.3.54 ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ТА РЕАЛІЗАЦІЯ АВТОНОМІЇ ВОЛІ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/902 <p>У статті розглянуто роль принципу верховенства права у реалізації автономії волі в міжнародному приватному праві. Проаналізовано сучасні доктринальні підходи до розуміння автономії волі як одного з основних інститутів міжнародного приватного права, що забезпечує можливість учасників приватноправових відносин з іноземним елементом самостійно визначати право, яке регулюватиме їхні права та обов’язки. Визначено основні юридичні умови та обмеження здійснення автономії волі, пов’язані із застосуванням імперативних норм, застереженням про публічний порядок, захистом слабшої сторони та недопустимістю обходу закону. Обґрунтовано, що реалізація автономії волі повинна здійснюватися відповідно до вимог принципу верховенства права, який забезпечує юридичну визначеність, передбачуваність правового регулювання, пропорційність, справедливість, рівність сторін та ефективний судовий захист. Проаналізовано Доповідь Венеційської комісії «Rule of Law» як міжнародний документ, що розкриває систему елементів верховенства права та визначає універсальні стандарти здійснення юридично значущої діяльності. Особливу увагу приділено практиці Європейського суду з прав людини. Досліджено правові позиції Суду у справах, пов’язаних із визнанням і виконанням іноземних судових рішень, міжнародним комерційним арбітражем та забезпеченням права на справедливий суд. Показано, що хоча ЄСПЛ безпосередньо не застосовує колізійні норми міжнародного приватного права, його практика конкретизує зміст окремих елементів верховенства права та формує стандарти, які повинні враховуватися національними судами під час реалізації автономії волі. Зроблено висновок, що принцип верховенства права доцільно розглядати не як зовнішнє обмеження автономії волі, а як систему правових стандартів, що забезпечує її належну реалізацію у міжнародному приватному праві та сприяє досягненню справедливого балансу між приватною автономією сторін, правами людини та публічними інтересами держави.</p> Л. А. Шевченко Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 420 426 10.32782/klj/2026.3.55 ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ У СПРАВАХ ПРО КОЛАБОРАЦІОНІЗМ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ) http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/890 <p>Статтю присвячено дослідженню проблематики застосування запобіжних заходів у справах про колабораціонізм крізь призму конвенційних стандартів забезпечення прав і основоположних свобод людини. За результатами аналізу судової практики виділено 4 підходи щодо обрання запобіжних заходів у вказаній категорії справ: 1) суди ухвалювали рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави, посилаючись на: а) безальтернативність запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у справах про колабораціонізм, б) тяжкість кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється або обвинувачується особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, в) наявність суспільного інтересу у справах про колабораціонізм; 2) суди ухвалювали рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою із визначенням розміру застави; 3) суди ухвалювали рішення про обрання більш м’якого запобіжного заходу, не пов’язаного із триманням під вартою або внесенням застави, зокрема а) особистого зобов’язання, б) домашнього арешту; 4) суди ухвалювали рішення про відмову у застосуванні запобіжних заходів. Аргументовано, що у справах про колабораціонізм положення ч. 6 ст. 176 КПК України не встановлюють безальтернативний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, а положення ч. 4 ст. 183 КПК України надають судам дискреційні повноваження визначати або не визначати розмір застави. При цьому, відповідно до конвенційних стандартів забезпечення прав та основоположних свобод людини, тяжкість кримінального правопорушення у вчиненні якого підозрюється або обвинувачується особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, а також суспільний інтерес у справах про колабораціонізм не можуть бути виключними підставами для застосування найбільш суворого запобіжного заходу.</p> Д. Л. Жигилій А. Ю. Гнатюк Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 328 335 10.32782/klj/2026.3.43 КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ ЯК ЕФЕКТИВНИЙ МЕТОД ПЛАНУВАННЯ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/891 <p>Наукова стаття присвячена дослідженню сутності криміналістичного прогнозування як методики організації та здійснення досудового розслідування в умовах воєнного стану. Аргументовано, що криміналістичне прогнозування забезпечує своєчасне передбачення розвитку слідчих ситуацій, прийняття обґрунтованих процесуальних і тактичних рішень, адаптацію планування розслідування до змін оперативної обстановки, а також мінімізацію ризиків втрати доказової інформації. Здійснено аналіз науково обґрунтованих підходів щодо визначення категорії «криміналістичне прогнозування» та запропоновано визначення цього поняття з урахуванням особливостей здійснення досудового розслідування в умовах воєнного стану. Наголошено, що криміналістичне прогнозування є динамічним та адаптивним методом пізнавальної діяльності органів досудового розслідування, що спрямований на системний аналіз інформації та прогнозування розвитку слідчих ситуацій. Застосування останнього дає змогу оптимізувати використання наявних засобів, своєчасно коригувати план розслідування, адаптувати тактику проведення слідчих (розшукових) дій до змін оперативної обстановки, а також забезпечити повне, всебічне й неупереджене дослідження обставин кримінального правопорушення. Додатково виокремлено чинники, що впливають на ефективність прогнозування під час досудового розслідування в умовах воєнного стану. До таких чинників належать порушення функціонування критичної інфраструктури, повторні ракетні та артилерійські удари, обмеження доступу до окремих територій, ускладнення взаємодії з суб’єктами сектору безпеки й оборони тощо. Поряд із цим, практичне значення криміналістичного прогнозування полягає у можливості своєчасного коригування плану розслідування, оптимізації проведення слідчих (розшукових) дій та підвищення ефективності досудового розслідування. Реалізація зазначених напрямів сприятиме підвищенню ефективності досудового розслідування, мінімізації ризиків втрати доказової інформації та забезпеченню належного виконання завдань кримінального провадження.</p> С. М. Ісланкін Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 336 340 10.32782/klj/2026.3.44 ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ЗАСТОСУВАННЯ БПЛА ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ ОРГАНІЗОВАНИМИ ЗЛОЧИННИМИ ГРУПАМИ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/892 <p>У статті здійснено комплексний порівняльно-правовий і криміналістичний аналіз зарубіжного досвіду застосування безпілотних літальних апаратів під час виявлення, документування та розслідування кримінальних правопорушень, що вчиняються організованими злочинними групами. Встановлено, що в сучасній правоохоронній практиці БПЛА використовуються у трьох взаємопов’язаних напрямах: як технічний засіб повітряного спостереження та оперативного забезпечення; як інструмент безконтактної фіксації, картографування і тривимірного моделювання місця події; як об’єкт цифрової криміналістики у випадках вилучення дронів, пультів керування, мобільних пристроїв і хмарних облікових записів у членів злочинних угруповань. Такий поділ дає змогу розглядати безпілотну систему не лише як носій камери, а як комплекс взаємопов’язаних апаратних, програмних, телекомунікаційних і доказових компонентів. Узагальнено практики Європейського Союзу, Сполучених Штатів Америки, Великої Британії, Канади, Італії та Австралії, а також підходи Європолу, Інтерполу й Управління ООН з наркотиків і злочинності. Визначено, що БПЛА найбільш ефективні під час розслідування незаконного обігу наркотичних засобів і зброї, торгівлі людьми, незаконного переправлення осіб, контрабанди, організованих екологічних злочинів, діяльності прихованих виробництв, складів, лабораторій і маршрутів переміщення предметів злочину. Окрему увагу приділено правовим і доказовим обмеженням. Обґрунтовано необхідність розмежування відкритої аерофотозйомки місця події, цільового спостереження за конкретною особою та систематичного масового моніторингу території. Підкреслено, що законність польоту не тотожна допустимості отриманої інформації у кримінальному провадженні. Для судової перспективи матеріалів необхідними є належна процесуальна підстава, визначена мета місії, пропорційність втручання у приватність, сертифікований оператор, синхронізація часу, збереження оригінальних файлів, телеметрії та журналів польоту, обчислення контрольних сум, документування копіювання, розмежування первинних і похідних матеріалів, захист від несанкціонованого доступу та можливість незалежної перевірки фотограмметричної чи алгоритмічної обробки. Запропоновано модель імплементації зарубіжного досвіду в Україні, що передбачає створення міжвідомчих груп застосування БПЛА, запровадження єдиного стандарту планування й протоколювання польотної місії, криміналістичну готовність техніки, диференційовані строки зберігання матеріалів, обов’язкову оцінку впливу на приватність для нових систем, кібербезпекову перевірку обладнання та постачальників, інтеграцію з геоінформаційними й аналітичними системами та заборону покладати процесуальні рішення виключно на результати автоматизованого розпізнавання. Практичне значення дослідження полягає у формуванні алгоритму застосування БПЛА на різних етапах розслідування організованої злочинної діяльності та переліку критеріїв оцінки належності, допустимості й достовірності одержаних цифрових доказів.</p> А. М. Мельник Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 341 348 10.32782/klj/2026.3.45 ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ У МІСЦЯХ ВЕДЕННЯ АКТИВНИХ БОЙОВИХ ДІЙ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/893 <p>У статті здійснюється комплексний порівняльно-правовий і криміналістичний аналіз зарубіжних підходів до організації та проведення досудового розслідування кримінальних правопорушень, вчинених у місцях ведення активних бойових дій, з акцентом на практичній імплементації цих підходів у вітчизняні реалії. На основі міжнародних стандартів документування порушень міжнародного гуманітарного та кримінального права (Берклійський протокол щодо цифрових відкритих джерел, методичні документи Офісу Прокурора Міжнародного кримінального суду), а також національних моделей окремих держав узагальнено організаційні, тактичні та доказові механізми розслідування в умовах збройного конфлікту: створення спеціалізованих слідчих і фактологічних органів з розмежуванням функцій правової оцінки та кримінального переслідування; стандартизацію процедур виявлення, фіксації та верифікації цифрових доказів (геолокаційні, метадані, фото- та відеоматеріали з відкритих джерел); забезпечення безперервності ланцюга збереження доказів в умовах обмеженого доступу до місця події; використання дистанційних і змішаних форм проведення слідчих (розшукових) дій; а також моделі відкладеного (документаційного) розслідування, розраховані на подальше кримінальне переслідування після завершення активної фази бойових дій. Проаналізовано ізраїльську модель розслідування інцидентів, пов’язаних із веденням бойових дій (Механізм фактологічної оцінки Генерального штабу, Корпус Військового прокурора-адвоката, Слідчий відділ військової поліції), а також колумбійську модель спеціальної перехідної юрисдикції (Jurisdicción Especial para la Paz), що здійснює розслідування злочинів, вчинених у зв’язку зі збройним конфліктом, на засадах пріоритизації та відбору найбільш тяжких і показових справ. Окремо розкрито критичні застереження міжнародних моніторингових органів щодо ризиків втрати незалежності розслідування в разі суміщення функцій правового супроводу бойових операцій і кримінального переслідування за наслідками цих операцій. Систематизовано багаторівневий зарубіжний досвід крізь призму актуальних потреб органів досудового розслідування України, які здійснюють документування кримінальних правопорушень безпосередньо в районах бойових дій або на деокупованих територіях. Практичне значення дослідження полягає у формулюванні критеріїв розмежування невідкладних і відкладених слідчих (розшукових) дій в умовах бойових дій, а також пропозицій щодо стандартизації протоколів фіксації доказів для підвищення їх допустимості та достовірності в подальшому судовому провадженні.&nbsp;</p> А. М. Нагорний Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 349 355 10.32782/klj/2026.3.46 ҐЕНЕЗА ПРИНЦИПУ ПРОПОРЦІЙНОСТІ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/894 <p>Статтю присвячено дослідженню ґенези принципу пропорційності в кримінальному процесі України від найдавніших часів до сьогодення. Актуальність теми статті зумовлена зростанням ролі принципу пропорційності як складової верховенства права та необхідністю забезпечення справедливого балансу між публічними інтересами держави й правами людини під час кримінального провадження. Незважаючи на відсутність прямого закріплення в Кримінальному процесуальному кодексі України принципу пропорційності серед загальних засад кримінального провадження, його вимоги імпліцитно враховані у значній кількості процесуальних норм та інститутів, зокрема, пов’язаних із застосуванням заходів процесуального примусу та обмеженням прав людини. У статті здійснено комплексний ретроспективний аналіз розвитку уявлень про пропорційність у кримінальному процесі на українських землях із використанням загальноприйнятої історичної періодизації. Простежено трансформацію ідеї пропорційності від ранніх уявлень про справедливу відплату та арифметичну рівність покарання, закріплених у пам’ятках звичаєвого права, до нормативного закріплення вимог співмірності у кримінальному процесуальному законодавстві відповідних історичних періодів. Особливу увагу приділено впливу реформ Нового часу та Новітньої історії України на закріплення в законодавстві та практичну реалізацію вимог пропорційності. Водночас відзначеного вагомий вплив практики європейських стандартів захисту прав людини та практики Європейського суду з прав людини. Обґрунтовано, що сучасне розуміння пропорційності охоплює критерії законності, необхідності, придатності й недопущення надмірного втручання держави у права особи. Зроблено висновок, що принцип пропорційності є невід’ємним елементом сучасного кримінального провадження, забезпечує легітимність процесуального примусу, реалізацію верховенства права та ефективний баланс між інтересами кримінального правосуддя і гарантіями прав людини, що визначає перспективність подальших наукових досліджень і вдосконалення правозастосовної практики.&nbsp;</p> К. В. Різниченко Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 356 362 10.32782/klj/2026.3.47 ВПЛИВ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ НА РІВЕНЬ НАСИЛЬНИЦЬКОЇ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/883 <p>У цій статті розглядається, як повномасштабне вторгнення Росії вплинуло на рівень насильницьких злочинів в Україні, а також аналізуються основні тенденції змін у криміногенній ситуації під час воєнного стану. Це питання є дуже актуальним через безпрецедентні зміни у соціальному, економічному, демографічному та безпековому аспектах, що сталися в Україні після початку російської агресії у лютому 2022 року. Військові дії викликали значні зміни у суспільних відносинах, функціонуванні державних інституцій та повсякденному житті громадян, що, у свою чергу, вплинуло на структуру та динаміку злочинності. У цій роботі досліджуються основні фактори, що суттєво впливають на розповсюдження насильницьких злочинів в умовах воєнного конфлікту. Зокрема, акцент робиться на аналізі таких важливих аспектів, як масове вимушене переселення населення, що спричиняє певні соціальні зрушення та виклики; погіршення загального соціально-економічного стану громадян, що призводить до збільшення соціальної напруги; психологічна травматизація людей внаслідок пережитого стресу та втрати; руйнування соціальних зв’язків, які раніше забезпечували стабільність і підтримку. Крім того, досліджується поширення посттравматичних стресових розладів серед населення та збільшення кількості людей, які мають досвід участі у бойових діях–фактор, що також впливає на психоемоційний стан суспільства. Не менш важливим є питання зростання доступності вогнепальної зброї для цивільних осіб, що підвищує ризик насильницьких дій. Особлива увага приділяється дослідженню впливу згаданих факторів на зростання вчинення таких серйозних злочинів, як умисні убивства, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, випадки домашнього насильства, злочини проти статевої свободи та недоторканності особи, а також інші види насильницьких кримінальних правопорушень. Проаналізовано зміни у структурі насильницької злочинності під час воєнного стану та визначено основні тенденції її розвитку. Виявлено, що поряд із звичними формами насильства зростає вплив нових криміногенних ризиків, обумовлених війною. Серед них – незаконний обіг зброї, військові травми у населення, соціальна дезадаптація певних груп громадян та підвищення рівня агресії в суспільстві. Також наголошується на складності об’єктивної оцінки статистики злочинності через тимчасову окупацію окремих регіонів України та обмежені можливості правоохоронних органів у документуванні деяких кримінальних правопорушень. У статті приділено значну увагу дослідженню особливостей реалізації державної політики, спрямованої на протидію насильницькій злочинності під час воєнного стану. В документі здійснено ретельний аналіз сучасних підходів до профілактики кримінальних правопорушень, з метою визначення ефективних стратегій та інструментів, які можуть сприяти зниженню рівня злочинності в особливий період напруженості. Зокрема, надано рекомендації щодо перспективних напрямків вдосконалення діяльності правоохоронних органів. Акцентовано на тому, що для ефективної боротьби з насильницькою злочинністю є вкрай важливим застосування комплексного підходу. Цей підхід повинен інтегрувати в собі не лише кримінально-правові та кримінологічні заходи, але й соціально-психологічні та організаційні дії, що сприятимуть більш гармонійному вирішенню проблеми в цілому. За результатами проведеного дослідження зроблено висновок, що повномасштабне вторгнення суттєво вплинуло на характер і структуру насильницької злочинності в Україні, сформувавши нові криміногенні виклики для держави та суспільства. Встановлено необхідність удосконалення механізмів запобігання насильницьким злочинам, посилення міжвідомчої взаємодії суб’єктів протидії злочинності та впровадження ефективних заходів соціальної адаптації населення в умовах війни та післявоєнного відновлення держави.</p> І. І. Демідов Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 282 290 10.32782/klj/2026.3.37 ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНУ АГРЕСІЇ (СТ. 437 КК УКРАЇНИ): ПРОБЛЕМИ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО ВИЗНАЧЕННЯ ТА КВАЛІФІКАЦІЇ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/884 <p>Вдосконалення ст. 437 КК України шляхом її приведення у відповідність до міжнародно-правових стандартів є головною практичною метою цієї статті. З цією метою пропонується переглянути місце змови у структурі складу злочину, конкретизувати ознаки спеціального суб’єкта, уточнити зміст окремих форм об’єктивної сторони, а також запровадити поняття «акт агресії» замість термінів, що вживаються нині. Реалізація цих змін забезпечить більш послідовне, передбачуване та юридично коректне застосування відповідної кримінально-правової норми. Термінологічна невідповідність між національним і міжнародним правом становить одну з ключових проблем, виявлених у дослідженні. На відміну від міжнародного кримінального права, яке оперує поняттям «акт агресії», чинна ст. 437 КК України вживає терміни «агресивна війна», «воєнний конфлікт» та «агресивні воєнні дії». З метою з’ясування їх змісту проаналізовано Римський статут МКС, резолюцію Генеральної Асамблеї ООН № 3314 (XXIX), а також підходи судової практики до визначення кола суб’єктів відповідальності за злочин агресії. Безпосереднім предметом дослідження є об’єктивна сторона злочину агресії, передбаченого ст. 437 КК України. Детально розглядаються форми злочинної поведінки – планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни або агресивних воєнних дій. Встановлено, що точне визначення зовнішніх проявів цього злочину є необхідною умовою його розмежування з воєнними злочинами, державною зрадою, колабораційною діяльністю та іншими суміжними кримінальними правопорушеннями.</p> А. О. Кочерган Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 291 300 10.32782/klj/2026.3.38 ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ, УЧИНЕНИХ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИМИ ОРГАНІЗОВАНИМИ ГРУПАМИ ТА ЗЛОЧИННИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/886 <p>У статті досліджено використання спеціальних знань під час розслідування кримінальних правопорушень, учинених транснаціональними організованими групами та злочинними організаціями. Вихідним є положення, що у таких провадженнях спеціальні знання не повинні зводитися до епізодичного залучення спеціаліста під час окремої процесуальної дії або до призначення експертизи після вилучення об’єктів. Їх доцільно розглядати як послідовний пізнавальний супровід розслідування, який починається з визначення природи невідомої інформації, продовжується вибором обізнаної особи та належної форми використання її знань і завершується перевіркою та поєднанням отриманого результату з іншими доказами. Розмежовано функції спеціаліста й експерта, а також консультативну, технічну, дослідницьку та перевірочну складові використання спеціальних знань. Обґрунтовано, що специфіка транснаціональної організованої діяльності зумовлює потребу поєднання знань у сфері цифрових технологій, фінансів, бухгалтерського обліку, дослідження документів, мовлення, телекомунікацій, матеріалів і речовин залежно від конкретного механізму кримінальної діяльності. Визначено особливості роботи з віддаленими електронними даними, багатоланковими фінансовими операціями, документами різних держав, кодованим спілкуванням та результатами досліджень, проведених за межами України. Запропоновано застосовувати пізнавальну карту потреби у спеціальних знаннях, яка пов’язує факт, що підлягає перевірці, галузь знань, об’єкт, форму залучення фахівця, очікуваний результат і спосіб його подальшої процесуальної перевірки. Сформульовано вимоги до постановки питань експертові, підготовки об’єктів, оцінки висновку та використання допоміжних консультацій. Доведено, що результативність спеціальних знань визначається не кількістю залучених фахівців чи експертиз, а правильністю встановлення пізнавальної потреби, компетентністю відповідної особи, належністю вихідних матеріалів і можливістю простежити зв’язок спеціального висновку з конкретними обставинами кримінального провадження.</p> С. В. Рокунь Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 301 308 10.32782/klj/2026.3.39 ПЕРЕДАЧА АБО ЗБИРАННЯ ВІДОМОСТЕЙ, ЩО СТАНОВЛЯТЬ СЛУЖБОВУ ІНФОРМАЦІЮ, ЗІБРАНУ У ПРОЦЕСІ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ, КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, У СФЕРІ ОБОРОНИ КРАЇНИ: КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ВІДМЕЖУВАННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ ПРОТИ ОСНОВ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/887 <p>Сучасні воєнні конфлікти характеризуються активним використанням інформаційних, розвідувальних та контррозвідувальних можливостей, що зумовлює необхідність належного захисту не лише відомостей, які становлять державну таємницю, а й іншої інформації з обмеженим доступом. Специфіка ст. 330 КК України зумовлює необхідність її самостійного дослідження, оскільки предметом кримінального правопорушення є не будь-яка службова інформація, а спеціально визначена законом категорія відомостей, пов’язана з оперативно-розшуковою, контррозвідувальною діяльністю або сферою оборони країни. У статті здійснено кримінально-правовий аналіз складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 330 Кримінального кодексу України, що встановлює відповідальність за передачу або збирання з метою передачі іноземним підприємствам, установам, організаціям або їх представникам відомостей, які становлять службову інформацію, зібрану у процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни. Службова інформація у зазначених сферах може безпосередньо стосуватися функціонування правоохоронних органів, контррозвідувального забезпечення, оборонного планування, організації відповідних заходів та інших аспектів забезпечення національної безпеки. Чинна редакція норми передбачає відповідальність за відповідні дії за умови відсутності ознак державної зради або шпигунства, що породжує низку проблем при кримінально-правовій кваліфікації. Досліджено в статті об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу кримінального правопорушення, особливості предмета посягання, характеристики суб’єкта та форми вини. Окрему увагу приділено проблемі розмежування ст. 330 КК України з державною зрадою, шпигунством та інших кримінальних правопорушень проти основ національної безпеки України, а також визначенню критеріїв відмежування службової інформації від відомостей, що становлять державну таємницю. Обґрунтовано, що ключовими критеріями розмежування мають виступати предмет посягання, спрямованість умислу, спеціальна мета, характер адресата інформації, спосіб її отримання та передачі, а також спрямованість діяння на заподіяння шкоди національній безпеці України. Крім того, необхідність удосконалення кримінально-правового та інформаційно-правового механізму охорони відомостей з обмеженим доступом в умовах воєнного стану.</p> І. О. Рощина О. В. Кришевич Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 309 316 10.32782/klj/2026.3.40 ДО ПИТАННЯ ПРО ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ ПРОТИДІЇ УМИСНИМ УБИВСТВАМ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/888 <p>У статті на основі дослідження законодавства, практики правозастосування та правової доктрини окреслено підходи до визначення принципів державної кримінально-правової політики протидії умисним убивствам. Автором показано, що дослідження принципів державної кримінально-правової політики протидії умисним убивствам є вкрай актуальним, оскільки воно спрямоване на вирішення одного з ключових завдань сучасної держави – забезпечення ефективного захисту людського права на життя. Таке дослідження має не лише теоретичне, а й значне практичне значення, оскільки створює наукове підґрунтя для формування збалансованої, ефективної та системної правової протидії найнебезпечнішому прояву насильства в суспільстві. До таких принципів автор відносить пріоритет кримінально-правової охорони людського права на життя як ключової суспільної цінності; відповідності міжнародним стандартам захисту права на життя; відповідності кримінально-правової політики протидії умисним убивствам загальним принципам державної кримінально-правової політики; забезпечення об’єктивності, повноти та оперативності розслідування умисних убивств; забезпечення пропорційності покарання характеру та ступеню небезпечності вчиненого умисного вбивства; невідворотності кримінальної відповідальності за їх вчинення; забезпечення ефективної превенції умисних убивств засобами державного впливу; поєднання державних та недержавних форм протидії умисним убивствам; відкритості та демократизму; спрямованості діяльності держави на зниження рівня умисних убивств; поєднання кримінально-правової репресії та запобігання умисним убивствам (принцип поєднання заходів протидії); інституційної та функціональної поліцентричності; орієнтації на підвищення державної спроможності ефективно контролювати рівень і динаміку умисних убивств у суспільстві.</p> В. В. Сміх Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 317 321 10.32782/klj/2026.3.41 КІБЕРЗЛОЧИНИ: СУЧАСНІ ВИКЛИКИ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВУ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/889 <p>У статті проведено дослідження сучасних викликів, які у зв’язку із цифровізацією державного сектору, впровадження кіберфізичних систем у промисловість та енергетику створили, з однієї сторони безпрецедентні можливості для загальносвітового прогресу, з іншої сторони, відкриті питання, які потребують системного підходу щодо зміни усталених постулатів щодо об’єкта, суб’єкта, предмета та місця вчинення кіберзлочинів. Висвітлено, що в умовах розвитку технологій є потреба у перегляді правових положень у чинному КК щодо територіалізації вчинення кіберзлочинів з можливістю притягнення винних до відповідальності. Проаналізовано, що нові форми посягань (маніпуляції ШІ, крадіжки віртуальних активів, атаки на інтернет речей) потребують перегляду об’єктів правової охорони в контексті захисту кіберпростору. Окреслено, що з розвитком децентралізованих фінансів, технології блокчейн та віртуальних активів необхідно розширити предмети кіберзлочинів, унормувати заходи для забезпечення притягнення до відповідальності, на кштал «крипто-арешту» в мережі, правового врегулювання статусу смарт-контрактів, а також впровадження спеціальної кримінальної відповідальності для розробників та власників ШІ за неналежний нагляд за автономними системами. Встановлено, що сучасне кримінальне законодавство повинно враховувати при визначенні суті шкоди, які заподіюється від вчинення кіберзлочинів в розрізі системного аналізу деструктивного їх впливу на інформаційні та управлінські процеси на рівні державі. Сучасні кібератаки, які в умовах воєнного стану впливають на забезпечення критичної інфраструктури, критичної інформаційної інфраструктури та за своїми наслідками є загрозою національній та громадській безпеці, доцільно розглянути такі кіберзлочини в системі воєнних злочинів.</p> А. В. Тарнаруцька Т. Б. Ніколаєнко Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 322 327 10.32782/klj/2026.3.42 ЕВОЛЮЦІЯ НОРМАТИВНОГО ЗАКРІПЛЕННЯ ПРАВИЛ ЮРИДИЧНОЇ ТЕХНІКИ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/845 <p>У статті досліджено еволюцію нормативного закріплення правил юридичної техніки в Україні протягом періоду незалежності держави. Обґрунтовано, що нормативне закріплення правил юридичної техніки є важливою передумовою забезпечення реалізації принципу верховенства права, насамперед у контексті дотримання вимог принципу правової визначеності. Встановлено, що вимоги сформульовані у практиці Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини, об’єктивно зумовлюють необхідність існування належної системи юридико-технічних правил, здатних забезпечити відповідну якість нормативно-правових актів. Проаналізовано основні етапи розвитку законодавчих підходів до нормативного закріплення правил юридичної техніки. Розглянуто проєкт Закону України «Про нормативно-правові акти», прийнятий Верховною Радою України у 2000 році, але не введений у дію внаслідок застосування права вето Президентом України, а також встановлено його значення для розвитку нормативного регулювання питань юридичної техніки. Досліджено історію розроблення та розгляду проєкту Закону України «Про закони і законодавчу діяльність», який протягом 1997–2006 років неодноразово приймався парламентом, однак щоразу не набував чинності. Обґрунтовано висновок про його переважну орієнтацію на регулювання процедурних аспектів законотворчої діяльності за відсутності належної уваги до питань формалізації законодавства. Окрему увагу приділено аналізу проєкту Закону України «Про нормативно-правові акти» 2010–2012 років, який містив розгорнуту систему положень щодо юридичної техніки та передбачав комплексне врегулювання вимог до структури, термінології, оформлення та системної узгодженості нормативно-правових актів. Встановлено, що зазначений законопроєкт став однією з найбільш змістовних спроб нормативного закріплення правил юридичної техніки до прийняття Закону України «Про правотворчу діяльність». Зроблено висновок, що прийняття Закону України «Про правотворчу діяльність» у 2023 році стало найбільш вагомим досягненням у сфері нормативного закріплення правил юридичної техніки за весь період незалежності України. Незважаючи на те, що станом на червень 2026 року цей Закон ще не введений у дію, він є найбільш комплексною та концептуально завершеною спробою законодавчого врегулювання правотворчої діяльності та юридико-технічного забезпечення формалізації нормативного матеріалу. Перспективним напрямом подальшого розвитку відповідного законодавства визначено систематичне узагальнення доктринальних напрацювань і втілення результатів наукових досліджень у конкретні пропозиції щодо вдосконалення нормативно закріплених правил юридичної техніки.</p> К. К. Адаскалиця Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 9 14 10.32782/klj/2026.3.1 ЧИ МОЖЛИВА ЗАМІНА ПРОФЕСІЙНО-ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ СУДДІВ ШТУЧНИМ ІНТЕЛЕКТОМ: РЕАЛЬНІСТЬ ЧИ ПЕРСПЕКТИВА? http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/846 <p>У статті проведено дослідження процесу впровадження новітніх інформаційних технологій у сферу сучасного правосуддя. Метою статті є дослідження розвитку концепції електронного суду та електронних засобів доказування з точки зору професійно-правової свідомості суддів та перспектив щодо можливої заміни людини-судді штучним інтелектом з його інформаційно-андроїдними технологіями. Проаналізовано законодавчий процес розвитку електронного суду в Україні та нормативно-процесуальне закріплення поняття «електронні докази». В статті проводиться думка про те, що «електронний суд» сприяє боротьбі з корупцією у сфері правосуддя, оскільки в ході такого процесу відсутнє безпосереднє спілкування і особиста безпосередня взаємодія між сторонами судової справи, кожна із яких зацікавлена в позитивному для неї результаті. Такий підхід підвищує авторитет суду, який на сьогодні за даними соціологічних опитувань має доволі низький рейтинг. В той же час в роботі підкреслюється, що «довіра до суду» є змістовно ємким поняттям, оскільки воно охоплює як професіоналізм, так і моральності кожного судді, які формуються на основі його внутрішнього переконання. В той же час яких би висот у технологічному розвитку не досягло інформаційне суспільство, штучний інтелект, андроїдно-роботизовані системи замінити людину-суддю вони не зможуть, як не зможуть замінити процес правозастосування, висновки експертів у галузі права, оскільки вони завжди будуть виконувати лише допоміжно-правову роботу як у сфері доказування так і правозастосування. В роботі підкреслюється, що саме високий рівень професійно-правової свідомості суддів, їх моральність і культура, психологічна стійкість і внутрішня ідеологія є основою до впровадження панування права в суспільстві, а відтак підмінити суддю-професіонала за рахунок електронного формату правосуддя, електронних засобів доказування, експортних висновків галузі права неможливо. Крім того, заміна «живого» судді «штучним» буде суперечити морально-етичним принципам суспільства, за якими штучне творіння не може судити свого творця, оскільки в іншому випадку це вказуватиме на наявність у електронно-цифрового програмного продукту остаточної юридичної влади над людиною-творцем. На відміну від людини-судді штучний інтелект працює за рахунок сформованих алгоритмів, навчальних даних та статистичних моделей і не має моральних та емпатичних критеріїв оцінки засобів доказування, а відтак штучний інтелект не несе відповідальності за згенеровані ним висновки.</p> І. Г. Бичков Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 15 22 10.32782/klj/2026.3.2 ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОКАЗОВОЇ СИЛИ НОТАРІАЛЬНИХ АКТІВ – ДОКУМЕНТІВ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/850 <p>Статтю присвячено дослідженню доказової сили нотаріальних актів – документів як складової їх правової дії у системі латинського нотаріату, умов її утворення та правил визначення. Констатовано, що в результаті нотаріального посвідчення нотаріальні акти набувають юридичної сили, складовими елементами якої є офіційна сила та доказовість (доказова сила). Виснувано, що доказовість (доказова сила) може розглядатися як здатність нотаріально посвідчених документів підтверджувати наявність або відсутність певних юридично значущих фактів у межах юрисдикційних процесів щодо розгляду цивільних справ органами цивільної юрисдикції, передусім, в межах судового розгляду. Наголошується, що набуття нотаріальним актом – документом доказової сили є наслідком набуття ним юридичної сили (юридичної вірогідності), позаяк наявність офіційної сили нотаріальних актів визначається об’єктивно й безпосередньо для всіх нотаріальних актів – документів як наслідок реалізації нотаріусами державних повноважень, а певні складові елементи доказової сили встановлюються суб’єктивно органом цивільної юрисдикції (переважно судом) та оцінюються у взаємозв’язку з іншою інформацією, що має доказове значення у певній юридичній справі. Обґрунтовано, що умовами набуття доказової сили нотаріальних документів виступають: дотримання процесуального порядку їх утворення, що визначається правилами вчинення нотаріальних дій, в межах яких вони постановлюються нотаріусом; дотримання вимог до процесуального оформлення таких документів; дотримання правил їх реєстрації; набуття нотаріальним актом офіційної сили. Доказова сила передбачає володіння нотаріальним актом як доказом такими якостями як належність, допустимість, достатність та оцінюється судом у зв’язку з іншими доказами у справі. Визначено, що постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії не можна вважати єдино можливим доказом звернення до нотаріуса. Доведено необхідність закріплення у законодавстві України правила про заборону оспорювання змісту нотаріально посвідченого правочину, а також порядку проведення нотаріального посвідчення за допомогою показань свідків, що не були присутніми під час вчинення нотаріальної дії і не можуть свідчити про обставини та дотримання порядку її вчинення.</p> В. В. Баранкова Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 42 50 10.32782/klj/2026.3.6 МАЙНОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ЗА БОРГИ КОМУНАЛЬНИХ УНІТАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/851 <p>У статті досліджуються проблеми майнової відповідальності органів місцевого самоврядування за борги комунальних унітарних підприємств. Актуальність дослідження обумовлена поширеною практикою, коли органи місцевого самоврядування, реалізуючи повноваження власника комунального майна, шляхом передачі активів, зміни майнової структури підприємств або інших управлінських рішень фактично унеможливлюють звернення стягнення на майно боржника та виконання зобов’язань перед кредиторами. У роботі проаналізовано правову природу субсидіарної відповідальності як механізму захисту майнових інтересів кредиторів комунальних підприємств. Досліджено судову практику Верховного Суду щодо можливості покладення відповідальності на органи місцевого самоврядування у випадках, коли їхні рішення призвели до втрати підприємством можливості виконувати свої зобов’язання. Окрему увагу приділено практиці Європейського суду з прав людини щодо відповідальності держави за борги юридичних осіб. Обґрунтовано, що правовий механізм субсидіарної відповідальності органів місцевого самоврядування за борги комунальних підприємств був сформований через взаємозв’язок положень статей 77 і 78 Господарського кодексу України. Доведено, що втрата чинності Господарським кодексом України не змінила сутності правового регулювання, оскільки аналогічні положення містяться у Законі України «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об’єднань юридичних осіб». Зроблено висновок, що можливість притягнення органів місцевого самоврядування до субсидіарної відповідальності є необхідним елементом забезпечення балансу між автономією комунального підприємства як юридичної особи та гарантіями ефективного захисту прав кредиторів. Такий механізм також виконує превентивну функцію, запобігаючи використанню публічним власником організаційно-майнових інструментів для уникнення виконання зобов’язань створених ним підприємств.</p> Л. М. Бєлкін Ю. Л. Юринець М. Л. Бєлкін Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 51 60 10.32782/klj/2026.3.7 СПАДКУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК ЗА ЗАКОНОМ ТА ЗАПОВІТОМ: ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОЗАСТОСОВЧОЇ ПРАКТИКИ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/852 <p>Статтю присвячено дослідженню особливостей правозастосовчої практики у сфері спадкування земельних ділянок за законом і заповітом. Автор досліджує співвідношення норм цивільного і земельного законодавства при вирішенні спадкових спорів, об’єктом у яких виступають земельні ділянки. Обґрунтовано, що правове регулювання спадкування земельних ділянок має комплексний характер і має здійснюватися з урахуванням норм цивільного та земельного законодавства. В статті ґрунтовно проаналізовано правозастосовче значення частин другої та третьої статті 1225 ЦК України у спадкових спорах, яке полягає у переході права власності або права користування земельною ділянкою у разі спадкування житлових будинків, інших будівель, споруд та об’єктів незавершеного будівництва. Зокрема, на підставі аналізу судової практики Верховного Суду встановлено, що при спадкуванні земельної ділянки, призначеної для обслуговування житлового будинку, визначальне значення має співвідношення часток у праві власності на сам об’єкт нерухомості, а презумпція рівності часток співвласників у такому випадку нівелюється. Автор доходить висновку про те, що вирішення судом таких спорів має здійснюватися шляхом комплексного застосування статей 120 ЗК України, 377, 1225, 370 та 319 ЦК України. При цьому, правозастосовчим орієнтиром для суду у справах даного виду є принцип єдності юридичної долі земельної ділянки і розташованої на ній нерухомості, який випливає із наведених вище статей. Автором проаналізовано запропоновані зміни до проекту нового Цивільного кодексу України, та зроблено висновок, що виключення норм частин 2 та 3 статті 1225 ЦК України не вплине на юридичну визначеність у досліджуваному виді правовідносин, оскільки відповідні правовідносини й надалі регламентуватимуться загальними положеннями цивільного та земельного законодавства. У статті обґрунтовано підхід, за яким спадкоємець має право звернутись за судовим захистом у разі невідповідності площі заповіданої йому земельної ділянки тій, яка необхідна належної експлуатації успадкованого об’єкта нерухомості та просити визнати за ним право власності на земельну ділянку у достатньому розмірі. Вказаний підхід сприятиме формуванню послідовної й передбачуваної судової практики у сфері спадкування земельних ділянок.</p> В. Б. Бойко Ю. О. Котвяковський Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 61 67 10.32782/klj/2026.3.8 КОМЕРЦІЙНЕ НАЙМЕНУВАННЯ ЯК ОБ’ЄКТ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ В КОНТЕКСТІ ОНОВЛЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/853 <p>Стаття присвячена питанням правової охорони комерційного найменування як об’єкта права інтелектуальної власності в умовах рекодифікації цивільного законодавства. Дослідження проведено шляхом порівняльного аналізу положень чинного Цивільного кодексу України та норм проєкту Цивільного кодексу України від 09.04.2026 р., прийнятого на момент написанні даної статті у першому читанні. Акцентується увага на проблемних аспектах правої охорони комерційного найменування, які повинні бути вирішені на рівні законодавства та відображені в оновленому Цивільному кодексі України. Встановлено, що закріплення у ст. 100 проєкту Цивільного кодексу України положення про те, що комерційне найменування юридичної особи є охоронюваним як обʼєкт права інтелектуальної власності, на законодавчому рівні завершує дискусію про відмінну правову природу комерційного найменування та найменування юридичної особи. Позитивно оцінено підхід щодо законодавчого закріплення дефініції комерційного найменування як об’єкта права інтелектуальної власності. Обґрунтовано, що відповідно до проєкту Цивільного кодексу України суб’єктами права інтелектуальної власності на комерційне найменування є корпоративні товариства та підприємницькі кооперативи. Визначено сукупність умов, при дотриманні яких юридичні особи можуть використовувати однакові або схожі комерційні найменування. Розглянуто правові наслідки внесення у встановленому законом порядку до відповідного реєстру відомостей про комерційне найменування юридичної особи. Доведено, що реєстрація комерційного найменування без його використання не свідчить про набуття прав інтелектуальної власності на нього. У висновках окреслено положення щодо правової охорони комерційного найменування як об’єкта права інтелектуальної власності, які отримали закріплення у проєкті Цивільного кодексу України.</p> Р. М. Гейнц І. В. Мироненко Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 68 74 10.32782/klj/2026.3.9 ОБ’ЄКТИ, ЗГЕНЕРОВАНІ ШІ, ТА ПРАВО SUI GENERIS ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ ТА ЄС http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/854 <p>У зв’язку зі стрімким розвитком сучасних технологій та новими викликами, спричиненими штучним інтелектом, автор статті розглядає особливості об’єктів, згенерованих ШІ, аналізує основні критерії для визначення такого об’єкту як твору, а також підіймає питання про авторство таких об’єктів, що впливає на захист авторських та суміжних прав. Також важливим аспектом є навчання ШІ на великому масиві даних, що може порушувати авторські права осіб, чиї твори законно чи ні використовувались не лише для створення нового контенту, а й для навчання алгоритмів ШІ різних розробників. З огляду на нові реалії в світі ІТ-технологій доволі новим та своєчасним є правовий режим sui generis, який було вперше запроваджено в Законі України «Про авторське право і суміжні права» щодо неоригінальних об’єктів, згенерованих за допомогою комп’ютерних програм. Вплив ШІ на наше повсякденне життя, роботу та право вивчається науковцями та дослідниками по всьому світу. Міжнародні організації та бізнес проводять широкий спектр конференцій та публікують звіти та дослідження, в яких виявляються ризики використання ШІ та надаються рекомендації щодо реформування як підходу до ШІ та його результату, так і правових норм. ЄС запровадила загальні вимоги до розробки, використання ШІ та об’єктів, згенерованих за його допомогою (AI Act), але в правових системах різних держав все ж зберігаються певні різночитання та тлумачення таких понять як «креативність», «оригінальність», а також загалом відсутній перелік чітких критеріїв для визначення творчого внеску людини у створення об’єкту, згенерованого за допомогою ШІ. Такі прогалини в законодавствах впливають на прийняття рішень у справах за позовами авторів, видавництв до відомих ШІ-платформ про захист авторських та суміжних прав. З одного боку правовий режим sui generis є рішенням в питанні регулювання інтелектуальних прав на об’єкти, згенеровані за допомогою ШІ, але з іншого боку – цей режим не має чітких та уніфікованих міжнародних правил та механізмів, багато питань є розмитими або не враховують реалії сьогодення.</p> О. О. Ізбаш Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 75 81 10.32782/klj/2026.3.10 ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ В УМОВАХ САНКЦІЙНИХ ОБМЕЖЕНЬ: ПЕРСПЕКТИВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/856 <p>Індивідуальні економічні санкції набули значного поширення як інструмент міжнародної політики та національного законодавства, що породжує системний конфлікт між дискреційними повноваженнями виконавчої влади та правом на мирне володіння майном, гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Метою статті є аналіз еволюції практики Європейського суду з прав людини щодо захисту права власності в умовах застосування індивідуальних санкцій – від імплементації рішень міжнародних організацій до автономних національних санкційних режимів. Центральною тезою дослідження є те, що систематична відмова національних судів від змістовного перегляду фактичних підстав санкційних рішень становить загрозу верховенству права як фундаментальному принципу демократичного суспільства, позаяк за такою логікою будь-яке рішення виконавчої влади може бути виведене за межі ефективного судового контролю. Автори послідовно аналізує ключові рішення Європейського суду з прав людини – Bosphorus, Нада, Аль-Дулімі та ТОВ «М.С.Л.» – простежуючи трансформацію підходів від доктрини «еквівалентного захисту», яка ґрунтується на спростовній презумпції відповідності дій держави вимогам Конвенції, до вимоги повного й ефективного судового контролю автономних національних санкційних режимів без жодних презумпцій на користь держави. У справах Нада та Аль-Дулімі ЄСПЛ встановив, що навіть при імплементації обов’язкових резолюцій Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй судовий контроль не може зводитися до формальної перевірки факту включення особи до санкційного списку та суд має пересвідчитися, що таке включення ґрунтувалося на достатній фактичній основі. Особливу увагу приділено рішенню у справі «ТОВ «М.С.Л.» проти України» від 16 жовтня 2025 р. як першому, в якому ЄСПЛ розглянув блокування активів на підставі Закону України «Про санкції» та встановив порушення права власності з огляду на відсутність індивідуалізованого обґрунтування і недостатність судового контролю. Сформульовано застосовні стандарти захисту: право особи бути повідомленою про фактичні підстави санкцій, право на судовий перегляд із перевіркою того, чи не було включення до списку свавільним, та обов’язок суду дослідити достатність фактичної основи обмежувального заходу. Окреслено значення цих висновків для реформування правозастосовної практики в Україні в умовах євроінтеграційних прагнень.</p> А. О. Махно Л. А. Музика Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 82 89 10.32782/klj/2026.3.11 ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ ВЛАСНИКІВ ЗЕЛЕНИХ ОБЛІГАЦІЙ ТА СПОСОБИ ЇХ ВИРІШЕННЯ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/857 <p>У статті досліджено окремі проблеми реалізації прав та інтересів власників зелених облігацій в Україні. Виокремлено та проаналізовано чотири взаємопов’язані проблеми, а саме: (а) неефективність існуючих законодавчих механізмів реагування на порушення емітентами зелених облігацій обов’язків щодо цільового використання коштів, залучених від розміщення зелених облігацій; (б) правову невизначеність щодо тлумачення терміну «грінвошинг» та юридичної відповідальності за вчинення грінвошингу; (в) відсутність законодавчо закріпленої таксономії, зокрема метрики зелених проєктів відповідно до міжнародних критеріїв та стандартів; та (г) відсутність належних процедур нагляду та контролю за діяльністю верифікаторів (незалежних експертів) та юридичної відповідальності перед регулятором та власниками зелених облігацій. Також досліджено чинне правове регулювання зелених облігацій в Україні, зокрема релевантні положення законодавства, які встановлюють вимоги до річної звітності емітентів зелених облігацій в частині цільового використання коштів від розміщення зелених облігацій, положення, які регулюють можливі підстави дефолту за зеленими облігаціями та правові наслідки такого дефолту. Встановлено, що чинне правове регулювання зелених облігацій не адаптоване до специфіки цих фінансових інструментів, зокрема через відсутність вимог щодо обов’язкової незалежної перевірки звітності емітентів, оціночний характер можливої підстави дефолту емітента, яка може застосовуватись у зв’язку із порушенням вимоги про цільове використання коштів від розміщення зелених облігацій, наявність обов’язку власника зелених облігацій довести наявність істотної шкоди для того, щоб обґрунтувати існування обставини дефолту за зеленими облігаціями, а також через обумовленість реалізації права вимоги дострокового погашення зелених облігацій 25-відсотковим порогом голосів усіх власників зелених облігацій. Проаналізовано відповідний досвід правового регулювання зелених облігацій в Європейському Союзі у acquis ЄС, яке регламентує, зокрема, розміщення європейських зелених облігацій та встановлює таксономію сталих інвестицій. Сформульовано пропозиції щодо законодавчого запровадження інституту «зеленого дефолту», зниження кількісного порогу для пред’явлення власниками зелених облігацій вимог про їх дострокове погашення у разі «зеленого дефолту», обов’язкової верифікації звітності про цільове використання коштів, визначення поняття грінвошингу на рівні закону, впровадження таксономії зелених проєктів, а також встановлення юридичної відповідальності верифікаторів перед регулятором та власниками зелених облігацій.</p> А. А. Оленюк Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 90 97 10.32782/klj/2026.3.12 ДЕЯКІ ПИТАННЯ НАУКОВО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ЗАСАД ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ МАЙНОВИХ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В ОБОРОННО-ПРОМИСЛОВОМУ КОМПЛЕКСІ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/858 <p>В статті розглядаються деякі питання методології правотворчості в частині формування правового режиму майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності в оборонно-промисловому комплексі. На даний час, в умовах підвищеної необхідності забезпечити інноваційний розвиток сфери національної безпеки та оборони, питання теоретичного відпрацювання та практичного формування зазначеного правового режиму представляють підвищений інтерес та значення. Зроблено висновок про те, що інтелектуальна власність в оборонно-промисловому комплексі знаходиться на стику приватного і публічного правових масивів. З одного боку розвиток галузі інтелектуальної власності сприяє виконанню публічних функцій держави в сфері національної безпеки та оборони, а отже в правовому регулюванні відповідних відносин мають застосовуватись публічно-правові механізми. З іншого боку інтелектуальна власність має свою приватно-правову природу, що вимагає застосування до регулювання відносин по створенню і використанню об’єктів приватно-правових механізмів. В процесі створення і використання в оборонно-промисловому комплексі об’єктів інтелектуальної власності бере участь широке коло приватних та публічних суб’єктів включаючи саму державу. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність збалансованого застосування характерного для публічного права імперативного методу правового регулювання та притаманного приватному праву – диспозитивного методу. В статті акцентується увага на необхідності виваженого поєднання правових засобів: дозволів, заборон та позитивних зобов’язань з огляду на потребу забезпечити підвищення рівня мотивації розробників оборонних технологій, наслідком чого має стати збільшення кількості новітніх оборонних технологій та покращення їх якості. Здійснена спроба встановити взаємозв’язок методів наукового правового пізнання з методами правотворчості, а також висвітлений зв’язок між методами правотворчості та типами праворозуміння. Описані деякі конкретні методи, які має застосовувати правотворець для формування ефективного правового режиму в розглядуваній сфері.</p> О. В. Чернобай Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 98 105 10.32782/klj/2026.3.13 АВТОРСЬКО-ПРАВОВА ОХОРОНА ДИЗАЙНЕРСЬКИХ РІШЕНЬ: ОСОБЛИВОСТІ ТА ПЕРЕВАГИ (ПРАКТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ) http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/859 <p>Високий ступень комерціалізації дизайнерських рішень і швидке оновлення ринку дизайнерських розробок обумовлює значну кількість порушень прав їхніх створювачів. В статті пропонується аналіз сучасних потреб у захисті прав на обʼєкти дизайну, досліджується актуальна судова практика у цій сфері. Запропоновані висновки можуть бути корисними для формування ефективних підходів до обрання правових механізмів захисту прав на обʼєкти дизайну. Специфіка обʼєктів дизайнерських рішень полягає в їх утилітарних властивостях, а також художньому характері виконання виробів. В контексті правової охорони інтелектуальної власності такі обʼєкти можуть розглядатися як твори художнього дизайну та як промислові зразки. В роботі детально розглядаються умови, особливості та переваги застосування авторсько-правової охорони в контексті сучасної правозастосовної практики. Досліджується критерій оригінальності творів художнього дизайну, його теоретична основа та практичне застосування у практиці національних судів та суду ЄС. На прикладі окремих справ аналізується застосування принципів презумпції авторства, презумпції творчого характеру твору, виникнення правової охорони з моменту створення твору. Окремо приділена увага проблемі можливої колізії авторських прав та прав на промисловий зразок стосовно одного обʼєкту дизайну. На основі практично значущих особливостей авторсько-правової охорони творів сформульовано її переваги для захисту прав на дизайнерські рішення. Зокрема, відзначається, що твори художнього дизайну охороняються без будь-якої формалізації та реєстрації; факт створення твору підтверджується за допомогою презумпції авторства; нерезиденти автоматично користуються національним режимом, передбаченим Бернською конвенцією про охорону літературних і художніх творів; законодавство надає широкий спектр способів захисту у разі порушення прав; майнові авторські права мають найтриваліші строки чинності, встановлені національним законодавством, міжнародною конвенцією та актами ЄС.</p> Н. Є. Яркіна Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 106 113 10.32782/klj/2026.3.14 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА МОДЕЛЬ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/862 <p>У статті автор досліджує адміністративно-правовий механізм державного регулювання господарської діяльності в Україні, звертаючи увагу на одночасний вплив протилежно спрямованих чинників, а саме потреби посилювати контроль за стратегічними галузями господарства в умовах воєнного стану та водночас рухатися в бік дерегуляції й наближення господарювання до стандартів Європейського Союзу з огляду на євроінтеграцію і повоєнне відновлення економіки, унаслідок чого цей механізм перебуває в постійному русі, а не є стабільним об’єктом вивчення. Автор послідовно розглядає ієрархію нормативно-правової бази цього механізму, зокрема конституційні засади господарювання, законодавство про державний нагляд і контроль у контексті наближення до acquis Європейського Союзу, наслідки втрати чинності Господарським кодексом України та його заміни перехідним законодавством і Цивільним кодексом, а також галузеве регулювання ринкового нагляду і підзаконні акти воєнного часу, повноваження за якими поступово й нерівномірно повертаються органам нагляду в різних секторах. Далі узагальнено й критично осмислено наукові позиції щодо функцій державного контролю, правової природи господарської діяльності, вибору кодифікаційної чи інтеграційної моделі систематизації господарського законодавства та принципів державної регуляторної політики. Автор доводить, що нормативно-правова база механізму на кожному з розглянутих рівнів відтворює зазначену подвійність і нині перебуває у стані двох одночасних незавершених перехідних періодів, один з яких пов’язаний із завершенням воєнного стану, а другий має власний трирічний строк, унаслідок чого базові поняття господарської діяльності виявляються фрагментованими між кількома джерелами права. Виокремлено розбіжності дослідників щодо конкретних інструментів удосконалення механізму за одночасної єдності їхніх поглядів на мету його функціонування. На цій основі автор обґрунтовує висновок, що завдання теоретико-правової моделі полягає не в пошуку нової мети правового регулювання господарської діяльності, а в узгодженні між собою вже сформованих у законодавстві та науці інструментів її досягнення.&nbsp;</p> Ю. В. Бедратий Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 129 136 10.32782/klj/2026.3.17 САНІТАРНО-ЕПІДЕМІЧНЕ БЛАГОПОЛУЧЧЯ НАСЕЛЕННЯ ЯК ОБ’ЄКТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: СУЧАСНІ ДОКТРИНАЛЬНІ ПІДХОДИ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/863 <p>Статтю присвячено дослідженню санітарно-епідемічного благополуччя населення як об’єкта адміністративно-правового забезпечення в контексті сучасних доктринальних підходів. Актуальність теми зумовлена тим, що зміст цієї категорії за останнє десятиліття зазнав істотних змін під впливом пандемії коронавірусної хвороби, повномасштабної збройної агресії проти України та курсу держави на європейську інтеграцію, тоді як єдиного доктринального розуміння цієї категорії дотепер не сформовано. Автором проаналізовано наукові позиції щодо неї, зокрема дуалістичний підхід до широкого і вузького розуміння, структурну модель механізму публічного адміністрування цією сферою та її розгляд як чинника національної безпеки держави. У статті досліджено еволюцію нормативного регулювання цієї категорії від Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» 1994 року до Закону України «Про систему громадського здоров’я», зокрема встановлено, що легальне визначення практично не змінилося, а дійсною новацією стало закріплення переліку суб’єктів відповідних правовідносин. Приділено увагу і європейському виміру забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення, а саме зобов’язанням України за Угодою про асоціацію та Регламентом (ЄС) 2022/2371, які орієнтують законодавство на модель раннього попередження загроз. Практичну складову підкріплено аналізом спеціальної доповіді Уповноваженого з прав людини та судової практики щодо наслідків воєнного мораторію на заходи державного нагляду. За результатами дослідження автор доходить висновку, що санітарно-епідемічне благополуччя населення залишається доктринально неусталеною категорією, а розширення переліку суб’єктів публічного адміністрування цією сферою саме по собі не гарантує узгодженості їхніх повноважень та своєчасного реагування на загрози. Визначено перспективні напрями подальших досліджень, зокрема узгодження критеріїв розмежування широкого і вузького розуміння цієї категорії, приведення суміжного законодавства у відповідність до чинного переліку суб’єктів та подальший моніторинг гармонізації законодавства з правом Європейського Союзу.</p> Ю. В. Бурченко Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 137 145 10.32782/klj/2026.3.18 ХАРАКТЕРИСТИКА ВЕТЕРАНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ ЯК ОБ’ЄКТА ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ: ДОКТРИНАЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПРАВОВИХ КАТЕГОРІЙ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/864 <p>У статті здійснено доктринальний аналіз понятійно-категоріального апарату публічного адміністрування у сфері ветеранської політики. Обґрунтовано, що дослідження ветеранської політики як об’єкта публічного адміністрування неможливе без ґрунтовного тлумачення ключових правових категорій, які утворюють її змістовне наповнення. Автором проаналізовано такі терміни, як «бойові дії», «військовий конфлікт», «захист Вітчизни», «соціальний захист ветеранів» та «державні гарантії», кожен із яких має власне нормативне тлумачення та значення для формування правового статусу ветеранів. На основі узагальнення наукових підходів запропоновано авторське визначення «бойових дій» як юридичного факту, що породжує публічно-правові відносини між державою та особою. Розкрито співвідношення понять «бойові дії» та «військовий конфлікт», де останнє визначено як родове поняття, що охоплює всі форми збройного протиборства. Окрему увагу приділено категорії «захист Вітчизни», яка розглядається в дуалістичній природі – як конституційний обов’язок та як фундаментальне право громадянина. Визначено, що «соціальний захист ветеранів» є змістовним наповненням ветеранської політики та ключовим об’єктом публічного адміністрування. Сформульовано авторське визначення «державних гарантій ветеранів» як системи матеріальних та процедурних зобов’язань держави, що виступають правовою основою, управлінським інструментом та критерієм ефективності публічного адміністрування у цій сфері. Зроблено висновок, що бойові дії виступають базовою правовою передумовою формування ветеранської політики, визначаючи коло суб’єктів, які потребують особливого публічно-управлінського впливу з боку держави.</p> В. С. Войтовський Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 146 151 10.32782/klj/2026.3.19 ДОКТРИНАЛЬНІ ЗАСАДИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДЕЛІКТНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ У СФЕРІ ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ: ІНТЕГРАЦІЯ МІЖНАРОДНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ФІСКАЛЬНО-КОМПЕНСАЦІЙНОГО ДОСВІДУ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/865 <p>У статті здійснено фундаментальне теоретико-методологічне дослідження та сформовано новітні концептуально-доктринальні засади модернізації системи адміністративно-правового регулювання деліктних зобов’язань у сфері землекористування. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю подолання катастрофічних наслідків воєнно-техногенного пресингу та деструкції літосферної матриці України внаслідок повномасштабної збройної агресії РФ. У фокусі наукового аналізу перебуває інтеграційна модель, що поєднує наднаціональний компенсаційний інструментарій із вітчизняними фіскально-правовими механізмами регенерації екологічного потенціалу порушених територій. Доведено об’єктивну потребу доктринального переходу в публічному управлінні від спрощеної лінійної фіксації матеріальних збитків (дамнації) до інклюзивної оцінки латентних втрат у межах теорії екосистемних послуг, що охоплює девальвацію природної родючості, асиміляційних, регулюючих та підтримуючих функцій ґрунтового покриву. Охарактеризовано структурно-функціональну архітектуру транскордонної компенсаційної моделі (зокрема, Реєстру збитків у Гаазі) та алгоритми формування допустимої доказової бази екоцидних деліктів за допомогою інструментальної фіксації. Виявлено інституційно-правові лакуни у сфері рекультивації та обґрунтовано необхідність ухвалення профільного Закону України «Про проведення рекультивації на забруднених, пошкоджених та деградованих землях України», а також розробки відповідної Загальнодержавної програми відновлення земель. Особливу увагу приділено диференційованому фіскальному інструментарію як дієвому важелю стимулювання землекористувачів та мінімізації податкового навантаження в процесі детоксикації, консервації та розмінування деліктного земельного фонду.</p> С. С. Гайдай Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 152 159 10.32782/klj/2026.3.20 ЗМІСТ, СТРУКТУРА ТА КЛЮЧОВІ ВРАЗЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ВИМІРУ МЕДІАБЕЗПЕКИ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/866 <p>У статті обґрунтовано соціально-економічний вимір медіабезпеки як самостійний і водночас забезпечувальний елемент її феноменології. Доведено, що здатність медіасередовища надавати людині достовірну, різноманітну та суспільно значущу інформацію визначається не лише змістом повідомлень і професійними стандартами, а й економічною автономністю і стійкістю медіа, структурою медіавласності, механізмами платформного поширення контенту, соціальною доступністю інформації та стійкістю інформаційної інфраструктури. На підставі системного, структурно-функціонального, порівняльно-правового методів, а також аналізу й синтезу наукових і нормативних джерел виокремлено взаємопов’язані компоненти цього виміру: економічну автономність і стійкість медіа; платформну залежність, економіку уваги та датафіковану монетизацію медіа; прозорість медіавласності, фінансування та конкурентність медіаринку; соціальну доступність інформації та подолання цифрового розриву; локальну журналістику; медіа- та інформаційну грамотність населення; стійкість інформаційної інфраструктури та комунікаційних мереж у кризових умовах. Обґрунтовано взаємозв’язок економічної вразливості редакцій зі зниженням якості публічної комунікації, концентрації власності – зі звуженням плюралізму, цифрової нерівності – з фактичним обмеженням права на інформацію. Встановлено, що зазначені компоненти утворюють єдину систему: ослаблення одного з них здатне посилювати інші вразливості та зменшувати реальну спроможність людини користуватися інформаційними правами. Розкрито адміністративно-правове значення прозорих механізмів підтримки незалежних і локальних медіа, контролю ринкових концентрацій, гарантій прозорості платформних рішень, подолання цифрового розриву та резервування каналів суспільно значущої комунікації. Запропоновано поєднувати реактивні заходи з превентивними та забезпечувальними гарантіями, спрямованими на підтримання незалежної журналістики, інформаційного плюралізму, доступності суспільно значущої інформації та стійкості комунікаційних мереж. Практичне значення результатів полягає в можливості їх використання для вдосконалення адміністративно-правового механізму медіабезпеки та подальшої розробки системи вимірюваних індикаторів стану медіасередовища.</p> А. В. Гуржій Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 160 166 10.32782/klj/2026.3.21 СУБ’ЄКТИ ПРАВА НА ДИСКРЕЦІЙНІ ПОВНОВАЖЕННЯ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/867 <p>У статті досліджено суб’єктів права на дискреційні повноваження в системі сучасного адміністративного права України. Розкрито поняття суб’єкта адміністративного права, його адміністративну правосуб’єктність і співвідношення із суб’єктом публічної адміністрації. Обґрунтовано, що поняття «суб’єкт адміністративного права» охоплює всіх носіїв прав, обов’язків і повноважень у сфері публічного адміністрування, тоді як право на адміністративну дискрецію належить лише суб’єктам, наділеним законом публічно-владною компетенцією. Проаналізовано співвідношення категорій «дискреція», «адміністративний розсуд» і «дискреційне повноваження». Запропоновано визначати дискрецію суб’єкта адміністративного права як нормативно передбачену та процедурно обмежену можливість носія публічно-владної компетенції самостійно оцінити обставини адміністративної справи й обрати один із декількох правомірних варіантів рішення відповідно до мети повноваження. Доведено, що право на дискрецію за своєю природою є не звичайним суб’єктивним правом адміністративного органу, а компетенційним правом-обов’язком, яке повинно здійснюватися в публічному інтересі. Виокремлено особливості права на дискреційні повноваження суб’єктів адміністративного права: його законодавчу зумовленість, спеціальну суб’єктність, публічно-владний, альтернативний, цільовий, процедурний, персоніфікований і підконтрольний характер. Визначено, що носіями дискреційних повноважень можуть бути органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, колегіальні органи та інші суб’єкти, яким законом делеговано функції публічної адміністрації. Сформульовано критерії відмежування дискреційного повноваження від приватної автономії, технічного вибору, зв’язаної компетенції та свавільного використання влади.</p> Н. Е. Зінов’єв Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 167 173 10.32782/klj/2026.3.22 ЕВАКУАЦІЯ ЦИВІЛЬНОГО НАСЕЛЕННЯ В АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОМУ МЕХАНІЗМІ ЗАХИСТУ ОСІБ, ПОСТРАЖДАЛИХ ВІД ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/868 <p>У статті визначено місце евакуації цивільного населення в адміністративно-правовому механізмі захисту осіб, постраждалих від збройного конфлікту. Встановлено, що в умовах широкомасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України евакуація набула особливого значення для збереження життя і здоров’я цивільних осіб та мінімізації наслідків бойових дій. Обґрунтовано, що за нормативною природою евакуація є заходом цивільного захисту, а не самостійним адміністративно-правовим механізмом чи окремою адміністративною процедурою. Водночас вона становить важливу складову ширшого адміністративно-правового механізму захисту постраждалих осіб, оскільки її проведення забезпечується діяльністю суб’єктів публічного адміністрування та комплексом взаємопов’язаних адміністративних процедур. Проаналізовано систему цих суб’єктів, розподіл їхніх повноважень і особливості взаємодії в умовах воєнного стану. Доведено, що владний вплив пов’язаний не із самою евакуацією, а з прийняттям і виконанням рішення про її обов’язкове проведення. Таке рішення має ознаки адміністративного акта, адресованого визначеному за територіальною ознакою колу осіб, і породжує одноразові юридичні наслідки. З’ясовано, що евакуаційні заходи здійснюються в особливому режимі невідкладного реагування, який допускає оперативне прийняття рішень, але не скасовує вимог законності, обґрунтованості, правової визначеності та пропорційності. Виявлено недостатню нормативну деталізацію критеріїв визначення територій для обов’язкової евакуації дітей у примусовий спосіб. Обґрунтовано необхідність законодавчої конкретизації таких критеріїв з урахуванням найкращих інтересів дитини, гарантій сімейної єдності, належного інформування та подальшого адміністративного супроводу. Зроблено висновок, що евакуація є точкою входу особи до механізму державного захисту, створюючи фактичні та юридичні передумови для документування, набуття спеціальних правових статусів і доступу до передбачених законодавством заходів підтримки.</p> М. В. Іщенко Ю. В. Васильченко Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 174 183 10.32782/klj/2026.3.23 КОНТРОЛЬ І НАГЛЯД ЯК ЗАСОБИ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ МУЗЕЇВ ТА МУЗЕЙНОЇ СПРАВИ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/869 <p>У статті досліджено контроль і нагляд як засоби публічного адміністрування музеїв та музейної справи. Розкрито зміст понять «контроль» і «нагляд», визначено їхні спільні ознаки та критерії розмежування. Обґрунтовано, що контроль має комплексний характер і передбачає перевірку законності, обґрунтованості, ефективності й належного виконання управлінських рішень, тоді як нагляд переважно спрямовується на спостереження за дотриманням обов’язкових правових приписів організаційно не підпорядкованими суб’єктами. Запропоновано авторські визначення контролю та нагляду як засобів публічного адміністрування музеїв і музейної справи. Установлено, що об’єктами контрольно-наглядової діяльності є не лише музеї як юридичні особи, а й музейні предмети, колекції, зібрання, облікова документація, фондосховища, експозиції, процеси комплектування, зберігання, консервації, реставрації, переміщення та використання культурних цінностей. Виокремлено інституційну, предметну, функціональну та процедурну складові такого контролю і нагляду. Доведено, що їх особливості зумовлені статусом Музейного фонду України як національного багатства, множинністю форм власності музеїв, міжгалузевим характером музейної діяльності, спеціальними вимогами до обліку та збереження музейних предметів, а також необхідністю запобігання їх втраті, пошкодженню, незаконному відчуженню чи переміщенню. Обґрунтовано пріоритет превентивної спрямованості контрольно-наглядових заходів і необхідність законодавчого розмежування компетенції органів, які їх здійснюють. Визначено, що контроль як засіб публічного адміністрування музеїв та музейної справи як урегульовану адміністративно-правовими нормами систематичну діяльність уповноважених органів публічної адміністрації, засновників та органів управління музеями щодо одержання й оцінювання інформації, перевірки законності, обґрунтованості, ефективності й належності діяльності музеїв, стану обліку, зберігання, охорони, використання та переміщення музейних предметів, а також застосування заходів для усунення виявлених порушень і забезпечення збереженості Музейного фонду України.</p> П. І. Кікена Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 184 190 10.32782/klj/2026.3.24 НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІЦІЯ УКРАЇНИ У СИСТЕМІ ПРОТИДІЇ ГІБРИДНИМ ЗАГРОЗАМ: КООРДИНАЦІЯ З ПРАВООХОРОННИМИ ОРГАНАМИ ДЕРЖАВ – ЧЛЕНІВ ЄС, НАТО http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/870 <p>У статті здійснено комплексний аналіз ролі Національної поліції України як активного суб’єкта євроінтеграційних процесів у безпековій сфері. Актуальність роботи пов’язана з трансформацією сучасного безпекового середовища, у якому розмивання меж між станом миру та конфлікту призводить до зростання гібридних загроз, що вимагає від правоохоронних органів переходу до динамічної моделі «стійкості як основи безпеки». Досліджено нормативні імперативи Стратегії національної безпеки України та Стратегії розвитку Національної поліції України на 2026–2030 роки, які визначають вектор поглиблення міжнародної взаємодії. Зроблено акцент на показанні ролі Національної поліції України як ключового елемента європейського безпекового простору, що реалізується через багатовекторну інтеграцію: використання технологічних платформ Європолу (SIENA), інструментарію Інтерполу (FIND-3, BioHub, AVA, Nexus), діяльність у складі спільних слідчих груп (JITs) під координацією Євроюсту та стратегічну підтримку EUAM Ukraine. Показано теоретико-прикладні аспекти гібридних загроз, які, згідно з визначенням Європейського центру передового досвіду з протидії гібридним загрозам, є сукупністю шкідливих дій, що плануються та здійснюються зі зловмисним наміром для підриву державних інституцій. Проаналізовано наукові підходи до класифікації таких загроз та обґрунтовано доцільність імплементації концепції «гібридного партнерства» як стратегічної відповіді на виклики, що поєднують інформаційні, кібернетичні та приховані політичні впливи. Автор наголошує, що ефективна протидія зазначеним явищам потребує системної інтеграції зусиль, де правоохоронні структури виступають не лише виконавцями правових норм, а й активними учасниками розбудови єдиного європейського безпекового середовища. Зроблені висновки про те, що активна участь Національної поліції України в євроінтеграційних процесах є визначальним чинником зміцнення національної безпеки. Обґрунтовано, що розвиток людського капіталу за підтримки EUAM Ukraine та глибока технічна інтеграція дозволять Україні не лише ефективно нейтралізувати внутрішні ризики, а й стати надійним стратегічним партнером, здатним забезпечувати безпековий контур на східному фланзі Європи шляхом синхронізації дій із правоохоронними структурами ЄС та НАТО.</p> Є. В. Кобко Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 191 198 10.32782/klj/2026.3.25 ПРИНЦИПИ КРИЗОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ В ПУБЛІЧНІЙ СФЕРІ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/871 <p>У статті здійснено теоретико-правовий аналіз принципів кризової комунікації в публічній сфері в умовах правового режиму воєнного стану. Актуальність дослідження зумовлена трансформацією інформаційного простору внаслідок повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України, що істотно підвищило роль кризової комунікації у забезпеченні діяльності органів публічної влади, підтриманні суспільної довіри, протидії інформаційно-психологічним операціям та зміцненні національної безпеки. Проаналізовано наукові підходи до визначення поняття кризової комунікації, її місця в системі публічного управління та нормативно-правового регулювання. На підставі аналізу законодавства України та доктринальних джерел запропоновано авторське визначення кризової комунікації як різновиду комунікації, що полягає у цілеспрямованій інформаційній взаємодії органів публічної влади із суспільством в умовах порушення звичного суспільного порядку. Обґрунтовано класифікацію принципів кризової комунікації на загальні та спеціальні. До загальних віднесено принципи законності, верифікованості, оперативності, відкритості, узгодженості, відповідальності, безперервності та зворотного зв’язку. До спеціальних – принципи забезпечення балансу між правом на інформацію та інформаційною безпекою, єдності інформаційної позиції, гуманітарної спрямованості, адресності, адаптивності, міжнародної комунікаційної підтримки та мультиканальності. Зроблено висновок, що дотримання запропонованих принципів сприятиме підвищенню ефективності діяльності органів публічної влади, зміцненню суспільної довіри, протидії дезінформації та досягненню оптимального балансу між відкритістю діяльності держави і потребами забезпечення національної безпеки в умовах воєнного стану.</p> О. Я. Лапка О. В. Носенко Д. О. Тихомиров Авторське право (c) 2026 Київський часопис права https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 199 207 10.32782/klj/2026.3.26 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ФОРМИ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ ЩОДО ЗАХИСТУ ОСІБ, ПОСТРАЖДАЛИХ ВІД ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/872 <p>Стаття присвячена визначенню адміністративно-правових форм діяльності суб’єктів публічного адміністрування у механізмах захисту осіб, постраждалих від збройного конфлікту, та з’ясуванню місця цифровізації у їх реалізації. Методологічну основу становлять формально-юридичний, системно-структурний і функціональний методи, застосовані до механізмів обліку внутрішньо переміщених осіб, надання компенсації за пошкоджене або знищене майно та обліку інформації про шкоду особистим немайновим правам. За основу взято доктринальний поділ форм публічного адміністрування на правові й організаційні, водночас ураховано, що адміністративний акт законодавчо охоплює не лише рішення, а й юридично значущу дію індивідуального характеру. Встановлено, що нормотворча форма реалізується шляхом прийняття підзаконних нормативно-правових актів, якими конкретизуються законодавчі моделі захисту та визначається функціонування електронних систем. Правозастосовна форма виявляється у вирішенні індивідуальних справ щодо обліку, статусу та компенсації. Обґрунтовано, що внесення відомостей до реєстру не в кожному випадку утворює самостійну щодо адміністративного акта форму: технічний запис може забезпечувати виконання вже прийнятого рішення, тоді як реєстраційна дія, яка безпосередньо породжує, змінює або підтверджує права особи, за своїми ознаками може бути адміністративним актом. У межах досліджених прямих відносин між адміністративним органом і постраждалою особою застосування адміністративного договору не виявлено, однак це не виключає договірних інструментів в організаційних та міжінституційних відносинах. Доведено, що цифровізація не утворює самостійної адміністративно-правової форми, проте її значення не зводиться лише до каналу передавання інформації: вона змінює спосіб ініціювання провадження, фіксації волевиявлення, міжреєстрової взаємодії та доведення акта до відома особи. Запропоновано розмежовувати юридичну форму діяльності, електронну форму документа та цифровий спосіб організації адміністративної процедури.</p> Л. П. Медвідь О. В. Кривенко Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 208 215 10.32782/klj/2026.3.27 СЕРТИФІКАЦІЯ МЕДИЧНИХ ВИРОБІВ ЯК ІНСТРУМЕНТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/873 <p>У статті розкрито сутність сертифікації медичних виробів як складової сфери технічного регулювання та інструменту адміністративно-правового забезпечення охорони здоров’я в Україні. Встановлено, що сертифікація пов’язується із підтвердженням відповідності медичних виробів установленим вимогам безпеки, якості та ефективності через проведення процедур оцінки відповідності. Проаналізовано тлумачення поняття «сертифікація», відповідно до якого вона визначається як діяльність уповноважених органів щодо підтвердження відповідності продукції, послуг чи інших об’єктів установленим вимогам стандартів і законодавства. З’ясовано, що зміст сертифікації охоплює документальне підтвердження відповідності, застосування нормативно-технічних документів, проведення спеціальних процедур та видачу сертифікатів відповідності. Визначено, що у законодавстві України сертифікація закріплюється як підтвердження відповідності третьою стороною, яке стосується продукції, процесів, послуг, систем або персоналу та здійснюється через діяльність органів з оцінки відповідності. Розкрито положення технічних регламентів щодо медичних виробів, відповідно до яких введення медичних виробів в обіг та експлуатацію допускається лише після проходження процедур оцінки відповідності та нанесення знака відповідності технічним регламентам. Встановлено, що органи з оцінки відповідності здійснюють перевірку технічної документації, аудит систем якості, випробування медичних виробів, а також видають, змінюють, тимчасово припиняють або відкликають сертифікати відповідності. Акцентовано увагу на тому, що сертифікація медичних виробів охоплює клінічне оцінювання, перевірку безпечності, відповідності технічним стандартам, післяринковий нагляд та контроль за дотриманням установлених вимог. Проаналізовано підходи, відповідно до яких програмне забезпечення медичного призначення прирівнюється до медичних виробів та підлягає аналогічним процедурам оцінки відповідності і сертифікації. Визначено, що сертифікація у сфері медичних виробів спрямована на забезпечення безпечного використання продукції, підтвердження її відповідності технічним регламентам та захист здоров’я пацієнтів.</p> Н. І. Некрасова Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 216 222 10.32782/klj/2026.3.28 АДМІНІСТРУВАННЯ ПІДТРИМКИ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА У ПОЛЬЩІ ТА ЕСТОНІЇ: ІНСТИТУЦІЙНІ Й ЦИФРОВІ ПРАКТИКИ, ПРИДАТНІ ДЛЯ УКРАЇНИ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/874 <p>Статтю присвячено дослідженню інституційної, процедурної та цифрової організації адміністрування підтримки сільського господарства у Польщі й Естонії та визначенню практик, придатних для розвитку відповідної системи в Україні. Аналіз охоплює розподіл функцій між компетентними органами, виконавчими суб’єктами та територіальними підрозділами; подання і перевірку заяв, ухвалення рішень, здійснення виплат, повернення коштів та оскарження; використання реєстрів, електронних сервісів і даних моніторингу площ. Застосовано порівняльно-правовий, формально-юридичний, системний і функціональний методи. Установлено, що польська модель вирізняється диференційованою інституційною побудовою, визначенням органів, уповноважених вирішувати індивідуальні справи, контрольованим делегуванням і модульним цифровим середовищем. Естонська модель має компактну організацію та зберігає розмежування політичного керівництва, акредитації, виконання програм, ведення реєстрів, контролю та вирішення індивідуальних справ через e-PRIA, аграрні реєстри й моніторинг площ. Обґрунтовано інституційну, процедурну та цифрову узгодженість як критерій оцінювання адміністрування аграрної підтримки. Вона передбачає відповідність між компетенцією, адміністративним провадженням, даними, доказовим значенням цифрових результатів, відповідальністю за рішення та засобами виправлення й перегляду. Значимість дослідження полягає в розмежуванні придатних до запозичення публічно-правових гарантій, адаптованих організаційних рішень і масштабозалежних моделей, механічне відтворення яких є недоцільним. Для України пріоритетними визначено закріплення функцій і компетенції, сумісне управління даними, орієнтовані на заявника електронні сервіси, законодавче впорядкування автоматизованого опрацювання та поетапне впровадження з відмежуванням технічного тестування від здійснення владних повноважень. Результати можуть бути використані для наближення законодавства, підготовки підзаконних актів і проєктування інтегрованої системи адміністрування та контролю.</p> Г. В. Овєян Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 223 230 10.32782/klj/2026.3.29 ПРИНЦИПИ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ ВІДНОВЛЕННЯ ТА РЕКОНСТРУКЦІЇ РЕГІОНІВ, ТЕРИТОРІЙ ТА ОБ’ЄКТІВ ІНФРАСТРУКТУРИ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/875 <p>У статті досліджено принципи публічного адміністрування відновлення регіонів, територій та інфраструктури, що постраждали внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Обґрунтовано, що масштабність руйнувань, значний обсяг необхідних фінансових, матеріальних та організаційних ресурсів, множинність суб’єктів публічної адміністрації та необхідність одночасного забезпечення безпекових, соціальних, економічних та інфраструктурних потреб зумовлюють потребу у формуванні цілісної системи засад, на яких має ґрунтуватися діяльність у сфері відновлення. Встановлено, що такі принципи визначають не лише загальну спрямованість публічного адміністрування, а й вимоги до прийняття управлінських рішень, визначення пріоритетів, розподілу ресурсів, координації діяльності уповноважених суб’єктів, забезпечення прозорості та оцінювання результатів відновлення. На підставі аналізу наукових підходів до розуміння принципів адміністративного права та адміністративно правового регулювання запропоновано принципи публічного адміністрування відновлення регіонів, територій та інфраструктури розглядати як основоположні правові та управлінські засади, що визначають зміст, спрямованість, порядок і межі діяльності суб’єктів публічної адміністрації у сфері відновлення постраждалих територій, забезпечують її законність, обґрунтованість, прозорість, підзвітність, орієнтацію на потреби населення, ефективне використання ресурсів та досягнення публічно значущого результату. Аргументовано, що принципи у досліджуваній сфері мають не декларативний, а безпосередній регулятивний та організаційний характер, оскільки повинні враховуватися на всіх етапах відновлення, починаючи з оцінювання потреб і планування та завершуючи реалізацією проєктів, контролем і оцінюванням їх результативності. До системи основних принципів публічного адміністрування відновлення регіонів, територій та інфраструктури запропоновано віднести верховенство права, законність, пріоритет безпеки населення і базових потреб території, обґрунтованість та пріоритетність відновлення, співробітництво і координацію, субсидіарність та врахування місцевих потреб, відкритість, прозорість і підзвітність, участь громадськості, ефективне та цільове використання ресурсів, стійкість та відновлення за принципом «краще, ніж було». Наголошено, що системне застосування зазначених принципів має забезпечувати взаємозв’язок між потребами постраждалого населення і територіальних громад, управлінськими рішеннями суб’єктів публічної адміністрації, ресурсним забезпеченням відновлення та його фактичними результатами.</p> С. О. Островський Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 231 236 10.32782/klj/2026.3.30 ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ ТА НАГЛЯД У СФЕРІ ОЦІНОЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ТА НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/876 <p>Статтю присвячено дослідженню організаційно-правових засад державного контролю та нагляду у сфері оціночної діяльності в Україні. Актуальність теми зумовлена особливим значенням достовірної оцінки майна та майнових прав для цивільного обороту, приватизаційних процесів, оподаткування, а також для фіксації та відшкодування збитків, завданих збройною агресією проти України. Проаналізовано зміст і напрями державного регулювання оціночної діяльності, закріплені Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», та встановлено, що контроль і нагляд є самостійними функціональними складовими такого регулювання, які, втім, не отримали належної законодавчої диференціації. Розкрито адміністративно-правовий статус Фонду державного майна України як спеціального органу виконавчої влади, що здійснює державне регулювання оціночної діяльності, охарактеризовано його контрольні повноваження: рецензування звітів про оцінку майна, ведення Державного реєстру оцінювачів та суб’єктів оціночної діяльності, ведення єдиної бази даних звітів про оцінку, роботу Екзаменаційної комісії, застосування заходів впливу у вигляді зупинення дії та позбавлення кваліфікаційних свідоцтв оцінювачів і анулювання сертифікатів суб’єктів оціночної діяльності. Особливу увагу приділено цифровим інструментам контролю – єдиній базі даних звітів про оцінку з модулем електронного визначення оціночної вартості та автоматизованій підсистемі «Рецензент», а також впливу законодавства про адміністративну процедуру на здійснення контрольних проваджень Фондом державного майна України. Виявлено проблему співвідношення спеціального режиму контролю у сфері оцінки майна із загальним режимом державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності. Сформульовано пропозиції щодо законодавчого розмежування категорій «державний контроль» і «державний нагляд» у сфері оціночної діяльності та вдосконалення процедур застосування заходів впливу.</p> Ю. О. Подолян Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 237 243 10.32782/klj/2026.3.31 ОРГАНІЗАЦІЙНО-ФУНКЦІОНАЛЬНА ТРАНСФОРМАЦІЯ СИСТЕМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ТА ВОЄННОГО СТАНУ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/877 <p>У статті досліджено особливості організаційно-функціональної трансформації системи місцевого самоврядування в Україні, що відбувається під впливом завершення реформи децентралізації та функціонування держави в умовах воєнного стану. Актуальність теми зумовлена тим, що саме територіальні громади сьогодні забезпечують реалізацію значної частини управлінських рішень, від яких залежить безперервність надання публічних послуг, підтримка населення, функціонування критичної інфраструктури та стійкість держави до сучасних безпекових викликів. Метою статті є аналіз сучасних змін в організаційно-функціональній структурі системи місцевого самоврядування, виявлення основних проблем її функціонування та обґрунтування напрямів подальшого вдосконалення. У процесі дослідження використано системний, структурно-функціональний та нормативно-правовий методи, що дало змогу комплексно оцінити сучасні трансформаційні процеси у сфері місцевого самоврядування та визначити особливості взаємодії його органів з іншими суб’єктами публічного адміністрування. Установлено, що в умовах воєнного стану органи місцевого самоврядування фактично виконують значно ширше коло повноважень, ніж передбачалося традиційною моделлю їх діяльності. До таких функцій належать організація допомоги внутрішньо переміщеним особам, забезпечення безперервної роботи об’єктів критичної інфраструктури, участь у заходах цивільного захисту населення, координація гуманітарної підтримки та відновлення територій, які зазнали негативного впливу бойових дій. У роботі запропоновано концептуальний підхід до розуміння організаційно-функціональної трансформації місцевого самоврядування як процесу адаптації системи публічного адміністрування до викликів децентралізації та воєнного стану. Водночас визначено основні проблеми сучасного етапу розвитку місцевого самоврядування, серед яких недостатня визначеність розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування та військовими адміністраціями, нерівномірність ресурсного забезпечення територіальних громад, різний рівень їх інституційної спроможності та необхідність подальшої цифрової трансформації управлінських процесів. За результатами дослідження зроблено висновок, що ефективність подальшої організаційно-функціональної трансформації місцевого самоврядування залежить від удосконалення механізмів розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування та органами державної влади, зміцнення інституційної спроможності територіальних громад, розвитку цифрових інструментів публічного адміністрування та формування збалансованої моделі взаємодії держави і місцевого самоврядування в умовах сучасних безпекових викликів.&nbsp;</p> Л. Л. Савранчук Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 244 249 10.32782/klj/2026.3.32 НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЖЕРЕЛ ФІНАНСУВАННЯ ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/879 <p>Статтю присвячено розкриттю змісту проблем правового регулювання джерел фінансування оперативних підрозділів правоохоронних органів, уповноважених на здійснення оперативно-розшукової діяльності та виконання доручень слідчого, прокурора на проведення слідчих (розшукових) дій (зокрема, негласних) у кримінальному провадженні, а також визначенню шляхів вирішення цих проблем. У ході дослідження проведено системний аналіз положень Бюджетного та Кримінального процесуального кодексів, Законів України «Оперативно-розшукову діяльність», «Про Державне бюро розслідувань», «Про Національну поліцію», «Про Національне антикорупційне бюро України», «Про Державну прикордонну службу України», «Про Службу безпеки України», «Про Бюро економічної безпеки України», підзаконних нормативно-правових актів. Відповідні положення зазначених нормативно-правових актів було проаналізовано у площині практичної діяльності оперативних підрозділів різних правоохоронних органів. Виявлено, що норми, які стосуються джерел фінансування зазначених органів та діяльності їх оперативних підрозділів не узгоджуються між собою та не сприяють формуванню єдності правової практики. Запропоновано запровадити до усіх законів, що встановлюють засади діяльності правоохоронних органів єдине формулювання щодо джерел їх фінансування, а саме його здійснення з «Державного бюджету України та з будь-яких інших джерел, не заборонених законом». Обґрунтовано необхідність стандартизації підходів до назви та правового регулювання функціонування фондів проведення оперативно-розшукової діяльності та негласних слідчих (розшукових) дій у кожному з правоохоронних органів України. Запропоновано реалізувати це шляхом запровадження норми згідно з якою у кошторисах всіх правоохоронних органів, до складу яких входять оперативні підрозділи, передбачається створення «фонду забезпечення оперативно-розшукової діяльності та негласних слідчих (розшукових) дій». Зазначену норму мають містити не лише закони про відповідні органи, а й Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність», у якому також потрібно визначити основні засади фінансування оперативно-розшукових заходів та негласних слідчих (розшукових) дій. Одночасно доцільно розробити типовий Порядок, який би визначав механізм формування дохідної частини вказаних фондів та особливості використання оперативними підрозділами бюджетних коштів, передбачених у державному бюджеті за бюджетними програмами правоохоронних органів.</p> Д. Г. Савчук Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 250 257 10.32782/klj/2026.3.33 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЦИФРОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УМОВАХ ВПРОВАДЖЕННЯ ТЕХНОЛОГІЙ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/880 <p>Технології штучного інтелекту вже застосовуються в українській медицині, зокрема в аналізі медичних знімків та діагностиці, тоді як нормативно-правове осмислення цього процесу відстає від його технологічного темпу. Чинна база регулювання залишається рамковою: профільна концепція та проєкт стратегії мають стратегічний, а не обов’язковий характер, спеціальний закон про штучний інтелект досі не ухвалено, а більшість зобов’язань за Регламентом (ЄС) 2024/1689, що відносить медичні системи ШІ до категорії високого ризику, набуває чинності вже влітку 2026 року. На основі узагальнення вітчизняної практики застосування медичних інформаційних технологій та порівняльно-правового аналізу міжнародного досвіду, зокрема рекомендацій ОЕСР, автор встановлює, що чинне регулювання медичних інформаційних систем розраховане на технологію зі сталим алгоритмом: сертифікація перевіряє формат і збереження даних, а не клінічну достовірність висновків, тоді як єдиної державної процедури такої сертифікації перед підключенням системи до ЕСОЗ та норми про визначення відповідальної особи законодавство не передбачає взагалі. Це підтверджується й міжнародним досвідом: рекомендований ОЕСР реєстр медичних систем ШІ передбачає не одноразову сертифікацію, а постреєстраційний нагляд за системою після її допуску на ринок. У підсумку автор доходить висновку, що жоден із наявних правових інструментів – ні право на пояснення рішення за Актом про штучний інтелект, що виключає медичні вироби зі ШІ, ні судова практика солідарної відповідальності, що діє лише постфактум, – не гарантує пацієнту знати про участь алгоритму в рішенні щодо власного лікування заздалегідь. Тому адміністративно-правове забезпечення цифрової трансформації охорони здоров’я має орієнтуватися не на одноразовий допуск чи компенсацію постфактум, а на безперервний нагляд за системами, здатними самостійно змінювати власні рішення – висновок, що набуває практичного значення з огляду на обіцяне ухвалення профільного закону протягом року.</p> А. В. Сидорук Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 258 265 10.32782/klj/2026.3.34 ТРАНСФОРМАЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ ПРОТИДІЇ КІБЕРЗАГРОЗАМ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ: ОНОВЛЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/881 <p>Актуальність теми пов’язана з критичним зростанням кіберзагроз та домінуванням технологічних методів злочинної діяльності, які виходять за межі ефективності існуючих адміністративно-правових механізмів впливу. У статті показано, що технічні засоби захисту стають недостатніми без належного адміністративно-правового супроводу. Мета дослідження полягає у визначенні шляхів трансформації адміністративно-правового механізму протидії кіберзагрозам в умовах євроінтеграції та оновленні повноважень Національної поліції України. Статистика кіберзагроз і інцидентів дозволила виявити тривожну концентрацію атак на урядовий сектор, що вимагає негайного переходу до проактивної моделі стійкості. Встановлено, що ШІ став фактором подвійного призначення, де стрімке зростання кількості атак на 89% вимагає автоматизації оборонних процесів та жорсткого регулювання. У статті порівнюються вітчизняні підходи до регулювання, закладені в Концепції 2020 року, з вимогами європейського Регламенту (ЄС) 2024/1689. Аналіз дозволяє стверджувати, що чинна національна Концепція є недостатньою для протидії сучасним викликам через відсутність дієвих механізмів відповідальності за використання небезпечних технологій. Зроблені висновки і пропозиції спрямовані на перехід від формального нагляду до ризикоорієнтованої моделі, що передбачає класифікацію систем ШІ, впровадження принципу «ШІ, орієнтованого на людину» та наділення Національної поліції функціями активного суб’єкта превентивної кібергігієни. Авторами доведено, що лише гармонізація вітчизняного законодавства з європейськими стандартами забезпечить захист критичної інфраструктури. Дослідження підкреслює потребу переосмислення адміністративно-правових інструментів задля ефективного запобігання, виявлення та розкриття кіберзлочинів, що є запорукою національної безпеки України у цифровому вимірі.&nbsp;</p> М. В. Співак О. М. Дубіна Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 266 273 10.32782/klj/2026.3.35 АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОБІГУ ПРИСТРОЇВ ДЛЯ ВІДСТРІЛУ ПАТРОНІВ, СПОРЯДЖЕНИХ ГУМОВИМИ ЧИ АНАЛОГІЧНИМИ ЗА СВОЇМИ ВЛАСТИВОСТЯМИ МЕТАЛЬНИМИ СНАРЯДАМИ НЕСМЕРТЕЛЬНОЇ ДІЇ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВДОСКОНАЛЕННЯ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/882 <p>У статті розглянуто особливості адміністративно-правового регулювання відповідальності встановленого порядку придбання, зберігання, передачі іншим особам, продажу, правил зберігання, носіння або перевезення пристроїв для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії. На основі аналізу статей 174, 190 і 191 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а також положень наказу Міністерства внутрішніх справ України від 21 серпня 1998 року № 622 з’ясовано, законодавством визначено умови та порядок видачі, продовження строку дії, анулювання дозволів на відкриття (функціонування) об’єктів дозвільної системи, придбання, перевезення, зберігання пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, проте не передбачено належного механізму адміністративної відповідальності за порушення встановлених правил. Наголошено, що поширення дії статей 190 і 191 КУпАП на зазначені пристрої шляхом розширювального тлумачення є неприпустимим, оскільки не відповідає принципам законності, правової визначеності та недопустимості застосування закону про юридичну відповідальність за аналогією. За результатами комплексного аналізу адміністративно-правового регулювання відповідальності за порушення встановленого порядку придбання, зберігання, передачі іншим особам, продажу, правил зберігання, носіння або перевезення зазначених пристроїв обґрунтовано необхідність внесення системних змін до положень статей 190 і 191 КУпАП.</p> І. О. Умрихіна Д. В. Кіблик В. С. Чепеляк Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 274 281 10.32782/klj/2026.3.36 ПРАВОВА ПРИРОДА ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У СФЕРІ ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/860 <p>У статті досліджено правову природу юридичної відповідальності у сфері державної реєстрації земельної ділянки. Ціллю державної реєстрації земельної ділянки є формування земельної ділянки як об’єкта прав шляхом відкриття Поземельної книги у Державному земельному кадастрі, а також присвоєння кадастрового номеру. З’ясовано поняття правової природи юридичної відповідальності у сфері державної реєстрації земельної ділянки, яке не закріплено у чинному законодавстві України, як основне, суттєве щодо досліджуваного правового явища. Таким суттєвим є ознаки, поняття, принципи, підстави, види, цілі та функції юридичної відповідальності у сфері державної реєстрації земельної ділянки. Для з’ясування поняття правової природи юридичної відповідальності у сфері реєстрації було окремо досліджено поняття «правова природа» та «юридична відповідальність». Встановлено, що юридична відповідальність у сфері реєстрації встановлюється за вчинені дії, а її переважною ознакою є те, що вона реалізовується як юридична діяльність у формі правозастосування. До принципів вказаного виду юридичної відповідальності можна віднести основоположні, загальні та галузеві. Підстави настання юридичної відповідальності у сфері реєстрації є фактичними та юридичними. Видами юридичної відповідальності у сфері реєстрації за галузями права є цивільна, дисциплінарна, земельна, адміністративна та кримінальна. До цілей та функцій юридичної відповідальності у сфері реєстрації потрібно віднести наступні: загальносоціальні (запобігання правопорушень (превентивна функція) та формування правової поведінки (виховна функція)) та індивідуальні (настання негативних наслідків за правопорушення (каральна функція), отримання компенсації постраждалою особою (відновлювальна функція)). Напрямком подальших досліджень є практичні проблеми, які виникають під час встановлення юридичної відповідальності у сфері державної реєстрації земельної ділянки.</p> О. А. Вергелес Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 114 121 10.32782/klj/2026.3.15 ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОВЛЕННЯ ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ЗЕМЕЛЬ, ПОШКОДЖЕНИХ У РЕЗУЛЬТАТІ ВОЄННИХ ДІЙ В УКРАЇНІ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/861 <p>У статті досліджено особливості правового регулювання відновлення земель трьох категорій земель, які зазнають істотного забруднення внаслідок воєнних дій на території України. Такими категоріями земель у межах проведеного дослідження є землі сільськогосподарського призначення, землі водного фонду та землі енергетики. Встановлено, що чинне законодавство України найбільш деталізовано регулює відновлення земель сільськогосподарського призначення, оскільки акти земельного законодавства передбачають регулювання таких заходів як рекультивація порушених земель, консервація малопродуктивних і деградованих земель, а також меліорація земель. Визначено, що в контексті відновлення земель сільськогосподарського призначення особлива увага приділяється відновленню родючості ґрунту, яка є унікальною властивістю сільськогосподарських угідь і безпосередньо залежить від вмісту гумусу. Висвітлено масштаби забруднення ґрунтів важкими металами та шкоди, завданої механічними пошкодженнями, на прикладі територій Киїнської територіальної громади Чернігівської області. Проаналізовано колізії у правовому регулюванні такого заходу державного контролю за використанням та охороною земель, як агрохімічна паспортизація земель. У контексті земель водного фонду з’ясовано, що їх відновлення має комплексний і міжгалузевий характер, а також нерозривно пов’язане зі станом водних об’єктів, які розташовані на таких землях або біля них. Окремо розглянуто наслідки підриву греблі Каховської гідроелектростанції, а також проблему замінування водойм і відсутності належного правового регулювання новітніх методів ліквідації вибухонебезпечних предметів у водоймах. У контексті відновлення земель енергетики встановлено, що їх правовий режим передбачає спеціальні зони з обмеженнями, а підприємства зобов’язані відшкодовувати збитки та відновлювати земельні ділянки за власний рахунок. Сформовано висновок про необхідність диференційованого підходу до правового регулювання відновлення різних категорій земель.&nbsp;</p> Т. О. Коваленко Я. В. Ризун Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 122 128 10.32782/klj/2026.3.16 АКАДЕМІЧНА ДОБРОЧЕСНІСТЬ ЯК КРИТЕРІЙ ЯКОСТІ ОСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/847 <p>У статті обґрунтовано розуміння академічної доброчесності як критерію якості освітньої діяльності. Дослідження ґрунтується на положеннях Закону України «Про академічну доброчесність» від 18 грудня 2025 року № 4742-IX, введеного в дію 31 липня 2026 року, а також на нормах законів України «Про освіту» та «Про вищу освіту». Показано, що зв’язок доброчесності з якістю освіти має нормативну природу, оскільки в основі обох законодавчих визначень лежить категорія результатів навчання, задля досягнення яких провадиться освітня діяльність і довіру до яких забезпечує доброчесність. Установлено, що чинне законодавство закріплює систему забезпечення академічної доброчесності як складову внутрішньої системи забезпечення якості освіти, унаслідок чого дотримання доброчесності набуває значення нормативно визначеного параметра якості, а не лише етичної вимоги до окремих суб’єктів академічної діяльності. Окрему увагу приділено розмежуванню понять якості освітньої діяльності та якості освітньої послуги, а також розширенню кола зобов’язаних осіб, яких чинний Закон визначає як суб’єктів академічної діяльності. Запропоновано трирівневу модель доброчесності як критерію якості, у якій, на відміну від наявних у літературі класифікацій за суб’єктами та середовищами впливу, рівні виокремлено за функцією доброчесності в забезпеченні якості, а саме ціннісно-цільовий, процедурний та інституційний. Обґрунтовано, що запроваджена законодавцем категорія інституційних порушень академічної доброчесності підтверджує розуміння доброчесності як системного показника якості закладу освіти. Окремо надано цивільно-правову характеристику доброчесності у сфері надання освітніх послуг, у межах якої її дотримання постає як елемент належного виконання освітнього зобов’язання. Зроблено висновок про те, що вимога академічної доброчесності виконує функцію внутрішнього обмеження ринкової моделі освіти, оскільки не дозволяє звести освітню діяльність до простого надання оплаченого результату. Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання під час розбудови закладами освіти внутрішніх систем забезпечення якості та подальшого вдосконалення законодавства у сфері освіти.</p> І. М. Ласько Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 23 28 10.32782/klj/2026.3.3 ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ ТА ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ СУДДІВ: ДОСВІД НОРВЕГІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЙОГО ВПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/848 <p>Активна інтеграція провідних європейських стандартів правосуддя та суддівської етики позиціонується ключовою умовою успішної євроінтеграції України. У даному контексті досвід Норвегії, як держави з максимальним рівнем довіри до судової влади, репрезентує ефективні підходи до попередження конфлікту інтересів та відкритості, а також моделі неформальної інституціоналізації етики, що на сьогодні активно імплементуються в українську судову систему. Метою дослідження є аналіз сучасних європейських стандартів здійснення правосуддя та професійної етики суддів та перспектив його впровадження в українських реаліях, зокрема, на прикладі досвіду Норвегії. У статті виділено основні аспекти норвезького досвіду в досліджуваній сфері, серед яких – самоврядування та незалежність, прозорість та комунікація, деонтологія, наявність ефективної системи оцінювання. З’ясовано, що у Норвегії управління судами здійснюється незалежним Адміністративним управлінням судів, що фактично вповні виключає ризики корупції та політичного тиску на кар’єру судді. Окрема увага приділена питанням деонтології у європейській практиці функціонування судової системи, тобто концептам етики честі та довіри: зокрема, встановлено, що вони базуються на презумпції довіри суспільства, внутрішній культурі, глибокій повазі до верховенства права. З’ясовано, що норвезький Кодекс етики норвезької преси гармонійно співіснує зі стандартами відкритості суду, дозволяючи збалансувати свободу слова та таємницю нарадчої кімнати. Обґрунтовано ключові аспекти перспективного впровадження норвезького досвіду в Україні як адаптації європейських стандартів в галузі: оновлення та інтеграція етичних норм у форматі Кодексу суддівської етики, формування ефективної системи дій в умовах потенційного конфлікту інтересів, розвиток системи тренінгів та навчання з метою підготовки суддів комплементарно сучасним вимогам. Доведено, що норвезька модель правосуддя, за умов коректної імплементації до українських реалій, дозволить підвищити рівень довіри суспільства до правосуддя, посилити незалежність судової влади, вповні виконуючи вимоги євроінтеграції.&nbsp;</p> П. Л. Слободянюк Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 29 35 10.32782/klj/2026.3.4 ОСНОВНІ НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕДУРИ РОЗГЛЯДУ ТА УХВАЛЕННЯ РІШЕНЬ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ НА ПРИКЛАДІ ДОСВІДУ КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ http://kyivchasprava.kneu.in.ua/index.php/kyivchasprava/article/view/849 <p>У статті здійснено аналіз проблемних аспектів нормативно-правової регламентації процедури розгляду та прийняття рішень Конституційним Судом України. Встановлено нагальну потребу у внесенні змін до чинного законодавства в контексті дискреційних повноважень вітчизняного органу конституційної юрисдикції, впорядкуванні процедури визначення черговості розгляду конституційних скарг та конституційних звернень, створенні єдиного реєстру рішень та висновків КСУ, що дасть змогу доступу до їх аналітичного опрацюванням науковцям в сфері конституційного права, а також експертам в галузі прав, в тому числі під час розробки змін до законодавства України. Встановлено, що в умовах протидії корупційним проявам надзвичайно важливим є недопущення зловживання органами державної влади принципами стримувань та противаг, а тому необхідно запровадити процедуру перегляду Великою палатою рішень прийнятих Сенатом шляхом їх оскарження (подання відповідної скарги або звернення, у випадку якщо суб’єкт оскарження чи звернення вважає, що його право не дотримано в повному обсязі). Запропоновані конкретні пропозиції до удосконалення Закону України «Про Конституційний Суд України» в частині нормативно-правового регулювання процедури розгляду та прийняття рішень. Проаналізований досвід країн Європейського Союзу в контексті розгляду та ухвалення рішень органами конституційної юстиції. Визначені конкретні напрямки удосконалення вказаної процедури для Конституційного Суду України, враховуючи досвід Німеччини, Іспанії, Італії та Франції. Зокрема, до придатних для адаптації належать інструменти, що доповнюють поіменне голосування, інститут окремої думки та повноваження Суду у сфері виконання його актів без зміни встановлених законом кваліфікованих порогів ухвалення рішень.&nbsp;</p> Т. В. Хмарук Авторське право (c) 2026 https://creativecommons.org/licenses/by/4.0 2026-11-16 2026-11-16 3 36 41 10.32782/klj/2026.3.5