Київський часопис права

ПІДСТАВИ НЕДІЙСНОСТІ ШЛЮБУ У ШЛЮБНОМУ ПРАВІ ГАБСБУРЗЬКОЇ МОНАРХІЇ НАПРИКІНЦІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XIX СТ.

2025-04-28T16:02:26+03:00

Стаття присвячена висвітленню закріплених у трьох цивільних кодексах Габсбурзької монархії (Йозефінському кодексі 1787 р., Цивільному кодексі для Галичини 1797 р. та Загальному цивільному уложенні Австрійської імперії 1811 р.) підстав недійсності шлюбу. Автором опрацьовано першоджерела, у т. ч. німецькомовний текст Йозефінського кодексу. Та, відтак, здійснено порівняльний аналіз відповідних норм названих кодексів.У статті детально охарактеризовано такі підстави визнання шлюбу недійсним, як: 1) відсутність згоди внаслідок нездатності виявляти її (відтак, встановлено, що недійсними були шлюби божевільних і слабоумних, та малолітніх, а також неповнолітніх і обмежено дієздатних повнолітніх без згоди їхнього законного представника); 2) відсутність згоди внаслідок недостатності дійсної згоди (тобто, незаконні способи отримання згоди на укладення шлюбу, а саме шляхом залякування, викрадення, омани щодо особи майбутнього подружжя); 3) відсутність фізичної здатності до подружнього співжиття; 4) ув’язнення за тяжкий злочин; 5) перебування в іншому дійсному шлюбі; 6) наявність духовного сану або чернечої обітниці; 7) відмінність у вірі (а саме, недійсним був шлюб між християнами та особами нехристиянської віри); 8) кровна спорідненість (по висхідній та низхідній лініях, а також по бічній лінії до другого ступеня);9) свояцтво (з родичами колишнього подружжя по висхідній та низхідній лініях, а також по бічній лінії до другого ступеня); 10) перелюб, вчинений сторонами поміж собою при перебуванні їх (обох чи одного з них) у попередньому шлюбі; 11) вбивство (чи замах на вбивство) попереднього подружжя.Автором констатовано, що Йозефінський та т. зв. Галицький кодекси передбачали аналогічний, як і в Уложенні, перелік підстав недійсності шлюбу, за винятком засудження до тяжкого кримінального покарання.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕДУР МІСТОБУДІВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: НАЦІОНАЛЬНИЙ ТА ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

2025-04-28T16:46:36+03:00

Ця стаття присвячена дослідженню державного регулювання процедур містобудівної діяльності. Міське планування є важливою складовою державного управління і безпосередньо впливає на просторовий розвиток, економіку, екологічну безпеку та якість життя регіону. В Україні цей сектор регулюється широкою нормативно-правовою базою, зокрема Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», але її застосування стикається з низкою проблем, зокрема застарілість або фрагментарність законодавства, що ускладнює його застосування та створює правову невизначеність, недостатня ефективність механізмів нагляду, бюрократизацією процедур, недостатньою цифровізацією та слабкою інтеграцією міжнародного досвіду. Це призводить до низької ефективності державного регулювання, збільшення корупційних ризиків та гальмування розвитку містобудівних проєктів. Вивчення досвіду регулювання містобудівної діяльності в інших країнах, зокрема в Німеччині, Франції, Великобританії та США, показує, що ефективне управління сектором можливе завдяки чіткому правовому регулюванню, децентралізації повноважень, впровадженню цифрових технологій та активній участі громадян у цьому процесі. Досвід інших країн показує, що існують різні підходи до регулювання просторового планування, процедур отримання дозволів на будівництво, контролю за дотриманням містобудівного законодавства та забезпечення сталого розвитку міських територій. У цій статті проаналізовано тенденції державного регулювання містобудівної діяльності в Україні та зарубіжний досвід, проведено порівняльний аналіз з міжнародним досвідом. Особлива увага приділяється рішенням у сфері децентралізації, громадської участі, екологічних стандартів та міського планування, аналіз яких спрямований на підвищення ефективності управління, забезпечення сталого розвитку регіону та створення сприятливого міського середовища.

СПЕЦИФІЧНІ РИСИ СУДОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВА НА НАЛЕЖНЕ ПЕНСІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОЛИШНІХ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ЯК РІЗНОВИДУ ПРАВОЗАСТОСОВЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2025-04-28T16:50:50+03:00

Стаття присвячена визначенню особливостей судового захисту пенсійних прав колишніх військовослужбовців як різновиду правозастосовчої діяльності. На підставі аналізу використання терміну «судовий захист» у тексті Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що законодавець розуміє поняття «судовий захист» переважно як кінцевий результат діяльності з поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів, а не процесуальну діяльність із досягнення такого результату.Розглянуто погляди науковців на дуалістичну природу судового захисту та дефініцію поняття «судовий захист». Визначено, що судовому захисту права на належне пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, як різновиду правозастосовчої діяльності притаманна низка специфічних рис з процесуального та матеріального аспектів. На підставі відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень установлено, що з процесуального аспекту особливостями судового захисту у відповідній категорії адміністративних справ є обмеженість предмету доказування, високий ступінь достовірності установлених встановлення фактичних обставин справи та ретроспективний характер поновлюваних прав.З матеріального аспекту специфічними рисами судового захисту пенсійних прав колишніх військовослужбовців як різновиду правозастосовчої діяльності є передбачуваність результату судового розгляду, тривалість фактичного виконання судового рішення та неможливість повного відновлення порушених прав особи. На підставі статистичної інформації за період із 2020 по 2024 роки виявлено тенденцію щодо збільшення тривалості повного виконання судових рішень у пенсійних справах та проаналізовано вплив даної обставини на ефективність поновлення порушених прав колишніх військовослужбовців.Констатовано відсутність ефективного компенсаційного механізму поновлення порушених прав у законодавстві України.

ПОВНОВАЖЕННЯ УПОВНОВАЖЕНИХ ПІДРОЗДІЛІВ (УПОВНОВАЖЕНИХ ОСІБ) З ПИТАНЬ ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ: СТАН ТА НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ

2025-04-29T08:12:46+03:00

У статті здійснено комплексне дослідження правового статусу та повноважень уповноважених підрозділів (уповноважених осіб) з питань запобігання та виявлення корупції в Україні. Проаналізовано нормативно-правову базу, що регулює їх діяльність, зокрема положення Закону України «Про запобігання корупції» та Типового положення про уповноважений підрозділ (уповноважену особу).Детально розглянуто основні завдання, функції та права уповноважених підрозділів, їх роль у системі запобігання корупції як на загальнодержавному, так і на локальному рівнях. Особливу увагу приділено аналізу механізмів забезпечення незалежності уповноважених підрозділів, гарантій їх діяльності та порядку призначення керівників. Досліджено систему превентивних антикорупційних механізмів, включаючи оцінку корупційних ризиків, забезпечення доброчесності працівників та захист викривачів корупції. Розглянуто особливості взаємодії уповноважених підрозділів з Національним агентством з питань запобігання корупції та іншими суб’єктами антикорупційної діяльності, а також механізми координації їх роботи. Проаналізовано практичні аспекти реалізації повноважень щодо проведення антикорупційної експертизи, аналізу контрагентів та врегулювання конфлікту інтересів. Окрему увагу приділено питанням забезпечення конфіденційності інформації та захисту персональних даних в роботі уповноважених підрозділів. Досліджено особливості процедур візування проєктів актів з основної діяльності та процедури моніторингу Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення. На основі проведеного дослідження виявлено проблемні аспекти в діяльності уповноважених підрозділів та запропоновано конкретні шляхи вдосконалення правового регулювання їх статусу, включаючи питання впровадження сучасних інформаційних технологій у їх роботі.

ЮРИДИЧНІ АСПЕКТИ СПІВПРАЦІ УКРАЇНИ З МІЖНАРОДНИМИ ФІНАНСОВИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ

2025-04-29T08:16:53+03:00

У цій статті розглядаються правові аспекти співпраці України з різними міжнародними фінансовими організаціями (МФО), такими як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк та Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). Відносини України з цими інституціями базуються на правовій основі, як-от договори, меморандуми про взаєморозуміння (МОВ) та угоди про співпрацю. Ці інструменти визначають умови, на яких надаються фінансові ресурси, і деталізують взаємні зобов’язання щодо досягнення прозорості, підзвітності та економічних реформ.Серед ключових сприятливих фінансових програм – Механізм розширеного фінансування (EFF) МВФ та ініціатива Світового банку Позика на політику розвитку (DPL). Ці програми допомагають вирішити дефіцит бюджету України, стабілізувати обмінний курс і сприяти макроекономічним змінам. Крім того, висвітлюється внесок ЄБРР у фінансування інфраструктурних, енергетичних та управлінських проектів України, показуючи, як ця допомога вплинула на економічну стабільність.Зрозуміло, що одним із акцентів співпраці України з IFO є антикорупційна діяльність та фіскальна співпраця. Більш важливою є фінансова допомога з боку МВФ і Світового банку, оскільки вона змушує Україну проводити певні реформи, спрямовані на покращення державного управління та управління боргом. Створення Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) показує, як транснаціональні правопорядки впливають на внутрішні процеси та політику країн.Незважаючи на те, що підтримка іноземних організацій має першочергове значення для відновлення економіки України, щодо розміру державного боргу є занадто багато скепсису. У цій статті автор аналізує вплив зовнішньої допомоги на фіскальний баланс України та наслідки покладення на зовнішню допомогу в довгостроковій перспективі.

ЕФЕКТИВНІСТЬ ЗАХИСТУ ПОРУШЕНОГО ПРАВА ЛЮДИНИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

2025-04-29T08:19:54+03:00

Статтю присвячено з’ясуванню критеріїв ефективності захисту порушеного права людини в адміністративному судочинстві. Визначено нормативно-правове підґрунтя принципу ефективності судового захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві. Обґрунтовано, що складовими елементами ефективності судового захисту порушених прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві є доступність суду для громадян.У статті визначено нормативну базу, яка закріплює основні принципи доступності правосуддя. В цьому питанні автор статті звертається до: Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Європейської конвенції з прав людини (1950 р.) та загальних принципів доступності правосуддя ООН Аргументовано, що ефективність захисту порушеного права людини в адміністративному судочинстві є одним із принципів і адміністративної процедури, про що зазначено у п.13 ч.1 ст.4 Закону України «Про адміністративну процедуру», що гарантує ефективні засоби правового захисту.В контексті ефективного захисту порушеного права людини в адміністративному судочинстві та права на судовий захист автор статті звертається до норм Конституції України та Кодексу адміністративного судочинства України, де розкриває норми цього Кодексу, які безпосередньо закріплюють принцип ефективності судового захисту в адміністративному суді. Автор слушно аргументує, що звернення до суду для захисту своїх прав і інтересів не повинен бути обтяжений надмірними фінансовими, часовими чи іншими бар’єрами. Для цього автор звертається в цьому питанні до практики ЄСПЛ та міжнародного досвіду. Ще одним аспектом ефективності захисту порушеного права людини в адміністративному судочинстві автор статті вважає географічну доступність суду.Наступним аспектом ефективності захисту порушених прав людини в адміністративному судочинстві автор вважає технологічні інновації, такі як електронні сервіси, електронні платформи, віртуальні суди. Дається авторський висновок щодо основних аспектів ефективності судового захисту порушених прав в адміністративному судочинстві захисту, включаючи доступність адміністративного судочинства, гарантії права на звернення до суду, наявність механізмів правової допомоги для соціально незахищених осіб, географічна доступність суду, технологічні інновації.

КОНВЕРГЕНЦІЯ ПОДАТКОВИХ СИСТЕМ ЄС ТА УКРАЇНИ ЯК ІНСТРУМЕНТ ІНТЕГРАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ: АНАЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС СУЧАСНИХ ВИКЛИКІВ ТА СТРАТЕГІЧНИХ ПЕРСПЕКТИВ ФІСКАЛЬНОЇ УНІФІКАЦІЇ

2025-04-29T08:31:04+03:00

У статті розглядається питання адаптації податкової політики України до стандартів Європейського Союзу в умовах європейської інтеграції. Автори акцентують увагу на необхідності встановлення імперативних підходів до корпоративного оподаткування, які відповідають європейським практикам, з метою уникнення штучного заниження податкових надходжень до бюджету. У статті висвітлюються механізми обміну інформацією та контроль за трансфертним ціноутворенням, які впроваджуються в політиці ЄС для боротьби з агресивним податковим плануванням, а також їхній вплив на фінансові потоки між країнами. Окрема увага приділяється співпраці України з країнами, що не є членами ЄС, з метою запобігання використанню офшорних зон і підвищення стійкості податкових надходжень. Автором проаналізовано окремі складові національного досвіду гармонізації податкових механізмів, а також роль України в адаптації національного податкового законодавства до європейських стандартів. Обговорюються рекомендації щодо зниження податкового навантаження на фізичних осіб, раціонального розподілу податкових зобов’язань для юридичних осіб, а також вдосконалення механізмів адміністрування податків.Стаття підкреслює важливість синхронної реалізації податкової та митної політики відповідно до стратегії наближення до стандартів ЄС, а також необхідність створення адміністративних потужностей для якісного впровадження імплементованого законодавства. Результати дослідження надають цінні рекомендації для вдосконалення національної податкової політики України в контексті європейської інтеграції.Також у статті акцентується на важливості підходу до формування податкової політики як дипломатичного мистецтва, що вимагає балансування між національними інтересами та спільними європейськими стандартами. Відзначається, що Україні необхідно забезпечити адекватне сприйняття та реалізацію стандартів ЄС, щоб успішно інтегруватися в європейський економічний простір. Крім того, обговорюються ключові аспекти прямих і непрямих податків у рамках ЄС, які формують збалансовану систему оподаткування для фізичних і юридичних осіб, що відповідає вимогам щодо запобігання ухиленню від сплати податків та уникненню подвійного оподаткування.Автором наголошено на необхідності створення ефективних механізмів адміністративної співпраці між податковими органами України та країн-членів ЄС, що є критично важливим для забезпечення контролю за сплатою податків та запобігання податковим зловживанням. Вони також підкреслюють, що просте імплементування законодавства недостатньо; Україні слід системно розвивати адміністративні можливості та формувати кадровий резерв для успішного застосування європейських норм. Також у статті досліджується роль співпраці з Європейським Союзом у формуванні національних практик оподаткування, які відповідають європейським стандартам. Важливість адаптації податкової політики до вимог ЄС підкреслюється через призму стратегічних цілей України в контексті євроінтеграції, що передбачає приведення національного законодавства у відповідність до норм ЄС. Автори акцентують увагу на необхідності розробки динамічної податкової політики, яка відповідала б як специфічним потребам української економіки, так і стандартам ЄС. У статті також обговорюються сучасні підходи до податкового адміністрування, зокрема пропозиції щодо зниження податкового навантаження на фізичних осіб, раціонального розподілу податкового навантаження на юридичних осіб, а також вдосконалення механізмів адміністрування, що унеможливлюють ухилення від сплати податків і зборів.

ВИДАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ АКТІВ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

2025-04-29T08:35:17+03:00

В статті розкриті наукові положення на основі доктринального досвіду та аналізу емпіричного матеріалу, стосовно видання адміністративних актів спеціальними адміністративними органами, як найбільш вживаного інструменту публічного адміністрування нотаріальної діяльності. З’ясовано правову природу адміністративних актів у сфері нотаріальної діяльності, їх вплив на функціонування інституту нотаріату, а також визначено ознаки, що характеризують ці акти як адміністративно правовий інструмент. Встановлено, що адміністративні акти в нотаріальній сфері є важливим засобом забезпечення публічних інтересів та гармонізації відносин між адміністративними органами і нотаріусами та іншими особами. Наведено приклади адміністративних актів, зокрема рішень про зупинення діяльності нотаріусів, анулювання сертифікацій робочих місць або проведення перевірок. У статті наголошується на необхідності дотримання процедурних і матеріальних норм при виданні адміністративних актів, адже їхня юридична сила має вирішальне значення для забезпечення правової визначеності. Окреслено підходи до класифікації адміністративних актів за суб’єктами видання, правовими наслідками та формою.Визначено роль адміністративних актів як засобів реалізації норм права у нотаріальній діяльності, які спрямовані на конкретизацію прав та обов’язків нотаріусів і контроль за їх виконанням. Проаналізовано судову практику оскарження адміністративних актів у нотаріальній сфері, що свідчить про поширеність таких спорів у контексті захисту професійних інтересів нотаріусів та дотримання законодавчих вимог. На основі узагальнення адміністративних актів, їхніх категорій та судової практики було зроблено висновок, що адміністративні акти є важливим інструментом публічного адміністрування у сфері нотаріальної діяльності. Водночас, їх застосування часто супроводжувалося процедурними порушеннями, недостатністю доказової бази чи перевищенням повноважень. Це підкреслювало важливість дотримання адміністративними органами норм законодавства, прозорості процедур та захисту прав осіб, які зазнавали впливу таких рішень. Судовий контроль залишався ключовим адміністративно-правовим механізмом забезпечення балансу між державними інтересами та захистом прав нотаріусів.

ЕЛЕКТРОННІ ПОСЛУГИ: МОДЕЛІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

2025-04-29T08:49:58+03:00

Дана наукова стаття присвячена актуальним проблемам надання електронних послуг, що надаються органами державної влади та місцевого самоврядування на підставі поданої заяви фізичною або юридичною особою. Підкреслено, що розвиток інформаційних технологій надав можливість впровадити в діяльність органів публічної влади інформаційно-комунікаційних систем, застосування яких надало можливість отримання громадянами різного виду електронних послуг. З метою дослідження правового регулювання відносин надання електронних послуг здійснено аналіз праць науковців, які досліджували проблемні питання надання електронних послуг. Проаналізовано низку вітчизняних нормативно-правових актів, що мають відношення до правового розвитку відносин у галузі електронного надання послуг, серед яких варто відмітити Закони України: «Про особливості надання публічних (електронних публічних) послуг», «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги», «Про електронні документи та електронний документообіг», «Про електронні комунікації», «Про адміністративні послуги». Також проаналізовано підзаконні правові акти, якими було започатковано становлення електронних послуг. Перш за все це стосується розпоряджень і постанов Кабінету Міністрів України щодо розвитку системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади, питань підготовки проектів актів законодавства в електронній формі, розвитку системи електронних послуг тощо. Встановлено, що використовуючи інформаційно-комунікаційні системи надання електронних послуг можуть здійснювати не тільки органи державної влади та місцевого самоврядування, інші уповноважені державою підприємства і організації, але й судові органи. Звертається увага на можливість отримання різного виду електронних послуг доступних на веб-сайті Кабінету Міністрів України, а також існуючі проблеми надання електронних послуг громадянам, що проживають в сільській місцевості, які на сьогодні не в змозі отримати всі види електронних послуг вказаних на веб-сайті Кабінету Міністрів України. Зроблено висновок, що в залежності від галузевої спрямованості існують різні моделі правового регулювання надання електронних послуг та звертається увага на існуючі проблемні питання надання електронних послуг мешканцям, які проживають у сільській місцевості, що потребує подальшого вдосконалення правового механізму надання електронних послуг.

ПОНЯТТЯ ТА ЕЛЕМЕНТИ МЕХАНІЗМУ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВИПУСКУ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ НУМІЗМАТИЧНОЇ ПРОДУКЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

2025-04-29T09:03:37+03:00

В статті визначено, що механізм адміністративно-правового регулювання випуску та реалізації нумізматичної продукції Національного банку України (НБУ) є важливою складовою державного управління у сфері грошового обігу. Він охоплює сукупність правових норм, адміністративних процедур і організаційних заходів, що визначають порядок випуску, обігу та продажу пам’ятних монет, сувенірної продукції та інших нумізматичних виробів.Основними елементами такого механізму є нормативно-правова база, компетентні органи, процедурні аспекти та контрольні заходи. Законодавче регулювання здійснюється на основі Конституції України, Законів України «Про Національний банк України», «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та інших нормативних актів, що визначають повноваження НБУ щодо емісії нумізматичної продукції.Національний банк України виконує ключову роль у цьому процесі, розробляючи та затверджуючи дизайн, номінал, матеріали та інші характеристики монет. Процедура випуску включає розробку концепції, затвердження ескізів, виробництво монет на Монетному дворі та встановлення правил їх реалізації.Реалізація нумізматичної продукції здійснюється через офіційний інтернет-магазин НБУ, банківські установи та офіційних дистриб’юторів. Важливим аспектом є встановлення ціноутворення, що включає номінальну вартість, ринковий попит та інші економічні чинники.Контроль за дотриманням правил випуску та реалізації здійснюють НБУ, Державна фіскальна служба та інші компетентні органи, що забезпечують правомірність обігу та запобігання фальсифікації.Отже, адміністративно-правове регулювання випуску та реалізації нумізматичної продукції НБУ є складним і багатокомпонентним механізмом, що забезпечує стабільність грошового ринку, розвиток нумізматичної сфери та збереження національної історико-культурної спадщини.

ЗОВНІШНІ ПОДІЇ, ПРОЦЕСИ, СЕРЕДОВИЩА ТА ЇХ ВПЛИВ НА ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ

2025-04-29T09:08:34+03:00

Розкрито сучасні наукові думки щодо прийняття управлінських рішень в умовах визна- ченості, ризику, невизначеності, конфлікту або протидії (активного супротивника). Визначено, що наука адміністративного права до свого арсеналу поступово накопичує різного роду напрацювання з прийнят- тя управлінських рішень, розроблені методології (техніки) прийняття рішень та їх реалізації, які дають змогу суб’єктам прийняття рішень досягти необхідного рівня компетентності, більш об’єктивно оціни- ти проблемну ситуацію, врахувати наявні ресурси та обмеження, сформулювати варіанти прийняття рішень та аналізувати їх, обирати найоптимальніші з них і передбачати їхні можливі наслідки.Вказані особливості прийняття рішень у середовищах з урахуванням методів та технологій. Названі фактори, які впливають на процес прийняття управлінського рішення. Зазначається, що у процесі при- йняття рішень особі, що приймає рішення, доводиться враховувати велику кількість показників, критері- їв, чинників, що впливають на поставлену в завданні мету. Показані зовнішні події і процеси які негатив- но впливають на Україну.Визначено, що головною метою належного врядування як соціально-політичного інституту є максимі- зація добробуту народу. Це досягається через прийняття управлінських рішень, так як вони є основним результатом і сутністю управлінської діяльності.Зроблений висновок про те, що: по-перше, посилюється значення ефективності політико-управлінських рішень їх залежність від громадської думки. Іншими словами, прийняття рішень – це технічна трансфор- мація політичної влади в управління соціальними процесами; по-друге, результат політико-управлінських рішень це свого роду вироблення курсу розвитку держави. Важливу роль у цьому відіграє громадська думка яка може виконувати партнерську функцію у взаєминах з органами публічної адміністрації. Аналіз, систематизація громадської думки, до чи після прийняття управлінського рішення, може слугувати своє- рідним індикатором сприйняття ситуації і задоволеності потреб, вивчення настроїв суспільства.

ПЕНСІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СУДДІВ І ПРОКУРОРІВ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ПРИНЦИПУ СОЦІАЛЬНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ

2025-04-28T16:37:59+03:00

Публікація присвячена розгляду питання оптимізації умов призначення спеціальних пенсій суддям та прокурорам. Аналіз соціальної спрямованості чинного пенсійного законодавства підтверджує його невідповідність, у першу чергу, принципу соціальної справедливості, що викликає соціальну напруженість в суспільстві та зумовлює невдоволення громадян соціальною політикою держави. Зазначено, що сьогодні збережено право на відмінні умови пенсіонування суддів та прокурорів, яким встановлено привілейоване пенсійне забезпечення, відмінне від загально-правового регулювання призначення пенсій, що призвело до застосування необґрунтованої диференціації у цьому питанні. Визначено, що соціальна справедливість – це морально-правова категорія, а заходи соціального захисту мають втілювати ідеї соціальної солідарності та справедливості.З’ясовано, що порушення засад справедливості найчастіше відбувається в умовах суспільно-політичних та економічних криз, військових конфліктів, природних катаклізмів. Серед чинників, що порушують баланс пенсійної системи та руйнують соціальну справедливість у цій сфері, є, зокрема, егоїстичне бажання окремих верств службовців відстоювати власні інтереси за рахунок інтересів суспільства. Відзначено наявність хибної практики, коли окремі поліцейські, судді та прокурори збільшують свої пенсійні виплати судовими рішеннями, що відміняє законодавчо визначене обмеження максимального розміру пенсій, та дозволяє їм отримувати пенсії без урахування верхньої межі.Аргументовано, що спеціальні пенсійні норми мають забезпечувати вищі соціальні стандарти, але вони не повинні бути дискримінаційними у порівнянні з умовами пенсійного забезпечення, закріпленими у загальній пенсійній системі. Запропоновано прийняти Закон України «Про страхове професійне пенсійне забезпечення». Наступним кроком реформування пенсійної системи має стати впровадження нового пенсійного законодавства, яке повністю ліквідує різні принципи нарахування пенсій. Таким нормативним актом має стати Пенсійний кодекс України.

ГЕНЕЗА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ ПОЛІЦЕЙСЬКИМИ В УКРАЇНІ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

2025-04-28T16:22:06+03:00

У статті здійснено комплексний історико-правовий аналіз становлення та розвитку механізму застосування вогнепальної зброї працівниками поліції в Україні. Досліджено ключові етапи еволюції нормативно-правового регулювання цього питання. Визначено основні тенденції змін у підходах до правового регулювання застосування вогнепальної зброї в контексті реформування правоохоронної системи України.Окрему увагу приділено впливу міжнародних стандартів, зокрема рекомендацій Організації Об’єднаних Націй, Європейського Союзу та Ради Європи, на вдосконалення національного законодавства щодо застосування зброї працівниками поліції. Проаналізовано основні положення міжнародно-правових актів.Автор також розглядає вплив соціально-правових чинників на формування підходів до регулювання застосування сили в діяльності поліції, враховуючи потребу в дотриманні балансу між забезпеченням публічної безпеки та захистом прав і свобод людини. Виокремлено прогалини в чинному законодавстві України, що можуть створювати ризики для правозастосування, зокрема відсутність чітких механізмів оцінки необхідності та пропорційності застосування вогнепальної зброї в конкретних ситуаціях.Проаналізовано практику застосування норм законодавства, що регламентують використання вогнепальної зброї, у контексті діяльності національних судів та правоохоронних органів. Висвітлено ключові аспекти судової практики, які свідчать про необхідність удосконалення нормативно-правового регулювання для забезпечення правової визначеності та запобігання зловживанням.У підсумку автор обґрунтовує необхідність подальшого вдосконалення правових механізмів регулювання застосування вогнепальної зброї поліцією на основі міжнародних стандартів, принципу верховенства права та з урахуванням новітніх підходів до правоохоронної діяльності в демократичному суспільстві. Запропоновано конкретні напрями гармонізації національного законодавства, що сприятимуть підвищенню ефективності правоохоронної діяльності та захисту прав громадян, зокрема через запровадження чітких процедур оцінки правомірності застосування сили, вдосконалення системи підготовки працівників поліції, а також посилення парламентського та громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів у цій сфері.У статті здійснено комплексний історико-правовий аналіз становлення та розвитку механізму застосування вогнепальної зброї працівниками поліції в Україні. Досліджено ключові етапи еволюції нормативно-правового регулювання цього питання. Визначено основні тенденції змін у підходах до правового регулювання застосування вогнепальної зброї в контексті реформування правоохоронної системи України.Окрему увагу приділено впливу міжнародних стандартів, зокрема рекомендацій Організації Об’єднаних Націй, Європейського Союзу та Ради Європи, на вдосконалення національного законодавства щодо застосування зброї працівниками поліції. Проаналізовано основні положення міжнародно-правових актів.Автор також розглядає вплив соціально-правових чинників на формування підходів до регулювання застосування сили в діяльності поліції, враховуючи потребу в дотриманні балансу між забезпеченням публічної безпеки та захистом прав і свобод людини. Виокремлено прогалини в чинному законодавстві України, що можуть створювати ризики для правозастосування, зокрема відсутність чітких механізмів оцінки необхідності та пропорційності застосування вогнепальної зброї в конкретних ситуаціях.Проаналізовано практику застосування норм законодавства, що регламентують використання вогнепальної зброї, у контексті діяльності національних судів та правоохоронних органів. Висвітлено ключові аспекти судової практики, які свідчать про необхідність удосконалення нормативно-правового регулювання для забезпечення правової визначеності та запобігання зловживанням.У підсумку автор обґрунтовує необхідність подальшого вдосконалення правових механізмів регулювання застосування вогнепальної зброї поліцією на основі міжнародних стандартів, принципу верховенства права та з урахуванням новітніх підходів до правоохоронної діяльності в демократичному суспільстві. Запропоновано конкретні напрями гармонізації національного законодавства, що сприятимуть підвищенню ефективності правоохоронної діяльності та захисту прав громадян, зокрема через запровадження чітких процедур оцінки правомірності застосування сили, вдосконалення системи підготовки працівників поліції, а також посилення парламентського та громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів у цій сфері.

ПОДАТКОВЕ РЕЗИДЕНСТВО БІЖЕНЦІВ: ПРАВОВІ КОЛІЗІЇ ТА ПРАКТИЧНІ ВИКЛИКИ В УМОВАХ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ОПОДАТКУВАННЯ ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

2025-04-28T16:26:40+03:00

У статті проаналізовано актуальне питання податкового резиденства біженців в умовах глобальних міграційних потоків та зростання кількості вимушено переміщених осіб. Автор звертається до малодослідженої сфери, дослідження якої полягає у комплексному підході до розгляду податкового статусу біженців, зокрема у взаємодії міжнародного і національного законодавства та їхніх недоліків у регулюванні податкових зобов’язань цієї категорії осіб. Робота має значну наукову цінність завдяки обґрунтованому аналізу міжнародних податкових стандартів (MLI та CRS) та їх впливу на національні підходи до визначення податкового статусу.Автор здійснює критичний огляд та аналіз правових актів і детально розглядає практичні проблеми, що виникають через недосконалість законодавства в сфері податкового резидентства біженців. Такий підхід дозволяє всебічно охопити проблему та показати, чому сучасна податкова система потребує адаптації для забезпечення прав біженців. До того ж, у роботі проаналізовано подвійне оподаткування та ризики виникнення податкових зобов’язань в декількох юрисдикціях, що створює додаткове фінансове навантаження на біженців і порушує принципи справедливості та рівності.В статті пропонуються конкретні шляхи вирішення проблеми подвійного оподаткування для біженців, а також висуваються можливі напрями адаптації національних податкових законів для врахування специфіки статусу зазначеної категорії осіб. Наведені рекомендації мають практичне застосування в процесі розробки податкової політики, а також сприяють підвищенню ефективності міжнародного співробітництва у податковій сфері.Окрім зазначеного, автор приділяє увагу механізмам гармонізації податкового законодавства різних країн для врахування інтересів біженців. Зокрема, акцентується на необхідності перегляду критеріїв податкового резидентства, таких як місце постійного проживання, економічні інтереси та тривалість перебування в конкретній юрисдикції. Автор зазначає, що існуючі підходи часто ігнорують особливі обставини, в яких опиняються біженці, та призводять до їх дискримінації у податкових відносинах.У роботі також висвітлюються проблеми взаємодії між країнами щодо обміну інформацією про податковий статус осіб у контексті міжнародних стандартів. Автор наголошує, що впровадження таких інструментів, як Багатостороння конвенція MLI (Multilateral Instrument) та система автоматичного обміну інформацією CRS (Common Reporting Standard), потребує додаткової адаптації для забезпечення прозорості й справедливості стосовно біженців. Окремо розглядається питання захисту персональних даних цих осіб, оскільки їх передача між юрисдикціями може нести ризики для їхньої безпеки.Автор підкреслює, що вирішення проблеми податкового резидентства біженців вимагає міждисциплінарного підходу, що включає не лише правові аспекти, але й соціально-економічний аналіз, а також врахування гуманітарних факторів. Такий підхід дозволяє зменшити ризики подвійного оподаткування та створити більш гнучку систему, яка враховуватиме специфіку становища біженців, сприяючи тим самим їхній інтеграції в нові суспільства.

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТРАХУВАННЯ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ЯК СКЛАДОВОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

2025-04-28T16:30:19+03:00

Розкрито сутність та основних правові засади регулювання страхування в агарарному секторі національної економіки Украіїни, як складової регіональної безпеки. Визначенні основні ризики в аграрному секторі національної економіки України; визначено сутності обо’вязкового та добровільного страхування в аграрному секторі національної економіки; проведено аналіз наявного нормативно-правового регулювання страхування в аграрному секторі; проведено аналіз умов страхування в аграрному секторі національної економіки України.Проведено аналіз класифікаціїї ризиків в аграрному секторі національної економіки України. Визачення правові ознаки страхування в аграрному секторі, серед яких об’єкт, основні суб’єкти, мета, підстава виникнення обов’язку страховика здійснити виплату страхового відшкодування страхувальнику, страхові випадки, договірний характер, страхове відшкодування. Визначено нормативно-правовий комплекс правовідносин зі страхування в аграрному секторі національної економіки України, що здійснюється за допомогою низки нормативно-правових документів.Регулювання правовідносин зі страхування в аграрному секторі національної економіки України, відбувається як за допомогою широкого переліку нормативно-правових актів, так і за допомогою актів страховика, які розробляються та затверджуються ним з урахуванням законодавчих актів та страхової політики страховика. Відносини між страховиком та страхувальником врегульовуються договором, який укладається між ними з дотриманням нормативно-правових актів та актів страховика. Страхування в аграрному секторі національної економіки України є добровільним, крім випадків, коли виробник сільськогосподарської продукції отримує державну підтримку та дотації.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОПОДАТКУВАННЯ ПОСЛУГ З НЕТРАДИЦІЙНОЇ МЕДИЦИНИ

2025-04-28T16:33:34+03:00

У статті на підставі аналізу нормативно-правових актів у досліджуваній сфері обґрунтовано генезис формування і становлення правової основи діяльності з надання послуг у галузі народної та нетрадиційної медицини. Виокремлено чотири етапи його формування: 1998-1999 рр.; 2012-2013 рр. і становлення: 2016-2018 рр. і з 2025 р.На підставі аналізу понять: «народна медицина», «нетрадиційна медицина», «альтернативна медицина», «інтегративна медицина», «комплементарна медицина» встановлено, що: поняття «нетрадиційна медицина є значно ширше, ніж «народна медицина» і передбачає, у тому числі, певного автора (свого методу лікування, діагностики); поняття «альтернативна медицина» тотожне поняттю «нетрадиційна медицина» оскільки містить усі складові елементи змісту поняття «нетрадиційна медицина»; поняття «інтегративна медицина» і «комплементарна медицина» є тотожними і поєднують традиційну медичну практику з альтернативними медичними практиками в лікуванні пацієнта, а відтак зміст цих понять є значно ширшим ніж поняття «нетрадиційна медицина».Встановлено завдяки аналізу нормативно-правової бази у галузі народної і нетрадиційної медицини та змісту основних понять, що вітчизняний законодавець значно звузив коло суб’єктів – надавачів послуг тільки послугами народної медицини, в той час, коли ринок таких послуг є значно ширший за послуги народної медицини.Визначено суб’єктів – надавачів послуг у галузі народної медицини (цілительства) і нетрадиційної медицини. До них віднесено: лікарів, які освоїли спеціалізацію народна та нетрадиційна медицина і працюють на посаді лікаря народної і нетрадиційної медицини в ліцензованих медичних закладах, або як приватні підприємці, якщо вони одержали ліцензію МОЗ України на медичну практику народна та нетрадиційна медицина; особи, без спеціальної медичної освіти, які одержали спеціальний дозвіл на заняття народною медициною (цілительством), виданий Міністерством охорони здоров’я України або уповноваженим ним органом.Обґрунтовано доцільність внесення змін: у КВЕД, передбачивши серед видів діяльності, які можуть здійснювати фізичні особи – підприємці платники єдиного податку код і назву медична діяльність з надання послуг народної медицини на першій групі; у ПКУ, зокрема у п. 291.7 ПКУ, передбачивши серед переліку медичну діяльність з надання послуг народної медицини.

ПОНЯТТЯ ТА ЗНАЧЕННЯ ЯКОСТІ СУДОВОГО РІШЕННЯ ЯК ВИМОГИ ЕФЕКТИВНОГО ПРАВОСУДДЯ

2025-04-28T16:07:18+03:00

Статтю присвячено визначенню поняття та значення якості судового рішення як вимоги ефективності правосуддя. Автором доведено, що якість судового рішення є невід’ємною складовою ефективності правосуддя.Аргументовано, що якість судового рішення детермінована дією принципу верховенства права, складовою якого є правова визначеність та єдність судової практики. Обґрунтовано, що в основі вимоги якості судового рішення знаходиться належна вмотивованість такого рішення та відповідність висновків, викладених у судовому рішенні, зі сталою судовою практикою.Автором доведено, що вимоги до форми судового рішення включають наявність у судовому рішенні всіх необхідних реквізитів, обумовлених офіційністю судового рішення.Встановлено, що окремою характеристикою якості судового рішення є вимоги до його змісту. Доведено, що такі вимоги слід розмежувати на окремі підгрупи. Охарактеризовано вимоги до структури судового рішення, тобто наявність у структурі судового рішення всіх складових елементів, уключаючи вступну, мотивувальну, резолютивну частини.Доведено, що складовою якості судового рішення є техніко-юридичні вимоги, які включають вимоги до мови та логіки викладення судового рішення. З’ясовано, що судове рішення має викладатися з дотриманням точного використання юридичних термінів, логічно та послідовно.Автором аргументовано, що вимоги до належного мотивування судового рішення розкриваються через вимоги до мотивувальної частини відповідного рішення. Доведено, що обов’язковою складовою структури судового рішення є наведення основних доводів позовної заяви, апеляційної чи касаційної скарги з посиланням на встановлені обставини справи та здійснення їх правової оцінки з наведенням конкретних норм права.Обґрунтовано, що вимоги до резолютивної частини судового рішення пов’язані з обов’язковістю його виконання, оскільки можливість швидкого та точного виконання судового рішення у значній мірі залежить від чіткості формулювання резолютивної частини.

ЩОДО НАСЛІДКІВ ПОРУШЕНЬ ОСНОВОПОЛОЖНОГО ПРАВА ОСОБИ НА ДОСТУП ДО ЗАХИСНИКА

2025-04-28T16:10:41+03:00

Стаття присвячена актуальному питанню розуміння змісту, гарантій та наслідків порушень основоположного права людини на доступ до захисника. Відзначається, що у процесі реалізації стратегічного курсу на європейську інтеграцію правоохоронні органи і суди України мають неухильно дотримуватися права осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, на доступ до професійного захисника. При здійсненні функції кримінального переслідування уповноважені представники держави мають керуватися приписами Конституції, кримінально-процесуального законодавства України щодо гарантій права особи на захист та ураховувати відповідну прецедентну практику Європейського суду з прав людини щодо захисту цього права.З’ясовано, що відповідно до правових позицій Європейського суду з прав людини право особи на захист професійним захисником є складовим права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Право особи на захист захисником, обраним на власний розсуд, згідно з європейськими правозахисними стандартами має забезпечуватися з моменту першого допиту особи слідчим або першого затримання.Досліджуються правові позиції Європейського суду з прав людини щодо змісту та обсягу гарантій основоположного права людини на захист, а також практика перегляду рішень національних судів після встановлення порушень цього права у порядку провадження за виключними обставинами.Зроблено висновок, що наслідком встановлення Європейським судом з прав людини порушень права особи на доступ до захисника при перегляді справ на національному рівні за виключними обставинами виступає виключення з обсягу доказової бази первинних або наступних зізнавальних показань, даних явки з повинною, результатів інших процесуальних дій. Якщо відсутні інші законно отримані та належним чином оформлені докази вини особи, то Велика Палата Верховного Суду скасовує рішення, щодо яких подано заяву про перегляд за виключними обставинами, і направляє справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції для надання нової належної оцінки всім зібраним у справі доказам.

МНОЖИННЕ ГРОМАДЯНСТВО В УКРАЇНІ: СЬОГОДЕННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

2025-04-28T16:14:54+03:00

У статті висвітлюється тематика множинного громадянства та перспектив його розвитку в Україні. Автором відзначається, що питання множинного громадянства неодноразово ставало предметом суспільних дискусій в Україні за часів незалежності, однак з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну та виїзду значної частки українських громадян за кордон дане питання набуло особливої актуальності. Віддаючи належне попереднім спробам запровадження множинного громадянства в Україні, автор відзначає, що подання Президентом України до Верховної Ради Проектів Закону № 10425 «Про деякі питання у сфері міграції щодо підстав і порядку набуття та припинення громадянства України» та № 11469 «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення реалізації права на здобуття та збереження громадянства України» у 2024 році, стало підставою для породження численних дискусій стосовно доцільності та необхідності запровадження інституту множинного громадянства в Україні як на сучасному етапі, так і в майбутньому. Аналізуючи положення Проекту Закону № 10425, автор відмічає наявність у ньому ряду колізій та прогалин, а також ряду невідповідностей чинному законодавству України. В результаті проведеного дослідження автор робить висновок про недоцільність прийняття Проекту Закону № 10425 у запропонованій редакції. Наголошує автор також і на необхідності більш обґрунтованого аналізу Проекту Закону № 11469, який також має ряд недоліків. Однак, віддаючи належне масі переваг від запровадження інституту множинного громадянства в інших країнах, автор наголошує на доцільності запровадження інституту множинного громадянства, а саме: подвійного громадянства в Україні, однак це вимагає злагодженої роботи відповідних державних структур та фахівців по розробці більш ефективного нормативного забезпечення даного інституту в Україні. Автор вважає, що спочатку необхідно проаналізувати досвід зарубіжних країн щодо запровадження інституту множинного громадянства, ретельно проаналізувати чинне міжнародне та національне законодавство у цій сфері, а вже потім приступати до розробки нового проекту закону, який дозволить більш ефективно врегулювати інститут множинного громадянства в Україні.

ОРГАНИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ЯК СУБ’ЄКТИ РЕІНТЕГРАЦІЇ ВЕТЕРАНІВ ВІЙНИ В УМОВАХ ОСОБЛИВОГО ПЕРІОДУ

2025-04-28T16:18:26+03:00

Відзначено, що органи місцевого самоврядування відіграють ключову роль у процесі реін- теграції ветеранів війни, особливо в умовах особливого періоду, коли суспільство стикається з числен- ними викликами, пов’язаними з соціальною адаптацією та реабілітацією учасників бойових дій. Вій- ськові конфлікти та їх наслідки суттєво впливають на життя ветеранів, які повертаються до цивільного середовища, потребуючи підтримки в соціальній, психологічній, медичній та економічній сферах.Органи місцевого самоврядування як суб’єкти реінтеграції відіграють важливу роль у створенні спри- ятливого середовища для ветеранів війни. Вони забезпечують реалізацію державних програм підтрим- ки, сприяють працевлаштуванню, допомагають у житловому забезпеченні та організовують психологіч- ну допомогу. Особливу увагу приділяють створенню ветеранських центрів, соціальних хабів та програм перекваліфікації, які дозволяють ветеранам знайти нове місце у суспільстві.В умовах особливого періоду, коли державні ресурси можуть бути обмеженими, місцеві громади беруть на себе ініціативу в розробці та впровадженні індивідуальних програм реінтеграції. Наприклад, через механізми громадського бюджету або співпрацю з міжнародними організаціями залучаються додаткові ресурси для підтримки ветеранів. Також важливим аспектом є соціальна інтеграція – створен- ня умов для активної участі ветеранів у житті громади, їх залучення до громадських ініціатив, волонтер- ства та підприємницької діяльності.Незважаючи на значні зусилля, існує низка викликів, пов’язаних із недостатнім фінансуванням, бюро- кратичними перепонами та нестачею кваліфікованих спеціалістів у сфері соціальної адаптації. Для ефективного вирішення цих проблем необхідно впроваджувати комплексні стратегії, що передбачають тісну співпрацю між державними органами, місцевим самоврядуванням, громадськими організаціями та міжнародними партнерами. Лише за таких умов можливо створити ефективну систему реінтеграції, яка забезпечить ветеранам гідне життя після повернення з фронту.

«ПРАВО АНЕКСОВАНОЇ ТЕРИТОРІЇ» В СУЧАСНІЙ КОНЦЕПЦІЇ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

2025-04-29T09:45:34+03:00

Ця стаття розглядає міжнародно-правові норми, які забороняють або визнають «право анексованої території», що є основоположною категорією для сучасного міжнародного права та муніципально-майнового права, котре притаманне лише англо-саксонській правовій сім’ї. Це право, як класична норма з часів Давньої Римської Республіки (I ст. до н. е.), лежить в основі трьох варіантів дій, які були центральними орієнтирами для їх здійснення відповідними суб’єктами права з метою: врегулювання права власності на приєднаній території, де встановлена нова державна або місцева влада в межах регіонів, територіальних громад (муніципалітетів); визначення законності застосування сили через встановлення нових державних кордонів та меж регіонів, територіальних громад (муніципалітетів); забезпечення суб’єктам права можливості індивідуально чи колективно визначати свою правову, політичну та адміністративну приналежність у межах нових кордонів або адміністративно-територіальних меж.Заборона насильницької анексії є невіддільною частиною кожного з цих варіантів, а їх поєднання разом могло б мати трансформаційний вплив на правову систему загалом. Однак значення цього питання часто ігнорується або спотворюється. Більше того, аналітики, які досліджують цю проблематику, значною мірою не враховують, що сучасні держави залучені до ширшої боротьби за майбутній світовий порядок і ризикують ерозією існуючих міжнародних відносин.У статті автори формулюють власне визначення «анексії» та висновки щодо місця, функцій і передумов подальшого розгляду «права анексованої території» у системі сучасного міжнародного права, звертаючи увагу на певні правові колізії, що виникають у цьому контексті.

САНКЦІЇ ЯК МЕХАНІЗМ МІЖНАРОДНОГО ПРАВОСУДДЯ: ПРАВОВІ ТА ЕТИЧНІ АСПЕКТИ

2025-04-29T09:52:14+03:00

В даній статті розкрито питання санкцій як механізму міжнародного правосуддя: правові та етичні аспекти.Застосування санкцій у світовій практиці стало невіддільним елементом механізму міжнародного правосуддя щодо найтяжчих злочинів та серйозних порушень прав людини. Вони слугують засобом тиску як на національному, так і на міжнародному рівні, охоплюючи такі форми, як дипломатичні, секторальні, економічні санкції, персональні обмеження, ембарго тощо. Однак, якщо розглядати ситуацію в Україні крізь призму національного законодавства та практики Європейського суду з прав людини, основна увага зосереджується переважно на персональних санкціях.Санкції в міжнародному публічному праві – це примусові заходи, що застосовуються міжнародними організаціями, окремими державами або групою держав щодо суб’єкта міжнародного права (держави, міжнародної організації чи фізичної особи) у відповідь на порушення міжнародно-правових норм.Особливостями застосування санкцій в міжнародному публічному праві є: 1) санкції в міжнародному праві є інструментом колективного або індивідуального примусу, який використовується для того, щоб змусити державу або інший суб’єкт міжнародного права виконувати свої міжнародно-правові зобов’язання; 2) можуть бути колективними, коли їх ухвалює міжнародна організація або регіональні організації. Водночас санкції можуть бути односторонніми, коли їх запроваджує одна держава в межах своєї зовнішньої політики; 3) у міжнародному публічному праві санкції поділяються на кілька основних видів: економічні санкції; дипломатичні санкції; персональні санкції; воєнні санкції (ембарго на озброєння); секторальні санкції; 4) застосування санкцій повинно відповідати нормам міжнародного права, зокрема принципам пропорційності, недискримінації та захисту прав людини. Нерідко міжнародні судові органи, зокрема Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) та Суд ЄС, розглядають скарги щодо незаконних санкцій або їхнього непропорційного впливу на цивільне населення; 5) ефективність санкцій залежить від рівня міжнародної підтримки. Для досягнення очікуваних результатів санкції повинні підтримуватися більшістю міжнародної спільноти; 6) накладення санкцій може мати гуманітарні наслідки.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД У ПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ: СТАНДАРТИ, ВИКЛИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ДЛЯ УКРАЇНИ

2025-04-29T09:56:02+03:00

Стаття присвячена дослідженню перспектив вдосконалення забезпечення права на справедливий суд в Україні відповідно до стандартів, закріплених у статті 6 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ), та практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Актуальність теми зумовлена європейськими інтеграційними прагненнями України та необхідністю усунення системних проблем у судовій системі, які перешкоджають ефективному захисту прав громадян. Висвітлено основні виклики, з якими стикається судова система України. Зокрема, це перевантаженість судів, недостатня незалежність суддів та невиконання судових рішень. Важливим аспектом є вплив війни, що створила додаткові труднощі, зокрема закриття судів у зоні бойових дій та ускладнення доступу до правосуддя для населення. Проблеми з адаптацією національного законодавства до стандартів ЄСПЛ також залишаються нагальними, адже українські суди не завжди враховують міжнародні прецеденти у своїй практиці. Пропонуються конкретні шляхи реформування судової системи. Серед них: впровадження електронного судочинства, розвиток альтернативних способів вирішення спорів, створення спеціалізованих судів, таких як антикорупційні та соціальні. Наголошується на необхідності забезпечення незалежності суддів через прозорі конкурсні процедури та запровадження чітких механізмів захисту суддів від зовнішнього впливу. Роль міжнародних партнерів, зокрема Європейського Союзу, Ради Європи та Венеційської комісії, у підтримці реформування судової системи України є визначальною. Їхня експертна та фінансова допомога сприяє впровадженню найкращих практик у національне правозастосування. Окрему увагу приділено підвищенню якості правозастосування та правової освіти. Запровадження регулярних тренінгів для суддів і адвокатів, а також освітніх програм для громадян, сприятиме підвищенню правової культури та формуванню довіри до судової системи. Висновки статті підкреслюють необхідність комплексного підходу до реформ, який має охоплювати законодавчі зміни, інновації в судовому процесі та розвиток професійної освіти. Ця робота стане корисною для юристів-практиків, науковців та реформаторів, зацікавлених у вдосконаленні судової системи України.

ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ПРАВОВИХ МЕХАНІЗМІВ ВІДНОВЛЕННЯ ТА БЕЗПЕКИ АВІАЦІЙНОГО РУХУ В УМОВАХ МІЖНАРОДНИХ ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

2025-04-29T09:59:34+03:00

У сучасних умовах міжнародних збройних конфліктів питання відновлення та безпеки авіаційного руху набуває особливого значення. Руйнування аеропортової інфраструктури, загрози для цивільної авіації та необхідність оперативного відновлення повітряного сполучення вимагають ефективних правових механізмів. У статті здійснено комплексний аналіз міжнародних і національних правових інструментів, спрямованих на регулювання безпеки авіаперевезень у кризових ситуаціях, а також їхню дієвість у процесі післяконфліктного відновлення авіаційного руху.Досліджено міжнародно-правові норми, зокрема Чиказьку конвенцію про міжнародну цивільну авіацію та норми ІСАО, які регламентують питання безпеки польотів, захисту авіаційної інфраструктури та гарантування прав пасажирів. Особливу увагу приділено аналізу ролі міжнародних організацій та механізмів співробітництва держав у процесі відновлення авіаційного сектору після військових дій. Визначено ключові виклики, з якими стикаються країни, що перебувають у стані збройного конфлікту або відновлюють свою авіаційну галузь після нього, зокрема питання фінансування, правового регулювання відновлювальних робіт та міжнародної взаємодії.Окремо розглянуто національні правові підходи до забезпечення безпеки польотів у кризових умовах, а також механізми адаптації національного законодавства до міжнародних стандартів. Проаналізовано приклади країн, які вже пройшли етап відновлення авіаційної інфраструктури після збройних конфліктів, що дозволило визначити найбільш ефективні правові рішення та інструменти.Результати дослідження свідчать, що ефективне відновлення авіаційного руху потребує комплексного підходу, який включає як національне, так і міжнародне правове регулювання. Висвітлено необхідність удосконалення чинних правових норм, спрямованих на швидке та безпечне відновлення повітряного простору, а також залучення міжнародної підтримки у процесі відбудови авіаційної галузі.

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ФОРМУВАННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

2025-04-29T10:02:55+03:00

Міжнародні стандарти формування та діяльності комерційних банків є важливою складовою глобальної фінансової системи, що забезпечує стабільність, прозорість та ефективність банківської діяльності. Вони охоплюють нормативні та організаційні принципи, які регулюють функціонування банків у міжнародному середовищі, сприяючи гармонізації фінансової політики різних країн.Основним джерелом міжнародних стандартів для банківської сфери є вимоги Базельського комітету з банківського нагляду (Basel Committee on Banking Supervision – BCBS). Найбільш значущими є Базельські угоди (Basel I, Basel II, Basel III), які регламентують капітальну адекватність банків, управління ризиками та ліквідністю. Зокрема, Basel III передбачає підвищені вимоги до рівня власного капіталу, ліквідності та стійкості банків перед фінансовими кризами.Крім Базельських угод, на діяльність комерційних банків впливають інші міжнародні регуляторні ініціативи, такі як принципи Міжнародної організації комісій з цінних паперів (IOSCO), рекомендації Фінансової дії з боротьби з відмиванням коштів (FATF) та директиви Європейського Союзу (CRD IV, CRR), що регламентують питання прозорості, фінансової звітності та відповідальності банківських установ.Важливу роль у формуванні банківських стандартів відіграє Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Світовий банк, які розробляють програми макроекономічної стабільності та фінансового розвитку, а також впроваджують інструменти оцінки банківських ризиків.Застосування міжнародних стандартів дозволяє комерційним банкам підвищити свою конкурентоспроможність, зменшити системні ризики та забезпечити відповідність вимогам міжнародних фінансових ринків. Одночасно, адаптація таких норм до національних умов є складним процесом, що вимагає ефективної взаємодії регуляторних органів, комерційних банків та міжнародних фінансових інституцій.Отже, міжнародні стандарти формування та діяльності комерційних банків є ключовим фактором стабільності світової банківської системи, сприяють запобіганню кризовим явищам і створюють єдині правила для фінансового сектора в глобальному масштабі.

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ АГРАРНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

2025-04-28T16:41:30+03:00

Стаття присвячена науковому дослідженню поняття юридичної відповідальності за порушення аграрного законодавства. Встановлено, що юридична відповідальність визначається як вид соціальної відповідальності, сутність якої полягає у застосуванні до правопорушників (фізичних і юридичних осіб) передбачених законодавством санкцій, що забезпечуються у примусовому порядку державою.В аграрному праві юридична відповідальність є комплексним правовим інститутом, що охоплює систему різногалузевих норм, які закріплюють види та порядок застосування заходів за порушення аграрного законодавства. Юридична відповідальність за аграрні правопорушення поділяється види за галузевою ознакою, а саме на адміністративну, кримінальну, майнову, дисциплінарну, матеріальну. Визначено, що юридична відповідальність за порушення аграрного законодавства – це є комплексний міжгалузевий інститут до складу якого входять юридичні норми, що закріплюють види та засоби, порядок застосування заходів за порушення у сільськогосподарському виробництві. Види й засоби відповідальності порушників норм аграрного законодавства врегульовані нормами різних галузей права. Вони мають міжгалузеву або загально-правову сферу дії, тому їх активно застосовують з метою охорони правопорядку в аграрному секторі економіки. Встановлено, що підставою відповідальності є порушення правил поведінки, що аграрні правовідносини. Тобто, наявність протиправного діяння і наявність вини щодо скоєного правопорушення. Крім того, підставою застосування юридичної відповідальності за порушення норм аграрного права слід назвати і правозастосовний акт винесений відповідним уповноваженим органом (наказ, постанова, вирок тощо). Визначено, що за вчинені правопорушення, законодавством передбачено такі види юридичної відповідальності: дисциплінарна, матеріальна, майнова, адміністративна, кримінальна. Зроблено висновок, що під час застосування юридичної відповідальності перед суб’єктами уповноваженими на застосування норм права стоїть завдання щодо вирішення питання який саме вид юридичної відповідальності слід засотувати і чи це дозволить досягти мети з якою вона застосовується до правопорушника. Тобто, під час визначення видів і заходів відповідальності враховується багато факторів, головним з яких виступає яке саме неправомірне діяння вчинено.

ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД У ЗАСТОСУВАННІ ТИМЧАСОВОГО ДОСТУПУ ДО РЕЧЕЙ ТА ДОКУМЕНТІВ, ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

2025-04-29T09:34:18+03:00

У статті наголошено, що роль працівників прокуратури при застосуванні тимчасового доступу до речей та документів є першочерговою. На це вказують вимоги закону України «Про прокуратуру» та положення Кримінального процесуального кодексу України (надалі – КПК України), що визначають прокурора як суб’єкта, на якого покладається обов’язок нагляду за дотриманням закону під час здійснення кримінального провадження у формі процесуального керівництва. Зазначено, що при взаємодії прокурора та слідчого у стадії досудового розслідування при застосуванні тимчасового доступу до речей та документів буде доцільним виділення діяльності слідчого в окрему функцію – розслідування правопорушення, при цьому не відносити його до будь-якої із сторін кримінального провадження, а за прокуратурою залишити нагляд за законністю розслідування.Швидке, всебічне, повне та неупереджене розслідування кримінальних правопорушень, поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження здійснюється за обов’язкової участі прокурорів, які використовують для цього свої повноваження відповідно до Конституції України, закону України «Про прокуратуру», КПК України та інших нормативно-правових актів.Розширюючи сферу судового контролю та запроваджуючи нові форми прокурорського нагляду, сучасне кримінальне процесуальне законодавство України в умовах воєнного стану передбачає також і нові процесуальні методики збирання та отримання доказів. Треба зазначити, що КПК України встановив як загальні правила застосування заходів забезпечення кримінального провадження (ст. 132), так і конкретні вимоги до клопотань слідчих про надання тимчасового доступу до речей і документів (ст. 160), а також поширив дію принципу змагальності на досудовому етапі кримінального провадження (ст. 3, ст. 7 та ст. 22).Доведено, що прокурор як суб’єкт кримінального процесу передусім відповідальний за ефективне функціонування всієї системи органів досудового провадження.

НАУКОВИЙ ГЕНЕЗИС ДОСЛІДЖЕНЬ ПОВНОВАЖЕНЬ ПРОКУРОРА У СФЕРІ КОНТРОЛЮ ЗА ВЧИНЕННЯМ ЗЛОЧИНУ: ЕВОЛЮЦІЯ ДОКТРИНАЛЬНИХ ПІДХОДІВ ТА ПРАВОЗАСТОСОВНА ПРАКТИКА

2025-04-29T09:39:37+03:00

Стаття присвячена дослідженню наукового генезису повноважень прокурора у сфері контролю за вчиненням злочину. У роботі здійснено аналіз еволюції доктринальних підходів до визначення ролі прокурора в кримінальному провадженні, окреслено ключові етапи розвитку його повноважень у контексті забезпечення законності дій правоохоронних органів, а також розглянуто основні проблеми правозастосовної практики. Автор розкриває основні підходи до трактування контролю за вчиненням злочину в юридичній доктрині та кримінальному процесі. Визначено, що історично роль прокурора в цьому аспекті зазнала суттєвих змін: від пасивного нагляду за законністю слідчих дій до активної участі у процесі контролю за вчиненням злочину, включно з прийняттям рішень щодо законності та доцільності таких заходів. Особливу увагу приділено міжнародним стандартам у сфері кримінального переслідування та практиці Європейського суду з прав людини, зокрема щодо заборони провокації злочину та критеріїв допустимості доказів. Окремо висвітлено законодавчі аспекти реалізації контролю за вчиненням злочину відповідно до положень Кримінального процесуального кодексу України, зокрема ч. 2 ст. 271 КПК, що визначає межі та обмеження у проведенні таких дій. Проведено аналіз судової практики, включно з рішеннями Верховного Суду, які встановлюють критерії оцінки допустимості доказів, отриманих унаслідок контролю за вчиненням злочину. Автор робить висновок про необхідність удосконалення механізму прокурорського нагляду за проведенням негласних слідчих (розшукових) дій, що має сприяти підвищенню ефективності кримінального переслідування та одночасному забезпеченню дотримання правових гарантій. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого розвитку наукових підходів до визначення ролі прокурора у сфері контролю за вчиненням злочину, а також для удосконалення правозастосовної практики в контексті кримінального процесуального права України.

ІНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ДЕТЕРМІНАНТИ ФОРМУВАННЯ ДОКАЗОВОЇ БАЗИ АДВОКАТОМ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

2025-04-29T09:12:52+03:00

У статті досліджуються інституційно-правові детермінанти формування доказової бази адвокатом у кримінальному провадженні. Проаналізовано нормативно-правове регулювання доказової діяльності сторони захисту, її процесуальні можливості та обмеження у зборі та поданні доказів. Висвітлено доктринальні підходи до визначення ролі адвоката в доказуванні та встановлення обставин кримінальної справи. Змагальність кримінального процесу розглянута як ключовий принцип, що забезпечує баланс між сторонами та надає адвокату процесуальні інструменти для активної участі у доказовій діяльності.Окрема увага приділена аналізу правових механізмів отримання доказів стороною захисту, зокрема права на витребування документів, можливості проведення адвокатських розслідувань, залучення експертів і спеціалістів, отримання пояснень від свідків та використання новітніх технологій у доказовому процесі.Визначено основні проблеми реалізації права на збирання доказів, зокрема труднощі у доступі до певних категорій інформації, обмеженість доказових інструментів у порівнянні з можливостями сторони обвинувачення, а також практичні аспекти використання доказів, отриманих адвокатом, у судовому розгляді.Розглянуто питання допустимості та належності доказів, отриманих адвокатом, у контексті судової практики та міжнародних стандартів кримінального процесу. Проведено порівняльний аналіз підходів різних правових систем щодо оцінки доказової діяльності захисника, а також впливу практики Європейського суду з прав людини на розширення доказових можливостей адвокатури. Особливу увагу приділено правозастосовним проблемам визнання доказів, отриманих захисником, а також процесуальним гарантіям, що забезпечують рівність сторін у кримінальному провадженні.У статті також розглядається питання використання цифрових технологій у доказовій діяльності адвоката, зокрема застосування OSINT-методів. Окреслено перспективи розвитку доказової діяльності адвоката у кримінальному процесі, зокрема через удосконалення нормативного регулювання, запровадження нових механізмів доказування, розширення процесуальних можливостей сторони захисту та підвищення ролі адвокатських розслідувань. Визначено необхідність подальших наукових досліджень, спрямованих на адаптацію національного законодавства до міжнародних стандартів, зокрема рекомендацій Європейського суду з прав людини та основоположних принципів кримінального судочинства в країнах ЄС.Зроблено висновки про необхідність удосконалення законодавчих положень, що регламентують діяльність адвоката у кримінальному процесі, а також розробку методичних рекомендацій щодо ефективного використання доказової бази стороною захисту. Запропоновано шляхи підвищення ефективності адвокатської доказової діяльності через розширення процесуальних гарантій змагальності та рівності сторін у кримінальному процесі.

КРИМІНОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ГРУПОВОЇ НЕКОРИСЛИВОЇ НАСИЛЬНИЦЬКОЇ ЗЛОЧИННОСТІ ДІТЕЙ ТА ЇЇ ОЗНАК

2025-04-29T09:19:40+03:00

У статті розглянуто насильницьку некорисливу злочинність дітей й встановлено, що вона має переважно груповий характер, адже саме у складі групи діти, як правило, вчиняють найбільш тяжкі злочини такі як вбивства, тілесні ушкодження, катування, хуліганства. Характерними ознаками групових насильницьких злочинів, учинених дітьми є суспільна небезпека діяння та насильницький характер злочину. Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак злочину: цінністю тих благ, на які посягає злочин, а саме шкідливістю наслідків, що настають через учинення злочину, способу й мотиву діяння, формою та ступенем вини. Таким чином, під груповою некорисливою насильницькою злочинністю дітей запропоновано розуміти сукупність протиправних, винних, суспільно небезпечних діянь, які носять некорисливий, але насильницький характер, вчиняються у складі групи особами віком до 18 років й посягають на невід’ємні права людини, зокрема життя та здоров’я, честь і гідність, а також на моральні та культурні цінності.Надано кримінально-правову характеристику групової некорисливої насильницької злочинності дітей і з’ясовано, що до цієї категорії злочинів належать: умисне вбивство; всі види умисних тілесних ушкоджень; катування і частково хуліганство, які утворюють самостійний у кримінологічному плані блок кримінальних протиправних насильницьких діянь. Установлено, що система нормативно-правових актів, які визначають існування інституту групової некорисливої насильницької злочинності дітей, є недосконалою, оскільки чинне законодавство України містить безліч суперечностей та прогалин. Аналізуючи норми, що регулюють відповідальність за злочини, вчинені дітьми у співучасті, авторка дійшла висновку, що існує проблема формулювання поняття групового кримінального правопорушення в національному кримінальному законодавстві. Нині у кримінальному судочинстві виникають проблеми під час притягнення осіб до відповідальності за групове вбивство (п. 12 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України). Запропоновані шляхи до вирішення окресленої проблеми.

ЗАГАЛЬНОСОЦІАЛЬНІ ЗАХОДИ ЗАПОБІГАННЯ КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОПОРУШЕННЯМ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ НА ФОНДОВОМУ РИНКУ

2025-04-29T09:24:28+03:00

У статті здійснено аналіз загальносоціальних заходів запобігання кримінальним правопорушенням, що вчиняються на фондовому ринку. З’ясовано, що сучасне українське суспільство вважає основним завданням зменшення та контролю злочинності. Цей підхід до запобігання кримінальним правопорушенням базується на концепції повного залучення всіх ресурсів суспільства, держави та громадян для реалізації заходів, спрямованих на запобігання злочинним проявам на різних рівнях – від національного до конкретних криміногенних ситуацій у регіонах. Запобігання злочинності є складовою соціальної політики держави, яка має на меті подолання криміногенно небезпечних протиріч у суспільних відносинах для їх позитивного вирішення та поступового усунення (так зване загальносоціальне запобігання). Окреслено, що заходи загальносоціального (державного) характеру це комплекс ефективних заходів різних напрямів, таких як соціально-економічні, правові, ідеологічні, організаційно-управлінські та культурно-виховні. Ці заходи спрямовані на подальший розвиток та удосконалення соціальних відносин, а також на усунення або нейтралізацію факторів, що сприяють виникненню злочинності.Запобігання кримінальним правопорушенням на фондовому ринку вимагає розробки, впровадження та реалізації комплексу правових, організаційних і практичних заходів на загальнодержавному та міжвідомчому рівнях.Наголошено, що загальносоціальні заходи, хоча й не є прямими інструментами боротьби з злочинністю або її запобігання, формують умови, які ускладнюють виникнення злочинних дій в цілому. Це вказує на те, що безпека суспільства безпосередньо пов’язана з ризиками та загрозами, які можуть становити небезпеку. Відповідно до специфіки кримінальних правопорушень, що вчиняються на фондовому ринку можна поділити на дві групи: загально-соціальні та спеціально-кримінологічні. При аналізі загальносоціальних заходів, спрямованих на запобігання кримінальним правопорушенням на фондовому ринку, можна відзначити складність підходу, яка проявляється у двох основних аспектах: різноманіття учасників процесу запобігання та різноманітність заходів, які спрямовані на досягнення цілей запобігання кримінальним правопорушенням на фондовому ринку, включаючи правові, процесуальні, організаційно-управлінські та інформаційні.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ФОРМА ПЕРЕШКОДЖАННЯ ЗАКОННІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ: КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

2025-04-29T09:28:50+03:00

Наукове дослідження присвячене актуальним питанням кримінально-правової характеристики перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань.Охарактеризовано необхідність криміналізації діянь з точки зору кримінально-правової науки, зокрема викладено ряд суспільних відносин, які мали нагальну потребу в охороні кримінально-правовими засобами. Здійснено аналіз чинного законодавства з метою визначення кола військових формувань утворених відповідно до законів України. Крім того, в роботі визначені основний безпосередній об’єкт, додатковий необхідний безпосередній об’єкт злочину, а також об’єктивну сторону злочину, суб’єкт та суб’єктивну сторону злочину як невід’ємні елементи кримінально-правової характеристики. Узагальнено кваліфікуючі ознаки та надано визначення поняттю «перешкоджання» в контексті кримінально-правової характеристики перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань. Визначено основні форми вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 114-1 Кримінального кодексу України, зокрема виокремлено фізичну та інтелектуальні форми. Проаналізовано судову практику, що в свою чергу надало можливість виокремити спосіб вчинення перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України в інтелектуальній формі, а саме шляхом адміністрування/модерування Інтернет-ресурсів на платформі різноманітних соціальних мереж і месенджерів в яких поширюється інформація щодо переміщення військовослужбовців у тому числі територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки під час здійснення мобілізаційних заходів. Визначено правову основу здійснення заходів, а також структуру та підпорядкування територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.