Київський часопис права

РОЛЬ ПРАВОВОЇ ДОКТРИНИ В СУЧАСНОМУ ПРАВОТВОРЧОМУ ПРОЦЕСІ: НАУКОВИЙ ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ НОРМ ПРАВА

2025-12-08T14:12:10+02:00

У статті висвітлено концептуальні підходи до розуміння правової доктрини як одного з ключових чинників сучасної правотворчості. Автором установлено, що доктрина в умовах динамічного розвитку суспільства та права виконує не лише суто теоретичну, а й практичну функцію, оскільки забезпечує наукове підґрунтя для формування якісних і стабільних правових норм. Доведено, що сучасні процеси, а також реформа правової системи України вимагають більшої опори правотворчості на наукові розробки та правові ідеї.Обґрунтовано, що використання правової доктрини у правотворчому процесі сприяє підвищенню якості законодавства, усуненню суперечностей між нормами, а також наближенню національної правової системи до європейських стандартів. Аргументовано необхідність системного впровадження результатів доктринальних досліджень у практику законотворення, що зокрема передбачає активне залучення науковців до експертизи проєктів нормативно-правових актів. У статті також висвітлено роль доктрини у забезпеченні правової визначеності, стабільності правопорядку та формуванні єдиної праворозумінної культури.На підставі проведеного дослідження визначено, що правова доктрина в сучасному правотворчому процесі України пов’язує правову науку та практику правотворчого процесу. Її науковий вплив на формування норм є багатовимірним, починаючи концептуальним осмисленням базових принципів права та включаючи формулювання конкретних юридичних конструкцій, які лягають в основу нормативних приписів. Доведено, що неурахування доктрини у правотворчій діяльності призводить до фрагментарності законодавства та ускладнює його застосування.Обґрунтовано необхідність вироблення державної стратегії інтеграції правової доктрини у процеси розробки та ухвалення законів, що відповідає не лише внутрішнім потребам правової системи України, а й викликам євроінтеграційного курсу. Аргументовано, що лише через тісну взаємодію наукових ідей та правотворчих практик можливе досягнення справжнього верховенства права та побудова ефективної системи законодавства, здатної відповідати потребам сучасного демократичного суспільства.

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ВПЛИВУ РЕЛІГІЇ НА ПРАВОВУ ПОВЕДІНКУ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

2025-12-08T14:18:07+02:00

Стаття присвячена дослідженню актуальних питань взаємодії і взаємного впливу правових норм і релігійних норм на прояви поведінки суб’єктів правовідносин. Наголошується на цінності релігійних норм, які виступають ключовим елементом, що здійснює регулювання суспільних відносин протягом тривалого історичного періоду.З’ясовано, що вкрай актуальними і спірними питанням є встановлення ключових нюансів відмежування особливостей, відмови особи від військової служби через свої релігійні переконання, від зловживання особою наданих їй правав і спробами ухилитися від виконання обов’язку визначеного Конституцією України щодо захисту нашої країни від збройної агресії. Саме суд, має встановити і оцінки серйозність релігійних переконань особи, щоб запобігати її спробам зловживанню і ухиленню від проходження військової служби і захисту батьківщини. Досліджено позицію Європейського суду з прав людини, який у своїх рішення неодноразово наголошував увагу на тому, що в силу гарантованого пунктом 1 статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права, держава має забезпечити громадянам проходження альтернативної (невійськової) служби, яка має бути повністю відокремленою від військового обов’язку, та визнавав право громадян з релігійними переконаннями на відмову від проходження військової служби за їх релігійними переконаннями. В свою чергу, правові позиції, які викладені у судових рішення, як в адміністративному судочинстві, так і в кримінальному судочинстві, визначають, що судами по різному трактується гарантоване громадянину право сповідувати свою релігію або переконаннях в аспекті можливості відмови від військової служби.Зроблено висновок, на нагальній потребі внесення змін до норм чинного законодавства, з метою закріплення права громадян на альтернативну службу під час дії воєнного стану. У питанні законодавчого врегулювання можливості замінити військової служби на альтернативну (невійськову) службу громадянам за їх релігійними переконаннями, необхідно знайти баланс між гарантуванням і забезпеченням особі права на відмову від військової служби через свої релігійні переконання, та мінімізацією випадків зловживання особою наданими їй правами і ухиленням від виконання обов’язку щодо захисту країни від збройної агресії.

ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ У СФЕРІ АЛЬТЕРНАТИВНОЇ (НЕВІЙСЬКОВОЇ) СЛУЖБИ

2025-12-08T14:22:29+02:00

У статті досліджується правова природа зловживання правом у контексті реалізації права на альтернативну (невійськову) службу. Обґрунтовано, що в умовах воєнного стану ця сфера набуває особливої чутливості, а тому потребує балансу між захистом свободи совісті та виконанням конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни.Проаналізовано міжнародно-правові стандарти (стаття 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, стаття 9 Європейської конвенції з прав людини та стаття 18 Загальної декларації прав людини) та положення національного законодавства. З’ясовано, що практична реалізація права на альтернативну (невійськову) службу зіштовхується зі значними труднощами, зокрема через відсутність чітко визначених правових механізмів під час мобілізації. Обґрунтовано, що одним із ключових викликів є явище зловживання правом, яке може мати двосторонній характер: з боку громадян, у вигляді неправдивого декларування переконань з метою уникнення мобілізації; з боку посадових осіб, у формі безпідставного обмеження доступу до реалізації цього права. У статті наголошено на необхідності застосування загальноправового принципу добросовісності як критерію для розмежування легітимної реалізації права на альтернативну службу та його зловживання.Особливу увагу приділено судовій практиці, що демонструє як випадки добросовісного звернення до права на альтернативну службу, так і спроби його недобросовісного використання з метою уникнення мобілізації. Показано, що зловживання у цій сфері можливі не лише з боку громадян, а й посадовців територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, які чинять перешкоди у реалізації законного права. Запропоновано підходи до розмежування сумлінного використання права та зловживання ним на основі принципу добросовісності, а також окреслено механізми інституційного реагування.

ПРОБЛЕМАТИКА ЗАКОНОДАВЧОГО ОФОРМЛЕННЯ ТА КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЇ ОБ’ЄКТА «НАНОТЕХНОЛОГІЯ» В УКРАЇНІ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

2025-12-08T14:25:35+02:00

Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу законодавчого оформлення і концептуалізації об’єкта «нанотехнологія» в Україні.Встановлено, що перша широка дискусія, присвячена обговоренню нанотехнологій, відбулася в 2000 році в Національному науковому фонді США, в ході якої було зроблено висновок про їх міждисциплінарний характер і визнано стратегічно важливим ресурсом розвитку держави. Наведено дефініцію терміну «нанотехнологія». Зазначено, що метричною основою цієї категорії є одиниця величини «нанометр» і розкрито значення нанорозмірних параметрів.Констатовано, що розвиток нанотехнологій поставив перед правовою системою необхідність відійти від класичного сприйняття правових об’єктів.Наголошено на унікальності феномену «нанотехнологія», досліджено його аксіологію та акцентовано на масштабах ризиків його використання, що підкреслює антиномічність його потенціалу.Зазначено, що правове регулювання нанотехнологій в Україні, як і у всьому світі, залишається незначним та обмеженим. Проведено теоретико – правовий аналіз нормативної бази регулювання нанотехнологій в Україні.Проаналізовано Концепцію Державної цільової науково-технічної програми «Нанотехнології та наноматеріали» на 2010-2014 роки від 02.04.2009 року. Зазначено, що цей документ містить досить важливі, концептуально виважені і змістовні положення, перераховано їх та оцінено концептуальне значення нормативного акту.Досліджено зміст Стратегії розвитку сфери інноваційної діяльності на період до 2030 року, прийнятої 10 липня 2019 року. Встановлено, що загальна мета Стратегії полягає у розбудові національної інноваційної екосистеми з метою забезпечення швидкого та якісного перетворення наукових ідей, досліджень і технологічних розробок у реально реалізовані продукти і послуги.Приділено увагу опрацюванню Стратегії цифрового розвитку інноваційної діяльності України (WINWIN) на період до 2030 року, схвалена 31 грудня 2024 року, що супроводжується Операційним планом заходів з її реалізації у 2025-2027 роках. Наголошено, що з позиції останніх законодавчих змін, цей документ є найактуальнішим. Проведено ґрунтовний аналіз нормативного акту, визначено його сильні сторони та недоліки. Окремо відзначено Закон України «Про технічні регламенти та оцінку відповідності» як нормативно-правовий акт, який виконує незначну роль опосередкованого регулятора правовідносин, теоретично релевантних для нанотехнологій.Встановлено, що ефективне законодавче оформлення об’єкту «нанотехнологія» потребує комплексного підходу, реалізацію якого доцільно конкретизувати у семи ключових напрямках, зміст кожного з яких розкрито.Зроблено висновок, що на рівні національного законодавства України нанотехнології не стали пріоритетним напрямом для нормативного оформлення, але і не залишаються цілком поза увагою законодавця. Наголошено, що концептуалізація об’єкта «нанотехнологія» у правовому полі фактично відсутня, що ніяк не корелюється з сучасними викликами.Зазначено, що подальше оформлення та побудова нанотехнологічного законодавства має передбачати розроблення цілісної концепції правового регулювання цього об’єкта, з обов’язковим врахуванням його міждисциплінарного характеру, інноваційного потенціалу, можливих ризиків та загальних особливостей юридичної природи.

ПОЛІТИЧНА ФУНКЦІЯ ДЕРЖАВИ ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕАЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ

2025-12-08T14:29:09+02:00

У статті досліджено політичну функцію держави як ключовий механізм реалізації суспільних інтересів у сучасному правовому полі. Автор аналізує зміст цієї функції, її взаємозв’язок з іншими функціями держави, а також значення у формуванні політичної стабільності, забезпеченні національної безпеки та досягненні суспільного консенсусу. Особливу увагу приділено трансформації політичної функції держави в умовах зовнішніх загроз, кризових явищ і викликів демократії. Обґрунтовано, що ефективне здійснення політичної функції держави сприяє зміцненню легітимності влади, активізації громадської участі та захисту основоположних прав людини. Визначено перспективи подальшого вдосконалення політичної функції в контексті побудови правової, демократичної та соціальної держави. Окремо розкрито специфіку та окремі наукові підходи до розуміння сутності політичної функції держави в умовах дії воєнного стану. Наголошено на тому, що в юридичній науці ця функція висвітлюється недостатньо системно, а найчастіше розглядається в контексті аналізу інших функцій держави. Автор підкреслює, що ключем до глибшого розуміння політичної функції сучасної української держави виступає характеристика державності – її суверенітет, який у період війни набуває особливого значення. Саме ця характеристика дозволяє чітко окреслити межі державної діяльності та диференціювати внутрішні й зовнішні функції. У таких обставинах функціонування української держави може бути спрямоване на забезпечення передбачуваності, ефективності та стабільного розвитку.У підсумку автор зазначає, що політична функція держави є однією з базових і визначальних у системі функцій держави, оскільки саме через її реалізацію відбувається формування, вираження та захист загальносуспільних інтересів, а також забезпечення політичної стабільності та легітимності влади. Ця функція виступає механізмом злагодження інтересів різних соціальних груп, інструментом впливу на політичну свідомість та участь громадян у державному управлінні, а також засобом реалізації державної політики, зокрема в умовах соціальних трансформацій чи загроз національній безпеці.

РОЛЬ РАДИ ЄВРОПИ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ВІДШКОДУВАННЯ УКРАЇНІ ЗБИТКІВ, ЗАВДАНИХ РОСІЙСЬКОЮ АГРЕСІЄЮ

2025-12-09T08:45:34+02:00

У статті описано роль і внесок Ради Європи у формування міжнародного компенсаційного механізму для відшкодування збитків Україні, завданих збройною агресією Російської Федерації. Мета статті – з’ясувати правові та інституційні інструменти, через які Рада Європи забезпечує перехід від політичних декларацій до практичних рішень у сфері репарацій. Показано, що після 24 лютого 2022 року Рада Європи зайняла однозначну позицію щодо притягнення до відповідальності держави-агресора й стала лідером у започаткуванні відповідних механізмів, зокрема у сфері відшкодування збитків завданих агресією. Першим результатом стало створення під її егідою Реєстру збитків для України (як першого елементу майбутнього міжнародного компенсаційного механізма), як розпочав прийом заяв навесні 2024 року. Аргументовано, що інституційна модель Ради Європи – через Розширену часткову угоду – забезпечує відкритість для приєднання третіх держав і правову легітимність механізму, а також створює підґрунтя для наступних етапі – Компенсаційної (Претензійної) комісії та Компенсаційного фонду, а також узгодження діяльності з майбутнім Спеціальним трибуналом щодо злочину агресії (в частині перерахування конфіскованих коштів осіб, визнаних винними на користь компенсаційного механізму).Системно висвітлено роль Ради Європи як інституційної платформи, спроможної замістити дефіцит ефективності універсальних міжнародних організацій. Зроблено висновок, що, попри тривалість процесу і виклики виконання (джерела фінансування, координація з національними конфіскаційними режимами), обрана модель створює реалістичну рамку для забезпечення справедливості та відновлення прав постраждалих, зміцнюючи віру в дієздатність міжнародного права.

МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ВИМОГИ ЯК ЕЛЕМЕНТ ДОСТУПУ ДО ПРОФЕСІЇ АДВОКАТА: ДОСВІД КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ЯК ОРІЄНТИР ДЛЯ УКРАЇНИ

2025-12-09T08:56:01+02:00

Стаття присвячена дослідженню морально-етичних вимог як ключового елементу доступу до адвокатської професії, аналізу їх застосування в країнах Європейського Союзу та розробці пропозицій щодо імплементації відповідних стандартів в Україні. Морально-етичні вимоги для представників правничих професій розглядаються як фундаментальна основа для забезпечення довіри суспільства до правничих професій, зокрема адвокатури, яка відіграє важливу роль у реалізації принципів справедливості, верховенства права та захисту прав людини. У статті наголошується, що доброчесність і бездоганна репутація є невід’ємними умовами для формування авторитету правосуддя та легітимності його інститутів.Дослідження підкреслює, що в Україні вимога доброчесності вже інституціоналізована для суддів і прокурорів, де вона закріплена на законодавчому рівні та перевіряється через декларації доброчесності й кваліфікаційні процедури. Водночас Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не містить чітких морально-етичних критеріїв для осіб, які прагнуть отримати статус адвоката, обмежуючись формальними підставами для відмови. Це створює прогалину в системі професійного добору, що не відповідає сучасним викликам і європейським стандартам.Окрему увагу приділено аналізу наукових позицій щодо необхідності перевірки моральних якостей осіб, які прагнуть отримати право на заняття адвокатською діяльністю, зокрема пропозиціям впровадження психологічного тестування або використання поліграфа, які, утім, виявляються методологічно вразливими та не відповідають стандартам правозастосування. Доведено, що у вітчизняній доктрині бракує уніфікованих критеріїв визначення доброчесності, що зумовлює потребу вивчення європейського досвіду.На основі аналізу досвіду окремих країн Європейського Союзу встановлено, що морально-етичні вимоги, такі як бездоганна репутація, етичність, чесність, відсутність аморальних проступків чи дій, що підривають довіру до професії, є обов’язковими для доступу до адвокатської діяльності. В свою чергу, процедура не обмежуються перевіркою відсутності судимості, а охоплює ширший спектр характеристик, зокрема поведінку у попередній професійній діяльності, добросовісність у суспільних відносинах, відповідність стилю життя задекларованим доходам. На основі проведеного дослідження пропонується внести зміни до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», запровадивши морально-етичні вимоги як окремий критерій доступу до професії. Також, рекомендовано запровадити механізм подання декларації доброчесності для осіб, що прагнуть набути право на заняття адвокатською діяльністю, з презумпцією достовірності поданих відомостей і обов’язком кваліфікаційних органів здійснювати їх реальну перевірку. Такий підхід дозволить не лише формально закріпити критерій моральності, але й забезпечити його дієве застосування, що наблизить українську модель доступу до адвокатської професії до європейських стандартів та сприятиме утвердженню незалежної, доброчесної й авторитетної адвокатури.

ПРАВОВІ НАСЛІДКИ СЕРЙОЗНИХ ПОРУШЕНЬ ЖЕНЕВСЬКИХ КОНВЕНЦІЙ У МІЖНАРОДНОМУ ГУМАНІТАРНОМУ ПРАВІ

2025-12-09T09:00:28+02:00

У статті акцентовано увагу на тісному взаємозв’язку норм міжнародного гуманітарного права з нормами міжнародного кримінального права та міжнародного права з прав людини. До серйозних порушень прав людини належать злочин геноциду, злочини проти людяності, воєнні злочини та злочин агресії. Особливу категорію становлять воєнні злочини, які, окрім положень Римського статуту, детально регламентуються Чотирма Женевськими конвенціями від 12 серпня 1949 року та Додатковими протоколами (І, ІІ, ІІІ) до них. Зазначені міжнародні акти покладають на держави обов’язок криміналізувати серйозні порушення міжнародного гуманітарного права у національному законодавстві. В Україні ця вимога реалізована, зокрема, шляхом включення відповідних статей до Кримінального кодексу України. Воєнні злочини не мають строку давності, а їх безкарність є неприпустимою. Держава зобов’язана виявляти (розшукувати) осіб, які вчинили такі злочини, та притягати їх до суду незалежно від їхнього громадянства або передавати іншим державам разом із доказами для обвинувачення. При цьому має бути гарантовано справедливий судовий розгляд, що відповідає міжнародним стандартам належного судочинства. Держави несуть відповідальність за порушення норм міжнародного гуманітарного права у випадках, коли вони не виконують зобов’язань щодо захисту цивільного населення та обмеження методів ведення війни, а також коли надають допомогу чи підтримку сторонам, які порушують ці норми.У міжнародному гуманітарному праві серйозні порушення Женевських конвенцій визнаються воєнними злочинами. Важливу роль у забезпеченні невідворотності покарання відіграють механізми міжнародної юрисдикції, зокрема діяльність Міжнародного кримінального суду та національних судових органів.Правові наслідки таких злочинів спрямовані не лише на притягнення винних до відповідальності, а й на запобігання новим злочинам і зміцнення міжнародного правопорядку.

ЩОДО КОНСТИТУЦІЙНОСТІ ПОЛОЖЕНЬ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КОМПЕНСАЦІЮ ЗА ЗРУЙНОВАНІ ОБ’ЄКТИ НЕРУХОМОГО МАЙНА ВНАСЛІДОК ЗБРОЙНОЇ АГРЕСІЇ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

2025-12-08T14:32:56+02:00

Стаття присвячена аналізу конституційності положень Закону України «Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об’єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, та Державний реєстр майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України» від 23 лютого 2023 року, який був прийнятий у відповідь на масштабні руйнування житлового фонду України внаслідок збройної агресії російської федерації. В роботі обґрунтовано, що норма пункту 3 частини 3 статті 2 Закону, яка позбавляє спадкоємців осіб, до яких застосовані санкції або які мають судимість за злочини проти національної безпеки, права на отримання компенсації за зруйноване чи пошкоджене нерухоме майно, суперечить статті 61 Конституції України. Автори підкреслюють, що принцип індивідуального характеру юридичної відповідальності, закріплений у Конституції України та міжнародних договорах (Європейська конвенція з прав людини, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Хартія основних прав ЄС), унеможливлює перенесення негативних правових наслідків на спадкоємців, які не брали участі у злочинній діяльності спадкодавця. У статті проведено доктринальний та практичний аналіз сутності принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, наведені позиції науковців та практика Конституційного Суду України, яка підтверджує необхідність персоналізації застосування санкцій і покарань. Підкреслено, що виключення спадкоємців з кола отримувачів компенсації за зруйноване житло фактично ототожнює їх зі співучасниками діянь спадкодавця, що є дискримінаційним і суперечить основам правової держави. Запропоновано внесення змін до спірної норми Закону з метою уточнення випадків, коли спадкоємці дійсно можуть бути обмежені у праві на компенсацію, а саме – якщо об’єкти нерухомості були набуті спадкодавцем у спосіб, що суперечить національній безпеці та інтересам держави. Такий підхід дозволить досягти балансу між захистом прав громадян та державними інтересами, забезпечивши відповідність законодавства Конституції України та міжнародним стандартам у сфері прав людини.

ІННОВАЦІЙНА ДЕРЖАВА У КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОМУ ДИСКУРСІ: НОВА КОНЦЕПЦІЯ АБО СУЧАСНИЙ ВИМІР СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ?

2025-12-08T14:37:55+02:00

Стаття присвячена проблематиці конституціоналізації принципу інноваційної держави в Україні. Автором проаналізовано визначення інновацій у якості основного елементу інноваційної екосистеми держави, без належного функціонування якої неможливо досягти добробуту в суспільстві, оскільки вона сприяє досягненню цілей сталого розвитку. Висвітлюється нерозривний зв’язок Цілей Сталого Розвитку Організації Об’єднаних Націй та конституційного принципу соціальної держави. Розкривається місце права на інноваційну діяльність в Конституції України. Суть принципу інноваційної держави досліджується крізь призму поглядів експерта у галузі публічного управління та першого головного технічного директора Сполучених Штатів Америки (далі – США) Аніша Чопри. Наводяться практичні приклади дієвості інноваційної держави у США в бік піднесення благополуччя населення. Під час надання характеристики інноваційній державі автор наголошує на її кінцевій меті, яку пов’язують спільні ознаки з метою класичної соціальної держави. Перелічуються ознаки та інструменти інноваційної держави за А. Чопрою. У статті згадується криза соціальної держави та її причини згідно поглядів зарубіжних та українських вчених як одна із причин актуалізації конституційного тексту. Досліджені погляди українських вчених (зокрема, В. Речицького) щодо фіаско соціальної держави за чинною Конституцією України. Автором поставлено питання щодо необхідності відображення принципу інноваційної держави у конституційному дискурсі. Аналізується ймовірність розгляду інноваційної держави у якості неомоделі соціальної держави. Автор досліджує можливості відображення принципу інноваційної держави у тексті Основного Закону. Окрема увага акцентується на необхідності подальшого розвитку цієї тематики з урахуванням необхідності вирішення кризи соціальної держави, реформування конституційного тексту (наприклад, шляхом прийняття нової Конституції України), з огляду на процеси діджиталізації та стрімкий інноваційний прогрес, а також стимулювання активного суспільства, здатного себе забезпечувати.

ЗАБОРОНА ТА ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА НА СВОБОДУ МИРНИХ ЗІБРАНЬ: КОНСТИТУЦІЙНА ТА МІЖНАРОДНА ПЕРСПЕКТИВА

2025-12-08T14:43:21+02:00

У цій статті розглядається право на свободу мирних зібрань як одне з основних прав людини в демократичному суспільстві, з особливим акцентом на судовій практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та конституційних підходах різних держав. Мета статті – проаналізувати судову практику ЄСПЛ та національні правові рамки з метою з’ясування, як визначаються та застосовуються «обмеження» та «заборони» щодо зібрань, особливо в надзвичайних умовах (пандемія COVID-19 та воєнний стан). Будь-яке втручання у збори має бути законним, переслідувати законну мету (таку як безпека, охорона здоров’я населення або права інших осіб) і бути «необхідним у демократичному суспільстві». Зокрема, Суд наголосив, що загальна заборона публічних зібрань є «надзвичайно серйозним» втручанням, яке вимагає особливо переконливого обґрунтування (наприклад, ЄСПЛ визнав безрозбірливу заборону масових мітингів без належного обґрунтування непропорційним обмеженням).Порівняльний аналіз показує значні відмінності між конституціями. Деякі держави просто гарантують права на зібрання без деталізації, тоді як інші перелічують конкретні підстави для їх обмеження. Наприклад, в Україні чи Німеччині для проведення спонтанного зібрання достатньо простого повідомлення (з подальшим судовим переглядом), тоді як в інших країнах організатори повинні отримати попередній дозвіл, що фактично робить будь-яку несанкціоновану подію незаконною.Важливо, що термінологія має значення: коли в законі йдеться про «заборону», влада, як правило, повністю забороняє зібрання, але коли йдеться про «обмеження», зазвичай мається на увазі встановлення умов (щодо часу, місця або поведінки) без заперечення самого права. Ці юридичні відмінності відображаються на практиці і визначають, як демократичні держави толерують або обмежують публічні мирні зібрання.У дослідженні особлива увага приділяється кризовим ситуаціям. У ньому зазначається, що пандемія COVID-19 та надзвичайні ситуації воєнного часу спонукали багато урядів запровадити суворі правила (обмеження кількості учасників, соціальне дистанціювання) або навіть тимчасові повні заборони на зібрання. Декілька держав офіційно відступили від міжнародних зобов’язань щодо зібрань під час цих надзвичайних ситуацій. При цьому принцип пропорційності залишається найважливішим: заходи не можуть виходити за межі об’єктивно необхідного, а після закінчення кризи будь-які надмірно широкі заборони повинні бути скасовані або пом’якшені. Цей аналіз підкреслює делікатний баланс між захистом громадського порядку або здоров’я та збереженням громадянських свобод у кризові часи.Систематизуючи ці порівняльні підходи, ця стаття робить внесок у теорію та доктрину прав людини.Вона роз’яснює, що органи влади повинні зважувати кожне обмеження з огляду на його необхідність, та розрізняє допустимі обмеження від недопустимих заборон. Ця концепція має практичне значення: чітке розмежування між дійсними обмеженнями та забороненими діями сприятиме правильному виконанню статті 11 Конвенції на національному рівні. У перспективі ці висновки можуть слугувати орієнтиром для судів та політиків, прояснюючи критерії та термінологію щодо обмежень зібрань навіть у разі надзвичайних повноважень. У дослідженні стверджується, що досягнення принципового балансу між вимогами безпеки та основними свободами є можливим за умов верховенства права. Отже, його висновки можуть стати основою для поточних юридичних дебатів та розвитку доктрини щодо громадянських свобод у надзвичайних ситуаціях.

РОДОВИЙ ОБʼЄКТ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ МЕДИЧНИМИ ПРАЦІВНИКАМИ В УКРАЇНИ

2025-12-08T16:49:38+02:00

В статті аналізується родовий об’єкт кримінальних правопорушень, що вчиняються у сфері медичної діяльності. Пропонується авторська класифікація кримінальних правопорушень, які вчиняються медичними працівниками. Вказується, що окремі кримінальні правопорушення, пов’язані із виконанням медичними працівниками своїх обов’язків розміщені в інших розділах національного кримінального законодавства, що свідчить про те, що їх родовим об’єктом законодавцем визначено суспільні відносини, які безпосередньо не пов’язані із захистом здоров’я населення. Відзначається, що непоодинокими є випадки, коли кримінальні правопорушення, які вчиняються медичними працівниками у сфері здійснення безпосередніх повноважень неправильно кваліфікуються за іншими статтями кримінального законодавства, зокрема – як протиправні діяння у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної із наданням публічних послуг. Така ситуація часто зумовлена тим, що родовим, а також обов’язковим безпосереднім об’єктом таких протиправних діянь не є здоров’я особи, а визначені інші суспільні відносини та блага, зокрема – воля (наприклад, незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги), право на приватність особистого життя (наприклад, розголошення медичним працівником таємниці усиновлення (удочеріння)), особисті права (порушення права на безоплатну медичну допомогу), встановлений законом порядок обігу лікарських засобів (фальсифікація лікарських засобів або обіг фальсифікованих лікарських засобів) тощо. Підсумовується, що наявність диференційованих по різних розділах кримінального законодавства кримінальних правопорушень, що вчиняються у медичній сфері свідчить про те, що законодавець залишає за можливе вважати, що такі діяння можуть посягати не лише на суспільні відносини у сфері забезпечення права на отримання належної медичної допомоги.

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПРОБЛЕМ КВАЛІФІКАЦІЇ НАСИЛЬСТВА НАД НАСЕЛЕННЯМ У РАЙОНІ ВОЄННИХ ДІЙ

2025-12-08T16:52:30+02:00

Стаття присвячена дослідженню кримінально-правових аспектів насильства над населенням у районі воєнних дій, передбаченого ст. 433 КК України. У контексті повномасштабної агресії російської федерації проти України актуалізується проблема кваліфікації таких злочинів, що вчиняються військовослужбовцями проти цивільного населення. Розкриваються об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу злочину, його співвідношення з іншими злочинами проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, зокрема зі ст. 438 КК України. Особлива увага приділяється аналізу міжнародних джерел права –Женевських конвенцій 1949 р. та Додаткових протоколів 1977 р., які формують міжнародно-правові стандарти захисту цивільного населення. Підкреслюється значення рішень Верховного Суду України щодо тлумачення диспозиції ст. 433 КК, зокрема в частині розмежування фізичного та психічного насильства, а також проблеми відмежування від злочинів проти власності. Акцентується увага на складнощах правозастосування, зумовлених широкою та узагальненою диспозицією статті, що створює проблеми для кваліфікації діянь. Запропоновано напрями вдосконалення кримінального законодавства: деталізація диспозиції ст. 433 ККУ, чітке визначення поняття «воєнна необхідність», введення кваліфікуючих ознак. Підсумовується те, що модернізація норми сприятиме юридичній визначеності, уніфікації правозастосовної практики, забезпеченню захисту прав людини в умовах війни та ефективному притягненню винних до відповідальності. Акцентується увага на тому, що подальше вдосконалення законодавства має бути спрямоване на конкретизацію диспозиції статті 433 Кримінального кодексу України.Наголошується на необхідності вдосконалення національного кримінального законодавства з метою забезпечення ефективного захисту цивільного населення, створення дієвих механізмів розслідування та притягнення винних до відповідальності. Запропоновано шляхи гармонізації українського законодавства з міжнародними стандартами, що дозволить гарантувати дотримання прав людини в умовах збройних конфліктів, а також посилить правові механізми протидії воєнним злочинам.

ШАХРАЙСТВО З ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ

2025-12-09T08:11:24+02:00

Дана стаття присвячена дослідженню кримінально-правової характеристики шахрайства з фінансовими ресурсами.В статті зауважено, визначено, що шахрайство, як базове кримінальне правопорушення, полягає у заволодінні майном шляхом обману або зловживання довірою та підкреслено, що шахрайство має численні спеціальні видив залежності від об’єкту злочинного посягання. Зауважено, що ключова відмінність шахрайства від інших кримінальних правопорушень проти власності полягає в тому, що потерпілий добровільно передає майно винній особі внаслідок обману або зловживання довірою, а у випадку інших кримінальних правопорушень проти власності безпосереднє вилучення майна злочинцем здійснюється у більшості випадків без згоди власника. Здійснено кримінально-правову кваліфікацію шахрайства, яка охоплює об’єкт (право власності), предмет (чуже майно), об’єктивну сторону (заволодіння майном або придбання права на нього шляхом обману та/або зловживання довірою), суб’єктивну сторону (прямий умисел і корисливий мотив) та суб’єкт кримінального правопорушення (осудна фізична особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності). Підкреслено, що шахрайство з фінансовими ресурсами у кримінальному законодавстві визначено як спеціальний склад кримінального правопорушення, що відрізняється від загального шахрайства специфічним предметом – чітко визначеними видами фінансових ресурсів на яке здійснюється злочинне посягання. Зауважено, що в об’єктивна сторона шахрайства з фінансовими ресурсами набуває нових, складніших форм, які використовують можливості інформаційних технологій для приховування злочинної діяльності та полегшення доступу до відповідних фондів.Підкреслено, що формами вчинення шахрайства з фінансовими ресурсами з використання інформаційних технологій може включати подання неправдивих електронних документів, використання вразливостей програмного забезпечення або баз даних, застосування методів соціальної інженерії у цифровому просторі, а також створення фіктивних компаній для отримання бюджетних коштів та інше.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЧИННИКИ ПІРАТСТВА І ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ПРОТИДІЇ

2025-12-09T08:19:27+02:00

У статті досліджено соціально-економічні чинники морського піратства та правові механізми його протидії в міжнародному і національному контексті. Піратство розглядається як складне багатовимірне явище, що поєднує економічні, соціальні, правові й безпекові фактори. Показано, що бідність, безробіття, нерівний доступ до ресурсів, деградація морських екосистем та «ресурсне прокляття» формують сприятливе середовище для криміналізації прибережних спільнот. Наголошено на зростанні ролі гібридних моделей піратства, що поєднують традиційні атаки з кіберінструментами, зокрема GPS-спуфінгом та маніпуляцією AIS. У правовому аспекті проаналізовано ключові міжнародні документи ‒ Конвенцію ООН з морського права 1982 р. (UNCLOS), Конвенцію SUA 1988 р., а також рекомендації Міжнародної морської організації (IMO) і кращі морські практики (BMP). Підкреслено проблеми юрисдикції та переслідування піратських злочинів, які ускладнюються колізіями національного законодавства і браком міжнародної координації. Особливу увагу приділено українському контексту, де головні загрози в Чорному морі мають військово-політичний характер, але глобальні тренди піратства істотно впливають на страхування, фрахтові ставки, кадрову політику судноплавних компаній та безпеку моряків.Запропоновано напрями вдосконалення державної політики: імплементація рекомендацій IMO і BMP у національні стандарти безпеки, посилення кримінально-процесуальних механізмів переслідування, проведення тренінгів для екіпажів і менеджерів безпеки, участь у міжнародних координаційних центрах, розвиток співпраці з зацікавленими міжнародними організаціями, а також підвищення кіберстійкості портової та суднової інфраструктури. Отримані результати доводять, що ефективна протидія піратству можлива лише за умови інтеграції соціально-економічних і правових стратегій.

ВИКОРИСТАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ В ЗАПОБІГАННІ ВЧИНЕННЯ ЗАСУДЖЕНИМИ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ УКРАЇНИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ

2025-12-09T08:22:37+02:00

У статті досліджується використання штучного інтелекту в запобіганні вчинення засудженим в установах виконання покарань нового кримінального правопорушення. Висловлено застереження, що застосування в установах виконання покарань України має відповідати Концепції розвитку штучного інтелекту в Україні, оскільки не професійне його використання може причинити ризики та завдати шкоді в процесі соціалізації, ресоціалізації та реінтеграції осіб, які відбувають покарання в пенітенціарних закладах України. Виокремлено проблемні та відповідно не вирішені питання щодо використання штучного інтелекту в запобіганні вчинення засудженим в установах виконання покарань нового кримінального правопорушення, зокрема: нейтралізація ризиків при застосування ШІ персоналом установ виконання покарань ДКВС України у роботі із засудженими; визначення особливого статусу ШІ в частині запобігання вчинення засудженим в установах виконання покарань нового кримінального правопорушення; аналіз іноземних практик використання ШІ в пенітенціарних системах зарубіжних країн з метою впровадження його кращик практик в пенітенціарну систему України. Сформульовано авторське визначення спеціалізований технічний засіб (СТЗ) – це один із інструментів ШІ, який застосовуються персоналом установ виконання покарань ДКВС України для запобігання вчиненню засудженими нових кримінальних правопорушень шляхом спостереження та контролю за їхньою поведінкою, моніторингу пересувань, зв’язків та інших дій, що можуть свідчити про наміри вчинення засудженим нового кримінальне правопорушення.

ЗМІСТ ПРАВА ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ НА ПРАЦЮ ТА ЗАЙНЯТІСТЬ ЗА КОНВЕНЦІЄЮ ООН З ПРАВ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ

2025-12-08T15:20:36+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз співвідношення понять «праця» та «зайнятість». Розглянуто наукові підходи до визначення цих категорій: від традиційного у трудовому праві, де праця трактується як ширше поняття, до соціально-економічного, в межах якого ширшим визнається саме поняття «зайнятість». Доведено, що обсяг і зміст зазначених понять залежать від дослідницької парадигми, однак у сучасному міжнародному праві простежується тенденція до комплексного розуміння зайнятості, що охоплює працю та інші форми соціально-економічної активності. Особливу увагу приділено положенням Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю (CRPD), яка закріплює право на працю та зайнятість у взаємозалежному та нерозривному зв’язку. Наголошено, що міжнародний стандарт виходить за межі вузького уявлення про працю як лише оплачувану діяльність та охоплює право осіб з інвалідністю на всі форми зайнятості, включно з самозайнятістю, підприємництвом та іншими видами професійної активності. Визначено ключові зобов’язання держав-учасниць CRPD: забезпечення відкритості, інклюзивності та доступності ринку праці; запровадження ефективних механізмів протидії дискримінації; гарантування справедливих і безпечних умов праці; створення можливостей для професійної освіти, підвищення кваліфікації та перепідготовки осіб з інвалідністю; підтримку їхнього права на об’єднання у профспілки та участь у громадських організаціях. Зроблено висновок про необхідність гармонізації українського законодавства з міжнародними стандартами задля формування інклюзивного ринку праці, що забезпечить реальну можливість для осіб з інвалідністю реалізувати право на гідну працю та зайнятість. Підкреслюється, що виконання цих зобов’язань є ключовим чинником досягнення фактичної рівності, соціальної захищеності та повноцінної інтеграції осіб з інвалідністю у суспільство.

ОСОБЛИВОСТІ ВИКОНАННЯ СУДОВОГО РІШЕННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ РЕСПУБЛІКИ МОЛДОВА ТА УКРАЇНИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

2025-12-08T15:23:39+02:00

Статтю присвячено порівняльно-правовому аналізу актуальних питань особливостей виконання судових рішень в адміністративному судочинстві Республіки Молдова та України. Проаналізовано основні нормативно-правові акти України та Республіки Молдова, які регулюють правовідносини у сфері адміністративного судочинства, а також наукову юридичну літературу по даному питанню. Окрему увагу приділено розкриттю принципу обов’язковості судового рішення у законодавстві обох країн. Встановлено, що адміністративні суди України та Республіки Молдова мають суттєву подібність у підходах до визначення підстав звернення до адміністративного суду, визначено їх основні спільні та відмінні риси. Додатково встановлено, що порядок виконання судових рішень та загальні положення судового контролю у Республіці Молдова регламентуються Главою VI Книги третьої Адміністративного кодексу Республіки Молдова. Натомість, порядок виконання індивідуальних адміністративних актів та адміністративних договорів регламентовано Розділом VII Книги другої Адміністративного кодексу РМ. Проведено порівняльний аналіз механізму «спонукального штрафу» за невиконання рішень суду, передбаченого ст. 254 Адміністративного кодексу РМ та накладення штрафу на керівника суб’єкта владних повноважень при постановленні ухвали про відмову у прийнятті звіту про виконання судового рішення, що передбачено ч. 3 ст. 382-3 Кодексу адміністративного судочинства України. Зроблено висновок про те, що в українському законодавстві механізм застосування штрафів є більш конкретизованим та передбачає особливий етап судового контролю. Зроблено висновок про те, що досвід Республіки Молдова щодо призначення тимчасового уповноваженого виконавця заслуговує на часткове запозичення, з урахуванням українських правових реалій та необхідності забезпечення чіткої правової визначеності у сфері примусового виконання рішень адміністративних судів, регламентації строків його роботи та меж компетенції. При цьому вказано об’єктивній потребі подальших наукових досліджень з цього питання.

АДВОКАТ ЯК СУБ’ЄКТ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ: ВІТЧИЗНЯНИЙ ТА ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

2025-12-08T15:26:39+02:00

У статті досліджено правову природу та особливості статусу адвоката як суб’єкта процесуального представництва в адміністративному судочинстві. Розглянуто основні засади адвокатської діяльності, її роль у забезпеченні права на захист та ефективного доступу до правосуддя. Проаналізовано особливості реалізації функцій адвоката в адміністративних справах, окреслено проблемні аспекти нормативного регулювання та практичного застосування норм законодавства України і США.Метою статті є розкриття правової природи та особливостей правового статусу адвоката як суб’єкта процесуального представництва в адміністративному судочинстві, визначити його роль у забезпеченні права на захист та ефективного доступу до правосуддя, а також охарактеризувати основні принципи реалізації адвокатської діяльності у цій сфері в Україні та США.Зроблено висновок, що інститут процесуального представництва в адміністративному судочинстві є ключовим елементом забезпечення права на справедливий суд та ефективного доступу до право-суддя. В Україні нормативна модель представництва характеризується домінуванням принципу адвокатської монополії, який, хоча й сприяє підвищенню професійного рівня правничої допомоги, водночас обмежує можливості для альтернативних форм захисту прав громадян, особливо в умовах соціальної нерівності та обмеженого доступу до адвокатських послуг. Порівняльний аналіз із правовою системою США свідчить про наявність концептуально іншого підходу до організації процесуального представництва, що ґрунтується на принципі гнучкості та багаторівневості механізмів правничої допомоги. Американська модель характеризується відсутністю жорсткої адвокатської монополії, що дає змогу забезпечити більш широкий доступ громадян до правових послуг. У системі адміністративного судочинства США поряд з адвокатами активно функціонують інші суб’єкти, уповноважені наданням правової допомоги – зокрема, paralegals, legal assistants, administrative advocates та public interest representatives, які можуть здійснювати представництво у певних категоріях справ або на окремих стадіях процесу. Такий підхід не лише знижує вартість правничої допомоги для населення, але й сприяє розвантаженню адвокатури, зосереджуючи її потенціал на справах підвищеної складності та суспільної значущості.

ПЕРЕКОНАННЯ ТА ЗАОХОЧЕННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТИ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

2025-12-08T15:30:01+02:00

У статті проаналізовано переконання та заохочення як вагомі інструменти публічного адміністрування у сфері молодіжної політики в Україні. Переконання розглядається як м’який, ненасильницький вплив, що ґрунтується на інформуванні, правовій просвіті, добровільності, участі молоді в ухваленні управлінських рішень, а також на активній комунікації між органами влади та молодіжними спільнотами.Цей інструмент реалізується через освітні заходи, публічні обговорення, консультації, інформаційні кампанії, соціальну рекламу та створення безпечного публічного простору для діалогу і взаємодії. Подібна практика формує високу правову культуру, громадянську свідомість і довіру до органів публічної влади серед молоді. Натомість заохочення визначено як активний стимул, спрямований на підтримку правомірної поведінки, громадської ініціативності та участі у соціально значущих процесах. Це проявляється через надання пільг, премій, грантів, відзнак та інших форм моральної або матеріальної винагороди.У статті підкреслено, що ці методи не повинні розглядатися як взаємовиключні, а навпаки, їх поєднання забезпечує системний, комплексний підхід до реалізації молодіжної політики. Переконання виконує роль мотиваційної ініціативи, тоді як заохочення закріплює бажаний результат, створюючи умови для повторення правомірної поведінки та ініціатив. Синергія цих інструментів дозволяє уникати адміністративного примусу, зміцнює соціальну згуртованість, забезпечує довгострокову активну участь молоді в розбудові демократичного суспільства. Особливо наголошується на важливості етичного підходу, прозорості процедур заохочення й адаптації змісту переконання до вікових і світоглядних особливостей молоді.Обґрунтовано, що в демократичній моделі публічного адміністрування саме переконання та заохочення забезпечують усвідомлену, добровільну та конструктивну участь молодих громадян у прийнятті рішень. Підкреслюється необхідність певного балансу між цими методами як формами позитивного впливу, що формують довіру до держави, стимулюють ініціативність та відповідальність молоді, а також зміцнюють цінності публічного служіння й громадянської участі.

ОСОБЛИВОСТІ МЕХАНІЗМУ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОГО НАГЛЯДУ В ОСОБЛИВИЙ ПЕРІОД

2025-12-08T15:33:48+02:00

Стаття присвячена виявленню та систематизації особливостей механізму адміністративно-правового регулювання банківського нагляду в особливий період (воєнний стан, фінансова криза).Обґрунтовано, що механізм набуває підвищеної інтенсивності та спирається на три базові риси: односторонність приписів (оперативні індивідуальні акти НБУ з негайним виконанням), асиметрію повноважень (перевага публічно-владних компетенцій над диспозитивністю ринку) та прямий майновий вплив на капітал, активи й зобов’язання банків. Уточнено склад елементів механізму: нормативна основа (спеціальні закони та кризові підзаконні акти), суб’єкти (НБУ, ФГВФО, суміжні регулятори), об’єкти впливу (капітал, ліквідність, ризики, ІТ- та платіжна інфраструктура), методи й правові засоби (припис, заборона, дозвіл, контроль, санкції), форми реалізації (додержання/виконання/використання/застосування) та адміністративні процедури (моніторинг, інспектування, раннє втручання, контроль виконання, оскарження). Показано, що спеціальними рисами періоду є тимчасові валютно-платіжні режими, підвищені буфери капіталу/ліквідності, посилене резервування, обмеження операцій із пов’язаними особами, вимоги до операційної та кіберрезильєнтності (BCP/DRP, резервні ЦОД), а також консолідований нагляд за групами. Запропоновано процесуальні гарантії, які зберігають верховенство права: тест необхідності й пропорційності, фіксовані строки (T+1/T+10/T+90), sunset-критерії деескалації, audi alteram partem, мотивованість рішень, судовий контроль без автоматичного зупинення. Аргументовано доцільність risk-based підходу (SREP, стрес-тести, data-driven нагляд) і KPI-рамки (відновлення нормативів, зниження ризикових експозицій, безперервність критичних функцій). Наукова новизна полягає в інтеграції матеріальних, інституційних, процесуальних і технологічних вимірів у єдину операційну модель нагляду для особливого періоду. Практична цінність – у наданні методологічної основи для проєктування кризових актів НБУ/ФГВФО, калібрування пропорційності заходів, налагодження міжвідомчої координації та підтримання довіри до фінансової системи в умовах підвищених ризиків.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СФЕРИ ЗАЛІЗНИЧНОГО ТРАНСПОРТУ В УКРАЇНІ

2025-12-08T15:37:17+02:00

В статті висвітлено нормативно-правове регулювання сфери залізничного транспорту України як багаторівневу систему, що поєднує конституційні засади, базові закони («Про транспорт», «Про залізничний транспорт», акти про публічні закупівлі, концесії та ДПП, ціноутворення і природні монополії), підзаконні акти КМУ та центрального органу виконавчої влади, а також технічні регламенти й стандарти безпеки та інтероперабельності. Показано, що правове поле визначає ролі держави: формування політики і нагляд; управління інфраструктурою та рухомим складом (АТ «Укрзалізниця» у перехідній моделі); регулювання доступу до інфраструктури, ліцензування, тарифи та компенсацію PSO для соціально значущих пасажирських перевезень; конкуренцію й державну допомогу (антиконкурентні практики, нейтральність до форм власності). Окремий блок становлять правила безпеки руху (СУБ, розслідування подій, сертифікація персоналу й рухомого складу), екологічні вимоги та «зелені» закупівлі.У контексті євроінтеграції проаналізовано імплементацію елементів залізничного acquis ЄС (четвертий пакет): доступ третьих осіб, недискримінаційні збори за інфраструктуру, TSI/ETCS, управління ризиками й прозорість даних; вказано на потребу інституційного відокремлення функцій оператора й регулятора та посилення незалежного контролю за доступом. В умовах воєнного стану окреслено спеціальні режими: пріоритетні перевезення, тимчасові тарифні та процедурні спрощення, охорона критичної інфраструктури, транскордонна взаємодія та логістичні коридори до TEN-T, а також цифровізація дозволів і диспетчеризації для забезпечення безперервності послуг. Виокремлено ключові прогалини: фрагментація повноважень, часткова застарілість підзаконної бази, недостатня прозорість методик тарифоутворення, слабкі механізми компенсацій PSO, обмеженість незалежного вирішення спорів щодо доступу та якості послуг. Запропоновано напрями вдосконалення: кодифікація підзаконних правил у єдиний регламент доступу, запровадження стандартних PSO-контрактів, оновлення методики інфраструктурних зборів, розвиток національного регулятора з чітким мандатом, розширення відкритих даних та комплаєнсу.Зроблено висновок, що узгоджена, сучасна та євроінтегрована нормативна рамка є критичною для безпеки руху, конкурентності ринку, інвестиційної привабливості та повоєнного відновлення галузі.

КЕРУВАННЯ ТРАНСПОРТНИМ ЗАСОБОМ У СТАНІ СП’ЯНІННЯ ЯК ПІДСТАВА ДЛЯ ЗВІЛЬНЕННЯ З ПОСАДИ СУДДІ ТА ПРОКУРОРА

2025-12-08T15:40:23+02:00

У статті розглядаються питання судової практики звільнення суддів та прокурорів з посад з підстави допущення керування транспортним засобом у стані сп’яніння. Відзначається, що у процесі європейської інтеграції України, протистояння збройній агресії російської федерації правники повинні дотримуватися високих стандартів професії, не вчиняти правопорушень та аморальних діянь під час виконання службових обов’язків і в особистому житті.На основі аналізу даних судової статистики і практики зроблено висновок про існування випадків керування суддями, прокурорами і державними службовцями різних категорій транспортними засобами у стані сп’яніння. Зазначається, що за таку несумісну з професійною етикою поведінку публічні службовці підлягають притягненню до адміністративної відповідальності згідно зі статтею 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення та звільненню з посад на підставі приписів законів «Про судоустрій і статус суддів», «Про прокуратуру», «Про державну службу».Аналізується судова практика вирішення справ, пов’язаних з оскарженням до Верховного Суду в порядку статті 266 Кодексу адміністративного судочинства України рішень дисциплінарних органів про звільнення суддів і прокурорів з посад у зв’язку з допущенням керування транспортними засобами у стані сп’яніння. Підсумовано, що згідно з практикою Великої Палати Верховного Суду рішення дисциплінарних органів про звільнення позивачів з посад суддів та прокурорів з підстави допущення керування транспортними засобами у стані сп’яніння, як правило, не зазнають скасування.Наголошується на тому, що аморальні вчинки і злочини, керування транспортними засобами і появу у громадських місцях у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, не повинні допускати також правники, які є дотичними до роботи органів, що проводять добори на посади суддів і прокурорів, оцінюють доброчесність інших.

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ ГРОМАДСЬКОГО ХАРЧУВАННЯ ТА ГОСТИННОСТІ

2025-12-08T15:46:28+02:00

В статті розкрито зміст і вектори державної політики у сфері громадського харчування та гостинності як складника публічного адміністрування, продовольчої безпеки та розвитку туризму. Показано, що політика вибудовується на трьох опорах: захист споживача й безпечність харчових продуктів (HACCP/ISO 22000, простежуваність, контроль алергенів, гігієнічні вимоги, ризик-орієнтований нагляд Держпродспоживслужби); економічна конкурентоспроможність сектору HoReCa (спрощення регуляцій і дозвільних процедур, податкові стимули, доступ до фінансування МСП, підтримка експорту кулінарних та гостьових послуг, формалізація «сірої» зайнятості); євроінтеграція та сталість (імплементація харчового acquis ЄС, екоменеджмент, циркулярність, зменшення харчових відходів і одноразового пластику, енергоефективність об’єктів). Виокремлено блок гостинності: класифікація готелів і садиб, стандарти сервісу та доступності (інклюзивність, мовні та цифрові сервіси), розвиток DMO і міських конвеншнбюро, підтримка креативної гастрономії й подієвого туризму як інструментів брендингу територій.Умови воєнного стану вимагають операційної резильєнтності: плани BCP/DRP, резервні джерела енергії, безпекові протоколи для відвідувачів і персоналу, гуманітарні кухні та пункти обігріву, гнучке регулювання часу роботи і логістики, інтеграція е-комерції (доставка, «dark kitchen») з належним оподаткуванням і захистом праці кур’єрів. Інституційна модель передбачає координацію Мінекономіки, МОЗ, Мінагрополітики, Держпродспоживслужби, органів місцевого самоврядування, освітніх і галузевих асоціацій; запровадження публічно-приватних рад, стандартних чек-листів інспекцій, електронних дозволів і відкритих даних. Запропоновано KPI для управління результатами: частка об’єктів із сертифікованими системами безпечності, рівень інцидентів харчових отруєнь, індекси задоволеності гостей, середній чек і завантаженість готелів, частка формалізованої зайнятості, обсяг харчових відходів на одиницю виручки, прозорість закупівель у шкільному/соціальному харчуванні. Зроблено висновок, що узгоджена, цифровізована й орієнтована на ЄС політика дозволяє одночасно підвищити якість і безпеку послуг, підтримати МСП, посилити туристичну привабливість і забезпечити стійкість галузі в умовах війни та повоєнного відновлення.

ЗМІСТ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПІДРЯДНИКІВ НА БУДІВНИЦТВІ В УКРАЇНІ

2025-12-08T15:56:45+02:00

В статті з’ясовано зміст правового статусу підрядників на будівництві в Україні як системи цивільно-правових (основа) та адміністративно-правових (додаткових) прав та обов’язків а також підстав та порядку виникнення їхньої правосуб’єктності. Підрядник трактується як ключовий учасник господарських відносин, що діє на власний ризик для досягнення матеріалізованого результату робіт.Нормативну основу правового статусу підрядників становлять положення Цивільного кодексу України про підряд і спеціальні норми щодо будівельного підряду. Доповнюють її публічно-правові приписи містобудівного законодавства та підзаконні процедури допуску до робіт. Обґрунтовано, що саме інтеграція приватноправових і публічно-правових регуляторів формує цілісний статус підрядника. До прав віднесено свободу вибору технологій у межах норм, залучення субпідрядників із збереженням відповідальності, вимогу оплати та підписання актів, а також інструменти корекції ціни за непередбачуваних витрат.Підрядник володіє правом притримання результату робіт і матеріалів до розрахунку та правом вимагати приймання виконаного. Обов’язки охоплюють досягнення погодженого результату належної якості, дотримання проєктної і кошторисної документації, строків та гарантій. На нього покладено ризик випадкової загибелі результату до здачі, обов’язок усувати недоліки в межах гарантій і попереджати про загрози якості. Підрядник зобов’язаний отримати дозвіл або подати повідомлення про початок робіт, вносити дані до Реєстру будівельної діяльності та взаємодіяти з контролюючими органами. До його обов’язків належать допуск до перевірок, належне ведення виконавчої документації, забезпечення охорони праці, пожежної та екологічної безпеки. Окремо підкреслено роль генерального підрядника як координатора субпідрядної мережі з відповідальністю перед замовником за кінцевий результат. Наголошено на процесуальних аспектах прийняття об’єкта в експлуатацію і значенні судової практики для конкретизації стандартів належного виконання. Зроблено висновок, що ефективність правового статусу підрядника визначається спроможністю поєднати договірну автономію з дотриманням імперативних публічно-правових вимог.

КОНЦЕПЦІЯ МИТНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ СТАНДАРТІВ

2025-12-08T16:01:04+02:00

В статті розглянуто теоретичні та практичні проблеми розвитку адміністративно-правових засад інституту митного представництва в контексті реалізації євроінтеграційних процесів в Україні, цифровізації митних процедур. Впровадження нової концепції митного представництва в Україні з 2024 року відповідає підходу норм митного права ЄС. Який передбачає запровадження чіткого розмежування між прямим та непрямим митним представництвом для покращення контролю держави та бізнесу у правовідносинах з митними брокерами та уникнення прогалин законодавства щодо відповідальності за декларування товарів. За цим підходом прямий представник діє від імені підприємства, а відповідальність перед митними органами залишається за підприємством, тоді як непрямий представник діє від власного імені, беручи на себе відповідальність разом із суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності. Указано, що відповідно до вимог ЄС здійснено поступовий перехід на систему авторизацій для митних брокерів, утримувачів митних складів, складів тимчасового зберігання та інших. Упроваджена єдина система критеріїв та умов для всіх митних авторизацій. Розкрито об’єкт та предмет діяльності митних посередників.Проаналізовані окремі складові адміністративно-правового статусу митних бракерів як митних представників. Указується, що митні брокери повинні відповідати визначеним критеріям, серед яких дотримання норм законодавства, відсутність фактів притягнення до кримінальної відповідальності, а також повинні призначити працівника, відповідального за взаємодію з митними органами та дотримання умов авторизації. Визначається, що митне представництво – це вчинення митним представником дій і митних формальностей, визначених митним органом в інтересах особи, яку він представляє. Констатовано, що для підтвердження своїх повноважень та виду представництва митному представнику необхідно надати митним органам документи (договір), які підтверджують його повноваження, відповідати критеріям авторизації.

ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ ТА ПОРЯДОК ЗДІЙСНЕННЯ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

2025-12-08T16:04:16+02:00

У статті розкрито правові відносини та особливості організації виконавчого провадження як завершальної стадії процесу реалізації судових рішень та актів інших органів публічної влади. Виконавче провадження представлено як цілісну систему владно-правових, адміністративних і процедурних дій, спрямованих на забезпечення реального поновлення порушених прав, свобод чи законних інтересів громадян і юридичних осіб. Його зміст ґрунтується на принципах верховенства права, законності, обов’язковості виконання рішень, гласності, неупередженості, пропорційності та співмірності заходів примусу. Правові відносини у цій сфері мають державно-владний, процесуальний та організаційний характер, оскільки виникають між уповноваженими особами, стягувачами, боржниками, третіми особами, банківськими установами та іншими суб’єктами, що забезпечують виконання судових актів. Розкрито систему суб’єктів виконавчої діяльності, до якої належать державні та приватні виконавці, органи контролю, учасники виконавчих дій і допоміжні інституції. Висвітлено порядок організації виконавчих дій, визначено особливості відкриття, проведення та завершення виконавчого провадження, а також описано механізми винесення постанов, актів, вимог, повідомлень та інших процесуальних документів, що підлягають обов’язковій фіксації в автоматизованій системі обліку. Значну увагу приділено питанням контролю за дотриманням процесуальних норм, відповідальності виконавців, процедурі оскарження їхніх рішень, а також забезпеченню прав сторін виконавчого процесу. Описано функціонування системи у сучасних умовах, коли діють тимчасові обмеження на проведення окремих виконавчих дій, зупинення проваджень на територіях активних бойових дій, запроваджено механізми заміщення виконавців, зміну виконавчих округів і забезпечення стабільності роботи органів примусового виконання. Вказано, що впровадження електронних технологій, використання кваліфікованого електронного підпису, створення єдиної автоматизованої бази даних, електронного документообігу та посилення контролю з боку уповноважених органів сприяють підвищенню прозорості, ефективності й довіри до системи виконання рішень.

ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ЗМІСТУ ПОНЯТТЯ «ПОСТІЙНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО НЕРЕЗИДЕНТА» У ПОДАТКОВОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

2025-12-08T16:10:52+02:00

У статті обґрунтовано деякі проблеми визначення у законодавстві України змісту поняття «постійне представництво нерезидента». З’ясовано некоректність використання цього поняття у Податковому кодексі України та у двосторонніх міжнародних конвенціях (угодах) України з іншими державами про уникнення подвійного оподаткування.Проаналізовано зміст статті 5 Модельної (Типової) конвенції про уникнення оподаткування доходів і капіталу Організації з економічного співробітництва та розвитку. Встановлено, що термін «постійне представництво» у цій Конвенції найбільше корелюється з окремим випадком оподатковуваного постійного місця діяльності нерезидента, яке утворює агент (представник), що діє в інтересах такого нерезидента.Автор акцентує увагу на вживанні більш точних термінів на позначення цього поняття у законодавстві держав Європейського Союзу. Зроблено висновок, що термінологічні проблеми, які виникли під впливом радянської (російської) традиції, пов’язані із використанням більш ранніх понять у регулюванні відповідних міжнародних податкових правовідносин.Наголошено, що терміном «постійне представництво» у податковому законодавстві України охоплено не увесь зміст відповідного поняття, а лише частину. А тому на сьогодні використання цього терміну є не лише невиправданим, а й недоречним, що ускладнює регулювання відповідних податкових правовідносин та спричиняє проблемам у правозастосуванні.У статті автором рекомендовано з метою більш точного визначення змісту аналізованого поняття та із урахуванням широкого застосування цифрових технологій у сфері оподаткування внести зміни до Податкового кодексу України. Запропоновано у ньому замість поняття «постійне представництво» вживати більш коректні термінологічні відповідники, наприклад «постійне місце діяльності».

ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ТА СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В СИСТЕМІ ПРАВОСУДДЯ УКРАЇНИ

2025-12-08T16:14:26+02:00

В статті сформовано поняття та розкрито зміст адміністративно-правового забезпечення прав та свобод людини і громадянина в системі правосуддя України. Доведено, що це система норм, засад (принципів), засобів, адміністративних процедур (проваджень) та положень адміністративного процесу спрямованих на визначення, гарантування, реалізації на справедливий і ефективний захист судовими органами (в пергу чергу системою адміністративних судів) прав та свобод людини і громадянина від усіх видів публічних і приватних загроз вирішення яких законодавством покладається на правосуддя України. Актуалізовано, що конституційні засади адміністративно-правового забезпечення прав та свобод людини і громадянина в системі правосуддя України відображають принципи верховенства права, незалежності судів, рівності перед законом, права на судовий захист та будь-якої форми дискримінації. Підтверджено висновок, що судова система має виключну компетенцію у вирішенні правових спорів та кримінальних обвинувачень, забезпечуючи незалежність суддів та засади справедливого судочинства, а прокуратура та адвокатура відіграють головну роль у забезпеченні балансу між публічним обвинуваченням і правовою допомогою громадянам, забезпечуючи ефективний захист прав та свобод. Розкриті європейські засади адміністративно-правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина відображають важливі принципи справедливості, доступності та незалежності судових органів. Доведено, що правове забезпечення судового захисту прав та свобод людини і громадянина в системі правосуддя України має включати актуалізацію правових засад і принципів, коли вони формують основи судового захисту, зокрема таких як верховенство права, незалежність судів та права на судовий захист. Визначення ролі місця адміністративного судочинства в функціональному призначенні захисту прав фізичних і юридичних осіб, а також контролю за законністю дій органів виконавчої влади.

ПРИНЦИПИ ТА ГАРАНТІЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

2025-12-08T16:18:45+02:00

Стаття окреслює принципи та гарантії діяльності суб’єктів публічної адміністрації в умовах воєнного стану як правову рамку, що дозволяє діяти швидко, але правомірно й підзвітно. До базових принципів віднесено: верховенство права за режиму дерогацій (чіткі межі тимчасових відступів від прав людини), законність і спеціальну компетенцію (дії лише в межах наданих повноважень), необхідність, пропорційність і строковість втручань (із sunset-критеріями та тригерами деескалації), підзвітність і контрольованість (внутрішній і зовнішній нагляд), належну адміністрацію та процесуальну справедливість у межах можливого (audi alteram partem, мотивованість рішень), недискримінацію та повагу до гідності, прозорість і ефективну комунікацію, єдність командування та субсидіарність (координація цивільних і військових адміністрацій), ризик-орієнтованість і доказовість (data-driven управління), безперервність публічних послуг, цифровізацію та кіберрезильєнтність, захист персональних даних і державної таємниці, а також доброчесність і антикорупційний комплаєнс. Гарантії запропоновано розглядати у наступних вимірах: Нормативні: конституційні засади, закон про воєнний стан і спецзакони, формалізація дерогацій, чіткі підстави та межі обмежень. Інституційні: розмежування повноважень між КМУ, військовими/військовими адміністраціями та ОМС; незалежний контроль Омбудсмана, парламентський і фінансовий аудит, внутрішні служби комплаєнсу. Процедурні: стандартизовані SOP, план безперервності (BCP/DRP), електронний документообіг і audit trail, вимога мотивованості та реєстрації актів, доступні канали скарг і судовий контроль (без автоматичного зупинення критично потрібних дій), механізми медіації, захист викривачів. Окремо наголошено на соціально-правових гарантіях для службовців (безпека праці, MHPSS-підтримка, страхування). Запропоновано KPI результативності: своєчасність і якість надання послуг, частка обґрунтованих скарг, рівень виконання судових рішень, інциденти кібербезпеки, прозорість закупівель. Зроблено висновок, що поєднання названих принципів і гарантій забезпечує баланс публічної безпеки та прав людини, підвищує довіру до влади й створює передумови для швидкого повернення до звичайного правопорядку після скасування воєнного стану.

ВИРІШЕННЯ КОНФЛІКТНИХ СИТУАЦІЙ У СФЕРІ РИТУАЛЬНИХ ПОСЛУГ ПІД ЧАС ВІЙНИ, ВИЗНАННЯ НЕВІДОМИХ ПОХОВАНЬ В УМОВАХ ОСОБЛИВОГО ПЕРІОДУ

2025-12-08T16:22:30+02:00

В статті розкрито правові та організаційні засади вирішення конфліктних ситуацій у сфері ритуальних послуг під час війни і процедури визнання невідомих поховань в умовах особливого періоду. Обґрунтовано, що поєднання форс-мажорних обставин, дефіциту ресурсів і перетину компетенцій центральних органів, органів місцевого самоврядування, військових адміністрацій, правоохоронних і судово-медичних установ породжує спори щодо доступу до послуг, тарифів, черговості й місця поховання, дотримання релігійних обрядів, поводження з персональними/медичними даними родин загиблих.Запропоновано модель публічного адміністрування, що включає: кризові SOP і міжвідомчі протоколи (повідомлення про смерть, ідентифікація, ексгумація/перепоховання, транспортування), прозорі методики тарифоутворення та механізми державного/муніципального замовлення базових послуг, єдиний цифровий кабінет звернень родин, інтегровані реєстри з GIS-картографуванням місць поховань і просте- жуваністю ланцюга зберігання доказів (chain of custody), а також канали ADR/медіації за участю НУО та релігійних громад. Наголошено на процесуальних гарантіях: право бути поінформованим і вислуханим, доступ до правової допомоги, незалежний нагляд (омбудсман, громадські ради), оскарження рішень без автоматичного зупинення критичних дій, дотримання вимог щодо захисту персональних даних. Окремо розкрито алгоритми визнання невідомих поховань: класифікація локацій (масові/поодинокі/польові), стандартизоване документування, судово-медична ідентифікація (ДНК, стоматологічні та антропологічні ознаки), збереження речових доказів і відповідність міжнародним гуманітарним та правозахисним стандартам. Запропоновано створити регіональні координаційні центри і мобільні групи, забезпечити MHPSS-підтримку родин, уніфікувати договори з приватними надавачами послуг, передбачити PSO-контракти для мінімального гарантованого пакета. Для управління результатами визначено KPI: своєчасність ідентифікації, частка вирішених спорів у досудовому порядку, повнота реєстрації та маркування поховань, дотримання культурно-релігійних практик, якість комунікації з родинами. Висновок: системна, нормативно закріплена модель з прозорими процедурами, цифровими інструментами та міжвідомчою координацією знижує конфліктність, забезпечує гідність поховання та посилює довіру до інституцій у період війни.

ВПЛИВ ЦИФРОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ НА МЕТОДОЛОГІЮ ДОСЛІДЖЕНЬ У НАУЦІ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

2025-12-08T16:27:44+02:00

У статті досліджується вплив цифрової трансформації на методологію наукових досліджень у сфері адміністративного права. Наголошується, що цифровізація стала одним із провідних чинників розвитку сучасного суспільства, суттєво змінивши як публічне управління, так і юридичну науку.Впровадження інформаційно-комунікаційних технологій, електронного урядування, штучного інтелекту, блокчейну та аналітики великих даних формує нову якість адміністративно-правових відносин та актуалізує потребу у відповідному теоретико-методологічному забезпеченні. Розкрито, що цифрова трансформація зумовлює не лише модернізацію публічного сектору, а й зміну предмета та методів адміністративно-правової науки. Акцент зроблено на необхідності поєднання філософських, загальнонаукових і спеціально-юридичних методів пізнання, а також на проблемі методологічного плюралізму, що одночасно відкриває нові можливості й породжує виклики для наукової системності. Вказано, що цифрова епоха вимагає інтеграції міждисциплінарних підходів, зокрема методів інформатики, теорії систем, статистики та кібернетики, що забезпечує більш комплексне дослідження нових явищ у публічному управлінні.Особлива увага приділена появі нових інструментів дослідження: аналізу великих масивів даних, моделюванню, використанню комп’ютерних технологій і алгоритмів машинного навчання для опрацювання судової практики та адміністративних процедур. Показано, що традиційні якісні методи поступово доповнюються емпіричними, орієнтованими на вимірювані результати.Підкреслюється, що цифровізація ставить під сумнів окремі класичні доктрини адміністративного права, зокрема щодо правосуб’єктності штучного інтелекту, і стимулює появу нових концепцій відповідальності та контролю.У висновках обґрунтовано, що цифрова трансформація впливає на методологію подвійно: по-перше, розширює арсенал методів і підходів, роблячи дослідження більш емпірично орієнтованими; по-друге, трансформує дослідницьку парадигму, яка поступово переходить від традиційної нормативістської моделі до сучасної системної, людиноцентричної та інформаційно орієнтованої доктрини, що забезпечує здатність науки адміністративного права адекватно реагувати на виклики цифрової доби.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ КОНТРОЛЮ ТА НАГЛЯДУ ЗА ЕКСПЕРТНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ В УКРАЇНІ

2025-12-08T16:30:52+02:00

У статті проаналізовано адміністративно-правову природу контролю та нагляду у сфері судово-експертної діяльності як складових публічного адміністрування. Визначено сутність понять «контроль» і «нагляд» через їхнє тлумачення у правовій теорії та практиці. Контроль подається як ширший інститут, що охоплює перевірку виконання завдань і функцій підконтрольними суб’єктами, а також виконання інформаційно-аналітичної й корегувальної ролі. Нагляд має вужчий характер і застосовується у сферах підвищеної суспільної небезпеки, поєднуючи профілактику та можливість адміністративного примусу. Обґрунтовано, що судова експертиза є одним із ключових засобів доказування у кримінальному, цивільному та адміністративному процесах, тому результати експертних досліджень повинні перебувати під контролем. Незважаючи на гарантії незалежності експерта, законодавство передбачає низку організаційних і правових механізмів перевірки його діяльності. Проаналізовано порядок атестації та державної реєстрації методик проведення експертиз, ведення державного реєстру атестованих експертів, а також дисциплінарні заходи впливу. Особливу увагу приділено міжвідомчій координації та науково-методичному забезпеченню, які реалізуються через спеціально уповноважені органи. Судова практика підтверджує важливість контролю та нагляду у вигляді призначення експертиз, перевірки належності доказів, попередження експертів про відповідальність і зупинення провадження до отримання висновків. Зроблено висновок, що поєднання незалежності експерта з ефективними зовнішніми механізмами контролю створює оптимальний баланс між гарантіями професійної самостійності та забезпеченням об’єктивності результатів. Підкреслюється, що сучасна модель контролю й нагляду поєднує правові, організаційні та практичні засоби, які потребують подальшого розвитку, зокрема вдосконалення процедур рецензування, підвищення кваліфікації фахівців та запровадження єдиних стандартів оцінки якості.

ЩОДО ОСНОВНИХ АСПЕКТІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО ЗАХИСТУ ПРАВА НА ДЕРЖАВНУ СЛУЖБУ В МИТНИХ ОРГАНАХ

2025-12-08T16:34:16+02:00

Статтю присвячено характеристиці особливостей нормативного регулювання адміністративного захисту права на державну службу в митних органах. Встановлено існування двох форм захисту (адміністративної і судової), передбачених ст. 11 Закону «Про державну службу», яка поширюється на посадових осіб митних органів, що займають посади категорій «Б» і «В», а ст. 570-2 МК лише фрагментарно торкається цього питання, передбачаючи тільки судовий захист права на державну службу в митному органі особою, яка займає посаду державної служби категорії «А» (Голови Держмитслужби).Адміністративний захист права на державну службу має свої особливості у залежності від категорій посад державної служби в митних органах. Захист права на державну службу є: виключно правом (а не обов’язком) державного службовця; правом саме державного службовця, а не іншої особи в інтересах державного службовця.Встановлено, що адміністративний захист права на державну службу в митних органах слід розглядати у двох підходах: широкому і вузькому розумінні. Широке розуміння передбачає сукупність всіх можливостей адміністративного захисту свого права на державну службу, передбачене як загальним законодавством для фізичних осіб – йдеться про громадян України, так і спеціальним законодавством для окремих видів фізичних осіб – йдеться про державних службовців у цілому, і посадових осіб митних органів зокрема. Охарактеризовано процедуру розгляду скарги і запропоновано доповнити МК ст. 570-4 «Захист права на державну службу».

СУДОВИЙ КОНТРОЛЬ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ ЯК КОНСТИТУЦІЙНА ГАРАНТІЯ ЗАХИСТУ ПРАВ У ПУБЛІЧНО-ПРАВОВІЙ СФЕРІ

2025-12-08T16:44:54+02:00

У статті розглянуто судовий контроль як одну з ключових функцій адміністративного судочинства, яка забезпечує дотримання принципів верховенства права, законності та справедливості у відносинах між публічною владою та приватними особами. Вказано, що у демократичній правовій державі судовий контроль слугує інструментом, що гарантує захист прав, свобод та інтересів громадян від можливих зловживань або перевищення повноважень органами державної влади, місцевого самоврядування чи іншими суб’єктами владних повноважень.Виокремлено проблеми меж судового контролю, до яких, зокрема віднесено: 1) розмежування дискреційних і недискреційних повноважень; 2) невизначеність у питаннях політичного характеру; 3) обмеженість доступу до інформації; 4) ризик надмірного втручання в діяльність органів влади. Звернуто увагу на те, що у своїй діяльності адміністративні суди керуються низкою принципів, які визначають межі та порядок здійснення судового контролю. До таких принципів, передусім, віднесено: принцип верховенства права, адже суд повинен забезпечувати відповідність рішень суб’єктів владних повноважень Конституції України та законам держави; принцип презумпції правомірності дій суб’єктів владних повноважень, оскільки судовий контроль не може перетворюватися на втручання в дискреційні повноваження органів влади, якщо такі дії здійснені в межах закону; принцип пропорційності – суд має обов’язково враховувати баланс між публічними інтересами та правами особи; принцип незалежності суду, з огляду на те, що адміністративний суд не підпорядковується органам виконавчої влади і діє виключно в межах законодавства. Зроблено висновок, що ефективність судового контролю залежить від дотримання низки принципів, зокрема названих нами вище, а також від готовності держави до постійного вдосконалення механізмів правового регулювання. У цьому контексті необхідно продовжувати дослідження теоретичних та практичних аспектів судового контролю для забезпечення його відповідності сучасним викликам і потребам суспільства.

ТЕНДЕНЦІЇ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛІ ЛІСОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

2025-12-08T15:14:47+02:00

У статті досліджуються підходи до захисту права власності на землі лісогосподарського призначення, напрацьовані Верховним Судом за останні роки. Актуальність теми зумовлена значною кількістю судових справ щодо повернення у власність держави незаконно вилучених земель лісогосподарського призначення, а також наявністю різних підходів у вирішенні таких справ, в основному, пов’язаних із відсутністю єдності у визначенні належного та ефективного способу захисту. У результаті проведеного аналізу встановлено, що судова практика застосування таких способів захисту прав власника як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторний позов) була усталеною протягом тривалого часу, однак із 2018 року зазнала змін, зокрема, у справах щодо земель водного фонду, а згодом і щодо земель лісогосподарського призначення. Узагальнення положень постанов Великої Палати Верховного Суду та касаційних судів дало підстави виявити наступні тенденції щодо вирішення таких спорів.У судовій практиці використовуються два протилежні підходи до питання про належний спосіб захисту права власності на землі різних категорій (віндикаційний чи негаторний). Перший підхід передбачає розмежування правового статусу земель водного фонду та лісогосподарського призначення за ознакою наявності законодавчих підстав для набуття їх у приватну власність. Згідно другого підходу має місце віднесення земель цих категорій до таких, що перебувають під особливою охороною держави, та наявність обмежень у отриманні титульного володіння приватною особою. Верховний Суд проводить чітке розмежування між «правом володіння» та «фактичним володінням» нерухомим майном, що є визначальним критерієм для вибору віндикаційного чи негаторного способу захисту. Право володіння завжди належить власникові майна і не може бути незаконним. Тому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа. Особа, за якою зареєстровано право власності, визнається фактичним володільцем. Цей фактичний стан може бути правомірним або неправомірним. У випадку, коли власника незаконно усунуто від фактичного володіння земельною ділянкою та стосовно неї здійснено державну реєстрацію права власності за іншою особою, право власності має захищатися за допомогою віндикаційного позову. Цей підхід має застосовуватися й до земель лісогосподарського призначення.Важливим при розгляді судом вимог про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення, є встановлення відповідності трьом критеріям сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном. Застосування цього способу захисту потребує оцінки добросовісності дій її фактичного володільця. У справах щодо земель лісогосподарського призначення для оцінки добросовісності набувача земельної ділянки суд має враховувати наявність очевидних зовнішніх ознак (деревної рослинності), які вказують на приналежність ділянки до лісу.Надано пропозиції щодо удосконалення захисту права власності на землі лісогосподарського призначення.

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ФОРМАЛІЗАЦІЇ МАСИВУ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ПОЛОЖЕННЯМИ СУЧАСНОГО ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

2025-12-08T15:17:25+02:00

Стаття присвячена розгляду історичних передумов формалізації масиву земель сільськогосподарського призначення положеннями сучасного земельного законодавства України.Автором аналізуються основні етапи розвитку правового регулювання земельних відносин у ХХ столітті на територіях, охоплених сучасним кордоном України. Окреслюються базові проблема межування земель та землеустрою, що пронизували усі етапи розвитку земельних відносин. Окреслюється такі аспекти проблеми масиву земель сільськогосподарського призначення як його єдність, обмеженість природними та/або штучними елементами рельєфу та телеологічність. В історичному ключі аналізуються землевпорядні, інфраструктурні та юридичні детермінанти формалізації масиву земель сільськогосподарського призначення положеннями сучасного земельного законодавства України.Формується висновок, що формалізація масиву земель сільськогосподарського призначення на рівні положень чинного земельного законодавства України є закономірним результатом розвитку земельних відносин та земельного законодавства, проте в основі його виникнення як юридичного феномену і об’єкта земельних відносин лежить саме система межування та землеустрою, яка складалася століттями. У сутності «масив земель сільськогосподарського призначення» є певною мірою базовою одиницею – елементом землеустрою, об’єктом земельних відносин та одиницею сільськогосподарського виробництва – полем, який отримав повноцінне нормативно-правове забезпечення, формалізацію, а також просторові форми у першій половині XX століття, для найбільш ефективного використання якого формувалася сільськогосподарська інфраструктура (дороги, меліоративні системи, захисні насадження тощо) і який з початком процесу приватизації юридично фрагментувалася на менші за площею окремі земельні ділянки, що передавалися у власність різним особам, у зв’язку з чим втратив свою об’єктоздатність.У зв’язку з цим сучасний процес формалізації масиву земель сільськогосподарського призначення є спробою нормативно-правового забезпечення умов для найбільш ефективного використання усього масиву з урахуванням потенціалу сільськогосподарської інфраструктури, яка його обслуговує.

КОНЦЕПТУАЛЬНЕ ВИРАЖЕННЯ ПРИНЦИПУ РІВНОСТІ ТА ЗАБОРОНИ ДИСКРИМІНАЦІЇ В СУЧАСНОМУ ТРУДОВОМУ ПРАВІ

2025-12-08T15:06:55+02:00

У статті аналізується системне концептуальне вираження принципу рівності та заборони дискримінації в сучасному трудовому праві, як галузі права, яка сприяє людиноцентричному розвитку держави. Автор виходить з того, що трудове право не зводиться до набору «технічних» норм, що регулюють наймання, звільнення та інші аспекти взаємодії працівника та роботодавця, адже також констатує самоцінність людської особистості і неприпустимість нерівного поводження. Звертається увага на те, що мета трудового права за своїм змістом свідчить, що її реальне досягнення неможливе без фактичного дотримання принципу рівності. Це пояснюється зокрема тим, що без гарантування рівних прав і можливостей для всіх учасників трудових відносин не можна досягти ні соціальної справедливості, ні ефективної реалізації потенціалу людини у сфері праці, ні соціально безпечної взаємодії у сфері праці та зайнятості. Звертається увага на те, що в трудовому праві затверджується перевага соціальної цінності людини над виробничими процесами. У цьому контексті слід враховувати, що на сьогоднішній день «економічна доцільність» не може виправдати будь-яку дискримінацію працівників, і тому сучасне трудове право передбачає захист законних інтересів працівника, однак, паралельно також враховує й інтереси роботодавця, забезпечуючи їх збалансованість, не ставлячи при цьому під сумнів пріоритет людської гідності, яким в рівній мірі володіє працівник і роботодавець. Важливе місце в статті відводиться й розгляду особливих гарантій для вразливих категорій працівників. Стверджується, що формальна рівність далеко не завжди забезпечує реальну рівність можливостей, тому законодавець встановлює спеціальні заходи, спрямовані на захист вагітних, неповнолітніх, осіб з інвалідністю та інших верств працездатної частини населення, які зазнають додаткових труднощів при працевлаштуванні та подальшій реалізації права на працю. Також автором підкреслюється роль морально-етичних правил у сфері праці, які, будучи підкріплені відповідними актами про етичну поведінку працівників, фактично вибудовуючи здоровий психологічний клімат всередині трудового колективу, в якому неможливі прояви дискримінації. У висновках до статті підсумовуються результати дослідження та вказується на те, що сучасне трудове право України цілісно пронизане принципом рівності та заборони дискримінації у сфері праці та зайнятості.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГІДНОЇ ПРАЦІ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ У КОНТЕКСТІ ЗДІЙСНЕННЯ РЕФОРМИ СОЦІАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

2025-12-08T15:11:44+02:00

Стаття присвячена з’ясуванню особливостей забезпечення гідної праці державних службовців у контексті здійснення реформи соціальної безпеки державної служби. З 2025 р. в Україні фрагментарно розпочалось здійснення реформи соціальної безпеки держслужби, що зосереджується переважно на удосконаленні системи матеріального забезпечення державних службовців. При цьому відповідні зміни в законодавстві не в повній мірі враховують проблематику матеріального забезпечення держслужбовців системи правосуддя України, а також зростаючий дефіцит Державного бюджету України, що є фактором, який ускладнює реалізацію соціальної функції держави в цьому контексті. Вказане обставини також позначаються й на спроможності держави забезпечувати належну безпекову обстановку в сфері забезпечення соціальної безпеки держслужби в умовах глобалізації. Саме тому, в умовах вказаної реформи потребується закріплення в Законі України «Про державну службу» права усіх держслужбовців на безоплатне медичне обслуговування у державних закладах охорони здоров’я, а також обов’язку держави здійснювати на рівні кожного органу державної влади систематичні заходи із психологічної підтримки та запобігання й протидії професійному вигоранню держслужбовців. Також в цьому законодавчому акті слід передбачити окрему статтю, яка буде визначати мету, завдання та зміст забезпечення гідної праці держслужбовців, а також окреслюватиме базові правила стандарти гідної праці таких службовців. Вказані стандарти повинні узгоджуватись із метою та завданнями соціальної безпеки держслужби та передбачати, зокрема, заходи для забезпечення впорядкованого й стійкого перебігу службово-трудових відносин, підтримання сприятливого морально-психологічного клімату в трудовому колективі, недопущення конфлікту інтересів і трудових конфліктів загалом, а також протидії мобінгу (психологічному тиску) тощо.

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ДІАГНОСТИКИ КРИМІНАЛЬНИХ ПЕРВЕРСІЙ ЯК ЧИННИКІВ ЗЛОЧИННОЇ ПОВЕДІНКИ

2025-12-09T08:25:25+02:00

У статті розглядається складний феномен кримінальних перверсій як одного з чинників, що формують злочинну поведінку. Наголошується на міждисциплінарному характері цієї проблеми, оскільки її дослідження потребує інтеграції знань кримінології, криміналістики, психології, психіатрії та соціології. Кримінальні перверсії визначаються як стійкі відхилення у сфері потреб, потягів та поведінкових моделей, що мають деструктивну спрямованість і безпосередньо впливають на механізм злочину.У роботі окреслено основні методи дослідження цього явища: психологічні (тести, інтерв’ю, проективні методики), кримінологічні (аналіз статистики та соціального контексту), криміналістичні (реконструкція способів вчинення злочину, дослідження слідів), соціологічні (опитування, анкетування), а також міждисциплінарні підходи, що забезпечують комплексне бачення проблеми. Особливу увагу приділено методам діагностики у судово-слідчій практиці та судово-психологічній експертизі, які дозволяють виявити вплив девіантних схильностей на формування мотивів злочину, оцінити осудність і рівень суспільної небезпечності особи.Окремо наголошується на сучасних технологіях діагностики, серед яких поліграф, нейровізуалізація та комп’ютеризовані системи аналізу когнітивних реакцій, що відкривають нові перспективи у виявленні прихованих перверсивних нахилів. Разом із тим підкреслюється необхідність дотримання етичних та правових стандартів при їх застосуванні. Зроблено висновок, що ефективна система дослідження та діагностики кримінальних перверсій повинна мати не лише науково-теоретичне, але й практичне значення: допомагати у розслідуванні злочинів, проведенні експертиз, а також у профілактиці девіантної та злочинної поведінки.

ПРИЧИНИ КОРУПЦІЙНИХ РИЗИКІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ДОСУДОВОМУ ПРОВАДЖЕННІ

2025-12-09T08:30:28+02:00

У статті проаналізовано основні чинники, що зумовлюють виникнення корупційних ризиків у кримінальному досудовому провадженні в Україні. На підставі опрацювання наукових підходів, положень Кримінального процесуального кодексу України, судової практики та емпіричних спостережень встановлено, що ці ризики мають багатофакторний характер і формуються у взаємодії нормативних, правозастосовних та фінансово-технічних чинників. Одним із ключових джерел їх виникнення визначено нормативно-правову невизначеність, зокрема нечіткість регламентації меж повноважень слідчих, прокурорів і слідчих суддів, відсутність автоматизованого розподілу кримінальних проваджень, прогалини у процедурах визначення підслідності, затримання без ухвали слідчого судді та застосування запобіжних заходів. Такі недоліки створюють умови для ухвалення суб’єктивних і непрозорих рішень без належного правового обґрунтування та посилюють дискреційний характер процесуальної діяльності.Правозастосовні чинники охоплюють випадки вибіркового або упередженого застосування процесуальних норм, свідомого порушення встановлених процедур, зловживання повноваженнями з метою досягнення особистої вигоди чи захисту корпоративних інтересів, штучного формування доказів, а також неналежного виконання обов’язків через низький рівень професійної підготовки. До фінансово-технічних чинників віднесено недостатній рівень матеріального забезпечення слідчих і дізнавачів, надмірне службове навантаження, залежність органів досудового розслідування від фінансування з місцевих бюджетів, а також технічні обмеження цифровізації кримінального провадження й проблеми у сфері електронного декларування.Зроблено висновок, що корупційні ризики є проявом комплексної управлінсько-правової проблеми, усунення якої потребує одночасного вдосконалення законодавчого регулювання, підвищення професійної та етичної компетентності кадрів і запровадження ефективних механізмів незалежного контролю.

ОСОБЛИВОСТІ ПРИЗНАЧЕННЯ ТА ПРОВЕДЕННЯ СУДОВИХ ЕКСПЕРТИЗ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ ПРОПАГАНДИ ВІЙНИ

2025-12-09T08:34:15+02:00

Стаття присвячена комплексному дослідженню проблем призначення та проведення судових експертиз у кримінальних провадженнях щодо пропаганди війни. Обґрунтовано, що застосування спеціальних знань у цій категорії кримінальних правопорушень посідає центральну роль в процесі розбудови окремої методики розслідування пропаганди війни, оскільки забезпечує підтвердження факту вчинення кримінального правопорушення, встановлення його обставин, виявлення способів підготовки і реалізації протиправної поведінки. З урахуванням специфіки пропаганди війни своєчасне призначення та проведення судових експертиз виступає ключовою умовою ефективного розслідування.На основі аналізу матеріалів судової-слідчої практики доведено, що найбільш поширеними під час розслідування пропаганди війни є проведення лінгвістичних експертиз (семантико-текстуальні та авторознавчі), комп’ютерно-технічної, експертизи відео- та звукозапису, а також, у разі необхідності, проведення комплексної психолого-лінгвістичної експертизи. Особлива увага зосереджена на проведення семантико-текстуальної експертизи, спрямованої на встановлення наявності у повідомленнях ознак публічних закликів до агресивної війни чи збройного конфлікт, крім того проблеми дослідження креолізованих текстів, де поєднання вербальних і невербальних компонентів суттєво посилює пропагандистський вплив. У висновках підкреслено необхідність розбудови структурного елемента методики розслідування пропаганди війни, пов’язаного з визначенням типових судових експертиз, які доцільно призначати у цій категорії кримінальних правопорушень. Реалізація цього підходу у поєднанні із ситуаційним підходом дозволить враховувати конкретні слідчі ситуації, правильно визначати перелік необхідних судових експертиз та сформулювати належні питання експертам. Це, у свою чергу, сприятиме удосконаленню всього процесу досудового розслідування пропаганди війни, підвищенню ефективності взаємодії слідчого з особами які володіють спеціальними знаннями та забезпеченню належного доказування у кримінальних провадженнях цієї категорії.

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОНЯТТЯ ТА СУТНОСТІ ПРОБАЦІЇ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

2025-12-09T08:37:06+02:00

У статті проведено комплексне дослідження теоретико-правових засад поняття та сутності пробації у кримінальному процесі України. Пробація розглядається як відносно новий для вітчизняної правової системи інститут, який поєднує кримінально-правові, кримінально-процесуальні та кримінально-виконавчі механізми з метою забезпечення ресоціалізації правопорушників і запобігання рецидивній злочинності. Наголошено, що сутність пробації полягає у балансі між контролем і виховним впливом, а її запровадження відповідає загальноєвропейським тенденціям гуманізації кримінальної юстиції.Здійснено аналіз нормативного закріплення пробації у Кримінальному та Кримінальному процесуальному кодексах України, а також у Законі України «Про пробацію». Визначено місце пробації у системі кримінальних засобів впливу та окреслено її основні функції: ресоціалізаційну, превентивну, відновну та гуманістичну. Особливу увагу приділено міжнародним стандартам, зокрема Європейським правилам пробації (2010 р.), які суттєво вплинули на формування національної моделі.У роботі підкреслено проблемні аспекти реалізації пробації: відсутність єдності у науковому визначенні цього поняття, недостатню матеріально-технічну базу органів пробації, кадровий дефіцит та неповне використання потенціалу соціальних програм. Запропоновано шляхи удосконалення законодавства та практики, зокрема посилення координації між судами, органами пробації та соціальними службами.Робота має як теоретичне, так і практичне значення: теоретично вона сприяє уточненню категорійного апарату кримінального процесу, а практично – може бути використана для вдосконалення правозастосовної діяльності у сфері пробації.Доведено, що теоретико-правова характеристика поняття та сутності пробації у кримінальному процесі свідчить про її подвійний характер: з одного боку, як інструменту реалізації кримінальної відповідальності, а з іншого – як соціально-правового інституту, спрямованого на ресоціалізацію особи. Подальший розвиток української системи пробації повинен ґрунтуватися на гармонізації національних норм із європейськими стандартами, підвищенні ефективності практичної діяльності пробаційних органів та посиленні взаємодії з інституціями громадянського суспільства.

ТИПОВІ СЛІДЧІ СИТУАЦІЇ ТА ПРОГРАМИ ДІЙ СЛІДЧОГО НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ РОЗСЛІДУВАННЯ КОЛАБОРАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2025-12-09T08:42:29+02:00

Криміналістична методика виникла в результаті інтеграції та диференціації наукових знань та охоплює передові досягнення криміналістичної техніки й тактики, зокрема щодо оптимальної організації розслідування кримінальних правопорушень і судового розгляду певних категорій проваджень. Визначаючи, що наука криміналістика передбачає систематизацію характерних рис конкретному кримінальному правопорушенню та надання слідчому найбільш ефективного алгоритму дій, слід зауважити, що важливим є встановлення переліку й детальна систематизація цих характерних рис. Тож метою нашого дослідження є розгляд типових слідчих ситуацій та програми дій слідчого на початковому етапі розслідування такого кримінального правопорушення як колабораційна діяльність. На наш погляд, слід визначити, що типовою слідчою ситуацією під час здійснення досудового розслідування колабораційної діяльності є такі обставини, за яких особа-колабораціоніст є відомою, проте перебуває на окупованій території й відповідно фізичний доступ до неї є неможливим. Другою типовою слідчою ситуацією є вчинення колабораційної діяльності на підконтрольній Україні території, що зумовлює потребу в застосуванні слідчим іншого криміналістичного інструментарію для доведення вини злочинця та притягнення його до кримінальної відповідальності. Крім того, звернуто увагу на здійснення досудового розслідування щодо особи, яка залишила територію України (in absentia). На нашу думку, така типова слідча ситуація може розглядатися вченими й дослідниками як окремий вектор, що потребує нестандартного підходу слідчого до розв’язання поставлених криміналістичних завдань з метою забезпечення притягнення до кримінальної відповідальності особи, що вчинила це діяння та залишила територію України. Також слід наголосити на тому, що в цьому разі важливу роль відіграє взаємодія слідчого й прокурора в досудовому розслідуванні, оскільки саме органи прокуратури є уповноваженими суб’єктами на міжнародну взаємодію під час здійснення досудового розслідування. Зроблено висновок, що зміст і сутність програмування дій слідчого на основі узагальнених рис і ознак типових слідчих ситуацій полягає в можливості ефективізації процесів здійснення досудового розслідування на основі діючої слідчої та судової практики з уникненням тих прорахунків і прогалин, що вже були допущені відповідними суб’єктами в інших кримінальних провадженнях. Слід звернути увагу на те, що використання досвіду здійснення досудового розслідування суміжних з колабораційною діяльністю кримінальних правопорушень (таких як державна зрада, шпигунство тощо) є доречним під час формування засад криміналістичної методики доказування в кримінальних провадженнях щодо колабораційної діяльності.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВ, ЩО НАЛЕЖАТЬ МАЛОЛІТНІМ ТА НЕПОВНОЛІТНІМ ОСОБАМ

2025-12-08T14:46:57+02:00

У статті розглянуто питання правового регулювання корпоративних прав, що належать малолітнім та неповнолітнім особам. Досліджується участь таких осіб у товариствах з обмеженою відповідальністю, зважаючи на те, що товариства з обмеженою відповідальністю є найбільш поширеною організаційно-правовою формою. Малолітні особи, які набули статусу учасника товариства не можуть самостійно реалізувати право на управління товариством. Реалізація права на управління здійснюється через їхніх представників відповідно до закону. Неповнолітні особи, які набули статусу учасника товариства можуть здійснювати свої права самостійно або через представників.Досліджується порядок формування статутного капіталу товариства за рахунок майна, що належить неповнолітній особі, який здійснюється за загальним правилом управління майном дитини. Неповнолітня особа має право самостійно розпоряджатися заробітком, стипендією або іншими доходами відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 32 ЦК України. Внесення вкладу за рахунок іншого майна неповнолітня особа може здійснити за згодою батьків та органу опіки та піклування відповідно до чинного законодавства.Розкрито недоліки правового регулювання відчуження корпоративних прав, що належать малолітній або неповнолітній особі. Проаналізовано чинне законодавство, яке регулює питання отримання дозволу органу опіки та піклування. Відчуження корпоративних прав, що належать малолітній або неповнолітній особі потребує отримання дозволу органу опіки та піклування. Однак, законодавцем не визначено конкретного переліку документів, які необхідно надати при зверненні представника із заявою до органу опіки та піклування, що ускладнює процес отримання дозволу. Зважаючи на недоліки правового регулювання, наголошується на необхідності чіткого механізму отримання дозволу органу опіки та піклування на відчуження корпоративних прав.

ОСОБЛИВОСТІ ПРИМУСОВОГО ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ ПРО ПОНОВЛЕННЯ НА РОБОТІ: АНАЛІЗ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ

2025-12-08T14:50:03+02:00

У статті проведено всебічний теоретико-правовий аналіз проблематики примусового виконання судових рішень про поновлення на роботі незаконно звільнених працівників в Україні. Зазначено, що лише 40-45% таких рішень виконуються повністю та у визначені строки, що значно ускладнює реалізацію права працівника на працю, гарантованого Конституцією України. Визначено специфіку організаційно-розпорядчих дій, які мають здійснюватися роботодавцем, зокрема видачу наказу про поновлення, фактичний допуск до роботи, створення належних умов для праці. Проаналізовано складність реального виконання, спричинену формальним виконанням чи перешкоджанням з боку роботодавців, переведенням працівника у інші підрозділи без наміру реального допуску до роботи, виведенням активів підприємства, що ефективно блокують виконання рішення суду.Особливу увагу приділено системним недолікам чинної моделі відповідальності за невиконання судових рішень: незважаючи на наявність у Кримінальному, Адміністративному кодексах та спеціальному законодавстві відповідних санкцій, притягнення до реальної відповідальності відбувається рідко. Штрафи, арешти, інші примусові заходи часто економічно не мотивують недобросовісних роботодавців виконувати рішення, особливо у ситуаціях тривалого періоду вимушеного прогулу та великих сум виплат.У висвітленні судової практики проаналізовано актуальні рішення Верховного Суду України, які розкривають юридичні способи ухилення та саботажу рішень про поновлення, необхідність посилення процесуальної захищеності працівника при реалізації рішення. Окремо виокремлено рекомендації щодо удосконалення правового регулювання: підвищення контролю за виконанням, деталізація організаційних процедур, формування єдиних стандартів допуску до робочого місця, створення механізмів публічного моніторингу виконання судових рішень, розширення переліку санкцій, підвищення ролі саморегулівних організацій і профспілок.Стаття підкреслює, що забезпечення ефективного виконання рішення про поновлення є ключовим чинником оптимізації ринку праці, дотримання соціальних гарантій, зміцнення правопорядку і підвищення суспільної довіри до інституту суду як гаранта справедливості у трудових правовідносинах.

ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ ПРИВАТНИХ ВИКОНАВЦІВ: ТАРИФІКАЦІЯ ТА ОПЛАТА ПОСЛУГ

2025-12-08T14:53:49+02:00

У статті проведено комплексний аналіз фінансово-економічних аспектів функціонування інституту приватних виконавців в Україні з особливим акцентом на питаннях тарифікації та механізмах оплати послуг. Досліджено нормативно-правову базу регулювання тарифів приватних виконавців, включаючи аналіз положень Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень та рішень інших органів» та відповідних підзаконних актів. Проаналізовано зарубіжний досвід тарифікації послуг приватних виконавців у країнах Європейського Союзу, зокрема французьку модель «huissiers de justice» з державним регулюванням тарифів, німецьку систему з гнучким підходом до ціноутворення та змішані системи країн Балтії.Детально розглянуто структуру витрат приватних виконавців, яка включає постійні витрати на утримання офісу, заробітну плату персоналу, страхування професійної відповідальності, та змінні витрати, пов’язані з виконанням конкретних справ. Проведено економічне обґрунтування тарифів з урахуванням співвідношення доходів та витрат, при цьому встановлено, що середня рентабельність діяльності приватного виконавця становить 15-25%. Особливу увагу приділено аналізу проблематики виконання справ з невеликими сумами стягнення, де традиційні підходи до тарифікації можуть призводити до економічної недоцільності.Досліджено систему додаткової винагороди за фактично понесені витрати та механізми розподілу витрат між сторонами виконавчого провадження. Проведено порівняльний аналіз особливостей роботи приватних та державних виконавців, який виявив суттєві відмінності у структурі оплати послуг та загальному рівні витрат для учасників провадження. Встановлено, що приватні виконавці демонструють вищі показники результативності виконання, що частково компенсує більші прямі витрати.Визначено перспективи розвитку тарифного регулювання та запропоновано рекомендації щодо оптимізації системи оплати послуг приватних виконавців.

ЩОДО ПИТАННЯ ПРО ФУНКЦІЇ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

2025-12-08T14:56:34+02:00

Дана наукова стаття присвячена виокремленню та змістовній характеристиці функції з точки зору господарсько-правового забезпечення. Встановлено, що функції права – це основні напрями впливу права на суспільні відносини, свідомість і поведінку осіб, які розкривають його соціальне призначення та випливають із сутності права і є більш глобальними. У загальному сенсі функції будь-яких регуляторів суспільних відносин представляють собою сукупність певних напрямів дії цих регуляторів у динамиці, тобто на тлі взаємодії з іншими регуляторами, об’єктами та суб’єктами регулювання. Доведено, що усталений у юридичній науці термін «функції права» апелює до функцій позитивного права, адже саме воно представляє собою сукупність правових норм, встановлених або санкціонованих державою, які є обов’язковими для виконання і забезпечуються державним примусом.Визначені функції господарського права як обумовлені соціальним призначенням господарського права (тандему природнього та позитивного) основні напрями впливу права на суспільно-економічні відносини з метою їх упорядкування, розвитку та охорони, а також у забезпеченні правопорядку у сфері господарювання. Для теоретично-практичного усвідомлення функцій господарського права важливим є їх класифікація на певні різновиди та важливу групу утворює традиційний тандем регулятивної та охоронної функцій права. Значно складніше визначити коло спеціально-галузевих функцій господарського права та такими функціями доречно визнавати: функцію узгодження приватних та публічних інтересів, координаційну та протекціоністську (захисту національного товаровиробника) функції. Регулятивна функція господарського права полягає не тільки у закріпленні та упорядкуванні вже існуючих у сфері господарювання відносин, але й у випереджаючому правовому впливі, що полягає у «конструюванні» певних видів відносин без опору на усталену практику господарювання за відсутністю такої.

ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ У СФЕРІ ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ МІЖНАРОДНОГО КОМЕРЦІЙНОГО АРБІТРАЖУ ТА ЇХ ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ В НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

2025-12-08T14:59:46+02:00

Статтю присвячено ґрунтовному дослідженню цивільно-процесуальних аспектів визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу крізь призму європейських стандартів та їх впровадження в національне законодавство України. Актуальність теми визначається тим, що міжнародний арбітраж посідає провідне місце серед альтернативних способів вирішення комерційних спорів, забезпечуючи швидкість, гнучкість і нейтральність процесу. Проте ефективність арбітражу безпосередньо залежить від належного функціонування механізмів визнання та виконання арбітражних рішень у національних правових системах, оскільки лише завдяки судовому примусу арбітражне рішення набуває реальної сили.У статті розглянуто положення Цивільного процесуального кодексу України (ст. ст. 474–482), які закріплюють порядок визнання та виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу, та їх співвідношення з нормами Нью-Йоркської конвенції 1958 року, а також Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж». Проведено порівняльний аналіз правових стандартів і судової практики держав Європейського Союзу. Показано, що в Європі поступово формується уніфікований підхід, заснований на принципі мінімального судового втручання: суди перевіряють лише дотримання формальних вимог і фундаментальних процесуальних гарантій, залишаючи поза увагою зміст арбітражних рішень. Важливим є й вузьке тлумачення категорії «публічний порядок», що мінімізує ризик зловживань і забезпечує стабільність міжнародного арбітражного обороту.У роботі розкрито специфіку національних моделей: у Франції домінує формальна перевірка арбітражних рішень; у Німеччині відповідно до §§ 1060–1065 ZPO контроль здійснюється виключно за процесуальними критеріями; у Великобританії, відповідно до Arbitration Act 1996, встановлено вичерпний перелік підстав для відмови; у Швейцарії діє спрощена процедура з чіткими строками розгляду. Значний вплив на формування європейських стандартів мають рішення Європейського суду з прав людини та Суду Європейського Союзу, які наголошують на необхідності дотримання права на справедливий суд і рівність сторін. Зроблено висновок, що подальша імплементація європейських стандартів у цивільне процесуальне законодавство України сприятиме гармонізації з європейським правовим простором, посиленню довіри бізнесу до арбітражу, підвищенню ефективності захисту прав учасників міжнародних комерційних відносин та зміцненню позицій України як привабливої юрисдикції для інвесторів.

ПОНЯТТЯ Й МІСЦЕ АЛГОРИТМІЧНИХ ДОГОВОРІВ У СУЧАСНІЙ ДОГОВІРНІЙ ПРАКТИЦІ

2025-12-08T15:03:07+02:00

Стаття присвячена проблемам використання різноманітних алгоритмів (цифрових помічників, ботів, електронних агентів тощо) в договірній практиці. Актуальність цього дослідження обумовлена тим, що алгоритмічні договори набувають великого поширення в сучасній практиці, адже залучення алгоритму (компʼютерної програми) до укладення або виконання договорів значно економить час та зусилля для укладення договорів з використанням засобів електронної комунікації. Однак чим складніший алгоритм, тим більша вірогідність його непередбаченого функціонування, що ставить під загрозу дійсність договору в цілому. Особливо це стосується алгоритмів, заснованих на системах штучного інтелекту. У вітчизняній юридичній науці поняття алгоритмічних договорів фактично не досліджувалося, а в зарубіжній доктрині на сьогодні робляться перші спроби проаналізувати його й сформулювати підходи до регулювання відносин, що виникають у звʼязку з укладенням таких договорів. Тому метою цього дослідження є визначення поняття алгоритмічних договорів, зʼясування їхнього місця в сучасній договірній практиці, а також формулювання підходів до регулювання тих проблем, які виникають у звʼязку з укладенням таких договорів. У статті зроблено висновок, що алгоритмічний договір – це такий договір, укладення, виконання або визначення умов якого відбуваються за допомогою алгоритму, яким може бути цифровий асистент, бот або інша програма, що забезпечує автоматичне та/або автономне прийняття рішень у процесі такого укладення, виконання або визначення умов. Зʼясовано основні проблеми, які виникають у практиці укладення алгоритмічних договорів та запропоновано шляхи їх вирішення з урахуванням підходів, сформульованих Комісією ООН з права міжнародної торгівлі, а також Європейського інституту права.